Розвиток соціологічних знань в Україні (кінець XIX - поч. XX ст.)

Розвиток  соціологічних знань в Україні (кінець XIX - поч. XX ст.)

 Теоретичні  узагальнення та ідеї багатьох мислителів XIX ст. створили підґрунтя для подальшого розвитку соціального знання як соціологічної (в сучасному розумінні) думки з елементами соціологічного знання. Подальший розвиток соціологічної думки в Україні вже характеризувався сплетінням ідей національно-визвольного руху з аналізом та розвитком передових соціологічних теорій, ідей, методів дослідження.

 Одним з  перших мислителів, публіцистів, фундаторів української соціології був Михайло Драгоманов (1841-1895), який привніс до українського наукового простору соціологічне бачення, застосував принципи та поняття нової дисципліни, використав термін "соціологія" у своїх працях. Соціологію він розумів як універсальну науку про суспільство. Драгоманова характеризують як людину енциклопедичних знань, як прогресивного європеїста. Популяризаторство передових поглядів та теорій західноєвропейських мислителів, класиків соціології - характерна ознака його наукової діяльності.

 При аналізі  суспільних явищ Драгоманов виступав за багатофакторний підхід, підкреслюючи важливість усіх чинників, що впливають на суспільний розвиток (економічних, політичних, культурних), піддаючи критиці соціологію марксизму, котра, на його думку, перебільшувала вагу економічних чинників суспільного життя, недооцінювала інші.

 У сфері  інтересів М. Драгоманова як соціального дослідника були і проблеми влади, державності, прав і свобод особи, етичності політики - все, що тепер є об'єктом політичної соціології та етнополітологи. Важливою темою його політичної соціології був розгляд принципів централізму та федералізму (форм державотворення). Драгоманов був прихильником децентралізації влади і місцевого самоврядування, вбачаючи кращі зразки федералізму у минулих козацьких республіках України. Його ідеї побудови нового суспільства виростали на таких поняттях, як "соціальний рух", "історичний процес", "політична революція", "народність", "державні союзи". Загалом можна сказати, що Драгоманов у своїй творчості використав соціальні знання як знаряддя політичної боротьби.

 Найвидатнішим фундатором української соціологічної  думки був Михайло Грушевський (1866- 1934) - провідний український вчений, історик світового рівня, енциклопедист-просвітник, етнолог, фольклорист, видатний державний  та політичний діяч, перший "президент  Української Народної Республіки" (голова Центральної Ради). Життєвий шлях М. Грушевського - це поєднання плідної наукової і видавничої роботи із суспільно-політичною діяльністю. Як вчений і водночас впливовий громадсько-політичний діяч, він приділяв увагу теоретичним і практичним політичним проблемам розбудови молодої Української держави. Комплекс цих проблем містив у собі як суто соціологічні питання - соціально-класова структура суспільства, проблема взаємовідносин міста і села, динаміка громадських суспільно-політичних настроїв, так і соціологічні аспекти питань державного будівництва - проблеми суспільно-політичного устрою, національної політики, суспільної моралі. Теоретичну спадщину і творчий шлях Грушевського як соціолога умовно можна окреслити двома етапами за напрямами розвитку його соціологічних поглядів.

 Перший - пов'язаний із діяльністю в науково-практичній сфері, розробкою соціологічної проблематики розвитку людського суспільства, його форм і законів еволюції –так звана "генетична соціологія". Цей період пов'язаний з діяльністю першого Українського соціологічного інституту, який було започатковано М. Грушевським у Відні в 1919 р.

 Другий  етап його діяльності - більш практично-політичний за своїм змістом і пов'язаний насамперед з громадсько-політичною роботою. Умовно його називають "політичною соціологією" Грушевського. Вчений прагне відповісти на питання, "що таке суспільство, які закони його розвитку та прогресу". При цьому він спирається на "історичні факти", на концепції суспільного процесу, будуючи свої умоглядні висновки на об'єктивних засадах - на соціальному знанні. Його теоретико-методологічні доробки формувалися під впливом концепції видатного французького соціолога Є. Дюркгейма.

 М. Грушевський  шукав причини та фактори створення  соціальності, виникнення й існування людського суспільства, вивчав трансформації традиційних типів суспільства, проводячи етнологічні та етнографічні дослідження та порівняння. На суто українському етнокультурному матеріалі Грушевський вперше в історії української соціології досліджує значний етнографічний літературний матеріал суто соціологічними методами, аналізуючи проблему походження спільності у різних її історичних формах. Це одна зі складових його "генетичної соціології". У розвитку власної концепції Грушевського вагому роль відіграли знання, набуті в галузі історичної науки.

 Свою  діяльність вчений спрямовує у напрямі - "політична соціологія" - це комплекс ідей, концепцій, які тісно пов'язані з його громадсько-політичною діяльністю. Головна ідея цього соціологічного напряму - право українського народу на самовизначення і створення власної незалежної держави. Обґрунтовуючи історично, теоретично та юридично право українського народу на власну державу, Грушевський довів, що український народ існує як окремий історичний, культурний та етнічний суб'єкт. В черговий раз поставала нагальна потреба - довести, що Україна мусить бути самостійною етнодержавною одиницею. Старання Грушевського, як і багатьох його попередників і послідовників, були відповіддю на довготривалу політичну експансію в Україні інших держав: Росії, Польщі, Австро-Угорщини та ін. Вчений пропагував ідеї соціальної єдності, гармонії, громадянського миру на демократичних засадах, які є актуальними і сьогодні.

 Перетворити соціологію на справжню науку про  суспільство - таким було одне з найважливіших  завдань у сфері соціальних наук, яке ставив перед собою видатний український теоретик права, філософ, соціолог і громадський діяч Богдан Кістяківський (1868-1920). Його громадська, наукова, та політична діяльність переплелися в одне ціле. Його вчителями були видатні соціологи того періоду - Г. Зіммель, М. Вебер та ін. Співпрацював з І. Франком, М. Павликом.

 Б. Кістяківський  велику увагу приділяв аналізу основних понять соціальних наук та обґрунтуванню наукових критеріїв соціологічного дослідження. Ним обґрунтовано основні вимоги науковості у соціології. Перша була пов'язана із формуванням основних понять - "суспільство", "держава", "право", "культура", які інтерпретував виходячи з реального повсякденного світу. Друга вимога зводилася до вияву причинових відносин у соціальній сфері соціології, розгляду проблем можливості і дійсності, необхідності та випадковості у соціальних процесах. Третя вимога стосувалася проблеми цінностей у соціологічному пізнанні і була запозичена у Вебера.

 Вчення  про право - найбільш опрацьована  частина теоретичної спадщини Кістяківського. За своєю природою ідея права, на думку вченого, належить до сфери цінностей. Природа права має двоїстий характер. З одного боку, це сфера соціальних відносин, між окремими індивідами та соціальними групами, це сума норм, що забезпечують компроміс між різними вимогами. З іншого боку - це зовнішня форма існування справедливості і свободи. Кістяківський виокремлює основні, на його думку, підходи до аналізу права:

 ■ соціологічний, який спрямований на аналіз права як природного явища (вивчення законів його виникнення та розвитку);

 ■ психологічний, що ототожнюється з рівнем вивчення правової свідомості індивіда, групи;

 ■ догматичний (юридичний) - вивчення системи правових норм або правового порядку у  певному типі суспільства;

 ■ нормативний, за якого припускається, що у праві реалізуються "трансцендентальні" цілі – раціональна та етична, які містять, вважає вчений найважливіші людські цінності - свободу та справедливість.

 Чимало  уваги Кістяківський приділяв і проблемам української національної культури.

 В'ячеслав  Липинський (1882-1931) – відомий як видатний український соціальний мислитель, громадський діяч, соціолог. В історію української соціологічної думки він увійшов як видатний політичний мислитель, який має оригінальне та самобутнє розуміння природи нації, влади, еліти. Аналізуючи рушійні сили соціально-історичних процесів в Україні, він звертається до таких нетрадиційних для науки понять, як "сила землі", "воля", "органічність груп", "еліта". Правляча еліта, на його думку, – це домінанта розвитку держави. Тлумачення ролі еліт, їхньої циркуляції багато в чому переплітаються з класичними теоріями В. Парето та Г. Моска (видатними італійськими соціологами).

 Майже всі соціологічні поняття В. Липинського є прямою проекцією інтересів політичної боротьби. Його соціологічні постулати отримують свій статус лише під кутом зору їхньої придатності для вирішення певних політичних завдань. Липинського називають філософом саме "української політики", бо він розвивав власну теорію "територіальної свідомості" як визначальної складової національної ідеології". Дані соціальні розробки є в чомусь співзвучними з відомими теоріями "психології народу" М. Лацаруса, X. Штейнталя, В. Вундта, Г. Лєбона.

 Одному  із фундаторів вітчизняної соціології - Микиті Шаповалу (1882-1932) випало стати і видатним політичним та громадським діячем України. Незважаючи на вагомість та інтерес, які викликають його праці, слід зазначити, що більшість з них все-таки опинилась поза науковим обігом. Перебуваючи за кордоном та в еміграції,

 М. Шаповал  розробив основи української соціології. Один із пріоритетів наукових розробок М. Шаповала - проблеми етнонаціонального розвитку України. Він прагнув з'ясувати наукову істину в цьому питанні - розкрити соціальний зміст поняття "нація", виділити основні моменти націоґенези, використовуючи саме соціологічну методологію та методи. Соціологічні теорії, на думку вченого, безпосередньо повинні спиратися на емпіричний матеріал, котрий вчений вважав "хлібом" для соціології і разом з тим виступав проти голого теоретизування, "філософування" в ній. Виходячи із цих позицій соціологічного мислення, М. Шаповал уявляв собі націю як особливу соціальну спільність, котра займає і певне місце в соціальній стратифікації суспільства і динамічно розвивається в ньому і періодично виступає суб'єктом боротьби інтересів. Особливо гострі дискусії точилися щодо "шовіністського" ставлення Росії до України упродовж історії.

 Розглядаючи генезис української нації в  історичному ракурсі, Шаповал особливо виділяв роль так званих культурно-психологічних  елементів у розвитку національного зв'язку - мови, побуту, культури.

 Вчений  особливе значення надавав раціональній свідомості, культурі, мистецтву – тим елементам культури, навколо яких починалася окрема "психологічна організація", перша система національного зв'язку. М. Шаповал був впевнений, що в культурі як факторі націоґенези і об'єктивної ознаки нації найбільш рельєфо проявляється також і суб'єктивний фактор - національна свідомість. Основними працями вченого були "Загальна соціологія", "Соціологія українського відродження".

Розвиток  вітчизняної соціології у хх ст.

Історія світової соціології загалом, як і історія соціологічної думки в Україні, свідчить, що для її гармонійного розвитку необхідні певні внутрішні та зовнішні умови. Бездержавність української нації, тривале перебування українських земель у складі різних імперій, а в XX ст. — у складі колишнього СРСР, значно деформували процес розвитку наукової позиції вітчизняної соціології. Тривалий час вона не була ідентифікованою наукою, структурно існувала лише в системі радянської соціології.

У перші  десятиліття XX ст. на українських теренах  відбувався активний процес інституціалізації  соціологічної науки: створювалися соціологічні навчальні та наукові заклади, здійснювалися теоретичні й прикладні дослідження, видавалися наукові праці. Своєрідним центром цієї роботи у 20-ті роки була кафедра соціології, створена в соціально-економічному відділі Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН). Очолював її у 1918—1920 pp. Б. Кістяківський, пізніше — марксист С. Семківський.

Іншими підрозділами цього відділу, зокрема комісією з вивчення соціального руху, було зібрано значний емпіричний матеріал про вплив різних чинників на заробітну плату. Вивчались інші процеси в господарській, гуманітарній сферах. Серед них виділялися праці академіка О. Гілярова, який досліджував психологію натовпу, співвідношення культури і цивілізації, застосування принципів природознавства щодо соціального життя. У «Записках соціально-економічного відділу» окремих соціологічних питань торкалися у своїх статтях М. Туган-Барановський, С. Дністрянський.

Значних зусиль до розвитку вітчизняної соціології у цей період доклав М. Грушевський, який повернувся у 1924 р. в Україну з наміром створити тут систему соціологічних інституцій. Перед цим він заснував у Швейцарії Український соціологічний інститут (1919 p.), який згодом переїхав до Праги, а в 1921 р. — до Відня. Але його намір не був підтриманий, і М. Грушевський очолив науково-дослідну кафедру з історії України, при якій і було відкрито секцію соціології.

М. Грушевський  і його соратники видали низку  соціологічних праць: «Спроба соціологічного пояснення української казки» (К. Грушевська), «Примітивна культура», «Соціологія в концепції нової французької демократії» (Ф. Савченко) та ін. Біосоціальним процесам були присвячені студії Українського демографічного інституту, очолюваного М. Птухою. Дослідження, що прямо чи опосередковано стосувалися проблем соціології, були проведені Українським науково-дослідним інститутом педагогіки (Харків), Українським психоневрологічним інститутом, Київським державним психоневрологічним інститутом. Соціологічна проблематика пронизувала наукові пошуки вчених, об´єднаних в Етнографічному, Географічному, Антропологічному товариствах.