Соціальні верстви

Протягом XX ст. західна соціологія зазнає величезних змін і нині становить собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження й способів опису різноманітних соціальних явищ. При цьому практично всі сучасні соціологи активно використо# вують ідеї і принципи класичної соціології, керуючись ними як компонентами власних концепцій або відштовхуючись від них, як від банку ідей, що мають самостійну цінність.

Незважаючи на неоднорідність і суперечливий характер сучасної західної соціології, вдається вирізнити низку її  характерних рис. Спираючись на думки відомого американського соціолога П.Сорокіна, можна узагальнити ці риси таким чином:

1. Інтернаціоналізація  сучасної соціології, тобто зростання кількості праць із питань соціології в усіх цивілізованих державах та регіонах світу;
2. Академізація соціології, тобто перетворення її в академічну науку, яка посідає чільне місце в університетських програмах. Сьогодні соціологічні факультети і курси на одному з перших місць щодо кількості студентів;
3. Експертизація соціології. Означає дедалі ширше залучення соціологів як експертів до діяльності державних, громадських і приватних органів та організацій, до праці в галузі соціальної роботи;
4. Фактографізація соціології, або зростання її об’єктивності, точності й індуктивності, вдосконалення кількісних і якісних методів соціологічних досліджень, поліпшення техніки їх проведення;
5. Соціологізація  інших наук,   і   соціогуманітарних,   і  біологічних, медичних, фізичних тощо. Вони дедалі глибше досліджують вплив соціальних чинників на реальність, яка ними вивчається, і соціологічно тлумачать свої специфічні проблеми;
6. Диференціація соціології, тобто зростання її спеціалізації, виникнення нових галузей всередині соціологічної науки, які, своєю чергою, поділяються на ще вужчі відгалуження, та ускладнення з огляду на це структури соціологічного вчення.

Сучасну західну соціологію можна поділити на:

1. Теоретична соціологія:

• Структурні парадигми (структурний функціоналізм, соціологія конфлікту);

• Інтерпретативні парадигми (символічний інтеракціонізм, феноменологічна соціологія);
• Інтегральна соціологія.

2. Емпірична соціологія:

• Чиказька школа;
• Колумбійська школа;
• Гарвардська школа;

Структурні парадигми  розглядають організацію, функціонування й розвиток суспільства як єдиного цілого на макрорівні. Інтерпретативні парадигми акцентують увагу на дослідженні й тлумаченні людської поведінки на мікрорівні. Емпірична соціологія має за мету розв’язання практичних завдань із керування суспільними процесами, розробку засобів соціального контролю та соціальної інженерії тощо на рівні конкретно соціологічних досліджень. Структурні парадигми теоретичної соціології До основних макросоціологічних парадигм зараховують структурний функціоналізм і конфліктологію. Особливе місце належить також інтегральній соціології П.Сорокіна, яка охоплює всі соціологічні аспекти соціокультурної реальності.

Засновниками сучасного  структурного функціоналізму вважають американських соціологів Толкотта Парсонса (1902—1979) і Роберта Мертона  (нар. 1910), які у своїх працях творчо використовували ідеї Г.Спенсера, Е.Дюркгейма, М.Вебера та інших своїх попередників. При   стрктурному   підході   об’єкт   дослідження   (суспільство, соціальний інститут чи соціальний процес) складається з одиниць чи елементів, які входять до його складу і утворюють певну структуру. Функціональний підхід з’ясовує зв’язки між елементами і цілим, а також способи їх функціонування. При цьому соціолог розглядає можливі стани системи, допустимі сполучення елементів у ній, визначає набір функцій як способів поведінки, що притаманні певному системному об’єкту за умови збереження його структурної цілісності. Для Т.Парсонса система є сталим комплексом соціальних дій, які повторюються і взаємопов’язуються. Тоді соціальна система для нього є усталеним комплексом мотивованої людської поведінки. Соціальну структуру утворює система соціальних відносин людей, що діють, виконуючи певні соціальні ролі стосовно одне одного. Отже, роль — це одиниця соціальних відносин. У ролі, яку виконує індивід, поєднуються мотиви його дій з очікуваннями щодо дій інших індивідів. Саме поняття ролі з’єднує підсистему діючого індивіда з певною соціальною структурою, що зображено на схемі.

Отже, основними складовими теорій структурно-функціонального  аналізу є:

1. Розгляд суспільства як  системи  взаємопов’язаних  структур, що складають його й утворюють єдине ціле;
2. Всі елементи системи залежні один від одного в силу різних виконуваних ними функцій;
3. Розуміння соціальних інститутів (держави, церкви, профспілок тощо) не так як самостійних утворень, як  частин соціальної системи, що впливають на функціонування всього суспільства; визнання  індивіда  (діючої  особистості )  як основного  елемент а системи;
4. Він входить до соціальної структури суспільства через виконувану ним соціальну роль; твердження, що суспільне життя залежить від  солідарності, засновується на взаємодії та співробітництві діючих у ньому індивідів;
5. Положення про те, що в основі соціального життя лежать норми й цінності;  
6. Воно включає певні обов’язки людей і необхідність соціального контролю;
7. Висновки,  що  соціальні   системи  є   інтегрованими  і   тяжіють  до стабільності;
8. Дисфункції у суспільстві — це ненормальний, патологічний стан, який слід змінювати на краще; велику роль у цьому відіграє соціологія, бо саме вона здатна виявляти соціальні відхилення і попереджати про них відповідні соціальні інститути.

До другої гілки теоретичного соціологічного знання належать інтерпретативні парадигми, скеровані на дослідження не суспільства в цілому з його структурою та функціями, а на вивчення дій окремих людей і малих груп. Серед них на чільному місці символічний інтеракціонізм (від англ. interaction — взаємодія). Ця течія визначається принциповою відмовою від дослідження макропроцесів та аналізу матеріальних факторів, що зближує її з соціологічною феноменологією. Символічний інтеракціонізм намагається подолати протиставлення людини й суспільства або їх розгляд як самостійних автономних підсистем, що характерно для структурного функціоналізму. Водночас намагання досягнути цієї мети призводить  представників символічного  інтеракціонізму до визнання пріоритету соціального над індивідуальним. Усі ці положення можна знайти у концепції американського соціолога Джорджа Міда (1863—1931) та його послідовників. Дж.Мід та його учні вважають центральною категорією «соціальний процес», або «соціальний акт», який ототожнюється з безперервною, постійною зміною і розвитком. Змістом соціальних процесів є взаємодія індивідів у групі та суспільстві. Все інше, що існує у соціальному просторі, є наслідком соціального процесу взаємодії — і соціальний світ, тобто суспільство в цілому, і середовище соціальної діяльності, і сам індивід. Отже, індивід з’єднується з суспільством через взаємозв’язок з іншими людьми

Для символічного інтеракціонізму характерним є:

1. Розуміння суспільства як символічної взаємодії людей та груп; у процесі взаємодії люди конструюють об’єкти і змінюють зовнішнє середовище;
2. Взаємодія розглядається не як взаємодія усталених соціальних ролей, а як реально існуючих, сповнених внутрішніх суперечностей, почуттів та емоцій, людей.

Емпірична соціологія з’являється  й розвивається поряд із теоретичною  соціологією, але набуває самостійного значення лише на початку XX ст. як специфічна галузь соціологічних досліджень з особливими тенденціями й логікою розвитку. Становлення емпіричної соціології пов’язане зі спробами подолання надмірного теоретизування, а також із необхідністю розв’язання нових практичних завдань, скерованих на управління соціальними процесами й розробку засобів соціального контролю і регулювання суспільного життя.

У своєму розвитку емпірична  соціологія проходить кілька етапів, її історичне коріння у працях Е.Дюркгайма й А.Смолла; останній ще 1895 р. висловлює ідею про необхідність прикладних досліджень в американській соціології. Саме відтоді фахівці починають вирізняти перший етап, чи ранню фазу (1885—1920) в розвитку емпіричної соціології з її інтересом до конфліктів і соціальних реформ. Другий етап,  чи фаза (1920—1950) ,  пов’яз аний  з поширенням конкре тно# соціолог ічних досліджень, початок яким поклали представники Чиказької школи. Вільям Томас (1863—1947) і Флоріан Знанецький (1882—1958) у 1918—1920 рр. видають свою знамениту працю «Польський селянин в Європі та Америці», в якій на підставі копіткого аналізу 754 листів, особистих щоденників і автобіографій розглядалися проблеми адаптації емігрантів із Польщі до умов США. На цій підставі ними створюється типологія осіб залежно від характеру їх пристосування до соціального середовища, вона містить характеристики міщанського, богемного і творчого типів. Саме ця праця знаменувала перехід соціології до емпіричних досліджень.

Головні риси емпіричної соціології такі:

1. Ототожнення наукової соціології з емпіричними дослідженнями;
2. Вимога звільнення соціології від оціночних суджень і перетворення її на ціннісно нейтральну  соціальну науку, яка інформує зацікавлені системи про реальний стан суспільства, уникаючи його оцінок;
3. З’ясування істинності наукового пізнання лише на основі емпіричних процедур,   таких ,   як   опитування, анкетування, інтерв’ювання, експеримент, спостереження, математичні та статистичні методи;
4. Визнання всього, що існує,  підвладним соціологічному поясненню і соціальному управлінню.