Основні розділи класичної риторики. Основні поняття класичної риторики

 Ці три основоположні  категорії класичної риторики  можна визначити як три важливі наукові критерії, успадковані й іншими філологічними (і не тільки) науками, що розвинулися дотично до риторики: критерій істинності (логос), критерій щирості (етос), критерій відповідності мовної поведінки (пафос).

 В античній риториці  категорія етосу розумілася досить широко. Вона охоплювала такі поняття, як справедливість, благо, щастя, доброчинність, краса, користь у їх поєднаності і залежностях. Утверджувалися всі позитивні якості, осуджувалися негативні. Проте кожний вид промов (а Арістотель вважав, що є й три види риторик) — судових, дорадчих, похвальних (епідейктичних)—мав свій етос. В основі етосу судових промов лежить справедливість або несправедливість, а всі інші моральні поняття є супутніми, так само у дорадчих — користь або шкода, у похвальних — хвала чи хула. Позивач у суді шукає справедливість, а одержати може й несправедливість, дорадник радить або вдає, що радить, на користь, а вийти може й на зло. Той, хто вихваляє або гудить, керується прекрасним або потворним і відповідно оцінює, але має прагнути тільки прекрасного. Прекрасне те, що є благом, і воно заслуговує на похвалу.

 Про характер етосу  церковної риторики — гомілетики  — можна судити з уривка  проповіді одного з перших  християнських ораторів — проповідника  Василя Великого: ".. .будь добрим з другом, не злопам'ятним до зухвалих, людинолюбним до смиренних, утішай злощасних, відвідуй хворих, зовсім ні до кого не стався презирливо, вітай з приємністю, відповідай зі світлим обличчям, до всіх будь прихильним, доступним, не хвалися сам, не змушуй інших говорити про тебе, приховуй, скільки можеш, свої переваги, а в гріхах сам себе звинувачуй...".

 У давньоукраїнській  риториці невідомого автора "Сказання  про сім вільних мудрощів" риторика  подається через персоніфікований  образ мудрості і чесності: ".

..я — мудрість солодкомовного  говоріння, я — солодощі чудового  й стрункого сказання, я — доброта  не зменшуваного багатства, я—скарб  неокраденої корисності, я — велемовність, яка не обтяжує слух, я —  від людей ворогування темне  віджену і замість нього світлу любов у них вселю. Я гнів відганяю і сварку відкидаю, благостиню уводжу й посаду складаю, я нещирі слова відсікаю й неправду викриваю, лестощі відкидаю, а чесноту стверджую. Я — світла слава й розумна сила".

 Топос (гр. topos — місце), топіки — це риторичне поняття, що означає загальні місця у промові. До них належать найтиповіші часо-просторові мовні ситуації та описи їх, які легко запам'ятати і які майже у всіх мовців однакові (Моя сім 'я; У магазині; У транспорті тощо). Антична риторика любила топоси і розробляла заголовки для них (логограми) та схеми, які легко можна було пристосувати до аналогічних ситуацій, а люди, що розробляли такі логограми, називалися логографами. Цій меті значною мірою служили й зразки промов з певних тем і для певних ситуацій.

 Індивідуально-оригінальним  у мовленні є якраз те, що  перебуває поза топіками, або  топіки мають якесь незвичне  вираження. Однак треба пам'ятати,  що існує певна пропорційність  між топосом і оригінальністю  у промові, і наявність топосів  підкреслить красу й доцільність оригінальних висловів.

 У повсякденному  житті ми спілкуємося у межах  топосів різних моделей: театр,  гості, хвороба, робота, навчання  дають нам багато звичних ситуацій, у яких не постає питання:  як запитати? що відповісти? Тут  діє аналогічна стратегія побудови текстів. Проте кожний з нас колись та потрапляє в ситуацію невідомої нам мовної поведінки, де тих, уже нам відомих, загальних місць мало, а є більше невідомих, які ми маємо уже самі витворити, заповнити можливостями свого інтелекту і мовного смаку (зрада близької людини, перший прийом у посольстві тощо).

 У риториці використовуються  вирази детальний топос (широкий  набір правил і формул мовної  поведінки), техніка топосу (вміння  швидко пристосуватися до мовного  спілкування, ввійти в рамки топосів, вдало поставити запитання, точно відповісти).

 Людина, яка не орієнтується  в топосі, ставить зайві, недоречні  або некоректні запитання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновки

 

Кожен повинен уміти “красно” говорити, будь-яке питання за будь-яких обставин викласти струнко, логічно, пам’ятливо, переконливо й у гідному виконанні. Для цього треба знати багато — історію і філософію, закони і цивільне право, літературу, мистецтво. І вміти треба багато — встигати стежити за рухами тіла, і за виразом обличчя, і за жестами, і за звуками та відтінками голосу…

І пам’ять треба мати чудову — скарбницю знань. Ловлю  себе на тому, що погоджуюся з усіма  думками Цицерона — мудрий був  чоловік. Чи не так? Кажуть, що кожен  із нас в душі трохи поет. А  як казав мудрець, “…між поетом і оратором багато спільного: безліч способів прикрашання промови у них схожі й однаково доступні. Правда, поет більш скупий у ритмі й більш вільний у вживанні слів”.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Література

 

1. Абрамович С. Риторика та гомілетіка. - Чернівці, 1995. Аверинцев С. З Риторика і витоки європейської літературної традиції. - М., 1996. Александров Д. Н. Риторика. - М., 1999. Андрєєв В. І. Ділова риторика. - М., 1995. 

2. Андрєєв В. І. Ділова риторика: Практический курс ділового спілкування і ораторської майстерності. -М., 1995. Аннушкін В. І. Перша російська «Риторика». - М., 1989. Античні риторики. - М., 1978.

3. Античні теорії мови та стилю: Антологія текстів. - Л., 1996.

4. Апресян Г. 3. Ораторське мистецтво. - М., 1978.

5. Арістотель. Поетика / Пер. Б. Тена. - К., 1967.

6. Бацевич Ф. Основи  комунікатівної девіатології. -Л., 2000.

7. Безменова І. А.  Нариси з теорії та історії  риторики. - М., 1991.

8. Бєлова А. Д. Лінгвістичні  аспекти аргументації. - К., 1997.

9. Буда В. А. Лінгвостілістіка сучасного історічного роману про добу козацтва. - К., 1998. Ваганова Д. X. Риторика в інтелектуальних іграх та тренінгах. - М., 1999.

10. Введенська Л. А., Павлова Л. Г. Культура та  мистецтво мови: Сучасна

11. риторика. - Ростов н  / Д., 1995. Віндельбанд В. Платон. - К., 1993. Волков А. А. Основи російської риторики. - М., 1996. Вомперскій В. П. Росіяни риторики XVII-XVIII ст. - М, 1988. Гурвич С. С, Погорілко В. Ф "Герман М. А. Основи риторики. - К., 1988. Демосфен. Речі. - М., 1994.12. Державін В. вчен антічної риторики про фігурі сенсу. - Мюнхен,