СПІЛКУВАННЯ ЯК ВЗАЄМОДІЯ 

     План (логіка) викладу  матеріалу 

1. Структура міжособистісної взаємодії
2. Стилі спілкування

• 1. СТРУКТУРА МІЖОСОБИСТІСНОЇ  ВЗАЄМОДІЇ
 


    Міжособистісна  взаємодія — це інструментально-технологічна сторона спілкування; взаємні дії учасників спілкування, спрямовані на співвіднесення цілей кожної зі сторін і організацію їхнього досягнення в процесі спілкування.

    Терміни «міжособистісне спілкування», «міжособистісна  комунікація» і «міжособистісна  взаємодія» близькі за змістом, однак  вказують на різні аспекти досліджуваної  теми. У словосполученні «міжособистісна взаємодія» семантика складових слів привертає увагу, по-перше, до дій, що починають індивіди стосовно один одного — на перший план виводяться діючі особи, а інструментально-технологічна сторона спілкування виступає предметом аналізу. По-друге, оскільки мова йде про дії кожної зі сторін у відповідь на пропозицію іншої, то інтерес викликає те, як люди співвідносять свої цілі й організують досягнення їх, тобто як досягається взаємність між учасниками спілкування.

    Практично будь-яке спілкування передбачає досягнення певних цілей. Відповідно до цілей визначається і стратегія спілкування, яка може мати такі варіанти:

• відкрите — закрите спілкування;
• монологічне — діалогічне;
• рольове (виходячи із соціальної ролі) — особистісне (щиросердне спілкування).

    Відкрите  спілкування — бажання й уміння виразити повно свій погляд і готовність врахувати позиції інших.

    Закрите спілкування — це небажання або невміння виразити зрозуміло свій погляд, своє ставлення, наявну інформацію. Використання закритих комунікацій виправдано у випадках:

• якщо є значна різниця в ступені предметної компетентності, тому безглуздо витрачати час і сили на підвищення компетентності «низької сторони»;
• конфліктних ситуацій, коли відкриття своїх почуттів, планів супротивнику недоцільно. Відкриті комунікації ефективні, якщо є порівнянність, але не тотожність предметних позицій (обмін думками, задумами). «Однобічне випитування» — напівзакрита комунікація, у якій людина намагається з’ясувати позиції іншої людини, у той же час не розкриваючи свої позиції. «Істеричне пред’явлення проблеми» — людина відкрито виражає свої почуття, проблеми, обставини, не цікавлячись тим, чи бажає інша людина «ввійти в чужі обставини», слухати «вилив».

    Цілі  та стратегія спілкування  зумовлюють вибір  тактики та техніки спілкування.

    Тактика спілкування — реалізація конкретної комунікативної стратегії на основі знання технік і правил спілкування. Техніка спілкування — сукупність конкретних комунікативних умінь.

    Очевидно, що для того, щоб вибрати потрібну манеру поведінки і форму взаємодії з іншою людиною, необхідно зорієнтуватися в ситуації, зрозуміти контекст, у якому відбувається взаємодія. Визначення ситуації є найважливішим структуроутворюючим моментом міжособистісної взаємодії.

    Визначивши  ситуацію, люди починають вибудовувати позиції, які дозволяють їм досягти своєї мети у заданих обставинах. Співвідношення позицій, прибудова до позицій один одного чи «перевірка їх на міцність» — ще один важливий структурний аспект міжособистісної взаємодії, що може бути проаналізований у просторових термінах. Можна стверджувати, що умовою міжособистісної взаємодії є формування простору такої взаємодії.

    Рівні взаємодії припускають  відповідні процедури (чи механізми) її реалізації, інакше кажучи, знання «сценаріїв» поведінки у певній ситуації.

    У залежності від ступеня  особистісного залучення  у створення відносин можна умовно виділити три рівні спілкування: соціально-рольовий (короткочасне соціально-ситуаційне спілкування), діловий  і інтимно-особистісний.

    Соціальний-рольовий рівень спілкування — це рівень спілкування, на якому від людини очікується виконання певної рольової функції, демонстрація знання норм соціального середовища, підтвердження себе, свого статусу; спілкування, як правило, носить анонімний характер. На соціально-рольовому рівні контакти обмежуються ситуативною необхідністю: на вулиці, у транспорті, у магазині, на прийомі в офіційній установі. Основний принцип взаємин на цьому рівні — знання та реалізація норм і вимог соціального середовища учасниками взаємодії.

    Діловий рівень спілкування — рівень спілкування, на якому людей поєднують інтереси справи, спільна діяльність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва; спілкування є психологічно відстороненим, домінує «Я—Ви» контакт. На діловому рівні людей поєднує спільна діяльність, спрямована на досягнення загальних цілей. Основний принцип ділових взаємин — раціональність, пошук засобів підвищення ефективності співробітництва.

    Інтимно-особистісний рівень спілкування  — рівень, на якому основною метою спілкування є задоволення потреби в розумінні, співчутті, співпереживанні; від партнерів очікуються психологічна близькість, емпатія, довіра. Інтимно-особистісний рівень характеризується особливою психологічною близькістю, співпереживанням, проникненням у внутрішній світ інших людей, насамперед близьких. Основний принцип такого спілкування — емпатія.

    Ще  одна класифікація видів  міжособистісної  взаємодії належить відомому американському психологу Еріку Берну. Одна з функцій життя у суспільстві полягає в тому, щоб надавати один одному взаємодопомогу в цьому питанні.

    Він пропонує розглядати шість форм соціальної поведінки — чотири основні і два  прикордонних випадки.

1. На одному полюсі прикордонний випадок — замкнутість, коли явна комунікація між людьми відсутня. Людина фізично присутня, але психологічно — поза контактом, вона нібито обгорнута власними думками. Це буває у всіляких ситуаціях, наприклад, у купе залізничного потягу, у лікарняній палаті, навіть під час вечірки. Така поведінка може бути сприйнята з розумінням і не викликати проблем, якщо тільки вона не перетворюється в звичку.
2. Ритуали — звичні, повторювані дії, що не несуть значеннєвого навантаження. Вони можуть носити неформальний характер (вітання, прощання, подяка) чи бути офіційними (дипломатичний етикет). Ціль цього типу спілкування — можливість провести час разом, не зближаючися.
3. Проведення часу — напівритуальні розмови про проблеми і події, відомі усім. Вони не так стилізовані та не так передбачувані, як ритуали, але мають деяку повторюваність. Прикладами можуть служити: вечірка, де учасники недостатньо добре знайомі один з одним, чи розмови під час очікування яких-небудь офіційних зборів. Проведення часу завжди офіційно запрограмовано: говорити в цей час можна лише у певному стилі і тільки на припустимі теми (наприклад, світська розмова чи жіноча розмова). Основна мета цього типу спілкування — структурування часу не тільки заради підтримки приятельських відносин, але й, частково, соціальний вибір, коли людина шукає нові корисні знайомства і зв’язки.
4. Спільна діяльність — взаємодія між людьми на роботі, метою якої, насамперед, є ефективне виконання поставленої задачі.
5. Ігри — найбільш складний тип спілкування, тому що в іграх кожна сторона неусвідомлено намагається досягти переваги над іншою й одержати винагороду. Основна відмінна риса ігор — прихована мотивація їхніх учасників. На думку Е. Берна, важливі соціальні контакти найчастіше протікають як ігри, а самі ігри складають дуже значну частину людського спілкування. Пояснення цьому Берн бачить у наступному.

    Повсякденне життя надає дуже мало можливостей для людської близькості. Більше того, багато форм близькості для більшості людей психологічно неприйнятні, вимагають обачності. Західна культура взагалі не заохочує близькості (виняток — в інтимній обстановці), тому що її можуть використовувати з лихих наміром. У свою чергу, проведення часу, яке повторюється, зрештою приїдається.

    Щоб позбавитися від нудьги проводження  часу, одночасно не піддаючися проблемам, які супроводжують близькість, більшість людей, як до компромісного рішення, звертаються до ігор. У цьому полягає соціальне значення ігор. Найчастіше люди вибирають собі друзів, партнерів, близьких людей серед тих, хто грає в ті самі ігри, що і вони. Тому в даному соціальному оточенні кожен його представник набуває такої манери поведінки, що видається зовсім далекою членам іншого соціального кола. І навпаки, будь-який член якого-небудь соціального оточення, що починає грати в нові ігри, буде швидше за все вигнаний зі звичного товариства. У цьому полягає особистісне значення ігор. Нарешті, багато ігор зовсім необхідні деяким людям для підтримки здоров’я. У таких людей психічна рівновага настільки хитка, а життєві позиції настільки хибні, що у випадку позбавлення їх можливості грати вони впадуть у безвихідний відчай.

    6. За грою йде другий прикордонний  випадок, що замикає ряд форм  міжлюдських взаємодій, — близькість. Двосторонню близькість можна визначити, як вільне від ігор спілкування, що припускає тепле зацікавлене ставлення між людьми, яке виключає отримання вигоди. Людська близькість, що по суті є і повинна бути найдосконалішою формою людських взаємин, приносить таке ні з чим не порівнянне задоволення, що навіть люди з хиткою рівновагою можуть цілком безпечно, і навіть з радістю, відмовитися від ігор, якщо їм пощастило знайти партнера для таких взаємин.

    Проводження часу і ігри — це сурогат щирої  близькості. Їх можна розглядати скоріше  як попередні угоди, ніж як союзи. Саме тому їх можна характеризувати  як гострі форми взаємин. Дійсна близькість починається тоді, коли соціальні схеми, приховані мотиви й обмеження відходять на задній план. Тільки вона може цілком задовільнити сенсорний голод і потребу у визнанні. Прототипом такої близькості є акт любовних, інтимних відносин.

    В залежності від рівня  заглиблення у  процес спілкування, а також від цілей, які вирішуються, можна виділити наступні види спілкування:

    1. «Контакт масок» — формальне спілкування, в якому відсутнє прагнення зрозуміти і враховувати особливості особистості співрозмовника; використовуються звичні маски (ввічливості, строгості, байдужності, скромності, співчутливості і т. ін.) — набір виразів обличчя, жестів, стандартних фраз, що дозволяють приховати щирі емоції, ставлення до співрозмовника. У місті контакт масок навіть є необхідним у деяких ситуаціях, щоб люди «не зачіпали» один одного без потреби, щоб «відгородитися від співрозмовника».

    2. Примітивне спілкування, коли оцінюють іншу людину, як потрібний об’єкт чи той об’єкт, що заважає: якщо потрібний — то активно вступають у контакт, якщо заважає — відштовхнуть чи застосують агресивні, грубі репліки. Якщо одержали від співрозмовника бажане, то втрачають інтерес до нього і не приховують цього.

    3. Формально-рольове спілкування, коли регламентовані зміст і засоби спілкування, а замість знання особистості співрозмовника використовуються знання його соціальної ролі.

    4. Ділове спілкування, коли враховують особливості особистості, характеру, віку, настрою співрозмовника, однак інтереси справи більш значимі, ніж можливі особистісні розбіжності.

    5. Духовне, міжособистісне спілкування друзів, коли можна торкнутися будь-якої теми і не обов’язково вдаватися до допомоги слів — друг зрозуміє вас за виразом обличчя, рухами, інтонацією. Таке спілкування можливе тоді, коли кожен учасник має образ співрозмовника, знає його особистість, інтереси, переконання, ставлення, може передбачати його реакції.

    6. Маніпуляція спілкування спрямована на отримання вигоди від співрозмовника з використанням різних прийомів (лестощі, залякування, обман, демонструвати доброту, «напускати туману»), у залежності від особливостей особистості співрозмовника.

    7. Світське спілкування. Суть світського спілкування — в його безпредметності, тобто люди говорять не те, що думають, а те, що прийнято говорити в подібних ситуаціях; це спілкування закрите, тому що думки людей з того чи іншого питання не мають ніякого значення і не визначають характер комунікацій.

    Кожен вид спілкування  передбачає певний специфічний  набір прийомів та засобів спілкування, свій специфічний  «кодекс» спілкування. Наприклад,

    Кодекс світського спілкування:

• ввічливість, такт: «пильнуй інтереси іншого»;
• схвалення, згода: «не критикуй іншого»; «уникай заперечень»;
• симпатія: «будь доброзичливий, привітний».

    Кодекс  ділового спілкування  інший:

• принцип кооперації: «твій внесок повинен бути таким, якого вимагає спільно прийнятий напрям розмови»;
• принцип достатності інформації — «говори не більше і не менше, ніж потрібно в даний момент»;
• принцип якості інформації — «говори неправду»;
• принцип доцільності — «не відхиляйся від теми, зумій знайти рішення»;
• «передавай думку ясно і переконливо для співрозмовника»;
• «умій слухати і зрозуміти потрібну думку»;
• «умій врахувати індивідуальні особливості співрозмовника заради інтересів справи».

    Якщо  один співрозмовник орієнтується на принцип ввічливості, а інший — на принцип кооперації, вони можуть потрапити в безглузду, неефективну ситуацію. Отже, правила спілкування повинні бути погоджені і дотримуватися обома учасниками.

    Порівнюючи  наведені класифікації, легко помітити принципову подібність в описі цілей і структури різних видів міжособистісної поведінки. Відзначимо, що структура будь-якої соціальної ситуації включає в якості необхідних наступні елементи:

• ролі учасників взаємодії, тобто набір розпоряджень, які стосуються того, як людина повинна поводитися, якщо вона займає фіксовану позицію серед людей, щодо якої вже склалися певні очікування;
• набір і порядок дій (чи сценарні послідовності);
• правила і норми, що регулюють взаємодію і характер відносин учасників соціальної ситуації.

    Міжособистісний простір — організація всіх елементів міжособистісної взаємодії у певному порядку, що припускає:

    1) вибір позиції у відношенні до іншого, прибудову до позицій один одного;

    2) чітке визначення просторових і часових меж ситуації взаємодії, поза яким обрана позиція стає недоречною;

    3) оформлення зайнятої позиції за допомогою вербальних і невербальних засобів комунікації.

    Для кожної ситуації спілкування  існують свої правила  участі в ній і  способи розуміння  дій партнера.

Сценарії  — це стандартні послідовності дій у тих чи інших звичних ситуаціях. Більшість соціальних дій, у які ми залучені, мають форму запланованих послідовностей, у яких все відрегульовано і передбачено — як у сценарії фільму. Поза залежністю від того, хто саме залучений у дану ситуацію, послідовність дій, які усім потрібно робити, і те, у який момент це варто робити, добре відома.

    Сценарії  ніби фіксують моделі досвіду і тому виступають своєрідними гідами для  поведінки людини в різноманітних  ситуаціях. Якщо ситуація знайома, знання сценарію допомагає автоматично робити послідовні дії. Якщо ситуація незнайома — відсутність сценарію утруднює адекватну поведінку. У міжособистісній взаємодії знання типових сценаріїв сприяє взаєморозумінню між учасниками, і навпаки, відсутність подібних сценаріїв може призвести до конфлікту.

Взаємодія є тим фундаментальним процесом, що скріплює партнерів у певну  спільноту. Основні механізми, що забезпечують формування міжособистісного простору взаємодії, — взаєморозуміння, координація  й узгодження.

Якщо  такі сфери спілкування, як когнітивну (її зміст складають, у першу чергу, знання — відомості партнерів один про одного); інструментальну (що поєднує уміння і навички, притаманні партнерам, та стратегії і стилі здійснення діяльності, які використовуються ними) і сферу мотивів та потреб враховувати як самостійні, то взаєморозуміння більшою мірою пов’язано з когнітивними процесами, координація — з інструментальними, а узгодження — з процесами мотивів і потреб.

Взаєморозуміння — це механізм міжособистісної взаємодії, пов’язаний, у першу чергу, з когнітивними процесами, який забезпечує формування загального значеннєвого поля учасниками взаємодії, об’єднання інтересів сторін, вироблення подібного бачення завдань у конкретній ситуації.

Основна функція взаєморозуміння — формування загального значеннєвого поля учасників взаємодії, що дозволяє об’єднати інтереси сторін, виробити подібне бачення задач у даній конкретній ситуації. Для цього учасники взаємодії повинні бути досить інформовані один про одного — про соціальний статус, рольові позиції, групову приналежність, звички, погляди на світ, про ставлення до тих чи інших життєвих подій. Способами досягнення такого знання виступають уточнення, перепити, повтори, перефразування, обговорення і суперечки з різних життєвих проблем.

Координація — пошук таких засобів спілкування, що найкраще відповідають намірам і можливостям партнерів. Результатом координації є спільність у діях, погодженість в операціях.

Узгодження — механізм взаємодії, що стосується, в основному, сторони мотивів та потреб спілкування. Його результатом є відносна згода з метою, змістом, намірами, що задає основний тон міжособистісним відносинам, визначає їхнє емоційне забарвлення.

Узяті в сукупності взаєморозуміння, координація  й узгодження складають процес, у  ході якого партнери знаходять свій предмет спілкування, на основі якого і будують відносини. Головне тут те, що кожен з них вкладає сили в спільний пошук, і ця спільна активність породжує новий зміст.

    Для кожного рівня спілкування стратегічно  найбільш значимим є певний рівень взаєморозуміння, координації й узгодження, оцінки ситуації і правил поведінки кожного учасника. Уміння зрозуміти ситуацію, узгодити прояв своїх емоцій і поведінки у відповідності з нею, а також у відповідності з поведінкою інших людей — необхідна умова спільної життєдіяльності. Підпорядкування своєї поведінки розумним канонам ситуації — перший крок на шляху до взаєморозуміння. Наскільки людина розумна, малознайомі люди оцінюють, у першу чергу, за вмінням правильно поводитися у відповідній ситуації. 


    2. СТИЛІ СПІЛКУВАННЯ 


    Кожна людина має свій, цілісний стиль  спілкування, що накладає цілком пізнаваний, характерний відбиток на її поведінку  і спілкування в будь-яких ситуаціях. Цей стиль не може бути виведений  з яких-небудь індивідуальних особливостей і особистісних рис людей — запальності чи витриманості, домінантності чи пасивності, довірливості чи закритості і т. ін. Він відбиває саме особливості спілкування людини, що характеризують її загальний підхід до побудови взаємодії з іншими людьми.

    Вибір того чи іншого основного стилю спілкування людини визначається дуже різними та складними причинами — досвідом її спілкування, її уявленнями про людей і про життя взагалі, її особистісними рисами. Але найістотніше, що сам цей вибір формує потім і досвід людини, і її ставлення до людей, і її очікування в різних життєвих колізіях — стає складовою її особистості.

    Існує три базових стилі  спілкування, які  пов’язані з базовими ситуаціями спілкування: ритуальний, маніпулятивний і гуманістичний (рис. 3.1.).

    Ритуальне спілкування — індивідуальний стиль спілкування, притаманний дуже багатьом людям. Цей стиль походить від соціальних міжгрупових ситуацій спілкування, де головною задачею партнерів є підтримка зв’язку із соціумом, підкріплення уявлення про себе як про члена суспільства. При цьому важливо, що партнер у такому спілкуванні є ніби необхідним атрибутом виконання ритуалу.  


      
 


    Рис. 3.1. Стилі спілкування 


    У реальному житті існує величезна  кількість ритуалів, часом дуже різних, ситуацій, у яких кожний бере участь тільки як деяка маска зі заздалегідь заданими властивостями, що вимагають від учасників тільки одного — знання правил гри.

    У подібному стилі здійснюється багато контактів, розмов, що з боку, а іноді  й зсередини, здаються безглуздими, беззмістовними, тому що вони, на перший погляд, зовсім неінформативні, нецілеспрямовані, не мають і не можуть мати ніякого результату.

    У ритуальному спілкуванні  головним є підкріплення свого зв’язку  зі своєю групою, підкріплення своїх настанов, цінностей, думок і т. ін., підвищення самооцінки і самоповаги. Відзначені риси цього спілкування — неспрямованість, неінформативність, беззмістовність, незалученість чи мала залученість партнерів у спілкування — багато в чому є характерними ознаками ритуального спілкування.

    У ритуальному спілкуванні партнери звичайно строго виконують свої ролі і тому сприймають один одного, м’яко  кажучи, схематично.

    Набагато  більше значення для ритуальної поведінки  має сприйняття ситуацій спілкування і та сама комунікативна компетентність, про яку ми вже говорили. Дійсно, для ритуального спілкування надзвичайно важливо правильно розпізнати ситуацію спілкування, з одного боку, і уявити собі, як у ній поводитися, — з іншого.

    Роль  комунікативної компетентності в ритуальному  спілкуванні добре видна на багатьох відомих прикладах. Якщо хто-небудь, розмовляючи з Вами, покладе раптом ноги на стіл, то це, швидше за все, буде розцінено як неповага, хоча добре відомо, що, наприклад, у США — це звичайний стиль поведінки. На питання «Як справи?» в англомовних країнах прийнято відповідати «Прекрасно». І якщо, відповідно до наших норм, сказати «Нормально» — це виб’ється з ритуалу і викличе тривогу у співрозмовника. Таких прикладів можна навести величезну кількість. Важливо зрозуміти, що ритуали детермінуються культурними нормами, знання яких є необхідним для їхнього успішного виконання.

    Метою ритуального спілкування є не зміна іншого, не вплив на нього, а підтвердження себе — своїх  думок, своїх уявлень. Тому природно, що учасники такого спілкування намагаються уникнути будь-якого зіткнення думок. Якщо людина добре орієнтується в ситуації, якщо вона компетентна у ритуалах, то ефективність спілкування буде для неї високою — вона зміцнить свою самооцінку і уявлення про світ. Якщо ж відбудеться якийсь збій, наприклад, виникне непередбачений ритуалом спір, то спілкування перестає бути ритуальним, і ефективність його буде оцінюватися по-іншому. Ефективність власне ритуального спілкування у даному випадку буде низькою.

    Наступним дуже поширеним стилем спілкування є маніпулятивне спілкування. Розглядаючи його, необхідно мати на увазі, що практично всі характеристики і складові маніпулятивного спілкування безпосередньо залежать чи випливають з основного визначення: маніпулятивне спілкування — це таке спілкування, за якого до партнера ставляться як до засобу досягнення зовнішніх стосовно нього цілей.

    Перше, що важливо виділити — це спосіб сприйняття партнера в такому спілкуванні. Він розглядається не як цілісна  людина, а скоріше як сукупність функціональних якостей, що можуть стати при нагоді для досягнення своєї мети.

    Які механізми соціального сприйняття у такому спілкуванні? Це питання  істотне ще тому, що, розуміючи механізм, можна приблизно припускати, як відображається інший, яке враження, уявлення про нього формується. Цей механізм — стереотипізація, соціальна чи індивідуальна, й атрибуція. Дійсно, якщо в маніпулятивному спілкуванні найбільш точно і добре сприймаються деякі властивості і якості людини, що можуть являти собою матеріал для досягнення мети, то все інше, ймовірно, мусить якось добудовуватися. Таке добудовування відбувається і може мати, як уже відзначалося, у своїй основі або соціальні стереотипи, або імпліцитні теорії особистості — індивідуальні стереотипи.

    Якщо  в будь-якій ситуації для людини найважливішою є групова приналежність партнера (професійна, етнічна, вікова і т. ін.) і пов’язані з нею функції (наприклад, професійні), то вступає в дію механізм соціальної стереотипізації. Цікаво, що саме в сфері маніпулятивного спілкування робиться більшість помилок переваги, привабливості, відносин. Спираючись на одну характеристику партнера, людина у маніпулятивному спілкуванні додатково до потрібних їй властивостей добудовує інші за стереотипом (зразком), і надалі спілкується з цим утіленим стереотипом.

    Однак може бути ситуація, коли «включається»  індивідуальна стереотипізація, коли, знаючи чи припускаючи одну з якостей партнера (наприклад, доброту), людина добудовує решту його якостей у відповідності зі своєю імпліцитною теорією особистості, тобто зі своїми уявленнями про те, які якості з якими повинні сполучатися. Якщо людина добра, то вона, скоріше за все, одночасно і терпляча, з усім погоджується і т. ін.

    На  основі такого роду розуміння іншого і відбувається спілкування. Цей  тип соціального сприйняття, як уже відзначалося, має як свої переваги, так і недоліки. З одного боку, він дуже «економічний», тому що дозволяє мати справу лише з «потрібними» якостями, а саме це є «ідеалом» маніпулятивного спілкування. З іншого боку, таке сприйняття включає помилки, що виявляють себе тут і там у процесі маніпулятивного спілкування.

    За  такого стилю спілкування існує  також як специфічне уявлення про  себе, так і самоподача. Дійсно, що важливо продемонструвати співрозмовнику у маніпулятивному спілкуванні? Ймовірно, тільки те, що допоможе досягненню мети. І тут відбувається, так би мовити, відлік від партнера: до наявного його образу (а це стереотип!) добудовується свій образ таким чином, аби він, з одного боку, не заперечував передбачуваним очікуванням партнера, а з іншого боку, був до нього додатковим.

    У маніпулятивному спілкуванні замість свого образу ми «підсуваємо» партнеру стереотип, який вважаємо найбільш вигідним у даний момент. І справа не в тому, має він відношення до реальності чи він помилковий — ви одночасно цілком можете бути і турботливим батьком, і уважним чоловіком, і справжнім мужчиною. Головне, що в уявленні про себе відбувається ніби роз’єднання на складові — ролі, функції, якості, кожна з яких може бути використана як розмінна монета у маніпулятивному спілкуванні. Звідси — у маніпулятивному спілкуванні відбувається маніпуляція не тільки партнером, але й собою.

    Отже, можна виділити наступні характеристики самоподачі і самопредставлення у маніпулятивному спілкуванні: фрагментарність, упор на стереотипізацію, висування помилкових мотивів і причин дій. Специфічним образом у цьому типі спілкування виявляється й самосприйняття.

    Навіть  якщо в обох партнерів є свої цілі відносно зміни співрозмовника, все  одно вони обидва здійснюють односпрямовану маніпуляцію, просто у зворотних напрямах, — і переможе той, хто виявиться більш спритним маніпулятором, тобто той, хто краще знає партнера, краще розуміє свої цілі і краще опанував техніку.

    Із  цього судження не варто робити висновок про те, що маніпуляція — це завжди погано, і треба проголосити гасло: «Смерть маніпуляторам!». Слід усвідомлювати, що величезна кількість професійних задач, що припускають спілкування, має на увазі саме маніпулятивне спілкування. По суті, будь-яке навчання (суб’єкту треба дати нові знання про світ), переконання, управління іноді містить маніпулятивне спілкування. Тому їхня ефективність багато в чому залежить від ступеня знання законів і техніки маніпулятивного спілкування.

    Що  стосується власне взаємодії в маніпулятивному спілкуванні (його інтерактивної сторони), тут найбільш істотним є те, що маніпулятивний стиль припускає сприйняття будь-якої ситуації як цільової, а відповідне трактування дій партнера — як тактику, стратегію, спосіб досягнення його, партнера, цілей.

    Істотною  особливістю інтерактивної сторони в маніпулятивному спілкуванні є точний вибір позиції у спілкуванні. Тому що головне — ціль, а інша людина — засіб її досягнення, необхідно знайти до неї підхід. Тому з однією людиною розмова буде з позиції «Батька», з іншою — з позиції «Дитини», оскільки варто обрати саме ту позицію, що є зручною, вигідною в даній ситуації. Мабуть, саме в маніпулятивному спілкуванні інтерактивна сторона найбільш різноманітна і складна.

    Маніпулятивне спілкування — надзвичайно поширений вид спілкування, він займає ніби центральну частину континуума соціально-психологічного, включаючи специфіку обох полюсів, і, крім того, він в основному зустрічається там, де є спільна діяльність людей. Саме тому його не можна не враховувати, і успіх спільної діяльності, де б вона не проходила, багато в чому залежить від умілості людини в маніпулятивному спілкуванні. Тому усвідомлення його законів є важливим для кожного.

    Тим часом існує ще один істотний момент, про який не можна забувати. Це ставлення  людини до маніпулятивного спілкування і зворотного впливу маніпулятивного стилю на людину. Ставлення до такого спілкування залежить від розуміння його особливостей і специфіки. Людина може ставитися до нього, як до необхідного інструмента, яким треба уміти користуватися, щоб досягати власних цілей; може ставитися як до неминучого зла, з яким треба вміти поводитися, чи як до єдиного реального спілкування, що віддзеркалює «природу людей». Від того, як людина ставиться до маніпулятивного типу спілкування, дуже багато чого залежить, і насамперед, ставлення до неї оточуючих.

    І нарешті, існує й зворотний вплив  маніпулятивного спілкування на особистість, яка його використовує. Ймовірно, має сенс говорити про існування маніпулятивної деформації особистості у тих випадках, коли в силу частого професійного його вживання, гарного опанування і, відповідно, постійних успіхів на цьому терені, людина починає вважати маніпулятивне спілкування за єдино можливе, єдино правильне, а людей сприймати виключно як маріонеток, фігур у своїх маніпуляціях. У такому випадку все спілкування людини зводиться до маніпуляції тоді, коли це потрібно, і коли вона зовсім невиправдана. Цілком ритуальне вітання перетворюється в маніпуляцію, і відверта душевна розмова неможлива, оскільки завжди є задана спочатку мета, і партнер — не «душа», а засіб досягнення мети, навіть якщо ця мета — допомогти партнеру. Наприклад, з деякими застереженнями можна вважати професійну деформацію вчителів і викладачів частковим випадком маніпулятивної деформації — у спілкуванні старих учителів майже завжди присутня мета пояснити, показати, навчити.

    Гуманістичне  спілкування за багатьма характеристиками різниться від інших стилів. Це найбільшою мірою особистісне спілкування, що дозволяє задовільнити людську потребу в розумінні, співчутті, співпереживанні. Ні ритуальне, ні маніпулятивне спілкування не дозволяють цілком задовільнити цю життєво важливу потребу. Цілі гуманістичного спілкування пов’язані з партнером, визначаються ним, прояснюються в ході спілкування, вони не закріплені, не заплановані до початку спілкування, до того ж можуть гнучко змінюватися. Важливою особливістю гуманістичного спілкування є те, що очікуваним результатом спілкування є не підтримка соціальних зв’язків, як у ритуальному, не зміна партнера, як у маніпулятивному, а спільні переміни уявлень обох партнерів, зумовлені глибиною спілкування.

    Ситуації  гуманістичного спілкування усім відомі — це інтимне, сповідальне, психотерапевтичне  спілкування, а іноді просто розмова  в купе потягу далекого прямування. Звичайно, гуманістичне спілкування не визначається тільки ситуацією — воно пов’язано з настроєністю й цілями партнерів, однак зрозуміло, що певні ситуації його припускають, і заміна гуманістичного спілкування в цих ситуаціях на інші види сприймається негативно. У той же час можна вказати ситуації, коли гуманістичне спілкування, і навіть його окремі елементи, недоречні.

    Найбільш  істотною рисою гуманістичного спілкування, що докорінно відрізняє його від  інших видів спілкування, є особливе співвідношення переживання, усвідомлення і комунікації партнерів, а саме — їхня конгруентність (повна відповідність, збіг, подоба), за словами К. Роджерса.

    Конгруентність  досвіду, усвідомлення і комунікації  — над- 
звичайно важлива характеристика в спілкуванні. Тому «якщо людина дійсно конгруентна, то, мабуть, вся її комунікація повинна обов’язково існувати в контексті її особистісного сприйняття» і переживання. Ступінь конгруентності, на думку К. Роджерса, може змінюватися в залежності від ситуації або в залежності від людини, причому людина сама не завжди може усвідомити неконгруентність. Стосовно спілкування К. Роджерс показує, що конгруентність навіть тільки одного партнера поліпшує взаєморозуміння, відносини між партнерами, зближує, поліпшує їх, тобто оптимізує глибоке особистісне спілкування. Пов’язано це з тим, що конгруентність визначає більш ясну комунікацію і відсутність необхідності захищати себе, а отже, велике бажання для вислуховування чужої позиції, уважне слухання партнера, необмежене турботами про самозахист; по суті, таке спілкування наближається до емпатичного слухання, що, звичайно ж, є позитивним підкріпленням для нього. У результаті партнер теж стає більш конгруентним, а спілкування — двостороннє емпатичним і обопільно підкріпленим, терапевтичним. Таке спілкування змінює особистість у бік більшої конгруентності, цілісності, у людини стає менше внутрішніх конфліктів і більше енергії для активного життя, поведінка стає більш розкутою.

    Таким чином, відповідно до уявлень К. Роджерса, завжди є вибір між тим, щоб бути конгруентним у спілкуванні (говорити все те, що дійсно думаєш і переживаєш), і тим, щоб бути неконгруентним і якимось чином виходити із ситуації. Адже в багатьох випадках конгруентність загрожує ускладненням чи навіть розривом відносин, утруднює досягнення мети і т. ін.

    Саме  конгруентність може бути покладена  в основу розмежування гуманістичного спілкування з маніпулятивним і ритуальним. Дійсно, і в маніпулятивному, і в ритуальному спілкуванні важко навіть уявити собі повну відповідність між переживаннями, думками і тим, що говориться, — у якомусь розумінні все це можна назвати відвертістю, довірою у спілкуванні. У ритуальному спілкуванні поточні переживання і думки людини просто не беруть участі, тому що це не входить у ритуал. У маніпулятивному спілкуванні те, що говориться, а іноді і те, що усвідомлюється, визначається цілями, заради яких спілкуються, і мотивами спілкування — «зайва» відвертість може тільки ускладнити ситуацію. Важливо і те, що досягнення повної внутрішньої відповідності можливо тільки за більш-менш тривалого спілкування.

    Таким чином, гуманістичне спілкування припускає  щире, довірче спілкування, яке детерміноване  не стільки зовні (метою, умовами, ситуацією, стереотипами), скільки зсередини (індивідуальністю, настроєм, ставленням до партнера). Це не означає, що гуманістичне спілкування не припускає соціальної детермінації. Очевидно, що людина, як би вона не спілкувалася, все одно залишається соціальним суб’єктом. Однак у гуманістичному спілкуванні більше, ніж в інших видах спілкування, простежується залежність від індивідуальності. Саме в цьому розумінні можна говорити, що гуманістичне спілкування — найпсихологічніше з розглянутих стилів спілкування.

    Зрозуміло, що гуманістичне спілкування має  свої особливості, свої вимоги до характеристик  спілкування. І комунікативна сторона спілкування, й інтерактивна та перцептивна повинні мати тут свою специфіку.

    Особливості комунікативної сторони спілкування  випливають з особливостей взаємин  партнерів. Гуманістичне спілкування  — це довірче спілкування, а довіра є дуже істотним фактором для ефективної комунікації. Основним механізмом впливу в гуманістичному спілкуванні є механізм навіювання, сугестія — найефективніший з усіх можливих механізмів. Але важливо також і те, що це не просто навіювання, тому що обидва партнери довіряють один одному, — і тому результатом комунікації в гуманістичному спілкуванні є не зміна одного з них, а взаємна, спільна переміна обох.

    Розглядаючи ритуальне і маніпулятивне спілкування з комунікативної сторони, ми відзначали, що вони істотно відрізняються за тим, як розглядається об’єкт впливу. Якщо у ритуальному спілкуванні об’єктом є ситуація чи власні переживання, у маніпулятивному спілкуванні об’єкт постає або пасивним, або активним (в тому розумінні, що визнається необхідність врахування його внутрішніх характеристик, але не більше того), то в гуманістичному спілкуванні об’єкт впливу реально активний, — це не об’єкт, а суб’єкт.

    Відповідно  до поглядів М. С. Кагана, спілкуванням у вузькому розумінні слова може бути названа тільки міжсуб’єктна взаємодія, коли обоє чи всі ті, хто спілкується, виступають як суб’єкти, а не як об’єкти управління, впливу, виховання і т. ін. Серед розглянутих стилів спілкування тільки гуманістичний є спілкуванням у вузькому розумінні слова; у ньому істотним є те, що власне об’єктом впливу є не тільки і не стільки партнер, скільки обидва чи всі партнери, можливо, разом з відносинами між ними. Будь-який вплив, таким чином, не односпрямований, оскільки обов’язково припускає спільну переміну, причому ця зміна завжди буде в «гарний», гуманістичний бік. Не даремно К. Роджерс називає спілкування внутрішньо конгруентних партнерів терапевтичним спілкуванням, що наближає людину до більшого психічного здоров’я, урівноваженості, відкритості, енергійності і цілісності.

    Якщо  ж говорити про інтерактивну сторону гуманістичного спілкування, то тут теж треба відзначити деяку специфіку. Партнери у такому спілкуванні в ідеалі конгруентні, а це означає, що вони можуть не витрачати сили на те, щоб захищати себе чи шукати вигоду в якій-небудь сторонній справі, і тому взаємодія будується на організації спілкування взаєморозуміння, основою якого буде співпереживання, активне слухання, інтимний момент.

    Перцептивна сторона гуманістичного спілкування має свої механізми сприйняття, розуміння іншого, а також сприйняття і уяви про себе. Оскільки його можна розглядати як істинно міжособистісне спілкування (на вже розглянутому континуумі міжособистісне — міжгрупове спілкування), то, відповідно, соціальне сприйняття у цьому стилі спілкування буде реалізуватися за рахунок таких механізмів, як емпатія, ідентифікація.

    Емпатія — це такий механізм сприйняття і розуміння іншого, коли пізнання іншого відбувається через «відчуття» іншого, «перевтілення в нього», «вживання в його світ», «співчутливу ідентифікацію». «Емпатія означає ототожнення особистості однієї людини з особистістю іншої і проникнення її в почуття іншої особи». Емпатія — це таке пізнання іншого, коли він сприйма-ється, пізнається ніби в «чистому вигляді», без стереотипів, що звичайно супроводять сприйняття, пов’язані з його членством у якійсь групі, з його функціональними можливостями в даній ситуації; тобто людина пізнається «зсередини», «через себе».

    Емпатія, ідентифікація — найбільш точний «спосіб» сприйняття іншого, бо на нього мало впливають фактори, що спотворюють сприйняття з боку стереотипних уявлень і пояснень. У гуманістичному спілкуванні партнер (в ідеалі) сприймається цільно, цілісно, без поділу на потрібні та непотрібні функції, на важливі і неважливі в даний момент якості, не стереотипно.

    Нарешті, важливим є і те, як діє на особистість  участь у гуманістичному спілкуванні, його терапевтичний вплив.