ЗМІСТ

Вступ..................................................................................................................................5

Розділ 1. Поняття та показники рівня життя .........................................................7

1.1. Історичні аспекти якості життя..............................................................................7

1.2. Рівень та якість життя населення України як  показник дієвості 

       соціальної державної політики..............................................................................12

1.3. Прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку

на місяць у 2011 році............................................................................................18

1.4. Проблема якості життя в екопсихологічному контексті....................................19

1.5. Показники рівня життя..........................................................................................27

1.6. Якість життя як чинник конкуретноспроможності економіки..........................32

1.7. Стан нормативно-правової урегульованості проблеми.....................................35

1.8. Стандарти надання державних послуг як інструменту керування якістю

        життя населення ...................................................................................................36

1.9.  Економічна суть поняття „рівень життя населення”.........................................37

1.10.  Показники, які застосовуються для виміру рівня життя населення..............42

1.11. Підходи до оцінки рівня життя в Україні.........................................................46

1.12. Диференціація економічного розвитку регіонів України як 

      показник рівня життя населення...........................................................................50

1.13. Регіональна диференціація доходів населення України..................................56

Розділ 2. Основи моніторингу рівня життя населення..................................62 2.1. Сутність моніторингу............................................................................................62

2.2. Мети, завдання й принципи організації соціального моніторингу..................63

2.3.  Типи  моніторингових досліджень.....................................................................65

2.4. Значення моніторингу якості життя населення на місцевому рівні 

      і його роль у прийнятті управлінських рішень..................................................66

2.5. Забезпечення моніторингу...................................................................................71

2.6. Рівень життя: поняття і система показників .....................................................72

2.7. Показники доходів населення ...........................................................................74

2.8. Диференціація доходів і рівень бідності..........................................................78

2.9. Соціальні нормативи..........................................................................................83

2.10. Показники споживання населенням товарів і послуг...................................84

2.11. Індекс розвитку людського потенціалу..........................................................88

Розділ 3. Моніторинг рівня життя населення України..................................  91

3.1. Коротка економічна характеристика України.................................................91

3.2 Динаміка середньодушових грошових доходів населення України

       за 2010-2010 рр....................................................................................................93

3.3 Оцінка тісноти зв'язку між середньою заробітною платою і    

     прожитковим мінімумом за допомогою парної кореляції .............................96

3.4.  Визначення тісноти зв'язку між розміром пенсії і середнім 

         прибутком, а також прожитковим мінімумом в України

         з допомогою множинної кореляції ...............................................................98

3.5. Прогнозування методом екстраполяції ..........................................................101

3.6. Шляхи підвищення рівня життя в Україні.....................................................104

Розіл 4. Охорона навколишнього середовища………...………......................108

4.1. Громадські екологічні організації ..................................................................108

4.2. Шляхи вирішення соціоекологічної ситуації в  Україні................ ..............110

4.3. Права громадян щодо якості довкілля........... ................................. ..............114

Розділ 5. Охорона праці....................................................................... ................122

5.1. Роль органів влади в управлінні охороною праці..........................................123

5.2. Органи державного управління охороною праці:

       їх компетенції та повноваження......................................................................128

5.3. Державний нагляд та контроль за станом охорони праці в Україні ............133

5.4. Профспілковий та громадський контроль за додержанням

       законодавства про охорону праці....................................................................137

ВИСНОВКИ...............................................................................................................141

СПИСОК  ЛІТЕРАТУРИ..........................................................................................143

Додаток А...................................................................................................................146

Вступ

Економічний розвиток будь-якої країни світу, включаючи Україну, визначається досягнутим рівнем і якістю життя населення. У концепції “Програми розвитку Організації Об'єднаних Націй” (ПРООН) зазначається, що будь-яка держава світу в процесі свого економічного розвитку повинна в першу чергу створювати сприятливі умови для того, щоб життя людей було довгим, здоровим і наповненим творчістю.

Однак в республіках колишнього СРСР, включаючи Україну, у 1990 – 1995 рр. спостерігалася тенденція до зниження індексу людського розвитку, основного показника, прийнятого у міжнародній практиці для зіставлення рівня і якості життя населення, з незначним його збільшенням у 1996 – 2002 рр.

У свою чергу доводиться констатувати, що сьогодні в практиці управління соціально-економічним розвитком регіонів України рівень і якість життя населення ще не стали головною метою.

Також і теорія управління рівнем та якістю життя населення далека від досконалості. Різні аспекти рівня та якості життя населення досліджувалися вітчизняними і закордонними вченими: О. І. Амошею,  Д. П. Богинею,  П. Т. Бубенко,  М. І.   Долішнім,    В. В.  Онікієнком,    С.  І. Дорогунцовим,     В. С. Пономаренком, М. О. Кизимом, Е. М. Лібановою,   С. Валентеєм, А. Дауренбековим, В. Ф. Майєром, В. М. Жеребіним,   Т.  С.  Клебановою,  О.  В. Кузнєцовою,  В.  О. Мандибурой,         Н. М. Рімашевською,  О. Ф. Новиковою, В. Я. Райциним, О. Є. Суриковим та ін.

Узагальнюючи теорію і практику даного питання, ці дослідники виділяють ряд невирішених проблем, а саме: розмежування понять “рівень” і “якість” життя населення; побудови узагальнюючого критерію оцінки рівня і якості життя населення; вибору системи окремих і інтегральних кількісних показників оцінки рівня життя населення; розробки інтегральної оцінки якості життя населення й ін.

Мета дипломної роботи – розкрити сутність поняття „рівень життя” та провести порівняльний аналіз рівня життя населення через її моніторинг.

Поставлена мета обумовила необхідність вирішення ряду взаємопов’язаних завдань:

      розглянути поняття та показники рівня життя;

      дослідити рівень і якість життя населення України;

      напрацювати шляхи підвищення рівня життя населення України.

Об’єкт дослідження – процес формування рівня життя населення України.

Предмет дослідження – сукупність методів комплексного аналізу рівня життя населення.

Дипломна робота складається із трьох розділів. в яких послідовно аналізується поставлена проблема.

Розділ 1. Поняття та показники рівня життя

      1.1. Історичні аспекти якості життя

Реструктуризація економіки України, обумовлена дією законів ринкових відносин, пов'язана з кардинальними змінами у всіх галузях, які вимагають від фахівців, що беруть участь у цих процесах, нового мислення й нових знань. На думку мислителів, политиків, економістів, XXI століття є століттям якості. Якість життя визнана міжнародним співтовариством однимм з головних показників, що характеризують розвиток країн і народів. Відступають у минуле орієнтири тільки на науково-технічний прогрес, на побудову тих або інших моделей індустріального розвитку. Пошук  шляхів економічного розвитку привів до усвідомлення, що тільки якість життя може найбільшою мірою виражати мети світового співтовариства, тому що людство стоїть на порозі переходу в нову цивілізацію - " ци-вилізацію якості".

Процес орієнтації на якість товарів і послуг, початий в XX столітті, трансформувався в процес систем якості для всіх аспектів життя суспільства. Життєздатність і конкурентоспроможність країн на світовому ринку стали перевіряти по фактору якості. 1990-і роки XX століття для україни виявилися періодом формаційного зрушення, що носить багато в чому регресивний характер. З одного боку, країна повернулася на шлях капіталістичного розвитку, форми якого в порівнянні із сучасним станом світової економіки мають історичні аналогії в давній давнині: вступила в стадію первісного нагромадження капіталу - у фазу розвитку, пройдену Європою в XVII - XIX століттях, Америкою на рубежі XIX - XX століть, а більшістю країн, що розвивалися - в 1940 - 1960-і роки. З іншого боку, особливості сучасних зв'язків відразу поставили Україну, сильно ослаблену революційними процесами початку 1990-х років і економічно, і політично, у положення країн, що розвиваються навіть не першого ешелону. У цей час якість утвору, охорони здоров'я викликає заклопотаність і тривогу, а також якість державних інститутів і правової основи їх функціонування, тобто все, що становить якість життя народу й держави.

Причина в недостатній увазі до проблем якості життя, у тому, що в політику українського уряду соціальні питання не завжди є основними. Постановою Уряду від 26.02.97 № 222 була затверджена Програма соціальних реформ у Україні, де сказано: "На другому етапі, коли почнеться економічний ріст і з'являться передумови для реального зростання грошових доходів на соціальні потреби, будуть створені об'єктивні передумови для реального зростання грошових доходів населення, викорення масової бідності, забезпечення оптимального рівня зайнятості".

Складна економічна ситуація в країні може бути переборена на основі вироблення погодженої лінії поведінки більшості господарюючих суб'єктів, які визначають умови й напрямок соціально-економічного розвитку з обліком не тільки економічних, але й соціальних факторів, у тому числі й фактора виживання суспільства в період системної економічної кризи .

Проблеми економічного розвитку суспільства, економічного росту завжди займали й займають цінтральне місце в сучасній науці й практиці. Це пояснюється тим, що економічний ріст є однією зі складових економічного розвитку як країни, так і регіону, а також найважливішою метою суспільства. На початку 70-х років ХХ сторіччя Економічна рада ООН (ЭКОСОС), систематизувавши й узагальнивши пропозиції демографів, соціологів, економістів, екологів і фахівців інших профілів, підготував документ по стратегії подальшого розвитку людства. Одним із ключових положень цього документа є орієнтованість на "якості життя" у глобальному економічному розвитку.

Новим вимогам цивілізаційного розвитку відповідає категорія якості життя, тому що вона є інтегральною якісною характеристикою життя людей, що розкриває стосовно суспільства в цілому критерії його життєдіяльності, умови життєзабезпечення, а також і умови життєздатності суспільства як цілісного соціального організму.

Вихідні вистави про рівень добробуту як певних стандартах життя формувалися вже в роботах А. Сміта, Д. Рікардо. У сучасних умовах у зміст категорії "якість життя" включаються не тільки споживчі блага й умови праці, а також ступінь розвитку сфери обслуговування. Історичний досвід свідчить, що з уваги до якості почався вихід із кризових ситуацій багатьох країн. Проблемам якості життя присвячені новаторські роботи видних закордонних теоретиків і практиків в області якості: М. Аокі, Афейгенбаума, Дж. М. Джурана, К. Ісікави, Дж. Х. Харингтон і ін. За допомогою державної політики, спрямованої на якість, долалися великомасштабні кризи в Японії й Німеччини. Кризові ситуації, що виникли наприкінці 80-х - початку 90-х років ХХ століття, змусили цілі країни - Швецію, США, Англію - звернутися до якості як єдиному засобу, що допомагає економіці встояти під натиском конкурентів.

Ретельно вивчивши світовий досвід боротьби із кризами, можна виявити загальну рису в діях по порятункові національної економіки: майже завжди й скрізь, де досягався успіх, спостерігалася орієнтація на якість життя. І майже завжди й скрізь реформатори враховували національні традиції й особливості своєї країни, національний характер народу, історичний досвід і підкріплювали його відповідним економіко-правовим механізмом .

Такий механізм повинен визначати пріоритети в області соціально-економічного керування якістю життя основної маси населення країни. У цей час підвищення добробуту населення перебуває під постійною увагою Уряду, а також місцевих органів влади. У нормативно-правових документах закріплені права людини на якість життя. У зв'язку із цим, слід зазначити пріоритетні напрямки, які зазначені в Постанові Уряду  від 06.06.2002 № 388, "Про Програму соціально-економічного розвитку на середньо-термінову перспективу": безумовна необхідність здійснення інвестицій у людину й, насамперед, в утвір, який є неодмінною умовою конкурентоспроможності нашої країни у світовий економіці.

Реалізація цілей і завдань, що забезпечують підвищення якості життя населення й сформульованих в основних законодавчих актах, за нашим переконанням, найбільше ефективно може здійснюватися в рамках регіональних програм якості.

У період з 2000 по 2010 роки були прийняті програми, у центрі уваги яких розвиток особистості кожної конкретної людини. Слід зазначити високий науковий рівень розробки даних програм, головним напрямком яких є поліпшення соціально-економічного положення регіонів на основі критерію якості життя населення. Однак, поряд з позитивними аспектами, вони мають ряд недоробок, методичних прорахунків, що не дозволяють оптимально використовувати наявні ресурси регіону, а виходить, що не забезпечують у достатній мірі високий рівень якості життя у встановлений термін.

Це  ґрунтуються на наступних недоліках існуючих підходів до формування програм якості життя:

-       відсутність однозначного визначення категорії "якість життя", показників її, що характеризують, а також факторів, що впливають на зміну цих показників;

-       відсутність єдиної методологічної бази при оцінці інтегрального показника якості життя населення для ефективного управління соціально-економічним положенням регіону;

-       низький методичний рівень аналізу, планування й прогнозування соціально-економічних процесів, що проводяться без обліку факторів забезпечення якості життя;

-       відсутність системного підходу при розробці цілей, завдань програми, методів їх реалізації;

-       відсутність ув'язування програм підвищення якості життя з інвестиційними регіональними програмами;

-       відсутність інформаційного супроводу процесу реалізації програм підвищення якості життя на основі використання сучасних інформаційних технологій з метою залучення інвесторів, як усередині регіону, так і за його межами.

Для усунення вищезгаданих недоліків в області формування програм якості, у відповідності зі стандартами серії ISO 9000-2000, що є універсальними, тому що можуть бути застосовні до діяльності як підприємств і організацій усіх форм власності, так і державних адміністративних органів і їх департаментів.  Використання ж узагальнюючого показника якості життя населення дозволить виявити інтегральну оцінку ефективності керування соціально-економічними процесами регіону на основі науково розробленої програми якості. Керування якістю життя містить у собі керування основними складовими системи якості: якість утвору, якості керування, якість економічних систем і ін. (рис. 1).

Як видно з ілюстрації, якість життя представляє складну систему взаємозв'язку й взаємодії найбільш значимих факторів, що виявляють як позитивний так і негативний вплив на результат, що й характеризують процес забезпечення й поліпшення якості життя.

Разом з тим поняття якість життя має тривалу історію, і протягом багатьох десятиліть хвилює й займає розуми прогресивного людства: філософів, економістів, соціологів, політологів, біологів, екологів і ін. Принципи одержання високої якості людству відомі також дуже давно. Прагнення до досконалості, до досконалості прилеглого миру -, що це не завжди чітко розуміються, але завжди реально існуючі потреби, які супроводжують людину протягом усього його життя.

Ступінь задоволення цих потреб не може бути ні нульовий ні стовідсоткової. У зв'язку із цим можна затверджувати, що якість необхідна людині постійно. Саме якість - не завжди усвідомлювана, часто невірно розуміється, але завжди об'єктивно головна, єдина мета людини. Людина страждає від низької якості й випробовує задоволення від високої якості на службі й у бізнесі, так само як і в особистому життю, де за свої дії він не одержує й не розраховує дістати кошти до існування.

Ця тенденція закладена в людині від природи: людський організм регулює фізіологічний стан так, щоб якість цього стану була найвищою мірою гарним. Коли організму це вдається, людина здорова. Сама людина теж свідомо докладає зусиль для підвищення ступеня задоволення своїх фізичних і соціальних потреб, тобто ступені відповідності певним вимогам - якості. По своїх власних поглядах поліпшити якість життя вдається людині не завжди. Р. Сперрі відзначає - парадокс сьогоднішнього положення полягає в тому, що практично все, що забезпечує краще життя людства на короткостроковий період, прискорює й збільшує його кінцеве падіння, а можливо й зникнення. Людські фактори стають основним ключем до дозволу дилеми, тобто потреби такі, що вимагають поліпшення якості життя, а задоволення потреб у підсумку приводить до погіршенню цієї якості.

1.2. Рівень та якість життя населення України як          

       показник дієвості соціальної державної політики

Для України в сучасних умовах розвитку потрібні значні зміни у сфері соціального захисту населення, тому що соціальний захист є основним завданням соціальної політики держави і ставить за мету забезпечення добробуту та прав і гарантій людини у сфері рівня і якості життя. Адже сьогодні в Україні поглиблюється соціальне розшарування, яке призводить до розбалансування можливостей задоволення основних соціальних потреб населення. Досі продовжують залишатися низькими рівень та якість життя.

Система соціального захисту та соціальної політики в країні цілком ще не задовольняє життєві потреби населення. Проблеми у сфері соціального захисту населення ще залишаються і вирішення їх відкладається на невизначений термін. На сьогодні основною проблемою в Україні є і залишається проблема подолання бідності, тому що більша частина працюючого населення країни є дуже низький рівень доходів, який є найважливішим показником добробуту. Висока диференціація умов і рівня життя українського населення, нерівномірність розвитку регіонів, поширення масштабів безробіття, а також вплив світової фінансової кризи стримують динаміку соціально-економічного зростання країни та підсилюють соціальне напруження. Тому сьогоденні зміни розвитку сучасного українського суспільства вимагають позитивних зрушень у розвитку національної економіки та пошуку ефективних методів підвищення рівня та якості життя населення.

За цих умов необхідна реалізація виваженої державної соціальної політики, яка повинна забезпечувати соціально-економічне зростання країни та сприяти впровадженню нових методів, норм та державних стандартів рівня і якості життя для всього українського населення.

"Рівень життя" є складною та системною соціально-економічною категорією, яка відображає сукупність відносин та умов, що визначають життєдіяльність та розвиток людей.

Якість життя - ступінь відповідності умов і рівня життя науково обґрунтованим нормативам або визначеним стандартам. Під якістю життя розуміють також задоволеність населення життям з точки зору широкого набору потреб та інтересів.

Рівень та якість життя характеризує досягнутий на певний проміжок часу в суспільстві ступінь задоволення різноманітних потреб населення, що є предметом соціального захисту - необхідного елемента функціонування будь-якої розвиненої держави, який слугує основною складовою соціально-розвинутої держави, адже його предметом є людина та можливості її всебічного розвитку. Гідний рівень якості життя всіх категорій населення потребує запровадження та дотримання високих соціальних стандартів, що є однією з основних функцій соціального захисту населення.

Рівень життя постійно змінюється і залежить від стану економіки. На сьогодні визначальним чинником, що впливає на рівень життя українського населення, є економічна ситуація, що склалася в країні сьогодні, системний аналіз якої дає змогу зрозуміти реальну масштабність макроекономічних диспропорцій, що виникли внаслідок гіперінфляційних потрясінь, і які в умовах кризової стагнації економіки призвели до значних втрат життєвого рівня населення України.

Відомо, що рівень та якість життя населення є показником результативності соціальної політики держави. Проте соціальна політика України базується переважно на категорійних принципах надання допомоги (без перевірки доходів). Обсяги допомоги, які надаються на виключно адресних засадах (з перевіркою доходів одержувачів) становлять менш ніж 1% від загальних видатків на соціальний захист. Цей показник є надто малим порівняно з країнами ЄС, де він становить 12-15%.

Нині Україна опинилася за межами економічного та соціального прогресу. Відсутня збалансованість між економічним зростанням та соціальними видатками і неспроможність національної економіки повністю забезпечити всі зобов'язання держави, що дуже перешкоджає ефективному соціальному розвитку. Більшість нормативних актів у сфері соціального захисту та соціального забезпечення прийняті у різний час і нерідко є суперечливими. Крім того, чинне законодавство України встановлює набагато більше різноманітних видів пільг, виплат та послуг у соціальній сфері, ніж це передбачено Конституцією або міжнародно-правовими зобов'язаннями нашої держави. Доволі часто держава бере на себе додаткові зобов'язання у сфері соціального захисту та соціального забезпечення, які часто не дають жодного соціального чи економічного ефекту, крім встановлення привілеїв для представників

певних професій або окремих соціальних груп, тому що для цього немає в країні необхідних ресурсів.

До речі, розміри різноманітних видів допомоги в Україні є невисокими, у більшості випадків вони не сягають розміру прожиткового мінімуму, а сім'я, яка належить до найбіднішого населення, одержує менше допомоги, ніж середньостатистична сім'я. Останні дані підтверджують той факт, що Україна перебуває серед країн з високим рівнем бідності. На сьогодні низка питань відносно подолання бідності залишаються невирішеними. Все це свідчить про гостроту проблеми бідності українського населення, офіційним визнанням чого слугує Указ Президента України "Про невідкладні заходи з подолання бідності" № 274/2010 від 26 лютого 2010 р. На виконання Плану організації реалізації зазначеного нормативного акта розроблено проект Закону України "Про затвердження Загальнодержавної програми подолання та запобігання бідності в Україні на 2010-2015 роки".

Також слід звернути увагу на те, що на сьогодні в Україні висока питома вага пенсійних виплат у державних видатках та у ВВП, що обумовлено високим рівнем демографічного старіння населення, низьким віком виходу працівників на пенсію та можливістю дострокового набуття пенсійного права. Як показує світова практика, вирішенням аналогічної проблеми є перехід на умови індивідуалізації пенсійних рахунків, зменшення пільгових умов призначення пенсій, підвищення пенсійного віку відповідно до демографічної ситуації, стимулювання подовження періоду трудової активності. Прийняття рішення щодо цих питань є складним завданням, однак в Україні вже сьогодні треба приймати рішення, щоб запобігти невідворотній ситуації в майбутньому. Тому підвищення пенсійного віку в Україні є неминучим, оскільки в Україні найнижчий пенсійний вік, баланс Пенсійного фонду від'ємний, кількість пенсіонерів збільшуватиметься, кількість населення в Україні зменшу-ватиметься. Пенсійний фонд і взагалі пенсійна система в Україні потребують кардинальної реформи. Тому владою пропонується пенсійна реформа, яка включає поступове запровадження трирівневої пенсійної системи:

-         перший рівень - солідарна система;

-         другий рівень - загальнообов'язкова накопичувальна система;

-         третій рівень - добровільна недержавна система пенсійних заощаджень.
Це передбачено Програмою економічних реформ на 2010-2014 рр.
Трирівнева пенсійна система дасть змогу розподілити між трьома її складовими

ризики, пов'язані із змінами в демографічній ситуації (до чого більш чутлива солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі). Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них.

Але одним з найважливіших залишається питання оплати праці, що є основним показником забезпечення матеріального добробуту працездатного населення України. Невиважена політика у сферах ціноутворення і заробітної плати призводить до подальшого зниження рівня життя українського населення, знецінення мотивації трудової діяльності, підсилює соціальну напруженість і стихійні тенденції в розвитку суспільства. Рівень соціальної захищеності українського населення є низьким порів-няно зі стандартами розвинутих країн не стільки через слабку соціальну спрямованість державних витрат, скільки через низький рівень оплати праці. Втрата

системи безплатного розподілу житла, перехід до платних освітніх послуг, багатьох послуг охорони здоров'я ще більше посилюють роль саме оплати праці в забезпеченні добробуту людей.

Як зазначають експерти, кожному третьому мешканцю України заробітної плати не вистачає для придбання необхідних життєвих потреб, а кожний другий працездатний мешканець України працює на умовах вторинної, третинної зайнятості, одержуючи доходи в тіньовому секторі економіки, які не оподатковуються.

Вплив держави на регулювання оплати праці здійснюється переважно через установлення розміру мінімальної заробітної плати, умов і розмірів оплати праці працівників установ й організацій, що фінансуються з бюджету, керівників державних підприємств. Протягом 2009 р. розмір мінімальної заробітної плати збільшувався кілька разів, і до кінця року мінімальна заробітна плата сягнула рівня прожиткового мінімуму для працездатних осіб - 669 грн. Зростання мінімальної заробітної плати в грудні 2009 р. порівняно з груднем 2008 р. становив 11%. У 2010-2011 рр. розмір мінімальної заробітної плати також поступово підвищувався. Відповідно до законів України "Про встановлення прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати" від 20 жовтня 2009 р. № 1646-VI та "Про Державний бюджет України на 2011 рік" від 23 грудня 2010 р. № 2857-VI місячний розмір мінімальної заробітної плати на 1 січня 2011 р. сягнув 941 грн, на 1 квітня 2011 р. -960 грн, на 1 жовтня 2011 р. становитиме 985 грн, а на 1 грудня 2011 р. - 1004 грн [12].

Найважливішим пріоритетом соціальної політики є підвищення рівня життя всіх верств населення. 3 цією метою держава робить послідовні кроки стосовно забезпечення зростання доходів громадян. 3 метою забезпечення нормального рівня життя держава визначає розмір прожиткового мінімуму. В Україні його визнано базовим державним соціальним стандартом. Прожитковий мінімум визначається на основі так званого кошика споживача. Кошик споживача - вартість стандартного набору товарів та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних і культурних потреб особистості.

Із затвердженням Закону України "Про Державний бюджет України на 2011 рік" набули чинності нові соціальні стандарти, які закладаються при розрахунку розміру державних соціальних допомог - прожиткові мінімуми.

Протягом 2011 р. передбачено збільшення прожиткового мінімуму для всіх категорій осіб. Слід зазначити, що Законом № 1646 прожитковий мінімум для працездатних осіб за всіма періодами 2011 р. передбачений рівними розмірами мінімальної заробітної плати (див. таблицю).

Таким чином, було зрівняно мінімальну заробітну плату з тим рівнем, який влада вважає мінімальним, щоб прожити місяць. Але це досить суперечно, враховуючи сьогоднішні темпи зростання цін. Навряд чи можна забезпечити підтримання життєдіяльності організму людини, яке досягається за рахунок харчування, тому що на сьогодні офіційний рівень прожиткового мінімуму зростає темпами, в кілька разів нижчими, ніж реальні ціни на продовольчі товари. Розрахунки політиків знову відстають від реального життя.

За даними Рахункової палати, за минулий рік прожитковий мінімум номінально збільшився тільки на 2,2%, однак з урахуванням індексу споживчих цін реально знизився на 7,2%. У структурі витрат громадян, які отримують дохід на рівні прожиткового мінімуму, близько 80% становлять продукти харчування. Зрозуміло, що цих коштів не може бути достатньо для проживання, якщо гречка виросла в ціні на 300%, а овочі - на 70-100%.

1.3. Прожитковий мінімум на одну особу в розрахунку

      на місяць у 2011 році

Не дивлячись на те, що прожитковий мінімум із року в рік зростає, він ледве забезпечує первинні або фізіологічні потреби людини та практично ігнорує соціальні потреби, які є невід'ємною складовою гідного життя (табл.1.1).                                                  

                                                               Таблиця 1.1. Прожитковий мінімум

Аналіз показників прожиткового мінімуму та мінімальної заробітної плати свідчить про те, що система соціального захисту та соціального забезпечення в Україні не відповідає європейським стандартам. Незважаючи на зростання цих показників, їх співвідношення залишається далеким від стандартів Європейської соціальної хартії (переглянутої), відповідно до вимог якої мінімальна заробітна плата повинна становити не менше ніж 2,5 прожиткового мінімуму.

Соціальні потреби найбільш соціально незахищених категорій населення в Україні задовольняються недостатньою мірою: високий рівень бідності, особливо у сім'ях із дітьми та сім'ях з інвалідами або непрацюючими особами працездатного віку, свідчить про недостатню ефективність механізмів соціальної підтримки з боку держави найбільш соціально незахищених категорій населення.

Таким чином, найважливішим напрямом соціально-економічної політики уряду та держави повинно бути досягнення стійкої позитивної динаміки добробуту населення на основі збільшення платоспроможного попиту, зокрема підвищення заробітної плати працюючого населення.

Необхідною постає розробка системи соціальних стандартів, яка б дійсно забезпечувала гідний рівень життя населення та відповідала європейським стандартам, при цьому її запровадження має передбачати поступові етапи досягнення цих стандартів протягом кількох років окремо для кожної категорії населення. 3 огляду на це в основу розрахунку допомог необхідно закласти не прожитковий мінімум, як це визначається в діючих соціальних законах, а соціальні стандарти [2].

Також необхідно встановити реальний прожитковий мінімум, удосконалити методику його визначення, яка має узгоджуватися із соціально-економічними умовами, що змінюються в країні, а також з необхідністю переходу до міжнародних стандартів в умовах зростаючої глобалізації.

1.4. Проблема якості життя в екопсихологічному контексті

Дослідження якості життя є загальноприйнятим в міжнародній практиці, високоінформативним, чутливим і економічним методом оцінки соціального благополуччя як населення в цілому, так і окремих соціальних груп суспільства. Якість життя - це інтегральна характеристика фізичного, психологічного, емоційного і соціального функціонування людини.

Існуючі концепції оцінки якості життя були застосовані в наступних областях:

      визначення середніх нормативних показників якості життя для населення міста в цілому і для різних соціальних груп;

      оцінка якості життя в групі ризику;

      оцінка ефективності соціальних програм, направлених на реабілітацію соціально дезадаптованих людей і онкологічних хворих;

      розробка загальних методичних рекомендацій по підтримці ухвалення рішень в області соціального планування, аналізу результатів соціальних і економічних реформ і програм.

      оцінка діяльності громадських організацій з погляду ефективності їх заходів в соціальній сфері;

      підтримка розробки реабілітаційних програм, заходів соціальної адаптації і допомоги неблагополучним соціальним групам населення.

              Реалізація такого роду проектів дозволяє упровадити і розповсюдити концепцію оцінки якості життя, відкриваючи таким чином новий перспективний підхід незалежної експертизи ефективності заходів, що проводяться для поліпшення соціального благополуччя населення. Органи влади, політичні, суспільні, некомерційні і інші зацікавлені організації можуть використовувати рекомендації, засновані на аналізі якості життя різних категорій населення, для підтримки ухвалення рішень в області соціального планування і прогнозування, ретроспективного і перспективного аналізу результатів соціальних і економічних реформ і програм.

Останнім часом все більше усвідомлюється той факт, що якість життя є не стільки об'єктивним показником рівня соціально-економічного благополуччя суспільства, скільки суб'єктивною оцінкою людьми особливостей зміни умов життєдіяльності і способів їх взаємодії з навколишнім социо-пріродним світом. Дуже показовою в цьому відношенні є точка зору відомого російського економіста і фахівця в області теорії вимірювання якості життя С.Айвазяна. він пише, що основні властивості якості життя населення формуються і виявляються в його взаємодії з «зовнішніми об'єктами» і один з одним, в його здатності адаптуватися до навколишнього світу, вижити, відтворюватися, задовольняти свої потреби. С.Айвазян розглядає людину одночасно як істота біологічна (що функціонує відповідно до всіх законів біологічного гомеостазу) і як істота соціальна (що реалізовує себе тільки в соціумі, в системі процесів і механізмів, що функціонують за специфічними «соціальними правилами»). На цій підставі автор виділяє п'ять базових компонентів, створюючих середовище і систему забезпечення життєдіяльності населення:

Якість населення  , інтегрірующєє в собі такі його властивості як очікувана тривалість життя, рівень освіти, кваліфікація, народжуваність і смертність, брачность і т.п.;

Добробут населення  , інтегруючий в собі основні показники рівня життя і що відображає ступінь задоволення його матеріальних і духовних потреб (реальні доходи, їх диференціація, рівень споживання благ і послуг, рівень охорони здоров'я, культури і т.п.);
           Соціальна безпека  (або якість соціальної сфери), що відображає рівень умов праці, соціального захисту, фізичної і майнової безпеки члена суспільства, кріміногенності і соціально-політичного здоров'я самого суспільства і т.п.;

Якість навколишнього середовища  (або якість екологічної ніші), що акумулює дані про забруднення повітряного простору, грунтів і води (відмітимо, що людська популяція - це єдина земна популяція, що не забезпечує утилізації відходів своєї життєдіяльності, небезпечних для навколишнього середовища і не включених в природні природні технології - «трофічні ланцюги біосфери»;

Природно-кліматичні умови  , що характеризуються складом і об'ємами природно-сировинних ресурсів, кліматом, частотою і специфікою форс-мажорних ситуацій.

Проте в розглянутому підході абсолютно незрозумілою залишається логіка виділення систем життєзабезпечення і середовищ існування людей. Мабуть, саме поняття «Навколишнього середовища» повинне бути структуроване і тіпологизіровано на якихось більш загальних підставах, ніж уявлення окремого індивіда про те, що його оточує. Виходячи з приведених міркувань, нами були введені ряд додаткових критеріїв визначення поняття «середовища». Для екопсихологичеського підходу значущими будуть тільки ті чинники, які, по-перше, усвідомлюються як значущі умови життєдіяльності і, по-друге, приводять до змін способів дії або організації життєвих умов. Тільки за цих додаткових умов чоловік і зовнішні средовиє чинники утворюють систему, де всі елементи взаїмозавісими і втрачають свою визначеність за рамками цієї системи. Тому, ми прийняли робоче визначення поняття “Навколишнього середовища” як системи усвідомлюваних умов існування, що роблять безпосередній вплив на способи організації життєдіяльності людей.

При такому підході конкретизація поняття «Навколишнє середовище» повинна здійснюватися через форми організації життєдіяльності людей або, що те ж саме, через категорію способу життя. Так, в соціології пропонуються класифікації середовищ за типами провідних соціально-економічних процесів або по рівнях соціальної організованості, в деятельностном підході - за провідними типами діяльності і так далі.

У цьому плані особливий інтерес представляє культурологічний підхід, який розробляється В.М.Розіним. Розглядаючи соціум як глобальну систему органічного типу, В.М.Розін ставить питання про генезис і функціонування систем життєзабезпечення соціуму. Він пише: «Вони двояки : з одного боку, ці системи, ймовірно, повинні забезпечити відтворення і існування людини як біологічної істоти, з іншої - власне культурні функції ( смислообразованія , освоєння дійсності, розвитку і ін.)» .

Нам представляється, що системи життєзабезпечення соціуму повинні в максимальному ступені усвідомлюватися людьми як значущі умови своєї життєдіяльності. У цьому плані дані системи повинні в максимальному ступені відповідати визначенню поняття навколишнього середовища, хоча ці поняття і не є тотожними по своєму логічному і змістовному наповненню. Основні типи систем життєзабезпечення соціуму можна представити як основні типи соціальних середовищ існування особи.

Нам представляється, що при визначенні типів середовищ існування особи треба враховувати ряд методологічних принципів. По-перше, кожен тип повинен володіти системними ознаками, тобто функціонувати як самодостатня система життєзабезпечення. По-друге, кожен тип повинен бути деяким чином пов'язаний з іншими і саме характер їх зв'язків визначатиме простір життєдіяльності особи. По-третє, по відношенню до кожного типу середовища у людей повинні складатися відносно стійкі форми організації життєдіяльності, які в своїй сукупності повинні створювати цілісний спосіб життя, як окремої особи, так і соціальних груп.

Виходячи з цих методологічних принципів, ми можемо припустити, що найбільш загальну наочну «рамку» життєдіяльності людини утворюватиме опозиція систем за ознакою штучне - природне /9/. Таку опозицію складають сфера культури, як максимально виражена штучна система і сфера пріродно-ланшафтних умов життя людини, як результатно природна система. Ці граничні рамки існування людини не тільки протилежні, але їх опозиція осмислена і кожного разу здійснюється тільки через реальне буття конкретної людини. З цієї точки зору людина є скоріше не біосоціальною істотою, а « оєстествленной культурою» (або «окультуреним єством»). Такий підхід добре узгоджується з теорією генезису особи С.Д.Максименко, в якій через категорію потреби затверджується єдність природно-природного і культурного почав в здійсненні особі.

         Процес урбанізації привів до постановки нової проблеми: до якого типу середовища віднести простір життя міста - є воно штучним або залишається для людини природним? Ми вважаємо, що міське середовище у всіх її параметрах (від розміру міста до його внутрішньої архітектоніки) для індивіда лежить у сфері природного, що знаходить віддзеркалення у відомих метафорах, типу «кам'яні джунглі» і т.д. Але при цьому треба враховувати, що природно-ландшафтна сфера стає складно структурованим і опосередкованим феноменом, який включає як міську архітектоніку, так і власне природні компоненти, які, у свою чергу, частково включені в саме міське середовище, а частково є природним оточенням (середовищем) існування самого міста. Причому, з розвитком сучасних транспортних засобів і різким зростанням мобільності населення, психологічна структура природно-ландшафтного середовища істотно змінюється у напрямі її розширення і диференціації.

І сфера культури, і сфера природно-ландшафтних умов існують як протяжні в часі життя поколінь людей тільки завдяки наявності особливих механізмів їх підтримки і деятельностного здійснення. Традиційно вважається, що універсальним механізмом трансляції норм культури є система освіти. При цьому сама освіта є штучною системою, яка існує і функціонує тільки за рахунок спеціальних деятельностей людей. Проте, освіта є також і механізмом трансляції природно-ландшафтних умов життя, якщо їх розуміти не в натуралістичній заставі, а в системодеятельностном , саме як усвідомлювані і культивовані умови життєдіяльності. Хоча дана теза звучить незвично і навіть парадоксально, проте цей аспект проблеми в даний час все більше усвідомлюється і стає предметом спеціальних досліджень. У цьому плані можна вказати на надзвичайно цікаву роботу польського автора А.Наляськовського, яка має дуже точну і символічну назву: «Дикість і здичавіння як контекст утворення».

З культурологічної точки зору освіта є універсальним і єдиним механізмом трансляції норм і цінностей культури, але якщо як відправна крапка прийняти опозицію іськусственноє/естественноє, то ми можемо говорити про існування ще одного механізму трансляції, який складається і здійснюється на основі природних процесів. Таким механізмом ми вважаємо сферу побуту і побутової діяльності людини.

У соціокультурному плані побутова сфера виділяється як особлива діяльність по «веденню домашнього господарства», яка має свої традиції, норми і правила здійснення. У проведеному під нашим керівництвом дослідженні  було показане, що в соціально-психологічному плані побутова діяльність є значущою складовою частиною способу життя людей, яке характеризується чітко вираженими змістовними і стильовими особливостями. У буденній свідомості побутова діяльність визначається трьома стійкими конструктамі : повсякденність, необхідність і поновлюваність (повторюваність). У психологічному плані побутова діяльність характеризується наявністю ряду стійких мотивів, набором фіксованих цілей, системою способів її здійснення і усвідомлюваними критеріями оцінки.

Сфера побуту складається, по-прєїмуществу , стихійно, орієнтуючись на природно-ландшафтні умови, і фіксуючи норми культури безпосередньо в способах організації життєдіяльності людей. На відміну від сфери освіти, де трансльовані норми культури обов'язково зазнають обробку рефлексії і методичної, у сфері побуту вони трансформуються через мифолого-метафоричні форми свідомості, знаходячи стійкість в архетіпічеськіх (по термінології Г.Юнга) конструктах .

Таким чином, при розгляді систем життєзабезпечення особи в опозиції штучне / природне за ознакою їх наочного наповнення, ми виділили чотири типи систем. З них дві системи (сфери культури і природно-ландшафтних умов) є такими, що ведуть в існуванні людини, а дві - механізмами, що забезпечують їх трансляцію, відтворення і стійкість (сфери освіти і побуту).

Проте, проведений аналіз буде далеко неповним, якщо ми обмежимося розглядом тільки наочної складової систем життєзабезпечення особи. Не менш важливою складовою є системи життєзабезпечення, засноване на відносинах особи до інших людей, які виражені в різних формах колективності.

Істотно, що базові відносини особи розкладаються на системи в опозиції штучне / природне так само, як і наочні. З цієї точки зору ми можемо припустити, що найбільш загальну «рамку» відносин життєдіяльності людини утворюватиме опозиція сфери соціальних відносин, як максимально виражена штучна система і сфери міжособових відносин людини, як результатно природної системи.

Сфера соціальних відносин побудована на пріоритеті соціальних правил, які утворюють систему соціальних інститутів. У цьому плані життя людини розгортається як перманентний процес соціалізації, тобто як процес освоєння індивідом все нових правил соціальної взаємодії і послідовного включення у функціонування соціальних інститутів. При сприятливому розгортанні цього процесу суспільство, через свої інституції заохочує індивіда, надаючи йому різні блага і можливості існування. При несприятливому розгортанні соціалізації суспільство може або направити зусилля на його відновлення, або на припинення діяльності, а в деяких випадках і самому життю індивіда. Сфера соціальних відносин «надбудовується» на наочні сфери, утворюючи інфраструктуру життєдіяльності індивіда і суспільства.

Протилежний конструкт - полюс «природного» - утворює сфера міжособових відносин, яка будується на ідеї «спорідненості». Саме по собі спорідненість охоплює дуже широкий круг явищ від кровного до духовного, але у будь-якому випадку воно спирається на якусь нерозривну внутрішню єдність два або більш за людей. Якщо в основі соціальних відносин лежить раціоналізм норм і правил, то основу міжособових відносин складають емоції і переживання, які погано піддаються свідомому контролю і цілеспрямованій регуляції. Наповненість життя особи сильними емоціями і стійкими міжособовими відносинами, причому незалежно від їх полярності, дає людині переживання повноцінності і свідомості власного існування.

Сфери соціальних і міжособових відносин не тільки протилежні за базовою системною ознакою, але вони також взаємодіють і взаїмопересекаются . Ці взаємозв'язки виникають не прямо, а опосередковано, через дві додаткові системи. З одного боку, це система професійної діяльності, з іншого боку - інформаційна система.

Сфера професійної діяльності виникає як структуризація соціальних відносин і є формою відносин особи і соціуму. Якщо професійну діяльність розглядати з погляду системи відносин, а не наочного змісту, то стає очевидним, що в цій сфері ведучими є способи включення індивіда в різні професійні співтовариства і профессиогенез осіб. У онтогенетичному плані сфера професійної діяльності результатно є чимось зовнішнім і ззовні заданим для індивіда, але у міру входження в неї відбувається своєрідне « оєстествленіє » і вона стає сферою самоідентифікації і самореалізації особи (при сприятливому збігу обставин і позитивному профессиогенезе ).

Інформаційна сфера, навпаки, виникає на основі природних процесів спілкування і, формалізуючись, стає формою соціальних відносин. У цьому сенсі інформаційна сфера є формою відчужених міжособових відносин, де безпосередня взаємодія заміщається соціальною значущістю її наочного наповнення. Але навіть в цій формі інформаційна сфера оцінюється по критерію «доступності», який виражає характер відносин і взаємодії.

Таким чином, ми виділили вісім основних сфер життєдіяльності людини, які можуть бути інтерпретовані як основні типи середовищ існування. Кожна сфера виділяється за провідною системною ознакою іськусственноє//естественноє і за додатковою ознакою предметность//отношеніє. Кожна сфера відносно самостійна, але вони можуть бути згруповані в два конструкта по чотири системи в кожному.  Конструкт наочних систем утворюють:

      культурне середовище, як система культурних сценаріїв і картин миру, які утворюють сферу свідомості соціуму (те, що О.І.Генісаретськійназиває схематізмамі свідомості);

      природно-ландшафтне середовище, як система природних умов, що безпосередньо впливають на організацію життєдіяльності, спосіб життя і мислення людей;

      освітнє середовище, як система навчання і виховання, що забезпечує процеси відтворення і «виробляє людського матеріалу»;

      побутове середовище, як система безпосереднього життєзабезпечення.

          1.5. Показники рівня життя

Якість життя (англ. - quality of life, - QOL; нім. - Lebensqualitat, - LQ) - категорія, за допомогою якої характеризують істотні обставини життя населення, що визначають ступінь гідності й свободи особи кожної людину.

           Якість життя нетотожно рівню життя, включаючи й найбільш витончені види його визначення, наприклад, життєві стандарти (living standarts), оскільки різні економічні показники доходу виступають тільки одним з багатьох ( як правило, не менш 5-ти), критеріїв якості життя. Показовим із цього погляду є ситуація в СРСР 60 - 70-х рр., коли якість життя радянського населення в цілому було не нижче якості життя населення провідних західних країн, при тому що рівень життя в СРСР був приблизно в 2 рази нижче. Наочні також наступні приклади. Коли під час перебування СРСР ескімосів переселили із чумів у комфортабельні квартири, рівень їх життя підвищився, але рівень смертності різко підвищився й, як сформулював один із соціологів, «вони стали вимирати від туги». У ГДР після приєднання до ФРН матеріальні умови покращилися в 3-5 раз, однак, рівні самогубств, злочинності й смертності різко виросли.

Філософія якості життя наприкінці XX століття виходить на перший план у державній політиці й соціальній роботі в найбільш розвинених країнах миру, наприклад, у Канаді, Великобританії й Швеції, оскільки через якість життя можливо здійснювати інтегральну оцінку ефективності.

Державна робота з визначення й реалізації заданого якості життя ведеться через законодавче введення стандартів (індексів) якості життя, які звичайно включають три блоки комплексних індикаторів.

Перший блок індикаторів якості життя характеризує здоров'я населення й демографічне благополуччя, які оцінюються по рівнях народжуваності, тривалості життя, природнього відтворення.

Другий блок відбиває задоволеність населення індивідуальними умовами життя (достаток, житла, харчування, робота й ін.), а також соціальна задоволеність станом справ у державі (справедливість влади, доступність утвору й охорони здоров'я, безпека існування, екологічне благополуччя). Для їхньої оцінки використовуються соціологічні опитування представницьких вибірок з населення. Об'єктивним індикатором крайньої незадоволеності служить рівень самогубств.

Третій блок індикаторів оцінює духовний стан суспільства. Рівень духовності визначається по характеру, спектрі й числу творчих ініціатив, інноваційних проектів, а також по частоті порушень загальнолюдських моральних заповідей: «не убий», «не укради», «почитай батька й мати своїх», «не створи собі кумир» і ін. У якості одиниць виміри використовуються дані офіційної статистики про соціальні аномалії, які вважаються «гріхом» - порушенням відповідних заповідей: убивства, грабежі, тяжкі тілесні ушкодження, кинуті літні батьки й діти, алкогольні психози. Там, де такі провини зустрічаються частіше, рівень морального стану гірше.

Індикатори, що включаються в блоки, повинні відповідати наступним вимогам:

- відбивати найбільш важливі соціальні параметри, що мають інтегральне значення для суспільства, що й відбивають його власне відчуття себе благополучним або неблагополучним;

- однозначно сприйматися будь-яким громадянином на всій території, поєднуючи всіх єдиним розумінням;

- мати достатню чутливіть і здатністю швидкого реагування на фактори, що змінюють умови життєдіяльності;

- мати доступні для стандартного виміру кількісні характеристики, що забезпечують можливість порівняльної оцінки й спостереження за динамікою.

            Частковим аналогом індексу якості життя, що одержали до теперішнього часу поширення й визнання, є індекс людського розвитку (ІЛР, human development indicator - HDI) або, в іншому перекладі, індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП), застосовуваний ООН з 1990 року. У числі головних складових ІЛР: середня очікувана тривалість життя при народженні, рівень утвору населення й реальний середньодушовий валовий внутрішній продукт, розрахований з урахуванням паритету купівельної спроможності національної валюти.

         У правовім відношенні якість життя є реалізацією права на гідне життя й вільний розвиток людину. Орієнтація на якість життя забезпечується конституційно. Перша частина статті 7-й 1-й глави Конституції «Основи конституційного ладу» говорить: «Україна - соціальна держава, політика якого спрямована на створення умов, що забезпечують гідне життя й вільний розвиток людину».

          Практичне значення категорії якості життя полягає, насамперед, у здатності, що конкретно задається для даної особистості або спільності норми виступати формою вистави й забезпечення гідності й волі людей. Що задаються в якості необхідних, винних характеристики якості життя для конкретної особистості або спільності визначають для них бажаний образ майбутнього й носять проектний характер, що й дозволяє їх використовувати в якості універсального управлінського інструмента.

         Якість життя носить інтенсивний характер, оскільки характеризує суб'єктність населення, тобто фактичну дієздатність різних загальностей і кожної окремої особистості. Із цього, зокрема, випливає, що якість життя ні за яких умов не може бути зведене до потреб і соціально-економічним благам: дієздатність є не наслідок благ, а їх причина або безвідносна до них підстава. При цьому застосування категорії якості життю носить не менш об'єктивний характер, чому інші категорії, які характеризують соціально-культурне й економічне благополуччя, наприклад, рівень життя.

      Таким чином, якість життя характеризується реалізацією заданих у якості норми стійких станів особистості й спільності, тобто стійких елементів самодіяльного населення.

      Якість життя, характеризуючи й описуючи об'єктивну суб'єктність, визначається рефлексивними практиками (див. www.kroupnov.ru/5/42_1.shtml) і знаннями, тобто принципово споруджуваними на основі аналізу суб'єктом засобів організації свого мислення й діяльності.

    Рефлексивність як спрямованість свідомості на себе є фундаментальною властивістю роботи з визначення й організації необхідної якості життя. Іншою властивістю є безперервна порівнянність якостей життя різних особистостей між собою (бенчмаркінг) як спосіб визначення реальності власної якості життя.

           Найбільш зручним для визначення станів (або статутів) особистості й спільності є поняття габітусу, уведеного в 80-х роках французьким соціологом Пьєром Бурдьє (http://bourdieu.narod.ru/).

          Габітус ( від лат. habitus — вид, загальний вигляд, додавання зовнішність, зовнішність) представляє із себе сукупність індивідуальних, групових, колективних, ( зокрема, станових або класових) позицій і обставин їх реалізації в діяльність.

          Поняття габітусу необхідно для максимально об'єктивного виділення соціальних одиниць як реальних соціально-культурних і політико-цивільних «організмів» або «тіл».

         Фактично габітус є практична свідомість, свідомість у його і його носіях дії. Тут проблема якості життя прямо стикається із проблемами свідомості - консциентології - з консциентальною проблемою.

          Розвиток самоорганізації населення й підвищення якості життю вимагає принципово нових соціально-інженерних технологій і без створення інфраструктури підтримки позитивної суб'єктності найбільш активних людей і груп населення.

        Якість життя є головною цільовою функцією сучасних надіндустріальних промислових систем (http://www.pereplet.ru/krupnov/14.html#14). Саме через інтегральні показники якості життя промисловий розвиток організує соціальне будівництво (http://www.cmnews.ru/news.asp?t=1&nid=2017&nd=4&nm=8&ny=2009).

             Одним з найбільш перспективних механізмів організації систематичної роботи з якістю життя й керування якістю життя є лабораторія якості життя.

            Лабораторія якості життя (ЛЯЖ) - суспільно-державна оргструктура, що полягає з 2-3 і більш людей, яка відповідає за керування якістю життя на території. Відповідно, ЛЯЖ можуть бути федеральним, окружними, регіональними, місцевими й просто локальними (на рівні мікрорайону, вулиці або багатоквартирного будинку, наприклад).

            Головне завдання ЛЯЖ полягає в тому, щоб допомагати окремим людям і групам людей самим створювати собі необхідна якість життя й уводити в культуру систематичну роботу населення із власною якістю життя.

           Таке завдання, з одного боку, інтегрує всі сторони економіки й матеріального забезпечення життя людину, а, з іншого боку, дозволяє необмежено розбудовувати індивідуальність, створювати й культивувати соціально-культурні стилі або стилі розвитку для окремих людей.

             1.6. Якість життя як чинник конкуретноспроможності економіки

Покращання якості життя населення є одним із ключових чинників конкурентоспроможності країни, оскільки є передумовою залучення інвестиційних та трудових ресурсів, інтелектуального капіталу і, з іншого боку, дестимулює відтік людського і фінансового капіталу за кордон. Якість життя як передумова розвитку людського капіталу є одночасно засобом і метою посилення національної конкурентоспроможності.

За відомими оцінками Всесвітнього економічного форуму відбулося істотне послаблення конкурентних позицій України на світовій економічній арені. Якщо в 2010 р. Україна посідала 68-е місце у світовому рейтингу конкурентоспроможності серед 117-и країн, то у 2006 р. – лише 78-е серед 125-и країн (для порівняння, Польща посідає 48-е місце). Підкреслимо, що однією з причин подібної тенденції є якісна зміна методології визначення показників глобальної конкурентоспроможності – додатково оцінюються рівень розвитку соціальної інфраструктури, умови праці та охорони здоров’я, якість освіти та складність ведення бізнесу.

Згідно інших оцінок (“Звіт ООН про людський розвиток – 2006”), Україна за розвитком людського потенціалу у 2006 р. зайняла 77-е місце серед 177-и країн світу і входить до групи країн із середнім рівнем (у 2010 р. Україна перемістилася з 70-го на 78-е місце, між Саудівською Аравією та Перу), у той час, як Польща – 37-е місце і входить до групи країн з високим рівнем розвитку людського потенціалу.

Загрозливого рівня досягли значення таких показників, як очікувана тривалість життя, очікувана тривалість здорового життя населення та показник який характеризує втрачені роки здорового життя (індекс DALY). Якщо у 1990 р. очікувана тривалість життя становила 70,5 років, то в 1995 р. вона зменшилася до 66,8 років, у 2008 р. дещо збільшилася - до 67,8 років. Аналогічний показник для розвинених європейських держав (Ісландія, Італія, Швейцарія, Швеція та ін.) перевищує 80 років. Очікувана тривалість здорового життя в Україні складає 54,9 року, тобто близько до рівня Туркменистану (51,6 року), Таджикистану (53,1 року). У більшості країн Європи (Ісландія, Італія, Норвегія, Швейцарія, Швеція та ін.) цей показник перевищує 70 років.

Загальновизнано, що зміцнення і утримання конкурентних позицій країни в глобальному світі залежить від таких параметрів якості життя, як: рівень охорони здоров’я і початкової освіти; якість послуг вищої освіти та професійного вдосконалення; рівень розвитку соціальної інфраструктури, інноваційна активність тощо.

До сукупності головних індикаторів якості життя, які істотно послаблюють конкурентні позиції нашої країни відносяться:

1. Рівень охорони здоров’я та якості початкової освіти.За цими критеріями Україна помітно відстає від розвинених держав з рейтинговою позицією (за винятком системи вищої освіти та професійного вдосконалення) серед 125-и країн. За рівнем охорони здоров’я та якістю початкової освіти Україна є 94-ою (Польща – 26-ою, Норвегія – 10-ою, Японія – першою), вищої освіти та професійного вдосконалення – 48-ою (у Польща – 33-ою, Норвегія – 9-ою, Фінляндія – першою).

2. Фінансування розвитку людського капіталу. Видатки на охорону здоров’я та освіту в Україні є незначними у порівнянні з країнами з високим рівнем розвитку людського капіталу та іншими країнами з транзитивною економікою. Простежується спадаюча динаміка обсягів цих витрат (за винятком 2008 р. і 2006 р.) якщо у 1998 р. видатки на охорону здоров’я становили 3,8% обсягу ВВП, то у 2006 р. зменшилися до 3,3% (у 2010 р. – 2,8%, 2009 р. – 2,8%, 2008 р. – 3,0%, 2002 р. – 2,9%, 2001 р. – 2,7%, 2000 р. – 2,6%). За оцінками експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я (ВООЗ), при рівні витрат на охорону здоров’я нижчому 5% обсягу ВВП економіка стає неефективною. Для порівняння: витрати на охорону здоров’я становлять у Німеччині – 8,7%, у Норвегії – 8,6%, у Великобританії – 6,9%, у США – 6,8%, у Португалії – 6,7%, у Польщі– 6,2%.

Як наслідок, у 2010 р. за даними Інституту соціології НАНУ, серед найнеобхідніших потреб найменш задоволеними є потреби громадян у здоров’ї – 51,3% (до того ж, 58,8% громадян не вистачає необхідної медичної допомоги); у продуктах харчування (43,6%); якісному житлі (40,9%).

Видатки на освіту у нашій країні у 1991 р. становили 6,2% обсягу ВВП, а у 2010 р. знизилися до 5,9%. У той же час, у Польщі вони зросли за відповідний період з 5,2% до 5,8%, у Норвегії – з 7,1% до 7,7% (при істотно вищих обсягах ВВП).

3. Демографічні зрушення. За роки незалежності чисельність населення зменшилася більше ніж на 5 млн. осіб, за нашими оцінками, ще 2-3 млн. українців здійснюють трудову діяльність за межами країни, з них 80% жінок репродуктивного віку. Безумовно, в перспективі очікується лавиноподібне зменшення чисельності населення (за оцінками, до 35 млн осіб до 2050 р.). Серед основних причин погіршення демографічної ситуації слід виокремити: погіршення якості життя; зміна цінностей (для багатьох жінок робота стала важливішою за сім’ю); зміна традиційного життєвого устрою; домінування міського способу життя над сільським; зростаюча диференціація рівня доходів найбагатших та найбідніших верств населення.

     1.7. Стан нормативно-правової урегульованості проблеми

     В Україні прийнято “Стратегію демографічного розвитку України на 2006-2015 роки”, основним завданням якої є подолання демографічної кризи, поліпшення якості життя населення та збереження духовного потенціалу. Проте слід зауважити, що проблему якості життя не визнано пріоритетом соціально-економічного розвитку України у стратегічних загальнодержавних планах та регіональних програмах соціально-економічного розвитку.

Заслуговує уваги польський досвід розв’язання цієї проблеми. Операційною програмою “Людський капітал”, яка є частиною Стратегії розвитку Польщі на 2007 – 2013 рр., головною метою визначено підвищення рівня і якості життя населення Польщі, а до пріоритетів віднесено: зростання конкурентоспроможності та інноваційності економіки; покращання фізичної та суспільної інфраструктури; зростання рівня зайнятості, розвиток людського та соціального капіталу; розвиток і підтримка сфери охорони здоров’я; інвестиції в освіту та інфраструктуру освітньої сфери; підвищення якості освітніх послуг, їх відповідності потребам ринку праці; здійснення ефективної міграційної політики; промоція професійної мобільності працюючих.

Поряд із збільшенням витрат на освіту, професійну перепідготовку та розвиток культури, планується поступове зменшення бази оподаткування на величину витрат на розвиток людського капіталу, надання кредитів на освіту, збільшення державних витрат на дослідницькі проекти. Загалом для реалізації програми “Людський капітал” на 2007-2013 рр. передбачено фінансування у розмірі понад 9,7 млрд євро для підтримки освіти, боротьби з безробіттям і суспільною ізоляцією, ліквідації гендерної нерівності.

1.8. Стандарти надання державних послуг як інструменту керування

       якістю життя населення

                Актуальність прийняття закону, що визначає основи формування й використання державних (муніципальних) стандартів надання державних (муніципальних) послуг, обумовлена необхідністю формування законодавчого забезпечення механізму керування якістю життя населення. Зазначений механізм дозволяє створити технологічний перехід від конституційних норм, що визначають мети створення, характер і пріоритети діяльності держави, до практики державного керування соціально-економічними процесами на єдиній методологічній основі.

             Стандарти надання державних (муніципальних) послуг є ключовим інструментом, що формують механізм керування якістю життя, оскільки дозволяють забезпечити

- створення однієї з умов для скорочення суб'єктивного компонента при формуванні державного (муніципального) замовлення;

- нормування витрат по наданню державних (муніципальних) послуг і наступну оптимізацію видаткових повноважень бюджетів різних рівнів;

- проектування результатів надання послуг, їх поточний і наступний контроль;

- моделювання соціально-економічних наслідків керування суспільним сектором у рамках соціально-економічних систем різного рівня (федерального, регіонального, муніципального), і своєчасну корекцію процесів керування;

- створення єдиних підходів до формування адміністративних регламентів державних органів з урахуванням переліку державних послуг, надаваних громадянам і організаціям;

- створення умов для активізації діяльності інститутів громадянського суспільства й громадян з питань захисту прав споживачів державних (муніципальних) послуг;

- формування нормативної бази, необхідної для результативної діяльності судових органів державної влади й ефективної реалізації постанов.

            Представляється, що механізм керування якістю життю включає:

- систему наукових досліджень, що визначають необхідність і можливість управлінського впливу, форму й зміст управлінського розв'язку, проектований результат і спосіб його оцінки;

- систему показників і індикаторів, що характеризують об'єкт, суб'єкт, предмет, інструмент, процес, результат і соціально-економічні наслідки керування;

- систему комунікацій між учасниками взаємодії, учасниками й навколишнім середовищем, у тому числі систему прямого зв'язку і зворотного зв'язку;

- суб'єкт керування (координації, оцінки), орієнтований на результат і виведений за межі міжвідомчих протиріч;

- інструмент керування, що характеризує сукупність правових, фінансових, організаційних, матеріально-речовинних, інформаційних і інших ресурсів (повноважень, технологій, комунікацій, власності), що перебуває в розпорядженні суб'єкта керування;

- стандарт інструмента керування – стандарт правової форми і соціально-економічного змісту[9] ресурсів керування різного виду;

       Імовірно, представлена модель не є самою повною й точною моделлю механізму державного керування якістю життя населення. У цілому, наявність правового забезпечення механізму не є єдиним чинником його ефективності. Цілісне правове забезпечення формує лише можливість для системного керування якістю життя населення, створює умови для публічного й контрольованого узгодження оптимальних напрямків використання суспільних ресурсів, методів керування ними й способів оцінки результатів цього керування.».

1.9. Економічна суть поняття „рівень життя населення”

Соціально-економічна категорія "рівень життя населення" використовується в науковій літературі, у правових і нормативно-господарських документах для характеристики ступеня задоволення фізичних, духовних і соціальних потреб людей у суспільстві, тобто якості життя населення, величини його добробуту і благополуччя і служить важливим соціально-економічним критерієм при виборі напрямків і пріоритетів економічної і соціальної політики держави.

Рівень життя населення визначається, з одного боку, складом і величиною потреб у різних життєвих благах (продукти харчування, одяг, житло, транспорт, різні комунальні і побутові послуги, освіта, медичне обслуговування, культурно-просвітні заходи і т.д.), з іншого боку - можливістю їхнього задоволення, виходячи з пропозицій на ринку товарів і послуг і реальних доходів людей, їхньої заробітної плати. У свою чергу і розмір реальної заробітної плати, і рівень життя населення визначаються ступенем ефективності виробництва на основі використання досягнень науково-технічного прогресу, масштабом розвитку і якістю сфери послуг, освітнім і культурним рівнем населення.

Для аналізу й оцінки рівня життя використовують різні показники, такі як величина валового і внутрішнього продукту, національного доходу і реального доходу на душу населення, забезпеченість житлом, величина товарообігу й обсяг послуг на душу населення й ін. . Про рівень життя побічно свідчать також показники народжуваності і смертності населення, середньої тривалості життя й ін.

Однак повна картина рівня життя населення не може бути розкрита тільки на підставі узагальнених і усереднених величин, розрахованих для всього населення країни в цілому. Необхідно знати обсяги і структуру споживання і доходів по різних соціальних, професійних і демографічних групах населення. Наприклад, важливо знати, яка частка доходів у загальному їхньому обсязі в 10% населення з максимальними доходами й у 10% - з мінімальними доходами, яка середня заробітна плата в працівників різних галузей народного господарства, у працівників, що займають різні посади і т.д.

Найістотнішими чинниками, які можуть кардинально впливати на зміну рівня життя населення, є політичні чинники. Вони включають характер суспільного (державного) устрою, стійкість інституту права і дотримання прав людини, співвідношення різних гілок влади, наявність опозиції, різних партій і так далі.

Саме політична влада, яка сприяє підйому економіки і розвитку підприємництва, створює необхідні стартові умови для підвищення рівня життя в країні.

Очевидний той факт, що політика і економіка країни тісно взаємозв'язана. Вони здатні підтримувати, коректувати або «заважати» один одному.

Це можна прослідити на прикладі підприємництва, яке не так давно легально з'явилося в нашій економічній дійсності, яке в своєму розвитку пройшло декілька етапів. На кожному з них підприємницький шар чисельно ріс і обновлявся, в нього вливалися представники нових соціальних і вікових груп, що володіють різною соціально-політичною культурою. В цих умовах мінялося і відношення підприємницького корпусу до політики і політичної дії.

«Тіньовий бізнес» розцвів ще в 60-70-го роки. В суспільстві, де підприємницька діяльність переслідувалася законом, а вільний політичний простір був відсутній, ділки «тіньової економіки», яких лише умовно можна назвати підприємцями, були поглинені зароблянням грошей. Звиклі до обережності і діючі з оглядкою, ці люди не прагнули зайняти місце на політичній сцені.

Перебудова відкрила новий етап в розвитку підприємництва. Його діяльність була легалізована, в країні почав складатися новий альтернативний сектор економіки, який дозволив багато кому отримати джерело додаткового доходу. Розвиток підприємництва співпав з могутнім демократичним підйомом в країні. В 1988-1990 роках практично всі члени вітчизняного підприємництва включилися в політичне життя (брали участь в мітингах, зборах, маніфестаціях, працювали в клубах виборців). Новостворені комерційні структури надавали фінансову допомогу політичним партіям і рухам демократичної орієнтації, фінансували виборчу програму їх кандидатів. Тобто люди отримали можливість не тільки заробляти гроші, але і безпосередньо брати участь в політичному житті країни.

Таким чином видно, що зміну концепції соціального розвитку, в нашому випадку перехід від прямого і безпосереднього управління економікою з боку держави до вільного ринкового механізму і побудови суспільного життя на демократичних принципах, прямо і побічно відбивається на рівні добробуту населення і його окремих груп. Перехід до ринкових відносин, розвиток підприємництва, відмова від планування і так далі перш за все відобразилися на реальних доходах більшості населення країни. Далеко не всі змогли зорієнтуватися в швидко змінних умовах і зайнятися приватним підприємництвом, що привело до скупчення грошових заощаджень сімей в руках незначної меншини. Самими підготовленими до нового курсу, до процесу приватизації були представники партійної номенклатури і лідери «тіньової економіки». Більш того, в період перебудови в перерозподіл пішла і значна частина необхідного продукту, тобто реальна оплата праці, пенсії, заощадження в ощадкасах. Внаслідок чого було корінним чином підірвано довір'я до нового ладу і до політичної влади, що здійснює курс на ринкову економіку.

Для завоювання цього довір'я необхідні реальні заходи в області національної трудової політики, які охоплювали б різні компоненти рівня життя, а саме зайнятість, умови і оплата праці, соціальні гарантії, і підвищення ролі держави в регулюванні трудових відносин.

Сильний вплив на рівень життя населення надають економічні чинники, куди відносяться наявність економічного потенціалу в країні, можливості для його реалізації, величина національного доходу і так далі.

Про рівень життя в країні можна судити і по співвідношенню забезпечених і бідних верств населення. В світовій практиці розрізняють дві основні форми бідності: абсолютна - за відсутності доходу, необхідного для забезпечення мінімальних життєвих потреб особи або сім'ї, і відносна - коли дохід не перевищує 40-60% середнього доходу по країні. Міжкраїнове зіставлення бідності носить умовний характер через неоднакову базу (мінімального прожиткового рівня), встановлену в основу для розрахунку порогу бідності.

В Україні частка населення, що проживає за межею бідності, за останнє десятиріччя сильно збільшилася. Мінімальні життєві потреби українців оцінюються в даний час по набору товарів і послуг, включених в прожитковий мінімум. Структура бюджету прожиткового мінімуму включає, крім витрат на харчування, витрати на непродовольчі товари, послуги, податки і інші обов'язкові платежі.

Самим відстаючим компонентом рівня життя, особливо в зіставленні з розвинутими країнами, є в Україні всі види послуг населенню.

В розвинутих країнах платні послуги займають в споживацькому бюджеті населення, як правило, більше місце, ніж харчування. Ці послуги, по-перше, не сопоставимі з українськими по складу, по-друге, вагома відмінність якості цих послуг, відповідно і ціни на них.

Важливою складовою частиною економічного потенціалу є національне багатство, яке є сукупністю матеріальних ресурсів, накопичених продуктів минулої праці і врахованих і залучених в економічний оборот природних ресурсів, якими володіє суспільство.

Рівень і динаміка продуктивності праці також є важливим чинником зростання ВВП і національного доходу, а значить, і рівень життя змінюється залежно від динаміки продуктивності праці. У свою чергу продуктивність праці залежить від розвитку НТП, вдосконалення організації праці, виробництва і управління, соціально-економічних чинників.

Розвиток соціальної сфери (науки, утворення, охорони здоров'я, культури) сприяє задоволенню соціальних потреб населення, сприяє розвитку інтелекту нації, впливає на економічне здоров'я суспільства і так далі.

В світовій практиці рівень і динаміка здоров'я населення ставляться на перше місце серед компонентів рівня життя, оскільки розглядається як базисна потреба людини і головна умова його діяльності. Основними вимірниками здоров'я загальноприйняті показники середньої очікуваної тривалості життя при народженні і коефіцієнт смертності. Криза останніх роки привела до все більшого скорочення тривалості життя українців, а смертність все більше зростала. Динаміка смертності значною мірою визначається ослабленням здоров'я, погіршенням охорони здоров'я і харчування людей.

       1.10. Показники, які застосовуються для виміру рівня життя населення

До показників рівня життя населення, що мають пряме відношення до організації оплати праці і встановленню її мінімальних розмірів, відносяться такі поняття, як продовольчий і споживчий кошики, прожитковий мінімум, бюджет прожиткового мінімуму.

Продовольчий кошик - це набір продуктів харчування однієї людини на місяць, розрахований на основі мінімальних норм споживання продуктів, що відповідають фізичним потребам людини, калорійності, змісту основних харчових речовин і забезпечують дотримання традиційних навичок організації харчування.

Прийняті для розрахунків мінімальні норми споживання продуктів рекомендовані Інститутом харчування Академії медичних наук України. Вони містять у собі продовольчі товари 11 груп: хліб і хлібопродукти, картопля, овочі і баштанні, фрукти і ягоди, м'ясо і м'ясопродукти, рибу і рибопродукти, молоко і молокопродукти, яйця, цукор і кондитерські вироби, олія рослинна і маргарин, інші продукти (сіль, перець і т.д.).

Норми диференційовані по соціально-демографічних групах населення. За основу формування мінімального продовольчого кошика для населення працездатного віку прийнятий набір продуктів харчування працюючого чоловіка, що (набір продуктів) забезпечує 2700 ккал у добу (при загальному споживанні білка 88,7 м, у тому числі тваринного походження - 31,5 г). У таблиці 1 приводиться набір продуктів харчування для соціально-демографічних груп населення України на рівні прожиткового мінімуму, що являє собою показник обсягу і структури споживання найважливіших матеріальних благ і послуг на мінімально припустимому рівні, що забезпечує необхідні умови для підтримки активного фізичного стану дорослих, для соціального і фізичного розвитку дітей і підлітків.

Як вважають фахівці Інституту харчування, даний набір продуктів відповідає фізичним потребам людини по калорійності і змісту основних харчових речовин. До складу мінімального набору продуктів харчування не включені алкогольні напої, тютюнові вироби, делікатеси (табл. 1.2).

Таблиця 1.2 Набори продуктів харчування для соціально-демографічних груп     

                         населення України на рівні прожиткового мінімуму (кг. у рік)

Вартість продовольчого кошика по кожній групі населення розраховується шляхом множення мінімальної норми споживання продуктів на середню ціну покупки.

Вартість мінімального споживання непродовольчих товарів і послуг визначається за матеріалами бюджетних обстежень доходів родин, рівень споживання продуктів у яких відповідає мінімальному.

Наприклад, вартість мінімального продовольчого кошика склала 350 грн. на місяць. У родинах з аналогічними середніми на душу населення витратами на харчування частка цих витрат досягла 71% від загальних витрат. Звідси вартість мінімального споживання непродовольчих товарів складе: 0,29 х 350 : 0,71 = 142,9 грн. на місяць на 1 чоловік.

Витрати на непродовольчі товари і послуги уточнюються за допомогою нормативного методу на основі норм забезпеченості і термінів служби предметів тривалого користування.

Розрахунок проводиться по трьох групах товарів 1 - предмети гардероба (верхній одяг, взуття, головні убори і т.д.), 2 - предмети санітарії, гігієни, ліки, 3 - товари тривалого користування (меблі, посуд, електропобутові прилади, предмети господарського призначення й ін.).

Витрати на житло і комунальні послуги визначаються на основі нормативів, цін і тарифів у регіоні. Враховуються також витрати родин на податки і збори. Сукупний мінімальний обсяг потреб у натуральній формі утворить мінімальний споживчий кошик.

Вартість придбання непродовольчих товарів визначається шляхом множення вартості одного виробу на його річний запас і ділиться на термін служби. Наприклад, чоловіча зимова шапка коштує 200 грн., запас - 1 шт., термін служби - 3 роки. Витрата в розрахунку на місяць:

Вартісна оцінка натурального набору продуктів, непродовольчих товарів і послуг прожиткового мінімуму визначає бюджет прожиткового мінімуму (БПМ). Його структура показана в таблиці 1.3.

Таблиця 1.3 Структура бюджету прожиткового мінімуму по соціально-

                  демографічних групах у середньому по Україні (у відсотках)

Показники прожиткового мінімуму і бюджету прожиткового мінімуму використовуються державою як  інструменти соціальної політики. Зокрема, за допомогою цих показників відбувається оцінка рівня життя населення (визначаються частки населення з бюджетами нижче, рівними і більшими, ніж бюджет прожиткового мінімуму); БПМ служить базою для адресної соціальної політики з метою підтримки самих малооплачуваних груп населення; за допомогою БПМ повинні визначатися розміри мінімальної заробітної плати і мінімальної пенсії по старості; БПМ використовується в якості одного з критеріїв малозабезпеченості, що дає право на соціальні виплати і допомоги. Взаємозв'язок бюджету прожиткового мінімуму з оплатою праці показано на рис. 1.1.

Всі елементи системи, зв'язаної з установленням БПМ, визначаються, як це відбито на рис.1.1, рівнем розвитку продуктивних сил суспільства. Держава в законодавчому порядку встановлює бюджет прожиткового мінімуму і мінімальну заробітну плату.

Рис. 1.1 Взаємозв'язок бюджету прожиткового мінімуму з оплатою праці

Теоретично їхні величини повинні бути рівноцінні, саме в цьому і складається економічний зміст розрахунку БПМ як бази для встановлення мінімальної заробітної плати, що, у свою чергу, є крапкою відліку для тарифної системи оплати праці. Однак у дійсності в даний час мінімальна заробітна плата в Україні істотно нижче величини прожиткового мінімуму, що можна лише пояснити (але не виправдати) труднощами, з якими зштовхнулася економіка країни в період переходу до ринкових відносин.

        1.11. Підходи до оцінки рівня життя в Україні

Сучасна держава може стійко розвиватися тільки за умови, якщо її економічна політика спрямована на поліпшення рівня і якості життя громадян, розширення їх можливостей формувати власне майбутнє. Для цього необхідно не тільки збільшувати доходи населення, а й поліпшувати багато інших компонент рівня і якості життя населення: створювати реальну рівність для здобуття освіти і працевлаштування; забезпечувати рівні можливості для чоловіків та жінок; високий рівень медичного обслуговування; якісне харчування й ін. До цього також необхідно додати чистоту і сталість навколишнього середовища, в якому живе людина.

Основним показником, який офіційно використовується фахівцями ООН для зіставлення оцінки рівня і якості життя населення в різних країнах світу, є індекс людського розвитку (ІЛР). Він являє собою інтегральну оцінку трьох складових компонент, що характеризують довголіття, рівень освіти і доходів населення країн світу. У табл. 1.4. подано динаміку ІЛР по окремих країнах світу.

                                   Таблиця 1.4.  Динаміка ІЛР по окремих країнах світу

Так, при розрахунках ІЛР регіонів країни використовуються окремі показники, які оцінюють випадкові імовірнісні явища, а не базові характеристики рівня і якості життя населення. Це, наприклад, кількість дорожньо-транспортних пригод на 100 км доріг, питома вага народжених поза шлюбом, середній дохід від особистого господарства й ін.

Деякі з показників, що відносяться до однієї і тієї ж компоненти і беруть участь у розрахунках інтегрального ІЛР,– мультиколінеарні. Наприклад, середня очікуваність тривалості життя населення при досягненні 15, 45 і 65 років.

У свою чергу, до складу інтегрального ІЛР регіонів країни входять компоненти й деякі окремі показники, що характеризують як засоби, так і результати досягнення рівня і якості життя населення. Наприклад, компонента “Фінансування людського розвитку” ІЛР оцінює засоби для досягнення рівня і якості життя населення, а компонента “Стан охорони здоров’я населення” характеризує результат – досягнутий рівень і якість життя населення.

На жаль, в Україні з 1991 по 1999 р. було запущено довгостроковий механізм падіння життєвого рівня населення. Причому більш інтенсивно падав рівень життя найменш забезпечених. Мав місце не лише тривалий спад виробництва, а й глибина розшарування в суспільстві. Якщо порівнювати окремі країни, то співвідношення доходів багатих і найбідніших верств населення у Китаї становить 7:1, у країнах ЄС—5-7:1, в Японії —4,3:1, а в Україні —30:1.

Європейська орієнтація України потребує прискореного розвитку економіки та значного підвищення рівня життя населення. Лише за таких умов можна очікувати досягнення необхідних соціальних стандартів. Йдеться про такі відносні показники, як питома вага оплати праці у ВВП на рівні 55-65 %, співвідношення мінімальної заробітної плати до середньої заробітної плати не нижче 55 %, а також зростання мінімальної заробітної плати проти прожиткового мінімуму на працездатну особу більш як утричі, середньої заробітної плати — відповідно у п'ять-шість разів, середньої пенсії до прожиткового мінімуму на особу, яка втратила працездатність, — приблизно в чотири рази.

Як відомо, від рівня розвитку продуктивних сил — факторів, які забезпечують потреби людей, створюють матеріальні й духовні блага і визначають зростання продуктивності суспільної праці, — залежать виробництво товарів та послуг, їхня якість, оплата праці.

Нині у деяких країнах ЄС та США розвиток продуктивних сил досяг такого рівня, що продуктивність праці, наприклад у США, вища за продуктивність праці в Україні майже у десять разів, у Великій Британії — майже у шість, в Німеччині — понад шість, у Франції — майже у вісім разів. Щодо співвідношення оплати праці у розвинених країнах з ринковою економікою і України в доларовому еквіваленті, то в США оплата праці є вищою за оплату праці в Україні майже в дванадцять разів, у Франції — майже в дев'ять, у Великій Британії та Німеччині — майже у вісім разів.

Окремо слід сказати про державну політику відносно встановлення рівня розмірів мінімальної заробітної плати (МЗП). У 2010 р. він становив відносно середньої заробітної плати (СЗП) приблизно 37,2 %, а наприкінці року — 41,2 %.

За даними міжнародної комісії, створеної у 1988 р. за ініціативою Ради Європи, справедливо вважається, що МЗП досягає 68 % від національної СЗП. За рекомендацією МОП, МЗП від СЗП має бути не нижчою 40-60 %.

У Польщі, наприклад, зараз МЗП у 3,5 раза вища, ніж в Україні. Це в абсолютному вимірі, а у відносному до СЗП вона перебуває на рівні 55 %.

Що стосується середньої пенсії, то в Польщі вона у 2,7 раза вища, ніж в Україні, а співвідношення середньої пенсії до середньої заробітної плати як в Польщі, так і в Україні перебуває майже на одному рівні. Там — 43 %, а у нас — 45,1 %.

Тепер хотілося б звернути увагу на таке. Дохід на душу населення (у доларах) у 2008 р. у Німеччині та Франції був в 11 разів більшим, ніж в Україні у 2010 p., у Великій Британії — відповідно у 12 разів, а у США — приблизно у 15 разів.

Заробітна плата відносно ВВП у 1994 р. в Німеччині становила 54,6 %, у Франції — 51,7, у Великій Британії — 54,6, у США — 60,5, а в Україні у 2010 р. — усього 35,4 %. При цьому чиста заробітна плата, яка видається працівникам на руки, — відповідно 29,8 %, 27,1,40,3, 44,6 та 19,3%.

Наведені дані свідчать про відчутне відставання України в оплаті праці від розвинених країн світу, а отже, і від розмірів державних соціальних стандартів та гарантій.

Такий негативний стан значною мірою спричинили дії уряду, який у 1992-1993 роках, коли інфляція в Україні перевищила сто разів, відпустив ціни, а заробітну плату навпаки — жорстко регулював. От і маємо: ціни вище світових, а заробітну плату — нижче нікуди.

Хочемо нагадати, що в Польщі у 1989 р. інфляція зросла всього на 25 %, але там, на відміну від України, відпустили не лише ціни, а й заробітну плату, які буквально за півроку зрівноважились, і ситуація в економіці та соціальній сфері стабілізувалась. Економіка та реальна заробітна плата з того часу почали зростати.

На жаль, в Україні такого реформатора, як Бальцерович у Польщі, у кризовий період не знайшлося.

Враховуючи значне відставання розвитку продуктивних сил України від розвинених країн світу, вважаємо за доцільне передусім привести рівень соціальних гарантій та відносних соціальних стандартів до рівня країн ЄС. Далі слід домагатися поступового збільшення розмірів соціальних гарантій порівняно з прожитковим мінімумом.

            1.12. Диференціація економічного розвитку регіонів України як

                     показник рівня життя населення

На даний час єдиним узагальнюючим показником, який характеризує рівень розвитку регіонів і розраховується органами державної статистики починаючи з 1996 року, є показник валової доданої вартості. Аналіз регіонів за цим показником підтверджує факт поглиблення диференціації територіального розвитку (табл. 1.5). Так, якщо в 1996 році співвідношення мінімального (Закарпатська область - 0,7 тис. грн.) та максимального (м. Київ - 1,9 тис. грн.) значень показника ВДВ на душу населення в регіонах України становило 2,7 разу, то у 2010 році розмах варіації становив 3,9 разу (мінімальний - Чернівецька область (1,5 тис. грн.) та максимальний - м. Київ (5,8 тис. грн.)) (табл. 1.5).

                                Таблиця 1.5. Динаміка валової доданої вартості в розрахунку

                              на душу населення у 1996-2010 рр.

Таке співвідношення вдвічі перевищує показник міжрегіональних відмінностей країн Європейської Співдружності, що становить 1:2.

Групування регіонів за величиною відхилення валової доданої вартості на душу населення від середнього рівня по країни в 2010 р. виявило групу лідерів (5 областей та м. Київ), що об'єднує області, середньодушові обсяги ВДВ в яких становлять більше 110 % загальнодержавного рівня. Це м. Київ (157,5 %), Запорізька (140,7 %), Дніпропетровська (125,0 %), Полтавська (125,1 %), Донецька (125,1 %) та Київська (116,8 %) області, тобто індустріально розвинені регіони.

Питома вага першої групи областей у загальному обсязі валової доданої вартості становить 46,6 %. Друга група представлена 7 областями, що за зазначеним показником відповідають середньому по країні рівню або мають незначне відхилення (від 110 до 90 %): Харківська (105,6 %), Одеська (102,0 %), Сумська (99,8 %), Черкаська (97,5 %), Чернігівська (95,2 %), Миколаївська (94,5 %), Луганська (94,4 %). Їх частка становить 25,7 % валової доданої вартості. До складу третьої групи увійшли 12 регіонів, показник валової доданої вартості на душу населення яких становить менше 90 % від середнього рівня по країні: АР Крим (69,9 %), Хмельницька (85,9 %), Житомирська (85,5 %), Вінницька (82,4 %), Кіровоградська (81,6 %), Рівненська (79,0 %), Херсонська (76,8 %), Івано-Франківська (72,5 %), Волинська (68,5 %), Тернопільська (64,5 %), Закарпатська ( 52,3 %) області та м. Севастополь (66,3 %). На долю цієї групи припадає 27,7 % загальної валової доданої вартості.

Поглиблення міжрегіональних відмінностей відбувалося на тлі загального спаду розвитку економіки починаючи з 1991 року. У переважній більшості регіонів України позитивна динаміка за показниками виробництва у промисловості (у 24 регіонах) та сільському господарстві (у 22 регіонах з 25) почалося лише з 2000-2002 року.

За 1991-2010 рр. загальний індекс промислового виробництва становив 51 %; при цьому в 13 областях обсяг виробництва промислової продукції зменшився більше ніж вдвічі порівняно з 1990 роком. Найбільший спад відбувся в Львівській (майже в 3 рази) та Житомирській (38 % рівня 1990 р.) областях, найменший - в м.Києві (97 % рівня 1990 р.). Лише в Запорізькій області починаючи з 1996 року відбувається стійке п'ятирічне зростання виробництва продукції промисловості і в 2000 році обсяг промислового виробництва в цьому регіоні досяг рівня 1990 року.

Регіональні відмінності динаміки промислового виробництва в значній мірі визначаються регіональними особливостями галузевої структури промисловості. У 8 регіонах країни промислова діяльність має ресурсно-сировинне спрямування: в Донецькій, Дніпропетровській, Запорізькій, Івано-Франківській, Луганській, Миколаївській та Рівненській областях понад 50 % обсягів промислового виробництва припадає на продукцію електроенергетики, паливної промисловості, чорної та кольорової металургії. У той же час їх частка у промисловому виробництві країни сягає 60 відсотків.

Розвиток сільського господарства протягом 1991-2010 рр. також характеризувався зменшенням обсягів виробництва продукції майже в 2 рази. Найбільший спад спостерігався в АР Крим, Луганській, Миколаївській, Полтавській областях, в яких виробництво становило 42 % рівня 1990 р.. Найменший - в Закарпатській, Івано-Франківській, Львівській та Чернівецькій областях. Сільське господарство в 1998 р. створювало 14,4 % валової доданої вартості, що значно перевищує аналогічний показник країн ЄС. Найбільшою часткою сільського господарства в структурі ВДВ характеризується Волинська область (32,7 %), Вінницька (29,9 %), Тернопільська (29,5 %), Кіровоградська (28,3 %), Житомирська (26,6 %) область. За обсягами сільськогосподарського виробництва в 2010 р. лідирують Вінницька, Київська, Харківська, Дніпропетровська та Донецька області. За показником інтенсивності сільськогосподарського виробництва (валової продукції на 100 га сільськогосподарських угідь) переважають області західного регіону.

Однією з найбільш негативних тенденцій розвитку економіки в 1991-2010 рр., що матиме довготерміновий наслідки, є значна територіальна диференціація та зниження інвестиційної активності. Фізичний обсяг інвестицій в основний капітал в цілому по країні за 1991-2010 рр. зменшився майже в 4 рази: 13955 млн. грн. в 2000 р. проти 55386 млн. грн. в 1990 р.

Загалом низькою залишається інвестиційна привабливість регіонів. В 2010 р. обсяги іноземних інвестицій на душу населення в Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Луганській, Тернопільській, Хмельницькій та Чернівецькій областях не перевищували 20 дол. США. Деформованою є регіональна структура їх надходжень: традиційними лідерами щодо обсягів розміщення іноземних інвестицій залишаються м. Київ (33,7 % загального обсягу), Київська, Донецька, Запорізька та Одеська області (відповідно 9,0, 8,0, 6,0 та 5,5 % всіх іноземних інвестицій) (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Співвідношення питомої ваги промислового виробництва та питомої ваги капітальних вкладень і іноземних інвестицій (у фактичних цінах) по регіонах у 2010 році

Найбільш інвестиційно привабливими для інвесторів є індустріально розвинені регіони. Прослідкується залежність між іноземними інвестиціями, капітальними вкладеннями і обсягом промислового виробництва у регіонах України. Чим більше обсяги капітальних вкладень та іноземних інвестицій в регіон, тим більший обсяг промислового виробництва.

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інш.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

1.13 Регіональна диференціація доходів населення України

Однією з найбільш складних проблем регіонального розвитку залишається низький рівень життя населення та поглиблення регіональної диференціації їх доходів. Міжрегіональне співставлення рівнів життя населення є складним завданням соціально-економічного виміру. Сучасна статистична наука володіє певними підходами та системою показників, що дозволяють здійснити оцінку просторової диференціації рівня життя населення України. Це грошові доходи населення (в тому числі заробітна плата), показники реального споживання, забезпеченості житлом, зайнятості, здоров'я, демографічні показники та інші.

Оскільки в умовах переходу економіки країни до ринкових відносин поширені натуральні розрахунки та незареєстрована економічна діяльність, населення схильне приховувати свої доходи, реальний стан матеріальної забезпеченості населення та його диференціацію за рівнем добробуту більш точно характеризують показники витрат, ніж доходів. Разом з тим, показник середньомісячної заробітної плати є одним з показників, за яким звітують всі суб'єкти господарської діяльності і який підлягає обліку та розраховується державними органами статистики.

Розподіл регіонів за групами з інтервалом 25 процентних пунктів відносно до середньодержавного рівня свідчить, що більше ніж 150 % середньомісячної заробітної плати в цілому по країні має тільки 1 регіон, від 125 до 150 % - 2, від 100 до 125 % - 6, від 75 до 100 % - 10, від 50 до 75 % - 8 регіонів. Таким чином, розподіл регіонів має значну асиметрію: вищий за загальноукраїнський рівень заробітної плати мають 9 регіонів, нижчий - в 2 рази більше - 18 регіонів. Групу лідерів складають промислово розвинені регіони, групу "аутсайдерів" - області, що мають аграрну спеціалізацію.

Залишається складною ситуація на регіональних ринках праці. При незначному зменшенні рівня безробіття відносно до 2009 року (з 4,3 до 4,2 відс.) у 2010 р. в 16 областях офіційний рівень безробіття перевищив середній по країні. Найбільш напруженою залишається ситуація в Житомирській, Рівненській, Тернопільській, Сумській, Волинській та Закарпатській областях. Рівень офіційного безробіття в 2010 р. варіює від 0,8 % в м.Києві до 8,1 % в Житомирській області, тобто співвідношення становить 1:10. Враховуючи, що за методологією МОП показники рівня безробіття перевищують показник офіційно зареєстрованих приблизно в 3 рази, реальний стан безробіття в регіонах Україні ще складніший.

Значною залишається диференціація регіонів за показником навантаження на 1 вільне робоче місце. Співвідношення мінімального та максимального значення цього показника становило 1:91 ( від 1 чол. в м.Севастополь до 91 чол. в Рівненській області).

Мале підприємництво все ще не стало одним із домінуючих факторів у розвитку економіки та забезпечення зайнятості населення. Має місце сповільнення темпів зростання кількості малих підприємств (2009 р. - 113,7 %, 2010 р. - 110,6 %). Нижчими порівняно з загальнодержавними темпами відбувається розвиток малого підприємництва у Харківській (100,5 %), Закарпатський (101,2 %), Львівській (101,6 %), Полтавській (102,2 %) областях. За регіонами України малі підприємства розташовані нерівномірно. Так, майже половина малих підприємств зосереджена на території п'яти регіонів: у м.Києві (14,1 % загальної кількості малих підприємств в цілому по економіці), в Донецькій (11,4 %), Львівській та Дніпропетровській (по 6,2 %), Харківській (6,1 %) областях. Відбувається нерівномірність розвитку малого підприємництва за територіальною ознакою: на 10 тис. чоловік в Тернопільській області припадає 26 малих підприємств, в м. Києві - 116 підприємств. Високий рівень цього показника відмічається у м.Севастополі (53 підприємства на 10 тис. осіб наявного населення), Херсонській (62), Миколаївській (53), Донецькій (50), Львівській (50) областях. Найнижчий цей показник - в Тернопільській (26), Чернігівській (27), Вінницькій (29), Рівненській (31), Хмельницькій (31 підприємство) областях.

Рівень зайнятості на малих підприємствах (кількість працюючих у відсотках до кількості населення у працездатному віці) в 2010 році склав 6,9 %. Найвищий рівень зайнятості на малих підприємствах у м. Києві (12,0%), м. Севастополі (6,6 %), Львівській (8 %), Харківській (6,4 %), Миколаївській (6,3 %), Полтавській (6,1 %) областях; найнижчий - Луганській (4,5 %), Черкаській (4,8 %), Тернопільській та Херсонській (по 4,9 %), Дніпропетровській (5,0 %), Донецькій (5,2 %) областях.

За даними Держкомстату в більшості випадків простежується пряма залежність між показником кількості малих підприємств на 10 тис. осіб наявного населення та рівнем зайнятості на них населення, про що свідчить аналіз даних таблиці 1.6., що наведені нижче.

Наявність такої значної регіональної варіації окремих соціально-економічних показників обумовлює необхідність адаптації державної соціальної політики на рівні регіонів. Але врахування регіональної специфіки можливе лише за умови комплексного аналізу досягнутого рівня соціально-економічного розвитку, оцінки його сучасних та прогнозу подальших тенденцій в кожній області.

                                  Таблиця 1.6.. Показники розвитку підприємництва в Україні

Державним комітетом статистики України розроблена методика та розраховані в 2010 році інтегральні показники, що характеризують рівень та соціально-економічні умови життя населення регіонів. Запропонована методика передбачає побудову інтегрального композиційного індексу, виходячи з 11 блоків показників (всього 25 показників), кожний з яких характеризує один з аспектів досягнутого рівня та тенденцій розвитку потенціалу населення регіону: 1) населення; 2) рівень життя; 3) соціальна сфера; 4) споживчий ринок товарів та послуг; 5) ринок праці; 6) промислове виробництво; 7) сільськогосподарське виробництво; 8) забезпеченість населення житлом; 9) забезпеченість населення засобами транспорту та зв'язку; 10) рівень злочинності; 11) стан довкілля.

Ідея оцінки соціально-економічного розвитку регіонів підпорядковується концепції сталого розвитку, згідно з якою основною метою економічної діяльності є не нарощування обсягів виробництва, а забезпечення високого рівня життя населення при належному захисті і збереженні навколишнього середовища (табл. 1.7.).

                       Таблиця 1.7. Місце регіонів у композиційному показнику рівня та

                               соціально-економічних умов життя населення

Наведені дані свідчать, що високі показники розвитку реального сектору в окремих регіонах ще не є запорукою високого рейтингу областей щодо інтегрального показника соціально-економічного розвитку регіонів. Так, до першої п'ятірки регіонів з найвищім композиційним показником рівня та соціально-економічних умов життя населення входять м. Київ, Запорізька, Київська, Волинська та Полтавська області. Серед регіонів, що мають найнижчий рівень зазначеного показника Луганська, Донецька, Миколаївська, Кіровоградська області та м. Севастополь, тобто промислово розвинені регіони, високі показники розвитку економіки яких нівельовані низькими показниками стану довкілля, здоров'я людей, забезпеченості засобами зв'язку, народжуваності та інші.

Висновки до першого розділу

У першому розділі висвітлені основні поняття та показники рівня життя населення, вказано на  проблемии, що виникають у цьому питанні у нашому суспільстві. Стан нормативно-правової урегульованості проблеми. Даня поняття про стандарти надання державних послуг як інструменту керування якістю життя населення , економічної суті поняття „рівень життя населення”. Намічені підходи до оцінки рівня життя в Україні.

Розділ 2. Основи моніторингу рівня життя населення

             2.1. Сутність моніторингу

У наш час увага дослідників, фахівців- практиків залучають можливості, пов'язані із проведенням моніторингів соціальних об'єктів. Практично всі дослідники відзначають присутність у соціальнім середовищі елементів невизначеності, інваріантності. Обґрунтовується необхідність залучення досягнень різних наук, системного підходу в соціальнім передбаченні й прогнозуванні. Цим пояснюються пошуки комплексних методів виміру існуючих суспільних явищ, їх адекватного відбиття й вироблення способів оптимального управлінського впливу.

У природничих науках термін “моніторинг” застосовується досить довгостроково й систематично (екологічні дослідження, дослідження технологічних процесів, медицина і т.д.). Як дефініція й вид науково- практичної діяльності соціальний моніторинг трактується по-різному залежно від бачення його суті, механізмів здійснення, відмітних властивостей, особливостей, і найчастіше ототожнюється із соціологічними дослідженнями.[1]

Деякі автори (Ревайкин, Бистрицький і т.д.) під моніторингом соціально-економічної ситуації розуміють організаційне системне спостереження  за ходом і характером якісних змін в економіці, пов'язаних  з її переходом з одного стану в інше. Представляється більш конструктивним використовувати трактування категорії моніторингу прийняту сучасною наукою[2], відповідно до якої під соціально-економічним моніторингом  можна розуміти систему спостереження, оцінки й прогнозу економічної й соціальної обстановки, що складається на території. Особливість соціального моніторингу: безперервність спостереження й прогнозного оцінювання соціальних об'єктів по стандартному набору показників, щодо стійких і повторюваних у часі.

                                      2.2 Мети, завдання й принципи організації соціального

                            моніторингу

Організація соціального моніторингу переслідує наступні основні цілі:

-              визначення ключових індикаторів, що дають найбільш повну інформацію про сьогоднішній стан усіх сфер життєдіяльності міста,

-              можливість проведення ранньої діагностики негативних процесів, пов'язаних з неблагополуччям у певних сферах життєдіяльності й життєзабезпечення міського співтовариства,

-              вироблення сценаріїв розвитку й удосконалювання міського соціального середовища з орієнтацією на насущні потреби жителів міста,

-              довгострокове й середньострокове планування альтернатив розвитку міста в цілому або його окремих районів,

-              виділення основних ланок у ланцюжках керування, що дають збої в просуванні розв'язків адміністрації до населення,

-              удосконалювання системи керування соціально-економічним життям міста.

Завдання соціально-економічне моніторингу можуть бути зведені до наступних:

              -              Організація спостереження, одержання достовірної й об'єктивної інформації про протікання на території соціально-економічних процесів;

              -              Оцінка й системний аналіз отриманої інформації, виявлення причин, що викликали той або інший характер протікання соціально-економічних процесів;

              -              Забезпечення у встановленому порядку органів керування, підприємств, установ і організацій, незалежно від їхньої підпорядкованості й форм власності, громадян інформацією, отриманої при здійсненні соціально-економічний моніторингу.

              Підготовка рекомендацій, спрямованих на подолання негативних і підтримка позитивних тенденцій, доведення їх до відповідних органів керування й влади.

Головна ж  функція системи соціально-економічного моніторингу полягає в забезпеченні відповідних органів території повною, достовірною й своєчасною інформацією про процеси, що відбуваються в різних сферах його економіки, про складну соціальну ситуацію.[3]

Провідним принципом організації соціально-економічного моніторингу є цілеспрямованість. Він припускає, що вся система моніторингу повинна бути «настроєна» на розв'язок конкретних управлінських завдань. Чітке проходження цьому принципу дозволить не займатися збором і обробкою інформації « про всякий випадок», охоронить від непотрібної інформаційної надмірності, створить передумови для створення економічно ефективної системи.

Реалізація системного підходу до організації моніторингу орієнтує на розгляд муніципального утвору як підсистеми більшої суспільної системи, на дослідження зв'язків його з іншими територіальними ланками. Системний підхід виводить також на принцип комплексності, забезпечення якого вимагає дотримання ряду вимог.

По-перше, моніторинг окремих сфер і напрямків розвитку території повинен здійснюватися у взаємозв'язку з іншими сферами; по-друге, слід прагнути до послідовного розв'язку всієї сукупності завдань моніторингу по кожному з його напрямків, починаючи від спостереження за ходом якого-небудь процесу й аж до розробки рекомендацій на поліпшення положення в тієї або іншій сфері економіки, зм'якшення соціальної напруженості.

Серед інших принципів соціально-економічного моніторингу необхідно відзначити:

-         безперервність спостереження за об'єктами,

-         періодичність зняття інформації про зміни, що відбуваються,

-         порівнянність застосовуваних показників моніторингу в часі,

-         розвиток системи соціально-економічного моніторингу території на основі вдосконалювання використовуваного методичного інструментарію, технічного оснащення,

-         розширення спостережуваних процесів і збільшення числа об'єктів.

Зрозуміло при організації моніторингу необхідне дотримання звичайних вимог до інформації, використовуваної в сфері керування. Мова йде про її повноту, вірогідність, своєчасність, репрезентативність.

          2.3. Типи  моніторингових досліджень

Соціальний моніторинг- інструмент сучасної соціальної політики. Він дозволяє особам, що формують політикові, направляти її на досягнення чітко сформульованих цілей. Він дозволяє угрупованням з різною орієнтацією розглядати й обговорювати політичні питання на міцній основі інформації. У цей час існує досить велика кількість дослідницьких організацій, що розробляють безліч специфічних проблем соціального моніторингу. Таке положення визначається особливостями кожної досліджуваної галузі народного господарства, інтересами вчених і т.д. От лише деякі з них :

1. Поздовжній (моніторинг, заснований на використанні вибірки постійного складу на всім протязі дослідження) Моніторинг (РПМ)

2.Панельне дослідження

3.Бюджетне дослідження Держкомстату

4.Моніторинг соціально- економічного потенціалу родини, опублікований Міністерством праці й соціального розвитку

5.Моніторинг соціального захисту (ТАСИС)

Усі ці приклади мають різну спрямованість. Вони засновані на різних методологіях і дають різні результати, але звичайно не надають усі проведені дослідження в соціально- економічній сфері .

           2.4. Значення моніторингу якості життя населення на місцевому рівні

                 і його роль у прийнятті управлінських рішень

У зв'язку з переносом центру ваги у вирішенні багатьох важливих проблем економічного реформування на місцевий рівень, інформація, отримана в результаті проведення моніторингу, є необхідною умовою організації ефективного управління муніципальним утвором. Муніципалітет повинен розташовувати достовірними науково-обґрунтованими даними про обсяг і структурі споживання населення свого муніципального округу в матеріальних благах і послугах, про закономірності й кількісних параметрах їх зміни в перспективному періоді.

Цікаві й актуальні припущення про формування управлінських рекомендацій на основі моніторингового діагностування й прогнозування, широкім залученні для досягнення цих цілей спеціальних методів спостереження й обробки даних. Але струнка науково обґрунтована система поглядів по теорії й практиці соціального моніторингу відсутня фактично.

Термін “моніторинг” не так новий в англійській мові, як у українській. Раніше він уживався в змісті “нагляду”. Якщо звернутися до сучасних глосаріїв, то ми побачимо, що цьому терміну приписуються наступні значення:

1.              спостереження

2.              відстеження

3.              нагляд

4.              керування

В останні роки управлінський аспект моніторингу (control) наложився на його звичайне трактування як відстеження. Функцію керування неможливо усунути із сучасного розуміння моніторингу, що видне з моніторингу різних видів людської діяльності, у якім контроль/керування подіями є основним і остаточним завданням. Моніторинг не слід змішувати зі збором статистичних даних. Термін “моніторинг” має на увазі під собою діяльність, яка безпосередньо зв'язана зі своїм об'єктом. Це робить моніторинг однієї із ключових функцій у соціальній політиці. Моніторинг може мати різну орієнтацію. Він  може бути орієнтований на поточну ситуацію, яка пов'язана з певними метами й завданнями політики, для того, щоб перевірити чи відповідає положення речей запланованому, або ж необхідні надзвичайні заходи по його виправленню. Він також може бути орієнтований на майбутнє й дозволяти політичним діячам передбачити події.

Соціальна  функція моніторингу має ряд наслідків, що стосуються положення й завдань тих осіб, яким доручено ведення інструментами моніторингу, збір статистичної інформації, проведення обстежень, аналіз доступної інформації і т.д.:

-              моніторинг є видом діяльності для осіб, що ухвалюють розв'язку,

-              моніторинг пов'язаний із проблемами прийняття розв'язків,

-              моніторинг не може бути централізованим,

- моніторинг-              це безперервний процес, який ніколи не завершується.

У зв'язку із цим встає питання: яка ж тоді роль спеціального підрозділу моніторингу в міністерстві або іншій державній структурі. Багато міністерств або інші адміністративні структури мають такі відділи, хоча вони не завжди звуться відділів моніторингу.

   Що стосується децентралізованого підходу:  коли ми говоримо, що моніторинг не може бути централізованим, це не міняє чого-небудь у колі завдань спеціальних відділів моніторингу. Лише визнаючи те, що різні підрозділи, що ухвалюють розв'язки, самі вирішують, у якій області проводити моніторинг і використовувати отримані результати для прийняття відповідних розв'язків, можна забезпечити реальну користь діяльності спеціалізованих відділів. Їхній внесок полягає в тому, щоб визначати, як  проводити моніторинг, а не в тому, що повинне бути предметом моніторингу й не у визначенні  характеру використання результатів. Вони відіграють роль відділів, що розташовують відповідним персоналом, служби, яка за допомогою спеціалізованих навичок (ноу-хау) використовує інструменти моніторингу й забезпечує вступ необхідної інформації, одночасно забезпечуючи її якість.  Це важлива й незамінна функція: створювати умови для того, щоб відділи, що ухвалюють розв'язки, ефективно відслідковували наслідку своїх дій.[4]

Отже, вимір якості життя населення має сенс тільки в тому  випадку,  коли  його результати використовуються в керуванні соціальними процесами,  коли суб'єкти керування вносять певні  корективи  в проведену соціальну політику,  коли переглядаються розміри витрат по статтях витрат,  одним словом тоді,  коли якість життя стає елементом соціального менеджменту в широкому змісті.  У цьому випадку процедура виміру якості життю виконує функцію зворотного зв'язку, що замикає  контур  керування  (рис.2.1).  Відповідно,  такі виміри повинні проводитися з певною періодичністю й завершуватися відносно стандартизованими управлінськими розв'язками.  Це завдання й повинен забезпечити моніторинг якості життя населення, який є різновидом соціального моніторингу.

            Під моніторингом якості життя населення, як інструментом соціального менеджменту, будемо розуміти науково обґрунтовану систему періодичного збору, узагальнення й аналізу інформації про умови життєзабезпечення жителів певної території,  їх соціального самопочуття, про потреби, цінності, мотивації, відносинах до складної ситуації  в їхньому природнім і соціальнім оточенні й обов'язкова вистава даних, що переробляються, для прийняття розв'язків  на  державному, регіональному й муніципальному рівнях.

        Моніторингові дослідження якості життя населення дають органам місцевого самоврядування оперативну, необхідну й достатню інформацію для ухвалення рішення в адекватних ситуаціях  і забезпечення сталого розвитку муніципального утвору.

Рис.2.1. Якість життя як функція соціального менеджменту

Одним з найважливіших гідностей впровадження в практику моніторингу по соціальних питаннях є, що відкриваються для місцевої адміністрації перспективи довгострокового планування заходів, здатних підвищити комфортність проживання для жителів даного муніципального утвору, а також визначення умов і можливостей для залучення на свою територію інвесторів, зацікавлених у довгострокових вкладеннях в економіку міста. 

Перед органами міського керування з необхідністю встає проблема розробки комплексної соціально-економічної програми перспектив розвитку.

Первинний аналіз отриманих даних дозволяє в самому загальному виді окреслити дійсний стан усіх управлінських систем міста, намітити крапки росту або пробіли в керуванні.

Щоб одержати таку детальну картину сьогоднішнього стану міського співтовариства, і необхідне впровадження моніторингу.

Результати соціологічного моніторингу можуть служити базою для створення комплексного плану соціального розвитку, який охоплює всі структурні елементи міста в їхньому взаємозв'язку й взаємозумовленості, передбачає поетапний розв'язок поставлених завдань.

У той же час прийнятий адміністрацією план не є твердою структурою, завжди можливе його коректування.

Планування й прогнозування розвитку міського співтовариства дозволяє розкривати тенденції впливу різних факторів, погоджувати мети й завдання органів керування з потребами населення…

         2.5. Забезпечення моніторингу

              І звичайно необхідно пам'ятати, що реалізація моніторингу якості життя населення і його основних завдань припускає організаційне, інформаційне, технічне, правове й фінансове забезпечення з боку органів місцевого самоврядування.

Інформаційний  фонд соціально-економічного моніторингу повинен являти собою систематизовані багаторічні дані про економічну й соціальну обстановку, що складається на території муніципалітету в розрізі, наприклад, основних напрямків моніторингу, нормативно-довідкові матеріали, зведені в статистичні регістри й Бази даних.

Укрупнене інформаційний фонд може складатися з дан, що характеризують:

- здоров'я населення;

- рівень життя населення;

- спосіб життя населення;

- соціально-економічний потенціал території і т.д.

Інформаційною основою соціально-економічного моніторингу  території можуть служити бази даних федеральних органів виконавчої влади, органів виконавчої влади суб'єкта, установ і організацій; спеціалізовані бази даних спостереження за станом здоров'я й фізичним розвитком населення, за забезпеченням санітарно – епідеміологічного благополуччя середовища проживання людину й т.п.; дані державної статистичної звітності, матеріали обстежень, програм, проектів і т.д.

Підтримка баз даних соціально-економічного моніторингу повинна здійснюватися комплексом програмно-технологічних і технічних засобів, що функціонують на рівні МСУ, який повинен здійснювати формування, відновлення й актуалізацію показників.

Функціонування соціально-економічного моніторингу території повинне здійснюватися на відповідної правовій основі. Це правові механізми взаємодії інформаційного фонду моніторингу з органами керування, установами, організаціями, уповноваженими наведення даного моніторингу; правові форми захисту інформації, гарантії інформаційної безпеки.

Фінансове забезпечення розробки й підтримки в працездатному стані системи соціально-економічного моніторингу території повинні забезпечувати місцеві органі керування за рахунок бюджетних коштів. Разом з тим, враховуючи практично повсюдний бюджетний дефіцит, слід використовувати можливості залучення й інших джерел фінансування. Так, наприклад, інформаційний фонд моніторингу території муніципального округу включає безліч найрізноманітніших даних, які можуть бути корисні для різних суб'єктів господарювання як на даній території, так і за її межами, у тому числі й за рубежем.

      2.6. Рівень життя: поняття і система показників

      Під рівнем життя розуміється забезпеченість населення необхідними матеріальними благами і послугами, досягнутий рівень споживання їх і ступінь задоволення розумних (раціональних) потреб. Таке визначення пов'язує поняття "рівень життя" з розвитком і задоволенням особистих потреб. Особисті потреби поділяються на дві групи: 1) потреби в матеріальних благах (продукти харчування, одяг, взуття, предмети культури і побуту, житло), 2) потреби в послугах (побутових, медичних, освіти, культури, мистецтва, транспорту, зв'язку і т . п.).

       Прийнято розрізняти чотири характеристики рівня життя населення:
достаток (користування благами, що забезпечує всебічний розвиток людини);
нормальний рівень (раціональне споживання за науково обгрунтованими нормами, забезпечує відновлення фізичних та інтелектуальних сил людини);
бідність (споживання благ на рівні збереження працездатності як кордони відтворення робочої сили); злидні (мінімально допустимий за біологічним критеріям набір благ і послуг, споживання яких лише дозволяє підтримувати життєздатність людини).

       Найважливішим складовим рівня життя є доходи населення, його соціальне забезпечення, споживання матеріальних благ і послуг.
Вивчення рівня життя здійснюється за трьома напрямками:

1) стосовно до всього населення;
2) за його соціально-демократичним групам;
3) по домогосподарствах з різною величиною доходу.

        Рівень життя населення - складна і багатогранна категорія, тому його комплексне дослідження можливо тільки за допомогою системи статистичних показників. Найповнішою і відповідає сучасним вимогам вважається система "Державна служба статистики України", розроблена в Центрі економічної кон'юнктури і прогнозування при Міністерстві економіки УКРАЇНИ в 1992 р.

Основні показники системи:

I. Доходи населення

1. Грошові доходи.
2. Реальні доступні грошові доходи.

3. Середньомісячна номінальна нарахована заробітна плата для осіб, працюючих в економіці.
4. Середньодушові грошові доходи.
5. Середній розмір призначених пенсій, допомог, стипендій.

II. Споживання та витрати населення

1. Загальний обсяг споживання населенням матеріальних благ і послуг.
2. Грошові витрати населення.
3. Споживчі витрати населення.
4. Споживання населенням основних продуктів харчування.
5. Купівельна спроможність середньої заробітної плати, середньої пенсії.

III. Грошові заощадження населення
IV. Соціальна диференціація населення

1. Розподіл населення за розміром середньодушового сукупного доходу. Характеристика концентрації доходів у групах населення.
2. Споживання основних продуктів харчування, непродовольчих товарів і послуг населенням з різним рівнем середньодушового сукупного доходу.
3. Структура споживчих витрат населення з різним рівнем середньодушового доходу.

V. Малозабезпечені верстви населення

1. Прожитковий мінімум (поріг бідності).
2. Мінімальний споживчий бюджет.
3. Мінімальний розмір заробітної плати, пенсії.
4. Рівень бідності.

       Як правило, перераховані показники є великими, агрегують блоками, що включають, у свою чергу, групи показників. Система характеристик статистики рівня життя охоплює десятки показників, що робить її використання в аналітичних цілях досить складним. Незручність такої системи показників особливо проявляється при аналізі динаміки рівня життя і при міжрегіональних порівняннях. Складно, наприклад, точно відповісти на питання, наскільки змінився рівень життя будь-якого регіону чи України в цілому за той чи інший період часу. Труднощі зумовлена ​​тим, що одиниці вимірювання у різних показників змінюються по-різному. Виникає необхідність в "агрегуванні" системи показників при збереженні всієї повноти охоплення нею багатогранної категорії рівня життя.

2.7.           Показники доходів населення

        Рівень життя багато в чому визначається доходами населення, від яких головним чином і залежить ступінь задоволення особистих потреб.

Джерелами доходу населення є:

оплата праці;
доходи працівників від підприємств і організацій, крім оплати праці;
доходи від підприємницької діяльності;
соціальні трансферти;
доходи населення від власності;
доходи населення від продажу іноземної валюти;
інші надходження.

      Для вимірювання рівня і структури доходів населення використовуються показники - сукупні, номінальні, грошові, розташовувані, реальні доходи.
Сукупні доходи населення (СДН) - загальна сума грошових і натуральних доходів за всіма джерелами їх надходження з урахуванням вартості безкоштовних або пільгових послуг, що надаються населенню за рахунок соціальних фондів.

        Номінальні доходи (НД) - сума нарахованих доходів. Основним показником грошових трудових доходів є номінальна заробітна плата як сума грошей, нарахована працівникам і є винагородою за виконану роботу.
Наявні доходи (РД) - номінальні доходи за вирахуванням податків та обов'язкових платежів (НП), тобто доходи, фактично залишаються в розпорядженні населення. Тому їх можна вважати кінцевими доходами. До них належить показник фактично виплаченої (чистої) заробітної плати
РД = НД-НП.

      Частка цієї частини в загальному обсязі номінальних доходів складе

                                                d = (НД-НП) / НД.

Реальні доходи характеризуються кількістю споживчих товарів і послуг, які може придбати населення на наявні (кінцеві) доходи для задоволення своїх особистих потреб.

           Істотні розбіжності між розміром номінальних і реальних доходів пов'язані зі зміною купівельної спроможності грля - показника, зворотного рівню цін. Реальне значення показники доходів набувають, якщо для розрахунків використовуються постійні ціни, або їх зміну враховується за допомогою індексу купівельної спроможності грля (I ) Або індексів цін на споживчі товари та послуги (I ).

             Реальні наявні доходи населення (РНД) розраховуються за формулою

                               РНД = (НД-НП) I , Або РНД = (НД-НД) I .

Так як

                                                 d = (НД-НП) / НД,

то
                                                      НД-НП = НД ∙ d .

          Звідси
                                                  РНД = НД ∙ d ∙ I .

            Аналогічно розраховуються реальні сукупні доходи (РСД) населення як сукупні доходи (СД) з поправкою на купівельну спроможність:

                                                       РСД = СД ∙ I

або
                                                        РСД = СД / I .

           Для характеристики динаміки грошових доходів населення будуються відповідні індекси. При цьому слід враховувати, що не всякий ріст грошових доходів при наявності інфляції в економіці може свідчити про підвищення рівня життя населення, а тільки зростання в реальному виразі з коригуванням на індекс споживчих цін. Найважливішим є індекс реальних наявних доходів:

                                                    I = = I I I

          Отже, швидкість зміни реальних наявних доходів залежить від трьох чинників: темпів зростання номінальних доходів, зміни ставок податкових платежів та зміни купівельної спроможності грля.
Індекс реальних доходів у розрахунку на душу населення

                         I = │ = │ = I / I .

           Особливе значення в аналізі доходів населення мають показники середньої номінальної та середньої реальної заробітної плати.
Середня номінальна заробітна плата (НЗВ) розраховується по окремих підприємствах, установам, організаціям, по галузях і формам власності, регіонах і по країні в цілому як відношення нарахованого фонду оплати праці (ФОП) до відповідної чисельності працівників (Т):

                                                          НЗП = ФОП / Т.

          Номінальна заробітна плата - це заробітна плата, фактично нарахована працівникам відповідно до кількості витраченого ними праці. Її реальний зміст визначається купівельною спроможністю.

               Середня реальна заробітна плата (РЗП) характеризує її купівельну спроможність, тобто виражається через кількість продовольчих товарів і послуг, яке працюючі можуть придбати на свою середню заробітну плату. Середня реальна заробітна плата визначається виходячи з середньої НЗВ за вирахуванням податків та обов'язкових платежів (НП) та індексу цін на споживчі товари і послуги населенню (I ):

                                                      РЗП = (НЗВ-НП) / I .

        Індекс реальної заробітної плати може бути розрахований як

                                    I = I / I або I = I / I .

        Наприклад, якщо номінальна заробітна плата збільшилася в поточному році на 33%, а ціна за цей же період зросли на 18,5%, то реальна заробітна плата збільшилася тільки на 12,2%. Це означає, що працюючі могли придбати на свою заробітну плату товарів і послуг більше, ніж у попередньому році, лише на 12,2%.

2.8. Диференціація доходів і рівень бідності

      Під диференціацією доходів розуміється об'єктивно обумовлений існуючою системою виробничих відносин результат розподілу доходів, що виражає ступінь нерівномірності благ. Дослідження диференціації доходів населення - одна з актуальних задач статистика, яка полягає у встановленні масштабів розшарування населення за рівнем доходів і виявленні основних чинників, що створюють передумови для такого розшарування.

          Диференціація сукупних душових доходів формується не тільки під впливом трудових відмінностей, але і в результаті впливу демографічних факторів (числа працюючих в сім'ї, кількості дітей, співвідношення утриманців і працюючих), рівня і джерел сукупного доходу сім'ї (домашнього господарства), житлових умов і наявності накопиченого майна, рівня професійної освіти працездатних членів та його реалізація в заняттях і т.д. При вивченні диференціації основним джерелом є дані вибіркових обстежень, дані про грошові доходи, отримані з балансу доходів і витрат населення, а також дані бюджетної та масової статистики.

       Диференціація доходів вивчається за величиною середньодушового сукупного доходу населення в цілому і по окремим групам домогосподарств, за які проживають у міській та сільській місцевостях (виділяючи господарства пенсіонерів, сім'ї з дітьми до 16 років і т.д.). У статистиці бюджетів домашніх господарств використовуються середньомісячний сукупний дохід і середній доход на одного члена домогосподарств. Серед працюючих осіб за основу береться середньомісячна нарахована заробітна плата по галузях економіки.
Вивчення диференціації здійснюється за допомогою варіаційних рядів розподілу доходів населення. Статистика надає два види таких рядів:
1) розподіл домашніх господарств за розміром середньодушового грошового доходу, згрупованих за інтервалами з заданими (фіксованими) межами. Такий розподіл представляється з різних видів домогосподарств (міським, сільським, пенсіонерів), а також по домогосподарствах з однією дитиною, двома, трьома, чотирма дітьми і більше;

2) розподіл загального обсягу грошових доходів населення по 10 - і 20%-ним групам. Розподіл на п'ять дохідних груп (по 20%-ним групам) дозволяє виділити групи населення: бідні, малозабезпечені, середні, забезпечені й багаті.
Для кількісної оцінки рівня диференціації використовуються наступні показники.
Середній дохід усього населення

                                                           = або = ,

де Х - серединна значення інтервалу; f - чисельність населення в інтервальної групі; d - частка населення кожної інтервальної групи у загальній чисельності.
Модальний дохід - рівень доходу, найбільш часто зустрічається серед населення.
           Медіанний дохід - показник доходу, що знаходиться в середині рангового ряду розподілу, тобто половина населення має дохід нижчий, а друга половина - вище медіанного.

            Коефіцієнти диференціації доходів, що характеризують розмір перевищення грошових доходів високоприбуткових груп населення в порівнянні з малоприбутковими групами, зокрема децільний коефіцієнт диференціації доходів населення. Показує, у скільки разів мінімальні доходи 10% найбагатшого населення (тобто максимальний дохід 90% населення) перевищують максимальні доходи 10% найменш забезпеченого населення

                                                    До = Д / Д ,

де Д і Д - Відповідно 9-е і 1-е децильній значення величини доходів.
Доцільний значення доходів визначаються за формулою

                                      Д = X + I ,
де k - номер децильній групи; f - загальний обсяг ряду розподілу (сума частот); X - Нижня межа інтервалу, в якому міститься дециль з номером k (інтервал, в якому міститься дециль з номером k, надалі буде називатися децильних); i - Величина (розмах) інтервалу, в який потрапляє k-й дециль; - Сума частот ряду розподілу, накопичена до початку k-го децильній інтервалу; f - Частота ряду розподілу в k-му децильній інтервалі.
Коефіцієнт фондів ( ) Характеризується співвідношенням між середніми доходами в десятій і першою децильних групах:
                                                          = ,
де - Середньодушовий дохід 10% населення з найменшими доходами; -

Середньодушовий дохід 10% населення з найвищими доходами.
Коефіцієнт фондів можна розраховувати і як

                                                                = / ,

де і - Сумарний дохід відповідно 10% найбіднішої і 10% найбагатшої частин населення.

              Індекс концентрації доходів, або коефіцієнт Джині, характеризує нерівність у розподілі доходів населення між окремими групами. Його величина знаходиться в межах від нуля до одиниці. Чим ближче до одиниці, тим вище рівень нерівності в розподілі сукупного доходу.

              Для розрахунку коефіцієнта Джині використовуються дані про розподіл домогосподарств (населення) за рівнем середнього на домогосподарство (члена домогосподарства) доходу. Вся сукупність ділиться на групи, в основному рівні за чисельністю населення, і визначається частка кожної групи в загальній сумі доходів. За накопиченим підсумками питомих ваг (частот) за чисельністю населення і питомих ваг в загальній сумі доходів. За накопиченим підсумками питомих ваг (частот) за чисельністю населення і питомих ваг в загальній сумі доходів будується крива концентрації (крива Лоренца). Вертикальна вісь графіка відображає накопичені частки груп у загальній сумі доходів (від 0 до 100% або від 0 до 1). Горизонтальна вісь - накопичені частки груп населення в загальній чисельності (також від 0 до 100% або від 0 до 1). При рівномірному розподілі доходів кожна процентна група населення мала би таку саму частину від усієї суми доходів суспільства. На графіку це відображається діагоналлю, званою лінією рівномірного розподілу. Фактичний розподіл доходу відображається увігнутою вниз лінією концентрації. Чим більше ця лінія відхиляється від діагоналі, тим більше нерівномірність розподілу доходів (вище рівня концентрації). Коефіцієнт Джині розраховується за формулою

                                                 G = 1-2 ∙ cum + ,

де - Частка населення в i-й групі; - Частка i-ї групи в сукупному доході; cum - Кумулятивна (обчислена наростаючим підсумком) частка доходу.
Коефіцієнт Джині розраховується для оцінки рівня концентрації доходів, для міжрегіональних та міжнародних порівнянь.

             Однією з характеристик нерівності у розподілі доходів є показник бідності. До бідних верств населення відносять тих, чиї доходи нижче межі бідності. В якості межі бідності використовується прожитковий мінімум, тобто рівень доходу, що забезпечує придбання науково обгрунтованого мінімального набору матеріальних благ і послуг для підтримки життєдіяльності людини. Прожитковий мінімум включає вартість мінімальної продовольчого кошика, мінімально необхідні витрати на придбання непродовольчих товарів, платних послуг, а також витрат на сплату податків та інших обов'язкових платежів. Основу прожиткового мінімуму складають натуральні збори продуктів харчування за мінімальними нормами споживання і збалансовані по калорійності і хімічному складу харчових речовин.
Величина прожиткового мінімуму розраховується Держкомстатом України на душу населення в цілому по країні і по суб'єктах Федерації з використанням затверджених споживчих кошиків та споживчих цін на продукти харчування, непродовольчі товари та послуги, а також даних про витрати населення за обов'язковими платежами та зборами. Розрахунки проводяться по всьому населенню і за основними соціально-демографічних груп. Величина прожиткового мінімуму затверджується урядом, а в суб'єктах Федерації - органами виконавчої влади.

              Найбільш загальним показником, що характеризує бідність, а точніше - її поширеність у суспільстві, є рівень бідності як частка населення з доходами нижче прожиткового мінімуму.

Додатково розраховують наступні показники:
дефіцит доходу - обсяг грошових коштів, необхідних для підвищення доходів бідної частини населення до межі бідності; глибина бідності - показує, наскільки середній дохід бідної частини населення нижче доходу, відповідного межі бідності. Так, якщо глибина бідності дорівнює 25%, то середній дохід одного бідного на 25% нижче доходу, відповідного межі бідності;
гострота бідності - показує диференціацію доходів серед бідних. Показник коливається від нуля до одиниці.

При зближенні до одиниці збільшується частка найбідніших населення серед найбідніших; наближення до нуля означає більш рівномірний розподіл доходів бідних. Так, якщо в I кварталі гострота бідності була 0,16, а в II кварталі - 0,09, то гострота бідності знизився, тобто зменшилася частка найбідніших населення.

2.9. Соціальні нормативи

              Важливу роль у вивченні рівня життя населення відіграють соціальні нормативи як науково обгрунтовані орієнтири спрямованості соціальних процесів у суспільстві. Розрізняються соціальні нормативи: розвитку матеріальної бази соціальної сфери, доходів і витрат населення, соціального забезпечення та обслуговування, споживання населенням матеріальних благ і платних послуг, умов життя, стану та охорони навколишнього середовища, споживчого бюджету та ін Вони можуть бути рівневим, виражають абсолютну або відносну величину норми відповідно в натуральних показниках або відсотках (можливі варіанти нормативів: моментальні, інтервальні, мінімальні, максимальні), а також приростними, представленими у вигляді співвідношення приростів двох показників.

           До основних соціальних нормативів належать: мінімальна заробітна плата і допомога по тимчасовій непрацездатності, допомога по безробіттю для працездатних осіб, мінімальні трудові та соціальні пенсії для літніх і непрацездатних громадян, інвалідів; мінімальні стипендії учням, регулярні або разові цільові допомоги найбільш вразливим у матеріальному відношенні групам населення (багатодітним і малозабезпеченим сім'ям, матерям-одиначкам та ін.)

            У сукупності вони утворюють систему мінімальних соціальних гарантій як обов'язок держави забезпечити громадянам: мінімальні розміри оплати праці та трудової пенсії, право на отримання допомоги по соціальному страхуванню (у тому числі по безробіттю, хвороби, вагітності та пологах, догляду за малолітньою дитиною, по малозабезпеченості і ін), мінімальний набір загальнодоступних і безкоштовних послуг у галузі освіти, охорони здоров'я та культури. Стрижень соціальної політики - прожитковий мінімум, і з ним повинні ув'язуватися всі інші соціальні стандарти і гарантії.

             2.10. Показники споживання населенням товарів і послуг

              У структурі споживання виділяються споживчі товари (продукти харчування, непродовольчі товари), послуги матеріальні (ремонт одягу, взуття, предметів побутового і господарського призначення) і нематеріальні (медичні, освітні, культури тощо). Послуги поділяються на платні (ринкові) і безкоштовні (неринкові). Основним показником споживання є рівень індивідуального споживання, що характеризує середній розмір споживання певних товарів і послуг на душу населення. Він обчислюється як для населення в цілому, так і по окремим соціальним групам, групам по доходу, віку, характеру занять та іншими ознаками. Розрахунок рівня індивідуального споживання виконується таким чином:

для окремих видів товарів і послуг
                                                                                 Y = ;
для загального обсягу споживання
                                                                              Y = ,
де q - річний обсяг спожитих окремих видів товарів або послуг; qp - загальний обсяг спожитих товарів та послуг у вартісному вираженні; - Середньорічна чисельність населення.
           Порівняння фактичного споживання окремих товарів з нормативним рівнем дозволяє визначити рівень задоволення населення в даному товарі

                                                         = ,

де - фактичне споживання товару в середньому на душу населення; - Нормативний рівень споживання даного товару з середньому на душу населення.
             Динаміка загального та середнього споживання вивчається за допомогою індексів. По окремих видах товарів розраховуються індивідуальні індекси зміни споживання:
загального споживання якого-небудь товару
                                                      = ,
де і - Обсяги споживання окремих товарів у натуральному виразі в звітному і базисному періодах відповідно;
середньодушового споживання окремого товару

                                             = = / , Або = ,

де і - Середньорічна (відповідно звітна та базисна) чисельність населення.
Різниця між чисельником і знаменником індексів показує цілковиту зміну відповідного загального та середнього споживання даного товару:

                                                    Δq = Σq1-Σq0 і Δ = - .

        Індивідуальні індекси споживання населенням окремих видів послуг, як загальні, так і середньодушові, обчислюються з вартісної оцінки:
загального споживання якої-небудь послуги

                                                              iy = ,

середньодушового споживання якої-небудь послуги

                                    = / = ;

де y1t0 - вартість послуги в звітному періоді по базисних тарифами; y0t0 - вартість послуги у базисному періоді.

               Загальний індекс споживання двох товарів і більше може бути знайдений за формулою агрегатного індексу фізичного обсягу:

                                                        Iq = .

              Загальний індекс споживання послуг на душу населення

                                 = / = / = ,

де q1 і q0 - кількість спожитих товарів у звітному і базисному періодах відповідно.
Загальний індекс споживання послуг в цілому по населенню

                                                       Iy =

і в розрахунку на душу населення

                                       = / = / = ,

де y1 і y2 - споживання окремих видів послуг у звітному і базисному періодах відповідно; t0 - тариф за певні послуги в базисному періоді.
Динаміка загального споживання товарів і послуг характеризується агрегатним індексом обсягу споживання в цілому по населенню

                                                    Iq +1 =

і в розрахунку на душу населення

                                  = / = .

            Перерахунок у порівнянні ціни і тарифи роблять за допомогою індексів

                                             Σq1p0 = ; .

Агрегатні індекси дають загальну оцінку зміни фізичного обсягу споживання, не показуючи ролі окремих видів товарів і послуг. Це завдання вирішується через середні арифметичні зважені індекси:

                                                 Iq = ; Iy = ;

                                                 Iq = ; Iy = .

Зіставлення рівня, структури і динаміки споживання товарів та послуг в різних групах населення, а також міжрегіональний порівняльний аналіз показників споживання служать інформаційної та методологічною основою для розробки соціальної політики.

     2.11. Індекс розвитку людського потенціалу

     Розробка інтегрального (узагальнюючого) показника рівня життя населення - одна з найважливіших завдань статистики. На думку експертів ООН, статистика поки не має такого всеосяжного показника, однак спроби його розробки тривають. Один з найбільш вдалих вважається запропонований фахівцями Програми розвитку ООН (ПРООН) індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП); він відображає рівень досягнень у рамках трьох основних можливостей розвитку людини: довго жити, отримати знання і мати гідний рівень життя. Для відображення цих аспектів обрані три показники: середня тривалість майбутнього життя, досягнутий рівень освіти, дохід. ІРЛП визначається як середня арифметична величина з індексів трьох зазначених показників.
Індекс кожного показника розраховується за методикою

                                 Індекс = (Хфакт - Хmin) / (Xmax - Xmin),

де Хфакт, Хmin, Xmax - відповідно фактичне, мінімальне і максимальне значення відповідного показника (табл. 2.1).

               Таблиця 2.1. Граничні значення показників для розрахунку ІРЛП

      Так, для розрахунку індексу очікуваної тривалості життя мінімальне значення приймається рівним 25, а максимальне - 85 років:

                                                 I1 = (Хфакт-25) / (85-25).

        Індекс досягнутого рівня освіти (I2) розраховується як середня арифметична величина двох субіндексів - індексу (i1) грамотності серед дорослого населення (у віці 15 років і старше) з вагою ⅔ і (для осіб віком до 24 років) індексу (i1) сукупної частки учнів у початкових, середніх та вищих навчальних закладах з вагою ⅓:

                                                          I2 = i1 ⅔ + i2 ⅓.

          Індекс реального ВВП на душу населення обчислюється за ПКС національної валюти (у дол.США). Приймається

                         Xmin = 100 дол ППС, а Xmax = 40 000 дол ППС.

Таким чином,

                                                  ІРЛП = (I1 + I2 + I3) / 3.

               Значення ІРЛП змінюється від нуля до одиниці, показуючи пройдений країною шлях у напрямку наближення до максимально можливого значення, і, крім того, дозволяє виконати порівняння з показниками інших країн.

Висновки до другого розділу

У другому розділі показано засоби, через які здійснюються моніторинг рівня життя населення. Розкрито поняття і сутність моніторингу, вказано на мети, завдання й принципи організації соціального моніторингу. Показані типи  моніторингових досліджень, значення моніторингу якості життя населення на місцевому рівні  і його роль у прийнятті управлінських рішень. Розкрито поняття і система показників рівня життя, соціальні нормативи, показники споживання населенням товарів і послуг, індекс розвитку людського потенціалу.

Розділ 3. МОНІТОРИНГ рівня життя населення України

           3.1. Коротка економічна характеристика України
 

          ООН опублікувала рейтинг 169-ти країн відповідно до індексу розвитку людського потенціалу - Human Development Index, який обчислюється на основі ВВП на душу населення, рівня освіти й очікуваної тривалості життя населення.

На першому місці рейтингу Норвегія, яка в 2001 року тільки двічі поступалася світове лідерство за якістю життя. У цій країні очікувана тривалість життя - 81 рік, а середньорічний дохід досягає $58,8 тисяч.

        У першу десятку найбільш комфортних країн входять також Австралія, Нова Зеландія, США, Ірландія, Ліхтенштейн, Нідерланди, Канада, Швеція, Німеччина і Японія.

Причому США в порівнянні з минулим роком піднялися з 13-го місця, а от Ісландія, навпаки, скотилася з 3-го на 17-е.

            Найнижчий 169-й рядок зайняла країна Зімбабве. У цій африканській державі річний дохід на душу населення становить $176, а середня тривалість життя 47 років. Крім того, Конго, Замбія і Зімбабве - єдині три країни, де сукупний індекс розвитку людського потенціалу сьогодні нижчий, ніж був у 1970 році. Керівник Програми розвитку ООН (UNDP) Хелен Кларк зазначила, що цей регрес - результат постійних війн, епідемії СНІДу і поганого державного управління.

          Україна в «Індексі розвитку людського потенціалу» потрапила на 69-е місце. За даними рейтингу, середня тривалість життя в Україні становить 68 років, ВВП - більше $6 тисяч на душу населення.

          Білорусь зайняла 61-е місце. Російська Федерація з торішнього 71-го місця перемістилася на 65-е. Китай за п'ять останніх років піднявся на 8 позицій - на 89-е місце.

           Експерти ООН визначили, що за тривалістю життя перша серед країн світу - Японія, де середній вік жителів становить 83,6 року. Найменше люди живуть в Афганістані - у середньому 44,6 року.

За доходами на душу населення всіх обігнало князівство Ліхтенштейн, де проживає 35,4 тисячі чоловік і річний дохід кожного з них становить $81 тисячу.

         За рівнем економічного розвитку Україна знаходиться між «середняками» і регіонами-аутсайдерами. Заробітна плата - найважливіше джерело доходу, на її частку в структурі доходів припадає 65% (з дооцінкою на приховані заробітки), як і в середньому по країні. Соціальні виплати становлять більше 19% доходів.

         Галузеві відмінності в заробітній платі мають риси, характерні для всіх «бідних» регіонів країни. Це найсильніший відрив заробітків у фінансовому секторі і значно більш висока оплата праці управлінців, помітне перевищення заробітків у промисловості і на транспорті щодо середніх по республіці, менше відставання заробітної плати в бюджетних галузях завдяки фінансової допомоги з бюджету. Особливість України - наднизькі заробітки в сільському господарстві, причому відставання цього сектора економіки посилилося в роки економічного зростання. При заробітній платі трохи більше 900 гривен (2009 р.) можна вижити тільки за допомогою розвиненого особистого підсобного господарства, що і відбувається.

       Внутрірегиональниє відмінності в заробітній платі формуються під впливом галузевого нерівності, тому найбільш істотні відмінності між містом і селом. Середня заробітна плата в столиці Україниі вище середньої по республіці. У середню групу з заробітною платою в діапазоні 60-80% від середньореспубліканських входять райони, у складі яких є малі міста. В сільських районах середні заробітки не вище 40-50% від середніх по республіці (за даними органів статистики Україниза 2009 р.), тому що в них до 30-50% зайнятих становлять низькооплачувані працівники агросектору.

У 1990-і роки за масштабами поширення бідності Україна ставилася до найбільш проблемних країн. Причинами стали глибока економічна криза, значна зайнятість у низькооплачуваному сільському господарстві, низька купівельна спроможність доходів. У найбільш проблемному 1999 дві третини населення мали доходи нижче прожиткового мінімуму. До 2009 р. завдяки економічному зростанню і збільшеним дотаціям рівень бідності вдалося знизити вдвічі - до 33%. Розвитку людського потенціалу в Україні перешкоджає інша проблема - невисокий рівень освіти населення, особливо титульного, половина якого проживає в сільській місцевості. Освітній профіль дорослого населення зміщений у бік початкової професійної та загальної середньої освіти, її мають 35% жителів. Україна - приклад того, як при слаборозвиненою економіці і низьких доходах можна зайняти відносно кращі позиції в інтегральних рейтингах завдяки соціальними показниками. За індексом якості життя вона знаходиться в середині рейтингу (42-е місце), як і за індексом інновативності, для регіону пізньої урбанізації це можна вважати досягненням. За індексом демократичності Україна замикає першу двадцятку, що говорить про реальні переваги політичного розвитку, протягом тривалого періоду відзначаються експертами.

3.2 Динаміка середньодушових грошових доходів населення України         

      за 2010-2010 рр..

        Ряд динаміки (хронологічний, динамічний, часовий ряд) представляє собою послідовність упорядкованих у часі числових показників, що характеризують рівень розвитку досліджуваного явища. Для характеристики інтенсивності зміни в часі використовуються наступні показники:

1) абсолютний приріст;
2) темпи зростання;
3) темпи приросту;
4) абсолютне значення 1% приросту.

Коли за основу порівняння береться початковий рівень ряду, отримують базисні показники; якщо ж порівняння проводиться з попереднім рівнем, то говорять про ланцюгові показники (табл. 3.1).

                                                         Таблиця 3.1. Рівні доходу населення

Для вираження абсолютної швидкості росту (зниження) рівня ряду динаміки обчислюють статистичний показник - абсолютний приріст (Δ).

або                                            =Yi-y0,

де yi - рівень i-го року; y0 - рівень базисного року.
          Так абсолютне зменшення середньодушових доходів населення України за 2008р. У порівнянні з 2007р. склало: 2749,2-3188,2 =- 439 гр., а в порівнянні з базисним 2010р. середньодушові доходи в 2008 р. зросли на 5311,8 гр. (8061,0-2749,2 = 5311,8).

Інтенсивність зміни рівнів ряду динаміки оцінюється відношенням поточного рівня до попереднього або базисного. Цей показник прийнято називати темпом зростання (Тр). Він виражається у відсотках, тобто

                          ТРЦ = ∙ 100 або ТРБ = ∙ 100.

Так, для 2008року темп росту середньодушових доходів населення Українив порівнянні з 2007 року склав              | | ∙ 100 = 293,2%.
             Для вираження вивчення величини абсолютного приросту рівнів ряду динаміки у відносних величинах визначається темп приросту (Тпр).
                                 Тпрц = ∙ 100 або Тпрб = ∙ 100.

        Темп приросту може бути обчислений також шляхом вирахування з темпів росту 100%, тобто Тпр = Тр-100.
        Темп приросту показує, на скільки відсотків середньодушовий дохід у 2008 році зріс у порівнянні з 2010 роком: 293,2-100 = 193,2%.
         Показник абсолютного значення одного відсотка приросту (|%|) визначається як результат ділення абсолютного приросту на відповідний темп приросту, виражений у відсотках, тобто
                                                           |% | = .

         Розрахунок цього показника має економічний сенс тільки на ланцюговій основі. Для 2008 року абсолютне значення 1% приросту дорівнює: = 67 гр.

           3.3. Оцінка тісноти зв'язку між середньою заробітною платою і    

                 прожитковим мінімумом за допомогою парної кореляції

          Вимірювання тісноти і напрямку зв'язку соціально-економічних явищ здійснюється за допомогою лінійного коефіцієнта кореляції.
                                                    ryx =
          Кореляційний зв'язок виявляється в середньому, для масових спостережень, коли кожному конкретному значенням незалежної змінної Х відповідає деякий безліч ймовірних значень залежної змінної Y. Найпростішим прийомом виявлення зв'язку між двома ознаками є побудова кореляційної таблиці.
     З'ясуємо тісноту зв'язку між середньою заробітною платою в України та її прожитковим мінімумом (табл. 3.2.).

Таблиця 3.2. Зв'язок між середньою заробітною платою в України та її

                      прожитковим мінімумом

  Розглядаючи рівняння регресії у формі лінійної функції

                                                    = A0 + a1x,

параметри даного рівняння а0 і а1 знайдемо з системи нормальних рівнянь

                                                   Σy = a0n + a1Σx

                                              Σxy = a0Σx + a1Σx2

n-число рівнів.

Підставимо значення таблиці в дану систему

11,939 = 4a0 +31,942 a1

101,529 = 31,942 a0 +280,292

a1 = 0,246

a0 = 1,024

              Отримаємо                  = 1,024 +0,246 x

          Підставляючи в це рівняння послідовно значення х, отримаємо вирівняні (теоретично) значення результативного показника . а1 = 0,246 показує зміну прожиткового мінімуму на одиницю зміни середньої заробітної плати. Для вимірювання тісноти залежності між прожитковим мінімумом і середньою заробітною платою скористаємося розрахунковим коефіцієнтом кореляції.

                                                             ryx =

= = 25,382

= 7,986

= 2,985

Дх = 2 = 2 = 2,509

дy = 2 = 2 = 0,613

ryx = 1,0

           Значення коефіцієнта кореляції характеризує тісноту залежності між ознаками:
                                               r2 = (1,0) 2 = 1 ∙ 100 = 100%

Тобто в Україниреспубліці прожитковий мінімум залежить від середньої заробітної плати на 100%.

       3.4. Визначення тісноти зв'язку між розміром пенсії і середнім

              прибутком, а також прожитковим мінімумом

             в України з допомогою множинної кореляції

      Кореляція називається множинною, якщо зміна середньої величини ознаки y розглядається в залежності від впливу кількох інших ознак. Для визначення тісноти залежності між результативним y і 2-мя факторними х1, х2 - ознаками обчислюють коефіцієнт множинної кореляції.

                               Ryx1x2 = ,

де r - парні коефіцієнти кореляції між ознаками.

            Визначимо тісноту зв'язку між розміром пенсії і середнім прибутком, а також прожитковим мінімумом в України(у гривнях) (табл. 3.3.).

Таблиця 3.3. Тіснота зв'язку між розміром пенсії і середнім прибутком, а також

                       прожитковим мінімумом

Σy = na0 + a1Σx1 + a2Σx2

Σyx1 = a0Σx1 + a1Σx12 + a2 Σx1x2

Σyx2 = a0Σx2 + a21Σx1x2 + a2Σx22

3039 = a0 +6017 a1 +2985 a2

3213 = a0 +14818 a1 +3140 a2

3183 = a0 = 6329a1 +3111 a2

a1 = 0,024

a2 = 0,824

a0 = 434,965

yx1x2 = 434,965 +0,024 x1 +0,824 x2

        Отже, при збільшенні середньодушового доходу і прожиткового мінімуму на 1 грль розмір пенсії збільшиться на 0,024 і 0,824 грля відповідно.

ryx1 =

= = 19335282,75.

= = 3039.

= = 6017.

∂ y = 2 = = 700,4

∂ x1 = = 2 = 7277,1.

ryx1 = = 0,21

Аналогічно обчислимо ryx2 і rx1x2:

ryx2 = 0,99

rx1x2 = 0,21.

Ryx1x2 = = 0,99.

              Таким чином, ми з'ясували, що зв'язок між розміром пенсії і середнім прибутком, а також прожитковим мінімумом в Україні. Величина середньодушового доходу і прожиткового мінімуму практично повністю зумовлюють величину розміру пенсії.

         3.5. Прогнозування методом екстраполяції

          Прогнозування методом екстраполяції дозволяє здійснити прогноз на найближчий час. Проаналізуємо тенденцію розвитку середнього розміру пенсій (табл. 3.4.).

                                            Тааблиця 3.4. Розвиток середнього розміру пенсій

Σy = a0n + a1Σt

Σyt = a0Σt + a1Σt2

14147,8 = 5a0

5360,1 = 10a1

a0 = 2829,56

a1 = 536,01

yt = 2829,56 +536,01 t

              Таким чином, можна відзначити, що спостережувана тенденція зростання розміру пенсії в Українибуде продовжена в найближчі 3 роки.

        3.6. Шляхи підвищення рівня життя в Україні

В основі державної політики подолання бідності та підняття рівня життя населення має бути визнання того, що цієї мети не можна досягти виключно шляхом підтримки знедолених. Необхідні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви суспільства. Зусилля держави щодо підвищення рівня життя всіх верств населення незалежно від їх матеріального положення мають спиратися на забезпечення сталого економічного зростання, всебічний розвиток і максимально повне використання трудового потенціалу країни, поліпшення ситуації на ринку праці.

Однак саме по собі економічне зростання ніде і ніколи не вирішувало соціальних проблем.

Цілком імовірною (особливо в Україні) видається ситуація, за якої плодами економічного зростання скористається дуже обмежене коло. Цей прошарок буде прискореними темпами накопичувати в своїх руках багатство, а бідні так і лишатимуться бідними.

Необхідно подолати вкрай негативну тенденцію соціальної поляризації суспільства, забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціональних соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів, легалізації тіньової діяльності і незареєстрованих доходів. Економічне

зростання створює необхідне підґрунтя для зниження безробіття (включаючи приховане) та підвищення доходів від трудової діяльності. Поряд з реформуванням системи оплати праці необхідно забезпечити зниження економічної нерівності шляхом запровадження гнучкої податкової політики, раціоналізації соціальних трансфертів, стимулювання малого та середнього бізнесу, захисту прав дрібних акціонерів.

Наслідком стане не тільки зростання рівня життя основної маси населення, а і зниження масштабів, рівня та глибини бідності.

Другий напрям має стосуватися безпосередньо соціально вразливих верств населення.

Передусім, необхідно запровадити дієву систему соціального страхування, яка запобігатиме втраті доходу внаслідок безробіття, захворювання чи старості. В цьому контексті першочерговим завданням є проведення повномасштабної пенсійної реформи, оскільки тільки так можна докорінно поліпшити становище сьогоднішніх пенсіонерів при стимулюванні економічної активності населення працездатного віку. Необхідно запровадити – спочатку добровільну, а через кілька років і обов'язкову – накопичувальну систему пенсійного забезпечення.

Це буде стимулювати населення реєструвати свої доходи і сплачувати внески до пенсійних фондів, забезпечить необхідний зв'язок між характером трудової діяльності (тривалістю стажу і сумою внесків до пенсійних фондів) та матеріальним забезпеченням на старість, і врешті-решт не тільки запобігатиме бідності населення похилого віку, а й забезпечить входження значної частини пенсіонерів до середнього класу.

Необхідна також реформа системи соціальної підтримки вразливих верств населення.

Говорячи про ефективність надання соціальної допомоги, необхідно підкреслити два основних її прояви: максимальне охоплення всіх нужденних і мінімальне надання допомоги тим, хто на них не потребує. Мова йде не про порушення чинного законодавства і випадки невиправданого призначення допомог (субсидій тощо). В умовах існування різноманітної системи підтримки доходів населення (різних критеріїв надання різних видів допомог і різних порогів доходу сім'ї) важливо забезпечити спрямованість допомог саме на бідні верстви суспільства.

Адресність потребує передусім точної ідентифікації бідних, яка в принципі може досягатися кількома способами. Базою ідентифікації є оцінка рівня доходів (споживання) сімей (домогосподарств). Безумовною перевагою такого підходу є максимально точна спрямованість допомоги. Але є і цілий ряд проблем, пов'язаних насамперед з невідповідністю реального рівня життя доходам. Орієнтація ж на рівень споживання при наданні адресної допомоги ускладнюється

тим, що ця характеристика рівня життя не підтверджується документально і відповідно не може використовуватись безпосередньо у процедурі призначення допомоги. Проблему можна вирішити (і у більшості країн така практика існує) шляхом запровадження показника доходів у поєднанні з бодай вибірковими перевірками реального рівня життя. Але це потребує коригування законодавства, істотного збільшення адміністративних витрат і, як правило, не користується підтримкою населення.

Альтернативний підхід спирається на так звані індикатори ризику бідності, тобто на наявність у сім'ї (домогосподарства) однієї або кількох ознак, що тісно корелюють з бідністю. Прикладом може бути наявність не менше 5 дітей, відсутність у сім'ї осіб молодше 75 років тощо. Переваги такого підходу обумовлені спрощенням процедури надання допомоги і відповідним скороченням

адміністративних витрат. Недоліки пов’язані з тим, що всі індикатори ризиків бідності є непрямими і пов'язані з бідністю стохастично, а не функціонально. Відповідно можливі помилки у забезпеченні адресності: неповнота охоплення бідних або навпаки надання допомоги небідним.

Значною мірою запобігти розпилу коштів може так званий механізм самоідентифікації або само адресності. Його ідея зводиться до формування таких видів допомоги, які прагнуть отримувати тільки дійсно бідні верстви населення. Прикладом, прийнятним для працездатних верств суспільства, можуть бути програми громадських робіт з оплатою не вище порогу бідності.

Потребує істотного посилення увага до осіб з обмеженими фізичними можливостями, яким необхідно створити максимально сприятливі умови для адаптації до суспільного життя, професійної реабілітації та зайнятості, запобігання соціальній ізоляції.

Першим кроком до розробки державної стратегії підвищення рівня життя та подолання бідності в Україні стало Послання Президента України до Верховної Ради України в 2001 році, де вперше на державному рівні було проаналізовано наявні проблеми і окреслено основні напрями дій. У розвиток ідей послання Кабінетом міністрів було розроблено Стратегію подолання бідності, яку затвердив своїм Указом Президент України. Стратегія визначила систему пріоритетів на коротко-, середньо- та довгострокову перспективу.

Сьогодні необхідна координація різнопланових зусиль щодо подолання бідності, їх концентрація в рамках практичної реалізації Стратегії.

Досить швидко адресними діями (переважно пасивного характеру) можна викорінити абсолютну бідність у найгостріших її проявах. Пом'якшення відносної бідності, пов'язаної насамперед з економічною нерівністю населення, вимагає більше часу і зусиль передусім активного характеру. Що ж стосується суб'єктивної бідності, то для запобігання соціальних конфліктів, до яких вона може призвести, необхідні час, довіра до влади на всіх рівнях і узгоджені дії чи не всіх соціальних інститутів суспільства.

Висновок до третього розділу

У цьому розділі були розглянуті такі питання, як статистична оцінка рівня життя населення, соціальні нормативи і потреби, основні індикатори рівня життя, сучасний рівень життя населення, соціальна захищеність і боротьба з бідністю, а також було проаналізовано рівень життя населення України. З першого питання можна зробити наступні висновки. Рівень життя є однією з найважливіших соціальних категорій, яка характеризує структуру потреб людини і можливості їх задоволення. Найважливішими складовими рівня життя виступають доходи населення і його соціальне забезпечення, споживання ним матеріальних благ і послуг, умови життя, вільний час. Диференціація доходів вивчається за величиною середньодушового сукупного доходу населення в цілому і по окремим групам домогосподарств, за які проживають у міській та сільській місцевостях (виділяючи господарства пенсіонерів, сім'ї з дітьми до 16 років і т.д.). Однією з характеристик нерівності у розподілі доходів є показник бідності. До бідних верств населення відносять тих, чиї доходи нижче межі бідності. В якості межі бідності використовується прожитковий мінімум, тобто рівень доходу, що забезпечує придбання науково обгрунтованого мінімального набору матеріальних благ і послуг для підтримки життєдіяльності людини. У структурі споживання виділяються споживчі товари (продукти харчування, непродовольчі товари), послуги матеріальні (ремонт одягу, взуття, предметів побутового і господарського призначення) і нематеріальні (медичні, освітні, культури тощо). Основним показником споживання є рівень індивідуального споживання, що характеризує середній розмір споживання певних товарів і послуг на душу населення. Він обчислюється як для населення в цілому, так і по окремим соціальним групам, групам по доходу, віку, характеру занять та іншими ознаками.

        Індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) відображає рівень досягнень у рамках трьох основних можливостей розвитку людини: довго жити, отримати знання і мати гідний рівень життя. Значення ІРЛП показує пройдений країною шлях у напрямку наближення до максимально можливого значення, і, крім того, дозволяє виконати порівняння з показниками інших країн.
         Виходячи з даних, отриманих у практичній частині можна стверджувати, що темп росту середньодушових грошових доходів населення для 2008 року в порівнянні з 2008 роком склав 293,2%. Середньодушові доходи населення Українизросли в 2008 році в порівнянні з 2008 роком на 193%. Абсолютний приріст середньодушових грошових доходів в 2008 році в порівнянні з 2007 роком зріс на 1365 гривен. Для 2008 року абсолютне значення 1% приросту одно 66,9 гривен.

           За отриманими даними в розрахунковій частині, можна сказати, що між середньомісячною заробітною платою і прожитковим мінімумом існує прямий кореляційний зв'язок. Коефіцієнт кореляції r = 1,0, говорить про функціональну зв'язку.
                Аналіз зв'язку між середнім розміром нарахованої пенсії та середнім прибутком, а також величиною прожиткового мінімуму говорить про сильну зв'язку (R = 0,99) між цими явищами. Середньодушовий дохід і прожитковий мінімум повністю обумовлюють середній розмір нарахованої пенсії.
Аналіз методом екстраполяції показав, що спостерігається тенденція зростання розміру пенсій в Українив даний час буде продовжуватися в майбутньому.
У висновку хочеться зазначити, що підвищення рівня життя - це не тільки результат економічного зростання, але і його умова.

            РОЗДІЛ 4. Охорона навколишнього середовища

Вступ

                 Існує гостра необхідність підвищити  знання  суспільства  і  ступінь  їх участі  в  пошуку  розумних  рішень  розвитку   цивілізації   і   зберігання навколишнього  середовища.  Освіта  допоможе  людям   в   виробленні   таких ек ологічних та етичних норм, цінностей і  відносин,  професійних  навиків  іспособу життя, які потрібні будуть для забезпечення  стійкого  розвитку.  Це допоможе  людству  правильно  оцінювати  соціально-економічну   ситуацію   і проблеми свого розвитку, заздалегіть застерігати  негативні  наслідки  своїх діянь.

                 Всім країнам світу потрібно забезпечити усі  рівні  навчальних  закладів матеріалами  екологічних  проблем,  зробити  максимально  доступною  наукову літературу для широкого вивчення навколишнього середовища, його  збереження, покращення людського середовища життя людства.  Вивчення  екології  потрібно ввести в усі навчальні програми, починаючи з дитячих дошкільних  і  шкільних закладів. Особливу  увагу  слід  звернути  на  підготовку   майбутніх   керівників промислових  підприємств,  сільського  господарства,  транспорту   і   інших різноманітних сфер людської діяльності.

4.1. Громадські екологічні організації

          Велике значення має створення різних шкільних і громадських організацій, які б впроваджували  в  життя  політику  захисту  навколишнього  середовища, питної  води,  побутової  і  промислової  санітарії.  Необхідно  максимально втілювати  в  життя  суспільства  через  різні  засоби  масової   інформації населення цінність оточуючої нас природи, її  важливість  в  житті  людства, правильне застосування промислових технологій, які  б  забезпечували  високу продуктивність праці з найменшою шкідливістю для природи.

            Перспективними є наукові  розробки  по  використанню  екологічно  чистих джерел енергії, тобто енергії води, сонця, вітру.

          Слід зазначити, як потрібні міжнародні організації,  які  б  здійснювали

контроль за виконанням кожною країною зобов’язань по  охороні  навколишнього середовища,  контролювати  правильність  використання  природних   ресурсів, застосування технологій з різними очисними спорудами і фільтрами.

        З  розвитком  цивілізації  потрібно  паралельно  з  новими  технологіями

постійно вносити корективи щодо  екологічних  проблем.  В  свідомості  людей повинна  бути,  насамперед,  екологія,  а   вже   потім   високотехнологічне виробництво товарів народного споживання.

         На території  України  зосереджено велику  кількість  екологічно  небезпечних   виробництв.   Для   порівняння: загальна площа України становила лише 2% території колишнього Союзу, але  на ній було зосереджено 25% всього промислового  потенціалу  і  відповідно  25% припадало забруднення природного середовища колишнього СРСР.

         А причиною такої концентрації виробництв були низькі  знання  тодішнього керівництва і нехтування екологічною наукою.    Поганні  знання  екології  стали  наслідком  знищення  природних  річок, створені штучних водоймищ, забрудненні шкідливими речовинами  прісної  води, що порушило природний водний баланс.

          Незнання екології також призвело до отруєння землі пестицидами та іншими отрутохімікатами,  які  негативно  впливають   на   людське   здоров’я.   На екологічні проблеми не звертали уваги, виділялося  мало  коштів  на  охорону природного середовища, а в  більшості  випадків,  взагалі,  не  було  ніяких витрат на екологію, вважаючи що весь час так буде.  Але  можливості  природи самовідновлюватись небезкінечні, її потрібно допомагати в цьому.   Заощадивши на екології, людство втрачає на своєму  здоров’ї,  якості  і тривалості життя.

          4.2. Шляхи вирішення соціоекологічної ситуації в  Україні

         Екологія на порозі ІІІ тисячоліття поставила перед політикою усіх держав

світу  такі  гострі  проблеми,   як   регулювання   чисельності   населення, екологічну конвенсію  виробництва,  екологічну  безпеку  населення.  Природа екологічних  проблем  єдина  для  всього  світового  суспільства,  тому   їх неможливо вирішити окремо в тій чи  іншій  державі.  Сьогодні  виникло  нове поняття в розвитку цивілізації – екологічна політика.

        У сучасному суспільстві екологічна політика стала самостійною  сферою  в політичній діяльності держав, формування якої почалося з 70-х  років  нашого століття.  Саме  тоді,  коли   проявилася   швидка   деградація   природного середовища в різних країнах світу. Сьогодні в  більш  ніж  100  країнах  світу  створені  міністерства  або відомства, які  займаються охороною навколишнього      середовища.

        Україна, як європейська держава, приєдналася до  процесу  державного  та

правового регулювання збереження якості природного середовища. У  1991  році було  створене  Міністерство  охорони  навколишнього  природного  середовища України. За його ініціативою в 1991 році був  прийнятий  Закон  про  охорону навколишнього  середовища  та   розпочата   розробка   пакету   законів   та законодавчих актів  з  екологічних  проблем,  включаючи  охорону  атмосфери, води, рослинного та тваринного світу.

         Суверенна Україна як  учасниця  Конференції  1992року  в  Ріо-де-Жанейровнесла пропозицію про екологічну  конверсію  виробництв,  прийняла  на  себе зобов’язання   забезпечувати   екологізацію   економіки    та    розв’язання екологічних проблем як  першочергове  завдання господарської  та  державної політики.  Україна  бере  участь  в  роботі  програм  ООН  з   навколишнього середовища. Тільки за період з 1980 до 1991 року Україна взяла участь  у  10 міжнародних актах з охорони здоров’я, будучи в складі СРСР.

           Об’єктивна необхідність міжнародного співробітництва  в  галузі  охорони природи на міждержавному рівні випливає з глобального характеру  екологічної кризи.  Сьогодні  розпочався  процес  формування  нової  системи   цінностей соціального,  економічного  та  етичного  характеру,  що  включає   в   себе екологічний  імператив.  Сьогодення  ознаменувалося  усвідомленням  взаємної відповідальності держав  за  стан  навколишнього  середовища.  Стали  нормою міжнародного спілкування  співробітництво  в  галузі  вирішення  екологічних проблем,  взаємні  консультації  та  обмін  інформацією.  Головною  метою  є вироблення системи світової екологічної безпеки.

         З 1991  року  в  Україні  уведена  плата  за  забруднення  навколишнього середовища.  Заходи  направлені  на  реалізацію  головного   принципу:   не максимізація  прибутків  підприємців  або  держави,  а  досягнення  стійкого розвитку  шляхом  збалансованого  природокористування  так,   щоб   розвиток матеріального  виробництва  в  будь-якому  регіоні  забезпечував   стійкість екосистем.

          Економічне  забезпечення  збереження  здорового  природного   середовища різноманітне та включає в себе:

   1) державне фінансування заходів з охорони природи;

   2) ліцензування;

   3) нормування;

   4) створення екологічних фондів;

   5) систему плати за користування природними ресурсами  та  додатково  за

ресурси, що вилучаються;

   6) економічні санкції (платежі  та  штрафи)  за  забруднення  природного

середовища;

   7) економічне стимулювання зниження забруднення.  пільгові  кредити  для реалізації екологічних робіт та впровадження екологічно чистих технологій;

   8)  пільгове  оподаткування  підприємств,  що  впроваджують  безвідходні

технології та отримують чисту продукцію, в томучислі і  сільськогосподарську продукцію;

   9) право на продаж екологічно чистої продукції за підвищеними цінами.

   Сьогоднішній рівень розвитку суспільства на перший план висуває  систему екологічних показників.

          Тринадцять країн Європи, США та Канади ввели споживчу плату –  це  плата за те, що за  дорученням  державних  органів  певні  підприємства  збирають, зберігають та знешкоджують відходи тих виробництв, які не упорядкували  цієї системи  самі.  Відомо  три  основних  підходи  до  економічної  компенсації екологічних збитків: рентний, витратний, оптимізаційний.

         У багатьох країнах світу прийнятий саме  витратний  принцип  екологічних платежів, відповідно розміри плати  за  забруднення  виводяться  з  розмірів витрат,  що  необхідні  для  уникнення  забруднення  або   ліквідації   його наслідків.

         Поки що  в  світі  відсутній  цілісний  механізм  вирішення  екологічних

проблем. Це пов’язано з неготовністю урядів та населення до  прийняття  ідеї колективної відповідальності людства за збереження біосфери.

          Україна сьогодні знаходиться в  скрутному  економічному  становищі,  але

намагається запровадити в життя соціально-правові важелі охорони природи:

   1) введення екологічних  норм  та  стандартів,  що  обов’язкові  як  для

підприємств, так і для окремих осіб;

   2) проведення обов’язкових екологічних експертиз;

   3) створення юридичних можливостей для кооперування підприємств з  метою виконання екологічних програм на взаємно договірній основі;

   4)  розповсюдження  безвідходних  і  чистих  технологій  через   систему

виставок та ярмарків;

   5) адміністративні обмеження на види робіт  та  технологій,  що  шкодять

природному середовищу.

   Дуже важливим елементом концепції екологічної безпеки в Україні і  інших країнах світу є її правове забезпечення та визначення  поняття  екологічного злочину. У міжнародному праві під екологічним злочином  розуміють  соціально небезпечні  дії,  спрямовані  на  знищення  життя  людей  чи   навколишнього середовища і дуже жорстко караються, іноді навіть до довічного ув’язнення.

         Норми екологічного права є обов’язковими, якщо вони закріплені законом і підкріплюються методами державного примусу для тих суб’єктів, які  ігнорують ними.

          Провідною державою у  світі  в  сфері  державного  регулювання  проблеми екології і системи соціального захисту населення є Німеччина.  Майже  за  30 неповних років тут було прийнято більш  як  600  різноманітних  законодавчих актів в галузі охорони навколишнього середовища.

         У  міжнародному  екологічному  праві  провідне  місце   займає   принцип

запобігання, відповідно якому основною метою цивільних  дій  є  попередження порушень природного середовища, а не ліквідація  наслідків  таких  порушень. Ця вся система ще  недосконала  у  тому  аспекті,  що  економічно  розвинені країни  мають  ряд  слаборозвинених  країн,  які  викоритовують  як   країни “еконогічного гною”, розташовуючи  на  їх  території  екологічно  небезпечні підприємства, а збитки не відшкодовують – вважають,  що  екологічні  витрати повинні нести країни, де розташовані підприємства.

        Державна охорона природних об’єктів здійснюється за категоріями об’єктів та територій, розроблених у Законі України про природно-заповідний  фонд   і має мету розширити  тариторії  заповідників,  зберегти  ландшафти,  рідкісні види звірів, птахів,  рослин.  Спостерігається  тиск  на  заповідники  збоку корумпованих чиновників, які дозволяють здійснювати забудови  на  територіях заповідників. Але громадські організації, мисливські та  єгерські  утворення в Україні чинять значний опір цьому явищу. Однією з найбільш важливих  задач охорони  природи  є  збереження  біологічного  різноманіття.  Конвенція  про біологічне  різноманіття,  схвалена  на  Конференції  ООН  з   навколишнього середовища та розвитку в  1992  році.  До  кінця  1993  року  Конвенцію  про біологічне різноманіття підписали 167 держав світу.5  На  території  України мешкає 45 тисяч  видів  тварин,  в  тому  числі  17  видів  земноводних,  20 плазунів, близько 400 видів птахів, 200 – риб. Флора рослин нараховує  майже 5 тисяч видів. Без збереження рослин та рослинності неможливо зберегти  види тварин.

        Спеціальною формою охорони природи є переселення рослин, тварин,  птахівв ті райони, де  вони  вимерли,  або  ж  можуть  прижитися  в  нових  умовах існування.  Таким прикладом є   успішне   відновлення  популяцій  бобрів  на території України.

         Отже, щодо вирішення екологічної ситуації в Україні,  то  можна  зробити

висновок: державу, громадські організації, єгерські і мисливські  товариства

та  багатох  громадян  країни   турбує  проблема  екології.  По   можливості

українське суспільство намагається у такий скрутний  час  зберегти  природнє середовище для майбутніх поколінь,  а головне те, що є бажання це робити.

4.3. Права громадян щодо якості довкілля

Згідно ст. 50 Конституції України, – кожен має право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище і на відшкодування збитків, завданих порушенням цього права. Серед головних прав споживачів, прийнятих у світі – право на чисте довкілля та об’єктивну інформацію про його стан. Однак... Хто відповідатиме за те, що Україна на екологічній карті ООН через погану екологію зафарбована чорним кольором. А це означає, що вона стала зоною, небезпечною для життя, особливо після чорнобильської катастрофи 1986 року. Але ми ж в цій зоні живемо і в іншу нас ніхто не запрошує! Уперта статистика загрозливо нагадує: за рівнем смертності ми попереду всієї Європи і живемо, в середньому, на 11 років менше інших європейців. За 10 років нас стало менше на 4 мільйони! Тільки в результаті чорнобильської катастрофи за минулі роки більше 120 тисяч осіб в Україні загинуло, після Чорнобиля в сотні разів збільшилася кількість серцево-судинних, онкологічних захворювань, туберкульозу. Сьогодні вже доведено, що 80% онкологічних захворювань – це екологічний рак. І, як кажуть лікарі, з особливою силою результати Чорнобиля виявляться в 3-4-му поколінні. Адже крім Чорнобиля на екологію України величезний вплив справляє велика кількість діючих АЕС, захоронення радіоактивних відходів. Обсяг токсичних відходів, за даними екологів, досяг 5 млрд. тонн. Живу природу методично знищують і шкідливі відходи промислового виробництва, пестициди, нітрати і інші наслідки варварського господарювання людини, викиди в атмосферу і водні джерела, які в окремих районах (Дніпропетровська, Луганська, Харківська, Донецька області) набувають загрозливого характеру. Наприклад, в Дніпродзержинську, Алчевську середня тривалість життя городян складає 47 років. Катастрофічно ростуть обсяги накопичених побутових і промислових відходів, загальна кількість яких перевищила 35 мільярдів тонн. А одвічні проблеми з утилізацією сміття, загроза експансії ГМО, неякісна їжа, вода і медикаменти. Проблеми з екологією в Україні не є секретом і для експертів Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), які стверджують, що в Україні залишилося лише 6% екологічно чистій території.

Оскільки головним завданням цивілізованої держави є захист інтересів своїх громадян, то екологічні права, екологічна безпека є складовою цих головних прав кожної людини. На жаль, в Україні ситуація дещо інакша. Наукова рада ВЕЛ минулого року зробила серйозну заяву про необхідність переходу на модель збалансованого розвитку, де економічна, екологічна та соціальна складові гармонійно поєднуються. Збалансований  розвиток – це такий розвиток суспільства, коли виробництво і споживання відбувається лише в тих межах, в яких екосистеми здатні до самовідновлення, до поглинання забруднення. Ще в 1992 році Україна приєдналася до міжнародного документу і взяла на себе зобов'язання забезпечити збалансований розвиток. На жаль, за більш ніж 15 років, що пройшли з того часу, в Україні так і не ухвалена стратегія збалансованого розвитку. Фактично ми спостерігаємо тільки споживацьке ставлення до природи. Можна нагадати слова, досить відомі в середовищі екологів, але слова людини, яка навіть не знала, що таке «екологія» – це вождь індіанського племені в Північній Америці. Він висловив таку глибоку думку: «Коли люди виловлять останню рибу в річці, коли вони не зможуть пити воду, бо не буде чистої води, лише тоді вони зрозуміють, що гроші не можна їсти». Це було сказано більше ста років тому і це – пряма відповідь на запитання. А нам слід пам'ятати, що 80% всіх захворювань в світі пов'язані з вживанням неякісної питної води та продуктів харчування. Історія людства саме про це й свідчить. Насправді людство пройшло величезний шлях у своїй взаємодії з природою, починаючи від перших кроків впливу на неї до таких останніх трагедій, як Чорнобильська аварія. Це свідчить про те, що люди довгий час навіть не усвідомлювали, яке лихо можуть вони чинити наслідками від своєї діяльності. Лише останнім часом всі дії цивілізованих країн свідчать, що більшість людей зрозуміли власну відповідальність за те, що відбувається на планеті. Тому і ухвалюються такі глобальні документи, як «Порядок денний на ХХІ століття», Кіотський протокол, який має мінімізувати негативний вплив парникових газів і зупинити потепління клімату.

Екологічну ситуацію в Україні слід визнати за катастрофічну: країна накопичила 30 мільярдів тонн відходів, з яких 5 мільярдів тонн, – високотоксичні, більше половини земель піддаються ерозії, непомірне техногенне навантаження призводить до того, що українці живуть в середньому на 11 років менше, ніж жителі інших країн Європи.

    Коли проаналізували програми політичних партій, які в 2007 році йшли на вибори, то в більшості їх взагалі не було такого розділу, як «Екологія». Були інколи загальні підходи до розв'язання екологічних проблем, але зовсім популістського характеру. І тому турбує, наскільки політики, прийшовши до влади, починають реалізовувати хоча б слабкі натяки на розв'язання екологічних проблем, визначені в їхніх програмах. Можна сказати, що видно дуже серйозну негативну тенденцію, яка відслідковується на рівні законопроектів, які подаються на розгляд в комітети Верховної Ради. Дуже багато законопроектів лобіюється промисловими, підприємницькими колами. І навіть на проблеми екології вони дивляться тільки зі своєї точки зору. Нещодавно на засіданні комітету Верховної Ради з екологічної політики розглядався законопроект, внесений одним з депутатів, про екологічні пільги для підприємств в гірничозбагачувальній та металургійній галузі. І це вже не перша спроба головним підприємствам-забруднювачам вибити підтримку за рахунок саме державних коштів. Знову і знову цей законопроект «випливає» все в новій якості, з новою назвою, але на меті має те ж саме – залишати природоохоронні кошти на підприємстві, нібито для того, аби вони покращували стан довкілля. Ще один законопроект недавно розглядався – про спрощення процедури виділення земельних ділянок під розробку нафтових і газових родовищ в Україні. Знову ж таки – під виглядом забезпечення енергетичної незалежності України. Або розглядався законопроект про скасування стандартизації і сертифікації продуктів з-за кордону. Це також еколого небезпечний законопроект. А ті, хто його лобіюють, мають певні групові інтереси і їм байдуже, чи буде здоровою нація, чи ні.

В Європі є жорсткі адміністративні заходи, штрафні санкції, адекватні до того, яка шкода завдається природі. Якби тільки наша держава почала застосовувати санкції спочатку до комунальних структур, промислових підприємств, то звичайні громадяни одразу ж адекватно на це зреагували б. Бо коли звичайний громадянин бачить як зростає будинок на березі Дніпра, а все сміття з будівництва вивозиться до лісосмуги, він думає: «Якщо вони собі це дозволяють, то чому ж і мені не можна?» Згідно статистичним даним, рівень шкідливих викидів в атмосферне повітря досяг максимальної відмітки за останні 10 років і склав 7027,6 тис. тонн. 70% дерев в Києві хворіють. Це свідчить про несприятливу екологію, оскільки дерево першим реагує на стан навколишнього середовища. В Україні існує 290 джерел забруднення підземних вод, 69,1% проб з поверхневих водоймищ не відповідають нормам ні за одним показником, 1200 населених пунктів не можуть використовувати місцеві джерела води, третина населення використовує воду не з центрального водопроводу (тобто, з колодязів, бюветів і ін.). При цьому вода в колодязях поблизу великих населених пунктів не придатна до споживання. Більшість представлених в Україні фасованих вод – штучного походження.

         Останнім часом Україна поступово перетворюється в зону суцільної екологічної катастрофи, щороку все більше коштів витрачається на ліквідацію їх наслідківю. Спочатку катастрофи спричиняють, а потім десятки років фінансують наслідки. Мільярди гривень за останні двадцять років витрачено на ліквідацію наслідків чорнобильської катастрофи і це буде продовжуватися ще десятки й десятки років. Так само аварія з фосфором. Коли вона відбулася, в складі комісії не було жодного науковця з Національної академії наук, з інституту органічної і неорганічної хімії. Тобто тих людей, які десятками років цю тему вивчають. Не запросили жодного фахівця! Один міністр говорить: «лийте воду», інший: «лийте піну» – і це все призвело до пожежі, отруєння середовища… Керченська протока. Страшенна для моря катастрофа. Коли затонув наш корабель в Південно-Китайському морі, та з нас за кожний розлитий літр нафтопродуктів взяли по 15 тисяч доларів – такі штрафні санкції. Тож, якщо порахувати те, що розлилося в Чорному морі, в Керченській затоці, – то це 3 млрд. доларів. Стільки нам мала заплатити Росія. Але ж вона і не збираються цього робити. Всюди в екологічному питанні ми бачимо безвідповідальність чиновників, які займають ті чи інші державні посади, некомпетентність більшості державних службовців, що приймають екологічно важливі рішення. Системно в Україні порушується стаття 7 Закону про охорону навколишнього природного середовища, згідно якої всі посадовці, які мають відношення до прийняття екологічно важливих рішень, повинні мати відповідну освіту, досвід роботи і навички роботи в цій галузі. У нас такої практики немає.

В Україні існує 290 джерел забруднення підземних вод, 69,1% проб з поверхневих водоймищ не відповідають нормам ні за одним показником, 1200 населених пунктів не можуть використовувати місцеві джерела води, третина населення використовує воду не з центрального водопроводу (тобто, з колодязів, бюветів і ін.). При цьому вода в колодязях поблизу великих населених пунктів не придатна до споживання. Більшість представлених в Україні фасованих вод – штучного походження.

          Україна має змінити стратегію екологічної політики, щоб забезпечити збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, тих ресурсів та безцінних скарбів, які б ми могли передати наступним поколінням. Державні службовці мають виконувати свої функціональні обов'язки, відпрацьовувати ту заробітну плату, яку отримують за рахунок наших податків. Ми, платники податків, їх найняли на роботу. Але виходить, що ті, кого ми найняли, некваліфіковані. Екологічні громадські організації багато років накопичують пропозиції, передають їх владі, і щоразу приходить новий міністр, який починає все спочатку. Насправді, вже все давно придумано. Але, здається, немає бажання. В програмі нового уряду, із 99 сторінок лише 2 присвячені питанням охорони довкілля. То чого ж очікувати? В пресі вже не один рік існують висловлювання про те, що ГМ-рослини – це «їжа Франкенштейна», атомна бомба, яка не розпадається, а розмножується і таке інше. Отже, оцінюючи ризики, пов'язані з ГМО, слід наголосити, що для людства і взагалі для природних екосистем вони надто суттєві. ГМО з`явились ще наприкінці 80-х років минулого століття і відтоді перед вченими постають непрості питання, пов`язані з прогнозуванням можливих, нині недостатньо досліджених, наслідків поширення ГМО та безконтрольного вживання ГМ-продуктів. Що таке генетично модифікований організм (ГМО) – це організм, який має в собі нову, неприродну для себе комбінацію генетичного матеріалу, переміщеного завдяки генній інженерії. Так зване генетичне забруднення, яке відбувається на фоні втрат біологічного та генетичного різноманіття, стає однією з найбільших загроз сучасності. За останнє десятиріччя площа засіяна трансгенами збільшилась на планеті у 40 разів. Якщо 1996 році площі під вирощування ГМО складали приблизно 2,8 млн га, то нині фахівці називають цифру понад 85 мільйонів гектарів. Представники міжнародних організацій, які протидіють неконтрольованому розповсюдженню ГМО заявляють, що українські ринки вже насичені ГМ-продукцією, проте, на відміну від країн ЄС, вона тут не маркована.

За результатами дослідження «природності» продуктів, яке провів «Укрметртестстандарт» у київських супермаркетах, трангсени є навіть у дитячому харчуванні. Було перевірено 42 зразки найменувань продукції – ковбаси, шинка, пельмені, каші швидкого приготування. У 18 з них виявлено вміст ГМ сої понад 5 %. 1 серпня 2007 р. уряд ухвалив постанову «Питання обігу харчових продуктів, що містять генетично модифіковані організми», проект якої готувала Всеукраїнська екологічна ліга. Постановою передбачалось запровадження обов'язкового маркування харчових продуктів, які містять генетично модифіковані організми, вміст яких перевищує 0,9 відсотка та заборону ввезення, виробництва та реалізації харчових продуктів, що містять генетично модифіковані організми, призначених для дитячого харчування. 21 листопада 2007 р. було відмінено цю Постанову. Отже, постанова КМУ, яка мала вступити в дію з 1 листопада, а потім термін її введення було на місяць перенесено, так і не набула чинності. Лобісти ГМО-продуктів таки досягли свого. Але активісти Всеукраїнської екологічної ліги 7 грудня 2007 р. підготовили та подали позовну заяву в Окружний адміністративний суд міста Києва на незаконні дії Кабінету Міністрів України в цьому питанні. 11 лютого 2008 р. Окружний адміністративний суд міста Києва скасував рішення уряду про відміну Постанови № 985 «Питання обігу харчових продуктів, що містять генетично модифіковані організми» від 1 серпня 2007 р. Вже найближчим часом Уряд має забезпечити обов'язкове маркування продуктів харчування, які містять ГМО та заборонити використання ГМО у продуктах дитячого харчування.

Висновки до 4 розділу

              В Україні досить мало громадських екологічних організацій , які б захищали права населення щодо якості довкілля. Поки що  в  світі  відсутній  цілісний  механізм  вирішення  екологічних проблем. Це пов’язано з неготовністю урядів та населення до  прийняття  ідеї колективної відповідальності людства за збереження біосфери.  Екологічну ситуацію в Україні слід визнати за катастрофічну: країна накопичила 30 мільярдів тонн відходів, з яких 5 мільярдів тонн, – високотоксичні, більше половини земель піддаються ерозії, непомірне техногенне навантаження призводить до того, що українці живуть в середньому на 11 років менше, ніж жителі інших країн Європи.

          Україна має змінити стратегію екологічної політики, щоб забезпечити збереження біологічного і ландшафтного різноманіття, тих ресурсів та безцінних скарбів, які б ми могли передати наступним поколінням.

ОХОРОНА  ПРАЦІ

5.1. Роль органів влади в управлінні охороною праці
 

Закон України «Про охорону праці» вперше чітко визначив політику держави у сфері захисту інтересів як найманих працівників, так і роботодавців у трудовому процесі, законодавчо закріпив право працівника на безпечну працю. Згідно з цим Законом роль держави та її інститутів в охороні праці не зводиться до створення правових норм і адміністративного нагляду. Держава розробляє й реалізує заходи, спрямовані на створення цілісної системи державного управління охороною праці, організує контроль за виконанням відповідних законодавчих і нормативних актів, координує діяльність центральних та місцевих органів виконавчої влади в цій сфері, ініціює розробку конкретних програм у галузі безпеки та гігієни праці, стежить за їх виконанням.

Управління охороною праці — це підготовка, прийняття і реалізація правових, організаційних, науково-технічних, санітарно-гігієнічних, соціально-економічних та лікувально-профілактичних заходів, спрямованих на збереження життя, здоров’я й працездатності людини в процесі трудової діяльності. Основними завданнями управління охороною праці є: опрацювання заходів щодо здійснення державної політики з охорони праці на регіональному і галузевому рівнях, а також підготовка, прийняття та реалізація заходів, спрямованих на:

―                   забезпечення належних, безпечних і здорових умов праці;

―                   забезпечення утримання в належному стані виробничого устаткування, будівель і споруд;

―                   пропаганду охорони праці;

―                   облік, аналіз та оцінку стану умов і безпеки праці;

―                   забезпечення страхування працівників від нещасного випадку на виробництві та профзахворювання.

Державне управління формулює державну політику в галузі охорони праці — пріоритет життя і здоров’я працівника щодо результатів виробничої діяльності. Держава приймає нормативно-правове законодавство в галузі охорони праці, встановлює обов’язки, права і відповідальність щодо проведення державної політики, створює відділи з питань охорони праці при держадміністраціях, навчально-методичні й експертно-технічні центри, систему нагляду за охороною праці, санітарно-епідеміологічні служби, органи пожежної, екологічної безпеки, фонд соціального страхування від нещасних випадків і профзахворювань та інші наглядові і контролюючі органи, а також систему виробничо-технічного, інформаційного, наукового й фінансового забезпечення діяльності в галузі охорони праці.

У ринкових умовах виникає три центри управління охороною праці: державне управління, управління з боку керівництва підприємства, управління з боку працівників підприємства.

Таким чином, управління охороною праці в ринкових умовах полягає в тому, що:

―                   держава створює законодавство в галузі охорони праці, комплекс наглядових інспекцій, у завдання яких входить забезпечення застосування прийнятих нормативно-правових актів, інфраструктуру виробничо-технічного, інформаційного, наукового і фінансового забезпечення діяльності в галузі охорони праці;

―                   власник підприємства економічно заінтересований у тому, щоб його працівники не травмувалися і не хворіли, а тому забезпечує виконання на підприємстві всіх нормативно-правових актів про охорону праці. Він повинен широко залучати працівників та уповноважених трудових колективів до управління охороною праці, пропагувати серед працівників культуру здоров’я;

кожний працівник повинен дбати про здоровий стиль життя і праці, постійно підвищувати свій кваліфікаційний, фізичний та психофізіологічний стан, програмувати шлях здорового довголіття, запобігання випадків травматизму і захворювань. Він повинен негайно повідомити свого керівника про виникнення будь-якої небезпечної ситуації. Керівник не може вимагати від працівника виконання роботи до усунення небезпечної ситуації (пошкодження огорожі, блокування, сигналізації, запиленості, загазованості тощо).

Згідно із Законом України «Про охорону праці» політика держави у сфері захисту інтересів як найманих працівників, так і роботодавців, принципи державної політики в галузі охорони праці базуються на:

―                   повній відповідальності власника за створення безпечних і нешкідливих умов праці;

―                   комплексному розв’язанні завдань охорони праці на основі національних програм з цих питань та з урахуванням напрямів економічної і соціальної політики, досягнень у галузі науки й техніки;

―                   соціальному захисті працівників, повному відшкодуванні шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

―                   встановленні єдиних нормативів з охорони праці незалежно від форм власності і видів їх діяльності;

―                   використанні економічних методів управління охороною праці, проведенні політики пільгового оподаткування, що сприяє створенню безпечних і нешкідливих умов праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці;

―                   здійсненні навчання населення, професійної підготовки й підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

―                   забезпеченні координації діяльності державних органів, організацій та об’єднань громадян, які вирішують різні проблеми охорони здоров’я, гігієни і безпеки праці;

―                   міжнародному співробітництві в галузі охорони праці.

Враховуючи той факт, що стан охорони праці відбивається практично на всіх показниках якості життя суспільства (тривалості життя людей, стані їх здоров’я, збереженні національного багатства), наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 22.10.2001 р. № 432 затверджена Концепція управління охороною праці. Концепція спрямована на реалізацію положень Конституції та законів України щодо забезпечення охорони життя й здоров’я працівників у процесі трудової діяльності, створення безпечних і нешкідливих умов праці на кожному робочому місці, а також належних умов для формування у працівників свідомого ставлення до особистої безпеки та безпеки оточуючих, впровадження нових і вдосконалення існуючих механізмів управління в галузі охорони праці.

Метою концепції є реалізація конституційного права працюючих на належні, безпечні й здорові умови праці. Концепція складається з розділів:

1.                  Загальні положення.

2.                  Державна політика управління охороною праці.

3.                  Реформування у сфері управління охороною праці.

В основу розробки концепції покладені такі принципи:

―                   принцип обов’язкового забезпечення безпеки людини, пріоритету життя і здоров’я працівника стосовно результатів виробничої діяльності підприємств;

―                   принцип плати за ризик. У багатьох країнах економічні пільги і санкції є важелями державної політики у галузі охорони праці. За розрахунками німецької ради підприємців, наслідки нещасних випадків коштують у 10 разів дорожче, ніж вартість заходів щодо їх попередження. Невипадково в багатьох розвинутих країнах інвестування в заходи з охорони праці вважаються вигідним бізнесом;

―                   принцип добровільності й прийнятності ризику, тобто ніхто не має права наражати людину на ризик без її згоди;

―                   принцип правового регулювання ризику, тобто наявності державних законів, що встановлюють систему заборон і норм попередження нещасних випадків та профзахворовань, а також обов’язкову відповідальність за порушення цих законів;

―                   принцип доступності й відкритості інформації з питань охорони праці.

Кабінет Міністрів України постановою від 10 жовтня 2001 р. № 1320 затвердив Національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, яка передбачає комплексне розв’язання проблем охорони праці, забезпечення пріоритету здоров’я працівників, їх соціального захисту, створення належних, безпечних і здорових умов праці на виробництві.

Перший розділ програми «Організаційні заходи» передбачає проведення атестації робочих місць з небезпечними та шкідливими умовами праці, створення національного реєстру канцерогенних небезпечних підприємств, цехів і професій тощо.

Другий розділ «Пріоритетні науково-технічні дослідження і розробки з охорони праці» містить 45 заходів. Серед них:

―                   завершення розробки та впровадження на вугільних шахтах автоматизованої системи контролю пиловибухобезпеки;

―                   розробка автоматизованої системи контролю параметрів роботи потенційно небезпечного устаткування;

―                   створення засобів шумопоглинання для пневматичних пристроїв технологічного устаткування;

―                   розробка методики проведення гігієнічних досліджень і оцінки умов праці, методики дослідження важкості та напруженості трудового процесу для впровадження гігієнічної класифікації праці за показниками шкідливості й небезпечності факторів виробничого середовища, важкості та напруженості трудового процесу;

―                   розробка і впровадження у провідних галузях промисловості системи професійного психофізіологічного добору спеціалістів, зайнятих на роботах з підвищеним рівнем небезпеки  тощо.

Третій розділ «Нормативно-правове забезпечення охорони праці» передбачає приведення нормативно-правових актів з питань охорони праці відповідно до вимог директив Європейського Союзу.

Четвертий розділ «Забезпечення працівників засобами колективного захисту та контролю виробничого середовища» містить вісім заходів. Серед них:

―                   створення приладів для здійснення контролю мікроклімату на робочих місцях ;

―                   розробка апарату (приладів) для вимірювання радіаційного випромінювання у вугільних шахтах для проведення оцінки і здійснення контролю безпечних умов праці .

П’ятий розділ «Інформаційне забезпечення охорони праці» передбачає випуск періодичних інформаційних видань з охорони праці.

Шостий розділ програми «Міжнародне співробітництво у галузі охорони праці» присвячений вивченню досвіду зарубіжних країн у сфері охорони праці, участі у діяльності міжнародних організацій.

Фінансування Національної програми здійснюється за рахунок коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань, Державного бюджету, а також інших джерел. На виконання заходів програми передбачені витрати у розмірі 23,07 млн грн, у тому числі з Державного бюджету — 4,29 млн грн.

Організаційне забезпечення виконання Національної програми здійснюватиме Держнаглядохоронпраці. Міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади запропоновано розробити галузеві та регіональні програми з урахуванням положень Національної програми.

Важливого значення в ринкових умовах набуває вдосконалення системи управління охороною праці. У зв’язку з цим виділяють основні концептуальні принципи і напрями поліпшення управління охороною праці, такі як:

―                   соціальна й особистісна спрямованість форм і методів управління охороною праці, орієнтованих на формування нової, працеохоронної ідеології мислення щодо безпечної трудової діяльності;

―                   удосконалення організації безпечного виконання робіт на всіх стадіях та етапах трудових і виробничих процесів: у період технологічної підготовки, тобто до початку роботи, в процесі роботи і після її закінчення;

―                   зміна стратегії забезпечення безпеки праці на основі переходу до управління виробничим (професійним) ризиком, поліпшення умов праці, доведення їх до нормативних вимог;

―                   цільова спрямованість працеохоронної політики, перехід від адміністративних до економічних методів управління на основі досконалішого механізму регулювання та мотивації по всій ієрархічній вертикалі: від державного рівня до рівня підприємств, який забезпечує загальну заінтересованість у створенні умов для безпечного виконання робіт і додержання заходів безпеки, техніко-технологічне удосконалення;

―                   поліпшення професійної підготовки й профдобору з урахуванням психофізіологічних та особистісних якостей і факторів;

―                   удосконалення та підвищення ефективності системи контролю за додержанням правил безпеки на всіх етапах виробництва, функціонуванням системи управління охороною праці, виконанням у встановлені строки організаційно-розпорядчих документів і рішень;

―                   виділення необхідних (адекватних) фінансових ресурсів для реалізації цільових завдань у галузі технічної, організаційної, соціальної політики, спрямованих на профілактику травматизму, професійних захворювань та аварій.

На перше місце поставлено соціальний та особистісний напрями вдосконалення системи управління охороною праці.

5.2. Органи державного управління охороною праці: їх компетенції та

       повноваження

управління охорона праця профспілковий громадський

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють:

―                   Кабінет Міністрів України, Державний департамент з нагляду за охороною праці в складі Міністерства праці та соціальної політики України (Держнаглядохоронпраці);

―                   на регіональному рівні — Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації й органи місцевого самоврядування;

―                   на галузевому рівні — міністерства та інші центральні органи виконавчої влади.

Державне управління охороною праці здійснюється шляхом сукупності скоординованих дій органів державного управління охороною праці, органів місцевого самоврядування за участю об’єднань роботодавців, професійних спілок та інших представницьких органів з реалізації основних напрямів соціальної політики в галузі охорони праці, спрямованих на забезпечення безпечних і здорових умов праці.

Управління охороною праці на всіх рівнях — державному, регіональному, галузевому, на рівні підприємства, підприємців базується на законодавчих та нормативно-правових актах про охорону праці.

Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики щодо управління охороною праці, визначає функції міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади щодо створення безпечних і нешкідливих умов праці, затверджує національну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці й виробничого середовища.

Для реалізації цілісної системи державного управління охороною праці при Кабінеті Міністрів України створена Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення. Вона розробляє та вживає заходів щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві, організовує контроль за виконанням відповідних законодавчих актів і рішень уряду України, координує діяльність центральних і місцевих органів виконавчої влади з цих проблем.

Державний нагляд за виконанням законів про працю міністерствами, відомствами, підприємствами та їх службовими особами покладений на Генерального прокурора. До органів Державного нагляду за станом охорони праці відносяться Держнадзор, Держатоменергонадзор, Держсаннадзор, Держенергонадзор, Держстандарт, діючі згідно з положеннями про ці органи (рис. 5.1).

Рис. 5.1. Державний нагляд за виконанням законів про працю

Органи, які здійснюють управління, нагляд і контроль за станом умов праці та охорони праці

Комплексне управління охороною праці в державі, у тому числі й державний нагляд за охороною праці здійснює Державний департамент з нагляду за охороною праці (Держнаглядохоронпраці), який виступає правонаступником Комітету з нагляду за охороною праці. Основними завданнями департаменту є реалізація державної політики у сфері охорони праці та виробничої безпеки, комплексне управління охороною праці, здійснення державного нагляду за додержанням вимог законодавчих та інших нормативно-правових актів щодо безпечного проведення робіт, а також охорони надр.

Державний департамент з нагляду за охороною праці виконує такі функції:

―                   розробляє за участю міністерств, інших центральних органів виконавчої влади і профспілок Національну програму поліпшення безпеки, гігієни праці та виробничого середовища, контролює її виконання;

―                   організовує й здійснює державний нагляд за додержанням у процесі трудової діяльності вимог законодавчих, міжгалузевих, галузевих та інших нормативних актів щодо охорони праці за відповідністю вимогам нормативних актів з охорони праці діючих технологій, технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування, транспортних та інших засобів;

―                   проводить експертизу проектів будівництва підприємств і виробничих об’єктів, розробок нових технологій, засобів виробництва на їх відповідність нормативним актам про охорону праці;

―                   здійснює облік та аналіз аварій і нещасних випадків на виробництві, розробляє на цій основі пропозиції щодо профілактики аварійності й виробничого травматизму тощо.

Працівники Держнаглядохоронпраці мають досить широкі повноваження: від накладання штрафів до зупинки експлуатації підприємств, об’єктів, окремих виробництв, цехів і дільниць, робочих місць та обладнання, до усунення порушень вимог щодо охорони праці.

Для виконання своїх функцій Держнаглядохоронпраці створює територіальні управління й інспекції. Основними завданнями територіального управління Держнаглядохоронпраці згідно з Типовим положенням про територіальне управління Комітету з нагляду за охороною праці України, затвердженим наказом Комітету з нагляду за охороною праці України 2 липня 1998 р. № 135, є: