Історичні регіони України

16.Берестейська  релігійна унія та її наслідки

Брестська унія (1596 р.):

а) причини: прагнення Ватикану підпорядкувати католицтву східну православну  церкву, створивши перехідний період для повного переходу православних українців до католицизму; бажання  ряду православних священиків зрівнятися в правах, прагнення захистити  себе від впливу Московського патріарха, який підтримували українські братства, що намагалися обирати священиків, втручатися в церковні справи і т.д.;

б) українська церква визнавала  основні догмати і не переходила під владу Ватикану, визнавши своєю  главою Папу Римського. Богослужіння залишалося слов’янською мовою;

в) наслідки унії: перехід  у лоно католицизму, фактична заборона православної церкви, переслідування священиків, що залишилися вірними  православ’ю, розділ українців на 2 конфесії, поклавши початок відмінностям, що пізніше розвинулися між західними  та східними українцями.

Проти унії виступили народні  маси (козацьке повстання 1594—1596 р., повстання  городян Луцька в 1620 р., у м. Острозі  в 1638 р. і т. д.).

Проти унії вели боротьбу частина  дворянства на чолі з князем Костянтином  Острозьким (1527—1608), а також українські братства. Це змусило Річ Посполиту  в 1633 р. знову поновити легальне існування  православної церкви, хоча пільги, як і  раніше, поширювалися лише на уніатів.

Берестейська (1596 р.) унія та її вплив на подальший розвиток українського суспільства. Утворення братств. їх роль і місце у збереженні національного етносу.

Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював  умови для поширення ідеї церковної  унії в українському суспільстві  й породжував її активних прихильників. Перед православ'ям України постала  проблема вибору: або зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, або, реформуючи церкву, врятувати цю самобутність.

На захист православ'я  виступили братства — міщанські  організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було львівське  Успенське братство, яке мало функції  контролю над духовенством. Спираючись на підтримку константинопольського  патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справи, що не могло не викликати спротив вищого духовенства. За структурою братство нагадувало міські ремісничі цехи-мали власний  статус, вибірність старшини, прийняття  присяги.  Все це проходило паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається  релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність  церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії.

У 1590 р. львівський єпископ  Г. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, і той у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, і 25 грудня того ж року в присутності папи римського Климента VIII вона була проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Але собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але мова богослужіння залишалася церковнослов'янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося з католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, яку й було реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Але православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське суспільство ще більше розкололося.

Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ'я. Церковні землі передавались уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було становище й греко-католицької  церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення  власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати не стали  й повноцінними, з погляду Риму, католиками.

Отож Берестейська унія не сприяла об'єднанню православних і католиків, але в історії  України ці дві церкви міцно пов'язані  між собою.

18. Походження  укр..козацтва

Характерною рисою заселення  території України у XV ст. було те, що основна маса людності мешкала  на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня  Наддніпрянщина, Запоріжжя — мали значні природні багатства, але були незаселені. Саме тут і постає нове соціальне явище — козацтво.

Серед причин, які зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних  земель Дикого поля); політичні (прагнення  польської адміністрації залучити козацтво на службу для охорони південних  кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза з боку Кримського ханства).

Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді вони допомагали полякам  боротися з татарами.

Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні  були селянство, яке, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь  спочатку з метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім об'єднувалося й будувало на Дикому полі невеличкі  захисні містечка — прообрази  Січі. Головними справами козаків  були організація походів проти  татар і заготівля дичини та риби.

У 1556 р. на о. Мала Хортиця  черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, яка започаткувала Запорізьку Січ. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полки складалися з сотень. А декілька сотень у свою чергу  складали курінь. Усе козацьке військо  очолював гетьман (з часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Січ складалася з 38 куренів, а територіальне —  з 8— 10 паланок. Вступ і вихід з  Січі були добровільними. Прибульцеві  міняли ім'я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд із повноправними  козаками були й новаки — джури, молодики. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків  — нежонатих, загартованих у боях, і волосних — сімейних козаків, які  більший час жили за межами Січі.

Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засадах. Утім це суспільство не можна назвати  цілком демократичним, оскільки соціальне  розшарування серед козаків визначало  й їхню політичну нерівність.Функції  законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман і старшина. Характерною  рисою формування Коша була виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі  на рік (1 січня і 1 жовтня), обирала  старшину, затверджувала плани походів, вирішувала питання стосунків з  зарубіжними країнами, розподілу  землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада.

Своєрідною у Запорізькій  Січі була правова система. Вона являла собою сукупність правових звичаїв, які сформувались у сфері козацьких  суспільних стосунків. Козацьке право  фіксувало стан стосунків, які вже  склалися, затверджувало військово-адміністративну  організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань і т.ін.

Існування Запорізької Січі було вельми значним фактором у міжнародних  стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори і укладав угоди  з Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави і коаліції.

19.Запорізька Січ 16-18 ст.

Запорозька Січ була своєрідною "козацькою республікою". Очолював її кошовий отаман: він керував  виборною військовою козацькою радою, в якій мали право брати участь усі козаки. Рада обирала кошового отамана (гетьмана), осавула, обозного, кошового суддю, писаря, хорунжого (строком  на один рік) та іншу козацьку старшину. За адміністративно-територіальним устроєм  землі Січі у XVIII ст. поділялися на паланки (округи) на чолі з полковниками. Військо  складалося з куренів, якими керували куренні отамани. І хоч усі  козаки на Січі формально були рівними  між собою, старшина мала привілеї — отримувала під час походів більшу частину здобичі, володіла багатими хуторами-зимівниками.   Запорозька Січ стала південно-східною твердинею, що захищала українські землі від нападів турецьких і татарських агресорів. Спускаючись Дніпром на своїх човнах-"чайках", козаки громили ворожі гарнізони й не раз загрожували навіть самій столиці Осяйної Порти — Константинополю. Такими ж вдалими були походи запорожців 1577 р. у Молдавію, а згодом, 1586-го, на Очаків, Аккермш, Гянжу, Гезлев (Євпаторію). Козацтво відігравало важливу роль в історії українського народу, ставши в XVI-XVIII ст. могутньою опорою в його боротьбі за визволення з-під гніту Речі Посполитої.

Намагаючись розколоти козацтво, польський уряд прийняв 1572 р. за реєстром (списком) на службу певну частину  козаків. Вони отримували платню, підпорядковувалися коронному гетьманові й були звільнені  від податків. Спочатку існував полк із 700 реєстровців. 1590 р. його чисельньність  зросла до тисячі. Не включених до реєстру (таких було значно більше) позбавили  козацьких прав. Але, незважаючи на відмінності між ними, всі козаки виступали спільно проти соціального й національного гноблення.

Після низки козацьких  повстань сейм вирішив ліквідувати  Січ, але польське військо, виснажене  тривалою боротьбою, не могло битися з козаками. До того ж, польський  король потребував допомоги запорожців у своїх загарбницьких походах. Він обіцяв їм добру платню, й  ті погодилися. У 1600 р. понад 4 тис. козаків  разом з польською армією вирушили до Молдавії. Після скасування сеймом свого рішення про ліквідацію козацтва воно взяло активну участь у польсько-шведській війні. На початку XVII ст. ряд козацьких загонів допомагав  польським військам у походах  на Москву. Окремі козацькі підрозділи, навпаки, допомагали московським військам у боротьбі з поляками.

20.Еволюція козацького  руху

Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення  викликали активний протест українського населення і зумовили шерег потужних повстань, які мали антифеодальний та національно-визвольний характер.

На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки з Польщею. У відповідь польський  уряд категорично заборонив походи і стратив деяких їхніх організаторів. Але це не зупинило козаків. Поступово  їхні виступи проти польських  панів набувають дедалі більш  організованих форм. У 1591 р. починається  повстання реєстрових козаків під  орудою К. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особиста образа Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте  незабаром повстання, підтримане місцевими  селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля і Волинь.

У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П'ятці. Козаки укладають угоду, згідно з якою Косинський позбавляється  гетьманства, козаки втрачають право  нападати на сусідні країни, а селяни-втікачі  повертаються до своїх поміщиків. Але  Косинський з вірними козаками тікає  на Січ і звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського і  канівського старости Є. Вишневецького  та гине. Його військо відступає  на Запоріжжя.

В 1594— 1596 рр. розгортається  нове повстання під проводом С. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя  Острозького і брав участь у придушенні повстання Косинського. Але після битви на р. П'ятці він кидає службу і організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Січ із закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Г. Лободою, виступили на підтримку, і вже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло те, що основні польські сили у цей час перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Але, побачивши реальну загрозу з боку козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо.

У березні 1596 р. повстанці  С. Наливайка об'єднуються з загонами Г. Лободи та полковника М. Шаули і  в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, після  якого, забравши свої сім'ї, мусять відступати за Дніпро і рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця вони стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але були оточені. Складне становище  козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка  і Шаулу видають полякам. Опір було зламано. Наливайка і його соратників повезли до Варшави і у квітні 1597 р. стратили.

Селянсько-козацькі повстання  кінця XVI ст. зазнали поразки через  внутрішню неорганізованість і  відсутність єдності. Але вони ж  наочно продемонстрували вплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці з селянством, дрібною шляхтою та міщанами.