Медичне страхування в україні сучасний стан та перспективи розвитку

В Україні страхова галузь розвивається високими темпами порівняно зі світовими темпами розвитку. Кількість страхових компаній у 2004 році склала понад 350.

Розвиток медичного страхування в Україні пов'язаний зі створенням відповідної інфраструктури. Враховуючи це, 4 грудня 1998 року Кабінет Міністрів України прийняв постанову „Про створення мережі закладів з організації надання медичної допомоги „Асистанс—Україна". Створення її може сприяти збільшенню кількості страхових компаній, які пропонують послуги з медичного страхування. „Асистанс—Україна" повинна не тільки взяти на себе функцію щодо укладення договорів з медичними установами, а й координувати роботу з обслуговування страхувальників.

13 січня 1999 року  Кабінетом Міністрів України  була прийнята постанова "Про  вдосконалення порядку надання  медичної допомоги іноземним  громадянам, які тимчасово перебувають  на території України". Ця постанова  спрямована на забезпечення страхового  захисту іноземних громадян та  осіб без громадянства, які потребують  екстреної медичної допомоги. Такі  громадяни можуть під час оформлення  в'їзних віз або при перетині  державного кордону укласти відповідний  договір страхування з державною  акціонерною страховою компанією  України з надання екстреної  медичної допомоги іноземним  громадянам — "Укрінмедстрах".

Комітет з питань медичного страхування при Лізі страхових організацій України разом з Українським медичним страховим бюро пропонує свій варіант законопроекту з обов'язкового медичного страхування. Відповідно до рішення Конституційного суду № Ю-РП/2002 від 29.05.2002 р. затверджені такі поняття, як „медична допомога" і „медична послуга". Таким чином, іде створення механізму сплати за медичне обслуговування. У цій ситуації необхідно виконувати ст. 7 Закону України „Про страхування".

У межах функціонування бюджетно-страхової моделі повинні працювати наступні структури:

• Українське медичне страхове бюро, яке повинно коорди-нувати діяльність страховиків, контролювати звітність, якість надання медичної допомоги, правила страхування та тарифи;

• Гарантійний фонд медичного страхування, який повинен формуватися за рахунок відрахувань від валових доходів страховиків за програмами обов'язкового медичного страхування, є позабюджетним, і кошти направляються на забезпечення гарантій у тому випадку, коли страхова компанія їх не виконує;

• страхові компанії, що мають ліцензії відповідно до чинного законодавства України, їх діяльність контролюється Держфінпослуг і координується Українським медичним страховим бюро;

• медичні установи, які контролюються Міністерством охорони здоров'я і взаємодіють з Українським медичним страховим бюро.

В умовах економічної нестабільності в країні, основною рисою якої є відсутність державних коштів, зростає потреба у плануванні ресурсів. Доцільним є також запровадження централізованої бюджетно-страхової моделі охорони здоров'я з прямою формою організації фінансування із поступовим залученням на ринок медичних послуг страхових компаній[2, c. 381-384].

Враховуючи нерозвиненість економічних і правових відносин в охороні здоров'я, розглядається модель акумуляції страхових коштів у єдиному фонді.

Фонд соціального медичного страхування — це самоврядна некомерційна організація, що є головним утримувачем коштів в охороні здоров'я і покупцем медичних послуг для населення.

Функціонування централізованого фонду медичного страхування з мережею регіональних, відносно автономних філій підвищує передбачуваність відшкодування витрат на медичну допомогу, мінімізує чисельність адміністративного апарату, що займається страхуванням і, відповідно, зменшує витрати на його утримання до 3-5%, тоді як в інших видах систем адміністративні видатки, за даними Міжнародної організації праці, поглинають 8—10% від загального обсягу видатків за страховими програмами.

Система охорони здоров'я повинна бути ефективною, якісною, сучасною, ресурсно забезпеченою. Щоб медична допомога стала такою, її потрібно докорінно реорганізувати. Але перш, ніж представити проект і завдання реорганізації, необхідно проаналізувати стан фінансів охорони здоров'я.

Україна, як і колишні соціалістичні країни Центральної і Східної Європи, а також колишні республіки СРСР, переживає період глобальних перетворень у всіх сферах життя, в тому числі і в охороні здоров'я. Майже повністю зруйнована попередня система, яка мала і позитивні сторони, хоча існувало і немало проблем. Сьогодні вони різко загострились у зв'язку з нестачею коштів.

Достатньо сказати, що навіть до зміни державних цін у квітні 1991 року потреба в фінансових ресурсах на розвиток охорони здоров'я перевищувала розмір фактичних бюджетних асигнувань не менше, ніж у три рази. Низькому рівню фінансування відповідали недостатній обсяг, якість і ефективність медичної допомоги.

Ця ситуація загострює проблему пошуку і впровадження нової і ефективної системи управління фінансовими та іншими видами матеріально-технічного забезпечення галузі[1, c. 162-164].

3.2. Концептуальний підхід  до системи організації охорони  здоров'я

Охорона здоров'я є регламентованою сферою в достатньо ліберальному економічному середовищі. Вона продовжує перебувати на повному бюджетному фінансуванні, а можливість залучення інших джерел ускладнена законодавством. Охорона здоров'я потерпає від хронічного ресурсного дефіциту. За останні вісім років фінансування галузі зменшилося в 7 разів у реальних цінах. Бюджетного фінансування недостатньо для того, щоб сфера медичної допомоги була спроможна нормально взаємодіяти зі сферами, які працюють за законами ринку.

Сучасний ринок пропонує безліч товарів, здатних значно підвищити ефективність лікування в медичних закладах, але не має можливості широко їх використовувати. Сфера медичної допомоги в Україні не має можливостей користуватися перевагами ринкової економіки, зате відчуває на собі всі проблеми ринкових відносин.

В Україні вже практично склалися стійкі основні ринки — продуктів харчування, послуг, енергоносіїв, електронної техніки та ін. Оскільки сфера медичної допомоги не включена до легального ринкового обороту, то всі основні фінансові потоки проходять повз неї. За деякими оцінками, майже 2/3 ринкового обороту припадає на "тіньовий" сектор, ці фінансові що значною мірою впливає на можливості бюджету щодо охорони здоров'я. Участь сфери медичної допомоги в тіньовому ринковому обороті обмежує малозабезпечені верстви населення у одержанні медичної допомоги.

У таких умовах ринковий механізм руйнує систему медицини і не сприяє розвиткові медичних технологій та підвищенню якості медичного обслуговування.

Уряд проводить послідовну політику щодо зміцнення вітчизняної охорони здоров'я. Для консолідації зусиль органів державної влади та органів місцевого самоврядування на розв'язанні нагальних проблем указами Президента України та постановами Кабінету Міністрів затверджено низку національних, державних, цільових програм та заходів. 2002 рік було оголошено Роком охорони здоров'я населення, 2003 — Роком боротьби зі СНІДом. Проте є й чимало проблем.

133 гривні було  виділено в 2003році на лікування  одного громадянина України. У 2004році  цю суму до збільшено 141 гривні. Середня заробітна плата медиків  — одна з найнижчих в Україні. Незважаючи на зростання обсягів  фінансування, яке складає 6,5 млрд  грн, цих коштів недостатньо, тому  що левова частка коштів —  від 50 до 70 відсотків — йде на  виплату заробітної плати. Ще 10—20 відсотків установи охорони здоров'я  витрачають на тепло, і тільки 20 відсотків іде на лікувально-діагностичний  процес і медикаменти, що складає, за одними розрахунками, 2 гривні, а за іншими — 10 грн. на медикаменти  на одного хворого.

Постає нагальна необхідність реформування системи охорони здоров'я України. Існуюча система викликає справедливі нарікання як з боку медичного персоналу, так і з боку населення, що обслуговується в державних лікувально-профілактичних закладах. Якість медичних послуг залишається низькою, в державних закладах відсутні можливості вільного вибору лікаря, витрати на медичне обслуговування неконтрольовано зростають, при цьому незабезпечені верстви населення фактично позбавлені права на якісну медичну допомогу. Загострюються протиріччя між обсягами державних гарантій щодо охорони здоров'я населення та можливостями їх бюджетного фінансування.

"Концепція соціального  забезпечення населення України" передбачає поділ економічної  відповідальності за реалізацію  соціальних гарантій між державою, підприємствами і громадянами. При  цьому держава за рахунок бюджетних  коштів повинна була взяти  на себе гарантії щодо мінімального  рівня медичного обслуговування  населення.

Для фінансування інших витрат на охорону здоров'я передбачалося створити систему медичного страхування, в межах якої за рахунок страхових внесків підприємств, громадян та інших джерел мав формуватися спеціальний фонд медичного страхування. У 2003 році видатки Зведеного бюджету України на охорону здоров'я в реальному вираженні склали 31% від рівня 1992 р. Частка вказаних видатків у ВВП перебуває на рівні 2,98%. Порівняно з відповідними міжнародними даними —це доволі низький показник[11, c. 256-258].

За даними Світової організації охорони здоров'я, в середньому країни світу витрачають 8% свого ВВП на медичні заходи, у тому числі 4,8% ВВП — за рахунок державних коштів. У країнах із високим рівнем доходів (більше 9 361 дол. США на рік) державні видатки на охорону здоров'я в середньому складають 6% ВВП. У країнах Західної Європи ці значення коливаються від 5,1% ВВП у Данії, до 8,1% — у Німеччині.

В Україні частина видатків держави на охорону здоров'я фінансується з фонду державного страхування. Щорічно на оплату санаторно-курортного лікування спрямовується близько 30% загальних видатків Фонду. Частина суспільних видатків на охорону здоров'я представлена витратами підприємств на утримання соціально-культурної сфери, в тому числі заводських лікарень і поліклінік. Указані витрати не підлягають оподаткуванню податком на прибуток.

Відповідно до Указу Президента "Про основні напрями соціальної політики на 1997-2000 роки" від 30.01.1997 р. фінансування сфери охорони здоров'я повинно було переводитися на страхові засади. Ставилося завдання зі створення цільового фонду медичного страхування як складової частини системи обов'язкового державного соціального страхування. Джерелами мали стати внески роботодавців і застрахованих осіб.

У Законі України "Основи законодавства про обов'язкове державне соціальне страхування" від 14.01.1998 р. визначено основні принципи та загальні, правові, фінансові й організаційні норми державного соціального стягнення цей закон, зокрема, передбачає щорічне встановлення Верховною Радою внесків на медичне страхування. За їх рахунок мають надаватися такі види медичних послуг: діагностика та амбулаторне лікування, стаціонарне лікування, надання ліків та медичних засобів, проведення профілактичних та роз'яснювальних заходів, медична реабілітація після важких операцій і хронічних захворювань (перелік послуг має визначатися базовою і територіальними програмами медичного страхування).

Незважаючи на інтенсивну законотворчу діяльність, практичних кроків щодо реформ у сфері охорони здоров'я здійснено не було. За роки переходу до ринкової економіки система державного забезпечення медичного обслуговування населення була доповнена створенням невеликих приватних медичних закладів та поодиноких компаній медичного страхування.

Конституцією України (ст. 49) передбачено право кожного громадянина на безплатну медичну допомогу в закладах охорони здоров'я комунальної (державної) власності. Цілком зрозуміло, що це положення Конституції діє в межах можливостей держави, тобто в межах бюджету. Разом з тим Конституцією також передбачено право кожного на медичне страхування (обов'язкове або добровільне), і створення умов для реалізації громадянами їх конституційного права є обов'язком держави.

Уряд має забезпечити подальше реформування системи охорони здоров'я шляхом формування керованого розвитку платних медичних послуг за рахунок особистих коштів, через добровільне медичне страхування або інші джерела додаткового фінансування та введення державного соціального медичного страхування (нового механізму бюджетного фінансування), водночас має бути затверджено гарантований рівень безплатного обслуговування соціально незахищених верств населення.

Згідно з роз'ясненням секретаріату Конституційного Суду України від 19.02.1999 р. № 12/236 встановлення плати закладами охорони здоров'я державної комунальної власності за медичні послуги за договорами медичного страхування є компетенцією Кабінету Міністрів України, і це питання непідвідомче Конституційному Суду України[7, c. 314-317].

 
Висновки

Обов'язкова форма медичного страхування використовується, як правило, у тих країнах, де переважне значення має громадська охорона здоров'я, а добровільна — там, де поширені приватні страхові програми. Принцип обов'язкового медичного страхування діє у Франції, Канаді, Німеччині, Нідерландах. В Ізраїлі і Швейцарії переважає добровільне страхування здоров'я, а обов'язкове існує лише відносно осіб окремих професій.