Розвиток та становлення особистості в соціумі

Розвиток та становлення  особистості в соціумі

Вступ

Особистість – це індивід із соціально  зумовленою системою вищих психічних  якостей, що визначається залученістю  людини до конкретних суспільних, культурних історичних відносин. Ця система виявляється  і формується в процесі свідомої продуктивної діяльності й спілкування. Особистість опосередковує та визначає рівень взаємозв’язків індивіда із суспільним та природним середовищем.

Розвиток особистості відбувається у конкретних суспільних умовах. Особистість  завжди конкретно-історична, вона-продукт епохи, життя всієї країни, своєї сім’ї. Вона – очевидець та учасник суспільного руху.

Розвиток людської особистості  вивчався відомими психологами –  Ж. П’яже, Л.С.Виговським, С.Л. Рубінштейном, О.М.Леонтьєвим, П.Я. Гальперіним та багатьма іншими. Характеристику психічного розвитку особистості дав Г.С. Костюк, розробивши принцип розвитку у психології, що є центральним у розумінні природи психічного розвитку особистості.

Становлення й розвиток особистості  є складовими процесу соціалізації. Це процес входження індивіда до соціального середовища, засвоєння ним соціальних впливів, залучення до системи соціальних зв’язків. Соціалізація-це двохсторонній процес, що складається з однієї сторони із засвоєння індивідом соціального досвіду шляхом входження до соціального середовища, з іншої сторони – процес активного виробництва системи соціальних зв’язків за рахунок її активної діяльності. Перша сторона – це характеристика того, як середовище впливає на людину, друга – характеризує процес впливу людини внаслідок власної на соціальне середовище.

Вирізняють три середовища соціалізації особистості: діяльність, спілкування  й пізнання. Процес соціалізації має  свої стадії. Дотрудова стадія охоплює  період життя людини до початку трудової діяльності і складається з таких 2 етапів:

а) рання соціалізація ( від народження до вступу в школу );

б) навчання.

Трудова охоплює весь період трудової діяльності ,після трудової-пенсійний  період. Інститутами соціалізації є  сім’я, школа і дошкільні заклади, трудовий колектив, а також ті конкретні групи, в яких особистість звикає до існуючих систем норм і цінностей.

1. Розвиток людської особистості.

Розвиток людської особистості-це безперервний процес, що виявляється  у кількісних і якісних змінах людської істоти. Кількісні зміни, тобто збільшення одних і зменшення інших її ознак, зумовлюють виникнення якісно нових і знищення старих психічних властивостей. Кількісні та якісні зміни особливо помітні в утробному періоді розвитку людини, коли її організм за короткий час перетворюється із зародкової клітини в людську істоту. Після народження дитини також відбуваються кількісні і якісні зміни у будові організму, функціонуванні його органів, що характеризує процес його дозрівання.

З розвитком особистості виявляються  типологічні й індивідуальні відмінності. Вони полягають у функціональних особливостях нервової системи, темпераменті, у потребах, інтересах ,характерологічних рисах, моральних, вольових, емоційних, розумових якостей, тощо. При цьому складається неповторна специфічність особистості – її індивідуальність.

Процес становлення людської особистості  здійснюється як „саморух”, якому  на думку Г.С. Костюка, властива єдність  зовнішніх і внутрішніх умов. Зовнішні умови визначаються природним і  суспільним середовищем, необхідним для існування індивіда, його життєдіяльності, навчання, праці, розвитку.

1.1 Роль соціальних чинників  у розвитку особистості.

Розвиток особистості в дитинстві  відбувається під впливом різноманітних  суспільних інститутів: сім’ї, школи, позашкільних закладів, засобів масової інформації ( преса, радіо, телебачення ) і живого, безпосереднього спілкування дитини з оточуючими людьми. У різні вікові періоди особистісного розвитку кількість соціальних інститутів причетних до формування особистості, та їхнє виховне значення різні. У процесі розвитку особистості дитини від народження до трьох років велику роль відіграє сім’я, набуття нових основних особистісних якостей пов’язане в першу чергу з нею. У дошкільному дитинстві до впливу сім’ї додається вплив спілкування з ровесниками, дорослими людьми, звернення до доступних засобів масової інформації. З вступом до школи відкривається новий потужний канал виховного впливу на особистість дитини через ровесників, учителів ,шкільні навчальні предмети і заняття. Розширюється сфера контактів із засобами масової інформації, різко зростає потік інформації виховного плану, що досягає дитини і теж справляє на неї вплив.

Починаючи з підліткового віку, велику роль у розвитку особистості відіграє спілкування з ровесниками, друзями, серед яких дитина проводить значну частину часу. Це дозволяє їй зробити істотний крок від залежності до незалежності і перейти на автономний, самостійний шлях подальшого особистісного розвитку. Усе більшого значення з цього періоду набувають самовиховання та самовдосконалення особистості, що в юності стають головними засобами його розвитку. Розглянемо кожен з позначених соціальних впливів у його динаміці і специфічних особливостях залежно від віку.

У міру дорослішання роль сім’ї в  розвитку людини поступово зменшується. У дитинстві переважно впливає на дитину мати або людина, яка безпосередньо доглядає її;постійно спілкується з нею. У ранні роки сімейна виховна дія в основному зводиться до різноманітних впливів на емоційну сферу дитини, а також на її зовнішню поведінку. У дошкільному віці до сімейних впливів додаються ті, що спрямовані на виховання в дитини допитливості, наполегливості, адекватної самооцінки, прагнення до успіхів, чуйності, товариськості, доброти, а також моральних якостей особистості, які насамперед виявляються у ставленні до себе подібних.

Відсутність єдиного погляду спонукає дітей до формування власної думки, їм мимоволі доводиться вибирати. У  результаті в дітей поступово  виробляються самостійність і незалежність мислення.

II. Психологічна структура особистісного і професійного розвитку студента

Аналіз літературних джерел засвідчує, що різні автори по-різному описують структуру особистісного і професійного розвитку, при цьому виділення  тих чи інших складових цієї структури  залежить від тих вихідних науково-методологічних основ, яких дотримується той чи інший автор. Однак ці різноманітні описи не стільки суперечать, скільки доповнюють один одного, відбиваючи всю багатогранність проблеми особистісного і професійного розвитку [10].Аналіз літератури дає змогу виділити два способи виявлення структури особистісного і професійного розвитку. Першим способом є розгляд структури особистісного і професійного розвитку як певних рівнів (ступенів) процесу розвитку. Одним із прикладів такого підходу є підхід В.И. Слободчикова й Е.І. Ісаєва, які розглядають особистісний розвиток насамперед "як реалізацію ним універсальності, нескінченності, як становлення Людини в індивіді", поділяють процес розвитку на ступені, які й визначають структуру цього процесу: 1) особистісне (цілісне), 2) індивідуальне (одинично-унікальне) і 3) уні-версальне (родове) буття людини, передумовою й основою яких "є душевне життя людини, його суб'єктивність" [18].Подібним є підхід, пропонований Д.І. Фельдштейном, згідно якого розвиток особистості розділяється на рівні, які пов'язу-ються із соціальною позицією людини, а сам розвиток особис-тості відбувається в процесі діяльності [10]. Б.С. Братусь також виділяє рівні розвитку особистості, але вже на іншій підставі, а саме залежно від домінуючого "способу ставлення до інших людей і відповідно самому собі" [6].У зарубіжній психології подібний підхід характерний для А. Маслоу, який виділяє рівні особистісного розвитку, розумію-чи їх як рух людини до досягнення самоактуалізації, відповідно до ієрархії потреб. Ієрархія потреб за Маслоу містить у собі наступні рівні (від нижчого до вищого): 1) фізіологічні потреби (спрага, голод тощо); 2) потреба безпеки (довгострокове вижи-вання і стабільність); 3) потреба належати до якоїсь спільноти, бути сприйнятим; 4) потреба в самоповазі (значення, компетент-ність); 5) потреба самоактуалізації (реалізація потенціалу). При цьому відзначається (хоча є й виключення) необхідність задоволення потреб, які знаходяться внизу ієрархії, для того, щоб мотивуючими стали потреби, які розміщені вище в даній ієрархії.Другий спосіб опису структури особистісного і професійного розвитку полягає у виділенні "наскрізних" структуротворчих його характеристик, які закономірно присутні на будь-якій стадії процесу розвитку особистості. Слід виділити дві можливі ситуації: 1) педагогом чи психологом задаються умови оcобистісного розвитку, які не складають його структури; 2) задаються такі механізми, які одночасно є умовами особистісного розвитку і складають його структуру. Прикладом першої є шість терапевтичних умов особистісного розвитку в процесі психотерапії Роджерса: 1) дві людини перебувають в психологічному контакті; 2) перша людина, клієнт, знаходиться в стані невідповідності, вона уразлива й тривожна; 3) друга людина, психотерапевт, є гармонічною або інтегрованою; 4) психотерапевт позитивно ставиться до клієнта; 5) психотерапевт відчуває емпатію, розуміє внутрішню систему координат клієнта і прагне передати це клієнту; 6) як мінімум, має відбутися передача клієнту емпатійного розуміння і безумовної позитивної уваги терапевта [10] .Прикладом другої ситуації є підхід Н.Р. Битянової [4], яка виділяє наступні складові структури особистісного розвитку: 1) самопізнання, 2) самоспонукання, 3) програмування профе-сійного й особистісного росту і 4) самореалізація. Задаючи структуру особистісного розвитку як системи механізмів, за даного підходу здійснюється сам процес особистісного розвит-ку, а засвоєння і перетворення самого процесу особистісного розвитку дає змогу безпосередньо перейти до практичного здійснення і вироблення відповідних практичних методик і рекомендацій, врахування їх у сучасних інноваційних техноло-гіях навчання.Зіставлення двох підходів до розгляду структури особистіс-ного і професійного розвитку показує наступне. Перший спосіб, подаючи ступеневу структуру особистісного розвитку, вимагає виявлення й опису механізмів сходження студента цими ступе-нями, переходу його з одного рівня на інший. Другий спосіб, вказуючи на ці механізми, вимагає виявлення якісних змін, що відбуваються в процесі особистісного і професійного розвитку, описом яких займається перший спосіб. При цьому перший спо-сіб на практиці може більше використовуватися для діагностики рівня розвитку особистості, тоді як другий - для організації процесу особистісного і професійного розвитку, побудови відповідних тренінгів і програм. Як перший, так і другий є надзвичайно важливими. Однак, виходячи з наявної ситуації у вищій школі, актуальнішим є завдання організації процесу особистісного розвитку, органіч-ного залучення до підготовки фахівців-професіоналів таких складових і умов, які б сприяли його здійсненню. Завдання діагностики може вийти на перший план щодо актуальності лише тоді, коли в Україні будуть забезпечені всі умови і створена структура, яка здійснюватиме особистісний і професій-ний розвиток фахівців з вищою освітою. Лише в цьому випадку діагностика буде не просто визначати рівень особистісного і професійного розвитку студента, а буде пропонувати певний комплекс необхідних заходів і умов, що могли б допомогти майбутньому фахівцю в здійсненні особистісного і професій-ного розвитку. Тому докладніше розглянемо другий підхід до опису структури особистісного розвитку, який дає змогу певною мірою програмувати цей процес і перейти до його практичної реалізації засобами інноваційних технологій навчання та освітнього середовища вищого навчального закладу.

3

роцес професіоналізації  розглядається як кризовий, а протиріччя професійного становлення зводяться  до 4-х основних груп чинників: 
а) професійні дії і способи їх об'єктивації, а також професійні можливості й умови їх реалізації; 
б) професійна продуктивність і пов'язана з нею задоволеність професійною діяльністю; 
в) взаємодія феноменів ''Я'' і ''Інші'' у професійному житті (на рівні співробітництво-суперництво, визнання-невизнання і т. п.); 
г) специфіка кар'єри як підвищення статусу професіонала, можливості й реалії професійного росту і т. п. 
Механізмом розв'язання цих протиріч професійного становлення особистості, на думку авторів, є феномен усвідомлення причин кризи (у нашому розумінні - проблемна рефлексія) і шляхів виходу з існуючого становища (конструктивна рефлексія). 
6. Етап юнацького віку вирізняється авторами розглянутих періодизацій як найбільш важливий з точки зору переходу до дорослого життя, професіоналізації. Провідна роль при цьому належить самоусвідомленню особистості та її рефлексивному компоненту. 
7. Процес професіоналізації традиційно розглядається як керований за допомогою впливу на пізнання, усвідомлення, оцінку і розвиток професійного потенціалу особистості (професійно важливих якостей), тобто за допомогою актуалізації професійної рефлексії.  
Найбільш придатним для впливу є юнацький вік, зокрема - на етапі професійного навчання у вузі. Особливо актуальною з погляду сьогодення стає необхідність керування професійним становленням студентів та підтримка їх рефлексивного розвитку. 
Виходячи із сучасної ситуації на ринку праці, можна визначити ряд протиріч, характерних для вітчизняного вузівського навчання, зокрема, гуманітарного. 
По-перше, це протиріччя між можливостями одержання якісної освіти в умовах комерціалізації вузів і зростаючими вимогами до професіонала, його компетентності з боку ''замовника''.  
По-друге, це протиріччя між принципами і методами навчального процесу (які не сприяють ефективному ''вживанню'' в професію, досягненню ідентичності особистості з професією) та специфічними особливостями студентського віку (домінування у свідомості екзистенціальних питань, визначення своєї унікальності і самобутності, становлення авторства, розвиток рефлексії). 
По-третє, це протиріччя між потребою суспільства у фахівцях-гуманітаріях як носіях духовності, культури загалом і, в той же час, ''непотрібністю'' професіоналів такого профілю. Зміна ідеалів сьогодення визначила уявлення у більшості населення про вузькість і непопулярність гуманітарної спеціалізації. Всі ці суперечності обумовлюють непевність, ''розмитість'' ціннісних уявлень про професію, обмеженість, вузькість самовизначення в професії, інфантильність, незрілість професійної самосвідомості, а як результат - і невротизацію особистості у зв'язку з неможливістю і неготовністю до професійної реалізації. Тобто, відбувається ''відторгнення'' особистості від професії.  
Це підтверджується багатьма сучасними як соціологічними, так і психолого-педагогічними дослідженнями студентської молоді.