Кримінальний проступок в законодавстві України. Розмежування проступку від злочину

                           Таран Ірина Олегівна

                              Київський університет права НАН України

                            Студентка групи ПБ-24

      Кримінальний проступок в законодавстві  України. Розмежування  проступку   від злочину                             

Cеред  науковців  України давно ведуться дискусії  про необхідність реформи кримінальної  юстиції та її можливі напрямки. У 2001 році було прийнято новий  Кримінальний кодекс, але до цього  часу не змінено основ кримінального  процесу та не побудовано нової системи органів кримінальної юстиції.А розробка і прийняття нового кримінального закону здійснювалася без належного врахування положень іншої складової системи «карального права» України – права адміністративних правопорушень. Однією із важливих змін у сфері кримінального права, яка передбачена у розробленому Національною комісією проекті Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції, є запровадження інституту кримінального проступку. Заплановано, що кримінальний проступок і злочин в майбутньому стануть різновидами кримінального правопорушення. Створення кримінальних проступків має стати важливим етапом в гуманізації кримінального права. Адже кримінальними проступками стануть не лише деякі адміністративні проступки, а й нинішні найменш тяжкі злочини. Реалізація положень зазначених проектів Концепцій в частині кримінальних проступків дозволить вирішити ті питання, на які не було дано відповіді у 2001 році.

Актуальність  даної  теми  досить  значна  . Адже  злочин , що не представляє великої суспільної  небезпеки слід  іменувати кримінальним  проступком . Віднесення  певних  категорій злочинів  до  кримінального   проступку означало  б що  ці  суспільно небезпечні  діяння   є видом злочину і в той же  час могло б дозволити звести  в законі  цілий   ря особливостей кримінально-матеріального і кримінально-процесуального  плану.

Н.Ф Кузнєцова  пропонуючи своє визначення проступку  розуміючи під ним «умисне  чи необережне малозначне за своїм  характером і ступенем суспільної небезпеки діяння», виділяє наступні види покарань, що можуть застосовуватися до осіб, що їх вчинили: «максимальне позбавлення волі на строк до одного року або інше, більш м’яке покарання, або в санкції повинна бути передбачена альтернативна форма відповідальності: кримінальне покарання чи заходи суспільного впливу» . У свою чергу Фріс П.Л. і Медицький І.Б. вважають, що «кримінальні проступки не можуть каратись суворо, ніж позбавленням волі на строк до трьох років. Вони не повинні тягнути за собою судимість» . Така розбіжність у визначенні міри покарання за вчинення кримінального проступку, ще раз, наголошує на потребі законодавчого врегулювання інституту кримінальних проступків. 
  Останнє ґрунтовне дослідження Миколи Хавронюка («Кримінальне законодавство України та інших держав континентальної Європи: порівняльний аналіз, проблеми гармонізації») дозволяє зробити висновок, що кримінальне законодавство переважної більшості європейських країн передбачає два та навіть три види кримінально-караних діянь (злочин-проступок-порушення). 
    В Європі    давно дійшли  висновку  ,  що у сфері кримінального права не  може  бути  лише  одного  різновиду  караних  діянь  (злочину) за  їх  небезпекою  для  суспільства  ,  ступенем  покарання  та  правовими  наслідками  для  покараної  особи . 
    Дійсно ,у більшості європейських країн різновиди кримінально-караних діянь розміщуються в єдиному кодифікованому акті – кримінальному кодексі. Але є також приклади розміщення проступків в інших систематизованих актах: Польща – Кодекс про проступки від 1971 року (Kodeks wykroczeń), Німеччина – Закон про порушення громадського порядку від 1968 року (Gesetz über Ordnungswidrigkeenit .

Основним критерієм який би відмежовував злочин, адміністративне  правопорушення і кримінальний проступок  є ступінь суспільної небезпечності  вчиненого діяння і ступінь небезпечності  наслідків. Наслідки кримінального  проступку мають буди проміжними між суспільно небезпечними та шкідливими наслідками, тобто такими, що не мають значного ступеня суспільної небезпеки . Концепція уточнює, що за вчинення кримінального проступку можуть бути передбачені такі стягнення, як короткострокове позбавлення волі, штраф у певному обмеженому розмірі, позбавлення спеціальних прав, залучення до обов'язкових робіт, спеціальна конфіскація тощо . Мова йде про уже відомі законодавству види стягнень, коректування потребує лише їх розмір.

Запровадження в  правову  систему  України   інституту  кримінального  проступку  є  дійсно  значущим  ,  адже  в  законодавстві  також  необхідна  кримінальна  відповідальність  юридичних  осіб , що є  прямою  вимогою  численних  актів  міжнародного права  , в тому  числі  Конвенцій  Ради Європи   та  актів  Європейського  Союзу  . Але й тут іншу точку  зору  мають  опоненти. Вони  зауважують  , що ця ідея суперечить цілому ряду положень Конституції України (наприклад, статтям 29, 30, 31, 34, 39, 60, 62, 92 тощо). Там йдеться лише про поняття «злочину» і немає місця «кримінальному проступку». Найсильнішим аргументом, який вони висувають, є вимоги пункту 22 частини першої статті 92 Основного Закону щодо переліку видів юридичної відповідальності та презумпції невинуватості осіб, закріпленої у статті 62 Конституції. На мою думку , ці конституційні положення встановлюють вимоги до виду (юридичної сили) нормативного акта, який повинен визначати чотири види відповідальності: цивільну, кримінальну, адміністративну та дисциплінарну, - це повинен бути закон. Тож законодавець може визначати законом й інші види деліктів, правопорушень, зокрема й встановлювати відповідальність за вчинення кримінальних проступків.

В сучасних українських умовах як розміщення кримінальних проступків в Кримінальному кодексі, так і їх врегулювання в окремому законодавчому акті (Законі про кримінальні проступки) має свої переваги та недоліки правотворчого, правозастосовного  та соціально-психологічного значення. Найлогічнішим виглядає доповнення чинного Кримінального кодексу відповідними положеннями загального та особливого характеру, які стосуються кримінальних проступків. Але цей спосіб може наразитися на суспільне несприйняття внаслідок відношення до Кримінального кодексу та до осіб, покараних згідно з положеннями цього Кодексу. Альтернативний підхід щодо окремого закону про кримінальні проступки вцілому обходить соціальну складову проблеми сприйняття кримінальних проступків. Адже положення подібного закону, в порівнянні з положеннями Кримінального кодексу, легше сприйматимуться переважною частиною суспільства, навіть не зважаючи на кримінально-правовий його характер. Водночас, з існуванням окремого закону виникнуть не менш складні правові питання. Так, загальні положення можливого закону на 90 % повторюватимуть положення Загальної частини Кримінального кодексу, що не відповідатиме принципу мінімізації нормативного матеріалу. Ускладниться також і правозастосовча практика, особливо щодо відмежування різних видів караних діянь .

    Можливим  є також виділення в окремому законодавчому акті зазначених протиправних діянь під назвою підсудні проступки, що виглядає доволі компромісним варіантом. В такому випадку цей інститут стане третім в системі карального права, поряд із злочинами та адміністративними проступками. А назва проступків свідчитиме про поширення судової юрисдикції на їх розгляд. 
 
       Незважаючи на зазначені труднощі теоретико-правового , правозастосовчого та соціального характеру, запровадження інституту кримінальних проступків в українську дійсність має стати важливим кроком на шляху до побудови європейської  системи  кримінальної юстиції .