Управління земельними ресурсами в довоєнні роки в Україні

Жовтневий переворот 1917 р. був початком нового реформування земельних відносин в Радянській Україні. Одним із перших декретів радянської влади, за пропозицією В. І. Леніна, був «Декрет про землю»,що скасовував приватну і встановлював загальнонародну власність на землю. Це означало не що інше, як пограбування селян, які отримали землю у приватну власність у попередні роки.

Дальший розвиток земельних відносин в Україні, а відповідно, і управління земельними ресурсами пов'язаний з роботою Другого Всеукраїнського з'їзду Рад, який прийняв Тимчасове положення про соціалізацію землі. У січні 1918 р. відбувся Третій Всеросійський з'їзд Рад і з'їзд земельних комітетів. Вони підтвердили скасування без будь-якого викупу приватної власності на землю. Земля розподілялася між селянами на засадах зрівняння у такий спосіб, щоб забезпечити повне використання трудових ресурсів і безбідне існування трудівників села.

Проте коли в квітні 1918 р. на з'їзді хліборобів було обрано нового лідера української держави - гетьмана Павла Скоропадського, соціалізація не знайшла свого поширення. Знову почала відроджуватись приватна власність на землю.

Але в грудні 1918 р. революційні війська, захопивши Київ, змусили Павла Скоропадського зректися посади глави держави. Натомість виникає Директорія УНР.

Директорія ухвалила два земельні Закони: "Закон про наділення землею малоземельних та безземельних" і "Закон про додаткове наділення землею козаків української народної республіканської армії", які набрали чинності у січні 1919 р. Цими законами приватна власність скасовувалась і земля ставала "добром народу". Землекористування, що мали площу не більше 15 десятин, залишались за селянами без будь-яких змін.

Широким фронтом соціалізація на селі розвивається з весни 1919 р. У земельні відділи було надіслано "Інструкцію про розподіл земель у тимчасове  зрівняльне користування". На основі поміщицьких маєтків створювались радгоспи. Інші землі підлягали розподілу  між малоземельними і безземельними з розрахунком площі наділів залежно від кількості членів сім'ї. Такий напрям земельної реформи здійснювався шляхом землеустрою, який виступав основним методом управлінських дій держави з реалізації тодішньої земельної політики.

Розвиток сільського господарства у період 1921-1925 рр. вимагав забезпечення сталості одноосібного селянського господарства. З цією метою 27 травня 1922 р. було прийнято закон "Про трудове землекористування", а 29 листопада того самого року ВУЦВК затверджує Земельний кодекс УРСР.

Прийнятий Земельний кодекс закріплював основу соціалістичного колективного господарства - виключне право державної власності на землю, забороняв будь-які незаконні угоди з вилученням землі. Таким чином, соціалістична держава організовує державні підприємства і великі колективні господарства, розподіляє і перерозподіляє між ними землю, відводить її для використання в різних галузях народного господарства без відповідного економічного і екологічного обгрунтування.Таким чином прийнятий Земельний кодекс практично взяв курс на відмирання особистого селянського господарства в країні.

З прийняттям «Закону про землю» земельним органам доводилось виконувати надзвичайно великий обсяг робіт з перерозподілу землі між селянами, який тривав упродовж двадцяти років. У своїй роботі вони керувались раніше затвердженими нормативними документами та Земельним кодексом.

Внаслідок земельної революції було зруйновано структуру сільськогосподарського виробництва в Україні. Такі перетворення призвели до зменшення валового збору зернових майже на третину. Проте після проведення грошової реформи (1924 р.), яка зміцнила грошову систему та оподаткування, працюючи в нових умовах, селяни почали швидко підвищувати продуктивність праці і землі.

Оскільки земельне законодавство у низці положень не відповідало завданням соціалістичної перебудови сільського господарства, XV з'їзд ВКП (б) визнав за невідкладне встановити основні начала землеустрою і землекористування в загальносоюзному масштабі. Відповідно до рішень з'їзду ЦВК СРСР 15 грудня 1928 р. прийняв Закон "Загальні начала землекористування і землеустрою". У законі наголошувалось, що націоналізація землі, яка є основою всього радянського земельного ладу, забезпечує соціалістичну перебудову сільського господарства. Водночас у ньому було встановлено, що право виключної державної власності на землю визнано за Союзом РСР. Союзним республікам надавалось право лише регулювати землекористування і землеустрій в межах республіки. Отже, у сфері управління земельними ресурсами в Україні розпочався новий етап, щобільш чітко визначав засади землеустрою та вимоги до його проведення.

В кінці 20-х років Сталін скасував нову економічну політику. Потрібно було шукати інші важелі управління сільським господарством. ЇЇ вбачали у примусовій суцільній колективізації сільського господарства. При цьому темпи колективізації швидко зростали. Якщо станом на 20 січня 1930 р. в Україні було колективізовано 15,4 відсотка селянських господарств, то на перше березня того ж року, тобто через півтора місяця, - вже 62,8 відсотка, а 1934 р. був оголошений роком завершення колективізації в Україні.

Ці факти говорять про те, що велика відповідальність покладалась на земельні органи щодо створення оптимальних просторових умов колективних господарств, закріплення меж в натурі тощо. Важливого значення в системі управління земельними ресурсами надавалось внутрігосподарському землевпорядкуванню, за якого вирішувались питання розміщення виробничих центрів, земельних масивів бригад, встановлення складу земельних угідь, створення системи сівозмін та впорядкування їх територій, організації створення багаторічних насаджень тощо з метою підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності праці, зниження собівартості продукції. Роботи щодо внутрігосподарського землевпорядкування розгорнулись на великих площах. До початку Великої Вітчизняної війни сівозміни були запроваджені майже в 40 тис. колгоспів. Розвивалось і землевпорядкування радгоспів. При цьому проекти внутрігосподарського землевпорядкування складались у два етапи - на "ескізному", а пізніше і "технічному" рівнях. Отже, цей період характеризується серйозними змінами в управлінні земельними ресурсами та початком екологічного, економічного та раціонального проведення землеустрою, впорядкуванням існуючих та новостворених землекористувань.

7 липня 1935 р. РИК СРСР прийняла постанову "Про видачу сільськогосподарським артілям державних актів на безстрокове (вічне) користування землею". Внаслідок цього упродовж 1935-1937 рр. в Україні було проведено великий обсяг землевпорядних робіт, котрі остаточно ліквідували селянські землекористування. Кожному колгоспу видавали Державний акт на вічне користування землею.

У 1939-1940 рр. проводять відмежування присадибних земель від громадських. Лишки присадибних земель вилучали і приєднували до громадських земель колгоспів. У ці самі роки у східних областях республіки майже повністю було ліквідовано хутори, розташовані серед громадських земель колгоспів.

Отже, можна зробити висновок, що в часи входження України до СРСР було прийнято низку законів, інструкції та положень, що поклали початок розвитку землеустрою та раціонального користування землею, а саме: почали створюватись проекти внутрігосподарського землевпорядкування, вирішувались питання щодо розміщення виробничих центрів та встановлення складу земельних угідь, створювались системи сівозмін та впорядкування їх територій, організовувались створення багаторічних насаджень тощо з метою підвищення врожайності сільськогосподарських культур і продуктивності праці, зниження собівартості продукції. Проте, вищеперечислені закони тримали курс на ліквідацію особистого селянського господарства, що призвело до значного зменшення обсягу сільськогосподарської продукції, що вироблялась у країні та значного погіршення рівня життя сільського населення. Темпи колективізації сільського господарства остаточно ліквідували селянські землекористування та «відірвали» селянина-робітника від землі.