Галузеве законодавство в соціальній роботі з біженцями та мігрантами

ВІДКРИТИЙ МІЖНАРОДНИЙ УНІВЕРСИТЕТ РОЗВИТКУ ЛЮДИНИ

“УКРАЇНА”

 

ІНСТИТУТ СОЦІАЛЬНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

 

КАФЕДРА СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ І ПЕДАГОГІКИ

з  галузевого законодавства в соціальній роботі

 

Реферат

 

на тему:

“ Галузеве законодавство в соціальній роботі з біженцями та мігрантами ”

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Виконала:

студентка 3-го курсу,

групи СР-31/12

Зацерковна Наталія

 

Викладач:

Базиленко Анастасія Константинівна

 

 

Київ - 2014

Зміст

Вступ

1.Визначення понять «міграція, мігранти, біженці».

2. Правові аспекти соціальної роботи з мігрантами в Україні.

3. Практична соціальна робота з мігрантами.

Висновок

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Термін "міграція населення" (від лат. migratio - переселення) позначає процес переселення (переміщення) людей, що перетинають границі тих чи інших територій зі зміною місця проживання  назавжди чи на тривалий термін. По визначенню ООН, міграцією вважається переміщення осіб на термін більш 6 місяців. Існує і більш широке тлумачення цього поняття, відповідно до якого: міграція - усі види руху населення, що мають суспільну значимість, аж до переміщення з пригороду в місто, всередині міста, з будинку на роботу і назад.

Виділяють 4 основних типи міграції: епізодичну (поїздки на відпочинок, навчання), маятникову (переміщення по відносно стабільних маршрутах в одну сторону, а потім назад), сезонну (як правило на сезонні роботи) - поворотні типи; і безповоротний тип міграції, що і є таким у строгому змісті слова. Переважно саме безповоротний тип, який породжує найбільшу кількість проблем і є об’єктом соціальної роботи.

По ступені керованості розрізняють організовану міграцію, здійснюваний при участі державних чи суспільних органів, і неорганізовану (стихійну), що здійснюється силами і засобами самих мігрантів. Прикладом організованої міграції може служити освоєння цілини в 50-рр., напрямок по путівках комсомолу на будівництво важливих об'єктів і ін.

Стосовно переміщення розрізняють: добровільну, змушену і примусову міграцію. Добровільна міграція здійснюється людиною по власній волі в пошуках кращого місця роботи, житла, у зв'язку з потребою в одержанні утворення і т.д. Приклади примусової міграції можна знайти в сучасній історії - це і сталінські депортації народів, і практика вивозу радянських громадян на роботи в Німеччину фашистськими окупантами в роки Великої Вітчизняної війни. Під визначення змушеної міграції попадають особи, змушені залишати місце свого проживання через воєнні дії, які рятуються від тих чи інших природних чи антропогенних катаклізмів (наслідку землетрусів, повеней, промислових аварій і т.п.).

Ще одна ознака поділяє мігрантів на ті, хто переселяється в межах однієї держави - внутрішня міграція і зовнішня міграція - еміграція й імміграція - відповідно виїзд і в'їзд громадян з однієї країни в іншу на постійне  чи проживання на більш-менш  тривалий термін.

Об’єктом турботи соціальних служб є переважно особи які в’їжджають в країну – іммігранти. Згідно законодавства України імміграція -  це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб  без  громадянства на постійне проживання.

Відповідно: “іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну  на  постійне  проживання, або,  перебуваючи в Україні на законних підставах,  отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання”.

Однією з найбільш значних у кількісному відношенні, та однією з найскладніших у соціальному плані груп мігрантів є біженці.

Хоча по своїй етимології терміни "мігранти", і "біженці" близькі й означають осіб, що перемінили (тимчасово чи назовсім) місце свого проживання, однак біженці є особливою групою, яка досить суттєво відрізняється від інших груп мігрантів, має свій особливий статус, та потребує особливих підходів у соціальній роботі. Тому і у міжнародному праві і юридичних системах ряду держав розуміння цих і ряду інших визначень є різним. Відповідно зміст і основні аспекти технології соціальної роботи з мігрантами багато в чому детермінується тим, до якого розряду, по своєму соціальному і юридичному статусі вони належать: мігранти, іммігранти, біженці, переміщені особи і переселенці.

По визначенню Конвенції ООН про статус біженців (прийнятій 28 липня 1951 р.), біженці це особи, що були змушені залишити свою країну "через обґрунтовані побоювання, що їх будуть переслідувати по расових, релігійних, національних причинах, за приналежність до визначеної соціальної  групи чи за політичні переконання.

Цілком узгоджується з цим міжнародно прийнятим визначенням і термін біженці, прийнятий національним законодавством України. Згідно законодавства України, біженець – це “особа,  яка не є громадянином України і  внаслідок цілком  обґрунтованих  побоювань  стати  жертвою  переслідувань за ознаками  раси,   віросповідання,   національності,   громадянства (підданства), належності до певної соціальної групи або політичних переконань,  перебуває  за  межами  країни   своєї   громадянської належності  та  не  може користуватися захистом цієї країни або не бажає користуватися цим захистом внаслідок таких  побоювань,  або, не  маючи громадянства (підданства) і перебуваючи за межами країни свого попереднього постійного проживання,  не  може  чи  не  бажає повернутися до неї внаслідок зазначених побоювань”. Якщо ще років з 10-13 тому проблеми біженців для України не існувало, то сьогодні з розвитком конфліктів в деяких колишніх республіках СРСР та на близькому сході, а також в зв’язку з тим, що кордони держави стали “прозорими”, проблема біженців, та мігрантів із бідних країн сходу та Африки стає на сьогодні найбільш гострою та потребує все більшої уваги держави, в тому числі соціальних служб.

Міграційні процеси, якщо вони крупно масштабні, мають істотні наслідки для держави, а тому завжди знаходяться в центрі уваги не тільки міграційних служб, але і соціальних працівників.

Мігранти - це люди, які у більшій чи меншій мірі попадають у ситуацію маргіналізації в силу втрати своїх "територіальних коренів". Звичка, прихильність до визначеного місцеперебування впливає  на соматичне і психічне здоров'я людини, її етику, почуття господаря, сприйняття природи, а також внутрішнього простору. Ці впливи знаходять вихід на проблеми етносу, продовження роду, родини.

Для мігрантів характерно добровільна чи змушена зміна (утрата) колишньої территоріальності, що спричиняє, як правило, тимчасову чи постійну "поразку" багатьох з перерахованих, а також ряду інших прав. Ці зміни болісно обертаються для фізичного і психологічного здоров'я, духовності (почуття гідності), професійної активності (працевлаштування за фахом) змушених мігрантів. При вимушеній міграції серйозно порушується соціальна інтеграція людини: з одного природного і соціального середовища вона переміщається в іншу, болісно розриваючи безліч природно-антропологічних зв'язків і штучно створюючи такі зв'язки на новому місці. У цьому сутність об'єкта і предмета соціальної роботи з мігрантами як маргиналами, що потерпіли "поразку" у соціальних і природно-антропологічних правах.

 

1). Правові аспекти соціальної роботи з мігрантами в Україні.

Правовий аспект інтеграції мігрантів стосується об'єктивних і суб'єктивних моментів. Перші - це забезпечення правової нормативної бази фінансування, матеріального постачання, організації, підготовки штатів соціальних працівників, а також забезпечення життєдіяльності мігрантів, створення необхідної інфраструктури. Другі - це підтримка правового достоїнства людини, що попадає у важкі маргіналізуючі, дезінтегруючі обставини і що намагається реінтегруватись в новому співтоваристві.

Світове співтовариство вже накопичило чималий досвід вирішення цих проблем, їх правового регулювання і закріпило основи такого цього регулювання у відповідних основних міжнародних правових актах.

Основними міжнародними документами які містять обов’язкові норми щодо регулювання цих процесів є:

Конвенція про захист прав людини та основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11;

Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів, підписана в Страсбурзі 24 липня 1977 року;

Міжнародна конвенція Про статус біженців. Прийнята 28.07 1951р. (до якої Україна приєдналась лише в цьому році).

Основним міжнародним правовим актом який визначає і гарантує права людини є Конвенція про захист прав людини та основних свобод із поправками, внесеними відповідно до положень Протоколу № 11. Серед всіх основних прав і свобод які зобов’язались дотримуватись і гарантувати уряди країн які підписали цю конвенцію статтею 141 передбачена гарантія заборони дискримінації: “Здійснення прав i свобод, викладених у цій Конвенції, гарантується без будь-якої дискримінації за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного або соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження або інших обставин”.

Норми європейської Конвенції про правовий статус трудящих-мігрантів, встановлюють основні вимоги щодо регулювання легальної трудової міграції (форми добору, проїзду, реєстрації, видачі дозволів на роботу та проживання і т. ін.).

Конвенція про правовий статус біженців визначає основні умови щодо набуття особою яких особа може отримати статус біженця та основні зобов’язання які беруть країни, що підписали цю конвенцію щодо осіб які визнані біженцями.

Основними правовими актами України, що визначають правовий статус іммігрантів та біженців є Конституція України, Закон України Про громадянство України, Закон Про реабілітацію жертв політичних репресій.

Бажання України інтегруватись в Європейське співтовариство підняло планку вимог до національного Законодавства в тому числі і щодо законодавства яке регулює міграційні процеси та питання біженців.

Для приведення вітчизняного законодавства у відповідність з нормами міжнародних актів парламентом України прийняті в останній час ряд важливих Законодавчих актів.

Основними правовими нормативними актами, що сприяють інтеграції мігрантів в українське суспільстві є Закон України про імміграцію (від 7.06. 2001р. N 2491-ІІІ) та закон України Про біженців (21.06 2001р. N 2557-ІІІ).

Ці закони визначають коло осіб які можуть отримати статус іммігранта чи біженця, визначають порядок надання такого статусу, та визначають сам статус таких осіб. Законодавством визначаються ті умови які надають особі можливість отримати той чи інший статус, порядок його отримання та оформлення, визначаються функції та повноваження державних органів які здійснюють роботу з мігрантами.

Також в Україні прийнято ряд нормативних актів які регулюють міграційні процеси окремих категорій мігрантів, це в першу чергу стосується депортованих народів. Так в 2002 році кабінетом міністрів були прийняті програми розселення та адаптації депортованих народів.

 

Організаційні і технологічні підходи до соціальної  

роботи з мігрантами.

 

Дослідження міжнародного досвіду показує, що в роботі з мігрантами вирішальну роль грає міграційна урядова політика, практичне виконання якої у всіх сферах державної і суспільної діяльності забезпечує чітко сформульована програма з питань відносин між різними громадами.

Встановлення добрих відносин між різними громадами припускає надання іммігрантам міцного правового статусу і рівних можливостей для їхньої участі в різних сферах життя суспільства. Тільки на цій основі можуть розвиватися рівноправні міжнаціональні відносини і життєдіяльність діаспори. Ґрунтуючись на досвіді інших країн, можна зробити висновок, що політика і технологія з питань етнічних відносин і роботи з мігрантами в обов'язковому порядку повинні бути сформовані з урахуванням ряду принципів:

по-перше, варто виходити з припущення, що більшість іммігрантів залишаться на постійне (чи тривале) проживання в приймаючій країні і що вони можуть внести немаловажний вклад у її економіку;

по-друге, необхідно усвідомлювати вирішальну роль органів державної влади в сприянні адаптації й інтеграції іммігрантів і в розвитку добрих міжобщинних відносин; це, у свою чергу, дає підставу припускати, що буде забезпечена законодавча база для заходів, спрямованих на досягнення рівності можливостей, боротьбу з дискримінацією мігрантів і в необхідних випадках здійснення успішної інтеграції іммігрантів. З іншого боку, необхідно заохочувати іммігрантів розвивати в собі почуття приналежності до нового суспільства; владні структури і громадські організації повинні сприймати іммігрантів і їхніх лідерів як необхідних партнерів у справі встановлення між громадських відносин;

по-третє, варто усвідомлювати, що інтеграція і встановлення добрих відносин між місцевим населенням і мігрантами - це процес, розрахований на тривалий період. Міжнародні конвенції і досвід ряду країн підтверджують, що іммігранти, що прожили довгий термін у приймаючій країні, особливо ті з них, хто в ній народився, повинні мати можливість без проблем одержати її громадянство, що було б найбільш ефективним методом розвитку в них почуття приналежності до суспільства, у якому вони живуть. В умовах загострення міграційної ситуації дуже важливо заснувати в місцях зосередження іммігрантів офіційні органи, що займалися б здійсненням і координацією дій, спрямованих на досягнення мігрантами рівних можливостей, їхню інтеграцію й асиміляцію. Правові засоби боротьби з дискримінацією повинні доповнюватися іншими засобами, особливо в області освіти й інформації, спрямованими на рішення конкретних проблем різних категорій мігрантів у країні перебування.