Соціологія політики В. Липинського

     МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ О.ГОНЧАРА 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     Контрольна  робота

     з дисципліни «Соціологічна думка в Україні»

     на  тему:

     «Соціологія політики В.Липинського» 
 
 
 

 
 
 
 

     Дніпропетровськ – 2012 р.

     ЗМІСТ 

   Вступ

1. Передумови  формування історіософського світогляду В’ячеслава Липинського

2. «Класократична» модель формування суспільства В’ячеслава

Липинського

 

Висновки 

Список використаної літератури

 

Вступ

   Думаю, доречно розпочати вступ моєї роботи запитанням: хто такий В’ячеслав  Казимирович Липинський? Пересічному  українцеві його ім’я не говорить нічого. Можливо, причиною цього є те, що В.Липинський більшість свого життя  провів за кордоном – частково через  свою роботу, яка була спрямована на розширення контактів українців з людьми – громадянами інших держав, частково через стан власного здоров’я, яке, власне, ніколи не було відмінне. Проте, навіть живучи за кордоном, Липинський залишився в курсі всіх політичних справ України, був активним громадським діячем, про що свідчить заснування ним Українського Союзу хліборобів-державників, редагування журналу “Хліборобська Україна”.

   З ім’ям  видатного українського мислителя, історика, соціолога і політичного  діяча В’ячеслава Липинського пов’язують виникнення консерватизму і монархізму в українській політичній науці. Вагомий внесок він зробив у галузі політичної теорії. Як зазначає Я. Пеленський, В. Липинський займає в той час передове місце серед європейських теоретиків у аналізі суспільно-політичних систем та теорії еліт. Західні дослідники, котрі знайомі з його науковою діяльністю, називають мислителя “українським Вебером”. Відомий український поет Євген Маланюк вважає його “Кантом української політичної думки”.

   Про значущість постаті В. Липинського для української  політичної думки, і політичної науки переконливо свідчить те, що останні півтора десятиліття після занадто тривалого періоду забуття відчувається значне зацікавлення до його творчої спадщини. Це зацікавлення відновлюється не лише на теренах нашої країни, а й за кордоном. Цим і пояснюється актуальність розгляду політичних концепцій В’ячеслава Липинського особливо сьогодні, коли проблема національної еліти та її роль у розбудові незалежної України визначальна.

 

1. Передумови  формування історіософського світогляду В’ячеслава Липинського

   В'ячеслав  Липинський народився 5(18) квітня 1882 року у селі Затурцях на Волині, у родинному  маєтку польського шляхетського роду Липинських. Зростав у середовищі католицькому, хліборобсько-шляхетському, культурно польському. Рід Ліпінських гербу Бродзіч, який походив з  Мазовії, видав цілий ряд діячів, що займали визначні становища серед  тогочасної шляхти. Родинне походження Липинського мало вирішальний вплив  на формування його поглядів та на ставлення  до життя.

   Вчився  Липинський у Житомирській, Луцькій  та Київській гімназіях.

   Перебування у Києві, де він був учнем І-ої Київської гімназії, безперечно, мало вплив на подальший розвиток його поглядів. Тут він потрапив в українське середовище, брав участь у зустрічах, які відбувалися у домі Марії  Требінської. Там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним  почуттям – любов’ю до України.

   Липинський  приєднався до цього гуртка наприкінці 1890-х років. Також він долучився  до так званих «хлопоманів».

   Під час великодніх канікул 1901 року в  Києві проходив крайовий з'їзд делегатів  середньошкільних учнівських корпорацій Правобережжя. Липинський був одним  із делегатів корпорації від І-ї  Київської гімназії. В діловій  частині з'їзду попросив слова семикласник  Липинський, пропонуючи створити одну спільну корпорацію для римо-католиків  та православних на базі української  територіальної приналежності. Коли ця пропозиція не пройшла, Липинський залишив  з'їзд і зрікся членства корпорації римо-католиків. Натомість, він став членом православної учнівської громади.

   Після закінчення гімназії у 1902 році Липинський відбував військову службу у Ризькому драгунському полку, що стояв у Кременці на Волині. Однак пізніше військова  комісія визнала його «нездатним до війська через легені та серце» (Липинський, фактично, все своє життя  хворів на туберкульоз). Згодом його здоров'я  покращало настільки, що на початку  Першої світової війни він був  мобілізований як резервний офіцер до 4-го драгунського Новотроїцько-Катеринославського полку, в лавах якого у складі російської армії генерала Самсонова відбув східнопруську кампанію. Через тяжкі воєнні умови легенева недуга відновилася, і Липинський був переведений до резервних частин спочатку в Дубно, потім в Острозі і, нарешті, в Полтаві.

   Весною 1903 року Липинський вступив до Ягеллонського  університету в Кракові, де вивчав агрономію  та слухав лекції з інших предметів, зокрема, історії, а також відвідував лекції з української літератури Богдана Лепкого. У 1906 році, закінчивши навчання, одружився у Кракові  з Казимирою Шуміньською та виїхав з нею до Женеви, щоб вивчати  соціологію у тамтешньому університеті. Але пробув він там лише рік, бо швейцарський клімат погано впливав  на здоров'я, і лікарі порадили йому виїхати.

   З 1909 року Липинський перебував почасти  у Кракові, почасти у своєму власному маєтку Русалівські Чагари Уманського повіту (нині Черкаська область). Тут  він господарював на хуторі, який подарував  йому його дядько Адам Рокицький. Уже  тоді Липинський усвідомлював необхідність повернення українському народові, який «живе, хоче жити і буде жити як народ  незалежний»[3], його еліти; ополяченій і польській шляхті в Україні  треба визначитись: буде вона з народом, зійде з позиції колонізаторів  чи опиратиметься ходові історії. Цю альтернативу Липинський сформулював  у брошурі «Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» (Краків, 1909), а  також у статтях до журналу  «Przeglad Krajowy» (Київ, 1909), до редакції якого  він входив.

Напередодні Першої світової війни брав участь в організації за межами Росії  українського політичного центру, трансформованого в Союз Визволення України(1914 рік).

     Лютневу революцію 1917 року В'ячеслав Липинський зустрів, перебуваючи у Полтаві.

     У 1917 році, на початку визвольних змагань, Липинський звинувачував українських  соціал-демократів у браку державницької  волі. Після Лютневої революції брав участь в українізації військових частин на Полтавщині і одночасно разом з Сергієм Шеметом, як він сам згадував «політично організовував хліборобські консервативні елементи на Полтавщині». Тоді ж він став одним із засновників і автором політичної програми Української демократично-хліборобської партії, виданої у жовтні 1917 року.

     Після визволення України від більшовиків, навесні 1918-го року, В'ячеслав Липинський зближується з Павлом Скоропадським, майбутнім Гетьманом Української  Держави. У той самий час консервативні  сили (УДХП, «Українська Народна  Громада» П. Скоропадського та «Союз  земельних власників») створюють  опозиційну до Центральної Ради коаліцію і за офіційного нейтралітету німецьких  окупаційних сил розпочинають підготовку до державного перевороту. 29 квітня 1918 року Центральну Раду було повалено, Павла  Скоропадського — проголошено Гетьманом.

     На  початку червня 1918 року В'ячеслав  Липинський виїхав з України до Відня, щоб обійняти там посаду посла  Української Держави.

Послом  Липинський залишався і після  повалення Гетьманату. Хоч він  і був «переконаним сторонником  гетьманської форми правління», все  ж вважав, що у складні для нації  часи слід відкинути усі ідеологічні  розбіжності задля роботи на благо  України. Однак подальші події в  Україні, той процес «самоспалення, в якому згоряє наша хата», а, зокрема, розстріл полковника Болбочана стали  безпосередньою причиною відставки  з посади посла УНР у Відні. Наприкінці серпня 1919 року Липинський передав справи посольства своєму заступникові, і після короткого перебування  у санаторії «Ґутенбрун» у  Бадені оселився у Райхенау, гірському  містечку у нижній Австрії.

     У Райхенау Липинський прожив майже безвиїзно  до осені 1926 року, якщо не враховувати  коротких поїздок до Відня, недалекого Бадена і десятиденного перебування  у Берліні у травні 1921 року. Саме на ці роки припадає його найінтенсивніша  наукова і громадська діяльність. Там була опрацьована монографія «Україна на переломі. 1656 — 1659», звідти він керував діяльністю створеного у 1920 році Українського союзу хліборобів-державників. Також В'ячеслав Липинський видавав  неперіодичні збірники «Хліборобська  Україна» (1920 — 25 роки), де друкувався його історіософський трактат «Листи до братів-хліборобів» (окремо виданий 1926 року).

     У листопаді 1926 року Липинський за дорученням Гетьмана Павла Скоропадського переїжджає до Берліну працювати до новоствореного Українського Наукового інституту  як його дійсний член. Берлінський  клімат та часті зустрічі й непорозуміння  з близькими до гетьманського  центру людьми впливали шкідливо на фізичний стан його здоров'я і психологічний  спокій. За порадою лікарів Липинський покидає працю в Інституті  і знову повертається до Австрії. Тут він оселяється у гірській місцевості Бадеґ поблизу Ґраца. Це сталося у 1928 році.

     Саме  у цей час загострюються суперечності між Павлом Скоропадським та В'ячеславом  Липинським. Липинський фактично розриває свої стосунки із Скоропадським і, натомість, зближується з Василем Вишиваним (псевдонім австрійського ерцгерцога Вільгельма фон Габсбурґа), що зарекомендував себе українським патріотом і  докладав значних зусиль до справедливого  вирішення українського питання  закордоном. Український союз хліборобів-державників  розколюється. Прихильники Гетьмана об'єднуються у Союз гетьманців-державників, а прихильники Липинського у 1930 році створюють Братство українських  класократів-монархістів, гетьманців.

     Але хронічна легенева недуга Липинського  загострюється. Весною 1931 року хворобою вражене і його серце. Після сердечного приступу 26 квітня 1931 року Липинського  перевозять до санаторію «Вінервальд», де він помирає 14 червня 1931 року.

     Похований В'ячеслав Липинський у родинному  склепі Липинських в Затурцях на Волині.

     Творчий спадок Липинського представленний його численними листування, монографіями. Основні праці:

«Шляхта в Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії», «Z dziejow Ukrainy»,«Україна на переломі. 1657—1659», «Листи до братів-хліборобів», «Покликання  „Варягів“ чи організація хліборобів», «Релігія і церква в історії України».

1. «Класократична» модель формування суспільства В’ячеслава

Липинського

     Творення  національної української державності  було змістом життя та найвищою політичною цінністю для В’ячеслава Липинського — видатного українського мислителя. Він жив у той час, коли ідея національної державності була на периферії політичних інтересів української інтелігенції. Вихована на марксистських підручниках, сприйнявши народницьку та просвітницьку ідеології (важко собі уявити соціального мислителя на межі ХІХ і ХХ століть, якого оминуло б захоплення марксизмом) українська інтелігенція бачила в державі насамперед «машину придушення», продажну і всевладну бюрократію, що всіляко пригнічує народні маси. Політичним вектором часу було гасло «земля та воля».

     Коли  усі були федералістами та соціалістами, Липинський виступає як самостійник та монархіст. Його політичні ідеї та переконання суперечили духові часу, творили образ романтика-утопіста, політика-ізгоя, який захищає монархію. Тоді як «прогресисти» висловлювалися за демократію та республіку, він оживлює такі поняття, як лицарська честь і гідність, коли на слуху в усіх були доцільність і утилітаризм, коли скрізь точилися розмови про свободу і рівність, він обстоював ієрархічну структуру суспільства.

     Така  позиція лицаря від політики призводила до того, що Липинський часто опинявся в політичній ізоляції, не знаходячи  спільної мови з соціалістами, націоналістами або комуністами. Він гостро переживав невідповідність свого світогляду з модними на той час ідеями політичного істеблішменту, «потойбічність» і «нереалістичність» своїх ідеалів, ідентифікуючи себе із Дон-Кіхотом у політиці.