Розкопки
Помпеї, яка, як відомо, була засипана
вулканічним попелом Везувію
у 79 p. н.е., дають реальне уявлення
про ремісничу справу римських
міст. Майже при кожному домі
була невелика майстерня, де
виготовляли вовняні тканини,
лампи з бронзи і глини, предмети
з заліза і скла, най-різноманітніші
інструменти — хірургічні, ковальські,
столярні, слюсарні, ваги тощо. Там
же розкопками виявлено ювелірні,
парфумерні, скульптурні майстерні.
У них поряд з вільними працювали
раби.
Характерною
особливістю римського ремесла
було об'єднання в колегії за
професіями. Вони мало займалися
виробничими питаннями. Члени
їх робили внески на загальні
потреби, влаштовували свята.
У кожній колегії був свій
бог-покровитель.
Процвітання
ремесла в Італії тривало недовго.
З II— III ст. н. е. провінції
перевершили в ремісничій майстерності
ремісників з Апеннінського півострова.
Італійські майстерні деградували,
припиняли свою діяльність. Провінційні
ж, створені за подобою італійських,
які виробляли аналогічну продукцію,
навпаки, процвітали. Це було пов'язано
з багатоукладним, складним механізмом
римського господарства, труднощами
перевезення готової продукції,
з наявністю у провінціях дешевої
сировини і робочої сили. В
Єгипті та Фінікії успішно
діяли майстерні з випуску
кольорового скла та художніх
виробів з нього. Мала Азія
продукувала неперевершені шовкові
тканини на льняній підкладці,
їх купували не тільки в
Римській імперії, а й далеко
за її межами. В Іспанії, Галлії
(Франція), Іллірії (Балканський півострів)
знайдено олово, залізо, інші корисні
копалини. З них виготовляли водогінні
труби, зброю, ювелірні вироби.
У II ст. н. е. Галлія стала
однією з найрозвиненіших провінцій.
Ремесла процвітали тут по
всій країні. Галлію по праву
називали "майстернею Європи".
Поширилися скляний, латунно-бронзовий,
залізний, олов'яний, керамічний, ювелірний
промисли. Галлія також успішно
конкурувала з Італією у випуску
кераміки, вовняних тканин. Ці високоякісні
товари були дешевими, отже, користувалися
попитом на ринках імперії
і в суміжних з нею землях,
у тому числі в південних
регіонах України. Розвиток ремесла
у провінціях призвів до розорення
італійських конкурентів.
У
Римській державі промисловою
одиницею була майстерня. Великі
виробництва, на яких працювало
100 і більше осіб, були великою
рідкістю. Переважали майстерні
з 4— 10 робітниками. Власник
майстерні, як правило, був
вільною людиною. У нього працювало
1—2 вільновідпущених і кілька
рабів. Лише на державних копальнях
нараховувалося десятки і сотні
рабів.
Однак
на відміну від Греції в
Римській імперії заняття ремеслом
не було престижним. Воно вважалося
справою рабів і бідних. Великі
капітали не йшли у промисловість.
Панувала ручна техніка.
Широкого
розвитку набула торгівля. Вона
приносила більше прибутків, ніж
промисловість. Спочатку склався
внутрішній ринок. Виробник сам
продавав товар. У центрі міста,
на форумі, через кожні 8 днів
відбувався базар. Селяни продавали
свою продукцію, купували потрібні
для господарства ремісничі вироби.
З часом у Римі виникли спеціалізовані
ринки, на яких торгували овочами,
фруктами, худобою, сіном тощо. Така
сама торгівля велась у всіх
містах Італії. Сформувалися великі
центри внутрішньої торгівлі
— ярмарки, на які з'їжджалися
купці з багатьох міст та
регіонів Італії. Для того щоб
торгівля проходила ефективніше,
ярмарки влаштовували до великих
релігійних свят — бога Юпітера,
богині Діани, на які сходилися
тисячі людей.
Зовнішня
торгівля в царський період
у Римській державі була слабко
розвинена. Рим до III ст. до н.
е. не був морською державою,
не мав власного флоту. Завдяки
дружнім зв'язкам з Етрусією
в VI—Уст. до н. е. Рим налагодив
торгові взаємозв'язки з Карфагеном
та іншими сусідніми містами.
За республіканського правління,
коли етруски втратили політичну
незалежність, римська зовнішня
торгівля занепала. Розвитку торгівлі
сприяли об'єднання Середземномор'я
під владою Риму, спеціалізація
і товаризація господарства, географічний
поділ праці, успіхи в кораблебудуванні
та будівництві доріг. Інтенсивною
була морська і караванна торгівля
з провінціями. З Сирії привозили
дорогі тканини, скло, ювелірні
вироби, з Єгипту — льняні тканини,
пшеницю, папірус, з Північної
Африки — пшеницю, диких звірів,
слонову кістку, золото, з Іспанії
— золото, срібло, олово, залізо,
мідь, з Галлії — виноград, вино,
кераміку, з Дальмації — дерево,
з Германії, Панонії, Британії
— рабів.
У
зовнішній торгівлі найбільшим
партнером Риму стала Індія.
Як писав у "Природничій
історії" Пліній Старший (І
ст. н. е.), щороку римські купці
привозили з Індії товарів
на 50 млн сестерціїв. На таку саму
суму закуповували предмети розкоші
у Китаї та Аравії. В Римі
ці товари коштували у 100 разів дорожче,
ніж на ринках Сходу, отже, "розкіш і
жінки", за словами Плінія, обходилися
державі недешево. Рим налагодив торгівлю
з Індією завдяки відкритому морському
шляху з Червоного моря до півострова
Індостан.
Економічні
зв'язки Риму з Китаєм здійснювалися
у складних умовах. Небезпечні
напади парф'ян і персів, що
контролювали трансконтинентальні
торгові караванні шляхи в
межиріччі Тигру і Єфрату, робили
неможливими безпосередні контакти.
Тільки в кінці І — на
початку II ст. н. е. римсько-китайська
торгівля налагодилася під безпосереднім
керівництвом греків та сирійців.
Поступово
римські купці проникли на
північ Європи, завозячи свої
товари як морським шляхом
через Північне і Балтійське
моря, так і річками Везирем,
Рейном та Віолою. На берегах
Балтійського моря, у Швеції археологи
знайшли багато римських монет,
керамічних та металевих виробів
гальського походження. Після завоювання
Римом Дакії (Румунії) в III—IV
ст. н. е. в обмін з ним
втягуються народи Причорномор'я,
в тому числі південні регіони
України, Придністров'я. Найбільше
скарбів римських монет, ювелірних
виробів, речей римського виробництва
належать до періоду раннього
заліза в Україні (Черняхівська
культура).
В
Італії існувало професійне купецтво,
переважно зі стану вершників.
До утворення імперії зовнішня
торгівля Риму була посередницькою
і не могла конкурувати з
грецькою. За час існування імперії
греків поступово відтіснили
з торгівлі. В оптову торгівлю
вкладалися значні капітали. Через
підставних осіб у ній брали
участь римські патриції. Купці
об'єднувалися в колегії, які
мали кошти, кораблі, агентів
у провінціях.
Першим
засобом оплати в Римі, як і
у багатьох інших народів, була
худоба. Оскільки цей обмінний
еквівалент був надто громіздкий,
його замінили куском міді
у такому співвідношенні: один
віл дорівнював 10 вівцям або 100
фунтам міді. Така грошова одиниця існувала
в Римі до IV ст. до н. е. Згодом римляни,
наслідуючи греків, почали відливати мідні
монети відповідної маси. Однофунтову
монету називали ассом, 1/2 фунта — сомісом,
1/12 — унцією. Поряд з цими грошовими знаками
застосовувалися срібні монети драхми
грецької чеканки з римською печаткою.
Римський срібний денарій вартістю 10 ассів
з'явився в III ст. до н. є. Найбільш ходовою
одиницею був сестерцій, що дорівнював
2,5 асса. У період імперії в обігу були
золоті монети — ауерси в І, соліди — в
IV ст. н. е.
Подальшого
розвитку і певної правової
регламентації набула банківська
справа. Рим став світовим центром
грошових операцій, торгових угод,
світовою біржею. Римські банкіри-аргентарії
виступали як торгові посередники,
маклери, здійснювали всі грошові
операції, використовуючи чеки, переказні
векселі, безготівкові, поточні,
активні, пасивні рахунки. Міняльні
контори створювалися державою
і здавалися в оренду. Розвивався
лихварський капітал. Позиковий
процент був великий: 6—48 % згідно
з законом, а фактично —
значно більший.
Банкіри
брали безпосередню участь і
в торгових операціях. Створюючи
фінансові організації, вони наживалися
на міжнародній торгівлі. Неконтрольованому
лихварському капіталу настав
кінець за Юлія Цезаря та
Августа (І ст. до н.е. — І
ст. н. е.). Вони реорганізували
управління провінціями, звівши
до мінімуму діяльність відкупщиків.
У
цілому ж Рим вів з провінціями
пасивну торгівлю, тобто з Італії
вивозили товарів значно менше,
ніж ввозили. Найбільшим споживачем
імпортних виробів був Рим,
населення якого становило за
імперії 1 млн чол.
Товарно-грошові
відносини досягли найвищого
рівня розвитку в І—II ст. н.
е. Вони стали невід'ємною частиною
бюджету римського громадянства.
Гроші були потрібні знаті,
орендарям-управителям державних
і приватних ділянок землі,
власникам майстерень, вільновідпущеним,
окремим рабам, що одержували
право продавати свою працю, заплативши
грошовий чинш своєму господареві. Збирались
грошові податки з усіх верств населення.
Це стимулювало лихварство, товарне виробництво,
що грунтувалося на праці вільних громадян
і рабів, особливо тих, які мали досконалу
кваліфікацію як у сільському господарстві,
так і в ремеслі.
Фінансова
система Риму була заснована
на експлутації колоній. Римські
громадяни користувалися податковим
імунітетом. Податки (поземельний
і подушний) у провінціях віддавалися
на відкуп публіканам, які збирали
податків у З—4 рази більше
норми. Недоїмники ставали боржниками
лихварів або їх продавали
в рабство. Не завжди відкупники
могли відразу внести в державну
скарбницю відповідну суму грошей,
тому вони об'єднувалися у своєрідні
компанії, сплачуючи членські внески.
Так формувалися багаті "акціонерні"
спілки з чималим фінансовим
апаратом, накопичуючи на цьому
величезні капітали.
У
науковій літературі питання
про причини піднесення античного
Риму є дискусійним. Прихильники
монархічного напряму вбачають
їх у дисциплінованості римлян,
їхньому спільному підпорядкуванні
начальству. Інші вчені, перебільшуючи
роль війн, доводять, що Рим розквітнув
у результаті зовнішніх завоювань.
Переважає точка зору, що в
економічному піднесенні Італії
вирішальне значення мали внутрішні
фактори: швидке розшарування
громади, прогрес матеріальної
культури, республіканська система
політичного ладу. Експансії рабовласництва
сприяли великі римські завоювання,
оскільки культурна спадщина
народів Середземномор'я збагатила
античну Італію. Експлуатація рабів
стала головним джерелом багатства.
Велике значення мало пограбування
колоній, що набуло систематичного
характеру у фіскальній, торговій,
лихварській сферах.
У
добу пізньої Римської імперії
(III—V ст. н. е.) господарство занепало
і прийшло до кризового стану.
Перші ознаки кризи виявилися
після повстання Спартака в
І ст. до н. е. і протягом
наступних століть вони поглиблювалися.
Причиною кризи було загострення суперечностей
рабовласницького суспільства. Дешева
рабська праця не стимулювала технічній
прогрес. Контроль за працею рабів у латифундіях
був утруднений, що призводило до зниження
продуктивності праці. Витіснення з економічного
життя невеликих власників підривало
господарські засади держави, її військову
могутність. Зазнала краху завойовницька
політика Риму, внаслідок чого припинилося
регулярне поповнення господарства рабами.
Ціни на них зросли, використання стало
нерентабельним. Збільшення паразитичних
елементів з вільного населення, насамперед
з міського плебсу, потребувало додаткових
витрат держави, що зумовлювало посилення
податкового гніту.
Криза
рабовласницького господарства
в аграрному виробництві виявилася
у зменшенні площі оброблюваних
земель, нерентабельності вілл та
латифундій, поширенні екстенсивних
форм ведення господарства, його
застої. Обмежувалася абсолютна
власність рабовласника над рабами.
Заборонялося їх вбивати, передавати
сільських рабів без землі.
Раби дістали право церковного
захисту.
Зросло
значення невеликих господарств.
Колонадні стосунки стали переважаючими.
Змінився статус колонів: він
став спадковим, не обумовлювався
угодою, належність до колонів
була юридичне оформлена конституціями
імператорів, їх прикріпили до
землі, заборонивши покидати помістя,
не могли відчужувати без землі,
утікачів повертали рабовласникам.
Як і раніше, колони платили
ренту власнику землі, державні
поземельні та подушні податки,
виконували різні повинності. Держава
надавала рабовласникам певні
адміністративні, судові, фіскальні
права щодо колонів. Отже, вони
поступово ставали "рабами
землі", перетворюючись не тільки
на поземельне, а й особисто, судово-адміністративно
залежних від власників землі,
їхнє Становище зближувалося
з рабами, наділеними землею. Так
звані квазіколони вели самостійне
господарство, в певних межах
розпоряджалися своїм майном, їх
не могли відчужувати без землі.
Занепала
невелика оренда. За своїм статусом
вона наблизилася до колонату
і прекаріїв. Останні стали
переважно пожиттєвими, оформлялися
письмово, зазначалися платежі власнику
землі. Поземельних відносин набув
інститут патронату. За часів
Республіки він полягав у добровільному
входженні громадян під покровительство
знатних осіб. У пізній Римській
імперії патронат став формою
залежності невеликих власників.
Отримуючи покровительство великих
землевласників, вони втрачали право
власності на землю, ставали
прекаристами або колонами у
володіннях покровителя-патрона.
Під патронат віддавалися також
раби, біглі колони, люди без майна.
Використовувалася наймана праця,
але поступово робітники потрапляли
в особисту залежність від
землевласника. Вільних селян
в Італії зберігалося небагато.
В провінції їхня господарська
роль була більш значною. Держава
приймала закони на захист
дрібного землевласника — платника
податків і воїна, але інститути
прекаріїв і патронату поширилися
по всій Імперії. Особливий
стан становили варвари, яких
як полонених оселяли на римській
території, для того щоб вони
обробляли землю і несли військову
службу.