Мова і мовлення

МОВА, МОВЛЕННЯ

Мова – найважливіший  засіб спілкування людей, засіб  вираження і передавання думок, почуттів, волевиявлень. Звичайно, крім мови вживаються й інші (невербальні) засоби:

а) міміка;

б) жести;

в) рухи тіла;

г) якість голосу, його діапазон, тональність;

д) темп, паузи, різні вкраплення в мову (плач, сміх, кашель тощо);

е) азбука Морзе (трансформація  букв у комбінації крапок і тире для потреб телеграфної передачі);

є) азбука Брайля для сліпих;

ж) ручна азбука для глухонімих, у якій відповідниками букв є різні конфігурації пальців;

з) морська сигналізація;

и) різні види стенографії;

і) різні види тайнопису, аж до секретних розвідницьких шифрів.

.Мова – головне знаряддя  соціалізації, тобто перетворення біологічної істоти в соціальну, у члена певного суспільства, тому закономірною є теза про те, що мова – творення людини як члена соціуму. Не дивно, що на сторінках преси саме сьогодні так часто розглядаються мовні проблеми. Вони, до речі, мають широкий вихід у соціальну, економічну, політичну, науково-технічну, культурологічну та інші сфери життя окремої особи і суспільства в цілому, і, як наслідок, наявність наук про мову як складний феномен.

Насамперед в інтересах  мови наука намагається розглянути феномен мови з найрізноманітніших сторін. Кошти, вкладені у вивчення мови, за короткий час сторицею повертаються суспільству дивідендами у вигляді  здобутків науково-технічного прогресу, зміцнення соціальної і національної злагоди, підвищення культури, духовності, освітнього рівня і матеріального добробуту народу.

Вивченням мови займається лінгвістика (чи мовознавство). Ця наука  вивчає мову з огляду її походження, розвитку, функціонування в суспільстві.

Наука про мову поділяється  на інші науки (залежно від того, які складові частини структури  мови та в якому аспекті вивчаються). Серед них такі:

• фонетика – наука про звукову сторону мови;
• семантика – наука про значення мовних одиниць;
• лексикологія – наука про словниковий склад мови;
• дериватологія – наука про способи творення нових слів;
• морфологія – наука про будову та граматичні форми слів;
• синтаксис – наука про сполучуваність слів, словосполучення та речення;
• стилістика – наука про стилі та їх функціонування;
• семіотика – наука про знаки та системи знаків.

Кожна з цих галузей  науки, у свою чергу, поділяється на вужчі наукові напрями: наприклад: лексикологія поділяється на ономасіологію, етимологію, лексикографію тощо.

Мова як складний, багатоаспектний  феномен пов’язана з такою  кількістю позамовних явищ, потребами  суспільства та окремої людини, що її вивчення в межах лінгвістики  не може бути ні вичерпним, ні достатнім: потрібне поєднання наук з їх специфічними методами дослідження, особливо ж коли йдеться про явища, що викликають інтерес одночасно кількох галузей знань, т. зв. порубіжні, стикові зони.

Культура мовлення – це система вимог, регламентацій стосовно вживання мови в мовленнєвій діяльності (усній чи писемній).

Культурою мови називають  дотримання усталених мовних норм усної  і писемної літературної мови, а  також свідоме, цілеспрямоване, майстерне використання мовно-виражальних засобів залежно від мети й обставин спілкування.

Головним завданням культури мови є:

– виховання навичок літературного спілкування;

– пропаганда й засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови;

– у вимові та наголошенні;

– несприйняття спотвореної мови або суржику.

Людина з низькою культурою  мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання.

Якщо ж людина володіє  культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення?

Насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність – це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, тексту, це дотримання загальноприйнятих  стандартів. Наше завдання – розвинути  в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія  Челебі, після перебування в 1657 р. в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».

МОВЛЕННЯ  — процес реалізації мовної діяльності, єдиний об’єктив. прояв мови. Поняття М. охоплює такі конкр. аспекти мови, як усне висловлення вголос, промовляння без сприйманої на слух артикуляції (т. з. внутрішнє М.), письм. фіксація висловлень у процесі їх формування, а також тексти як письм. відображення чи усні повторення процесів висловлення і як результати цих процесів. М. як заг. процес сусп. мовної діяльності складається з індивід. актів М. кожного члена мовного колективу. Оскільки індивід. акти М. є носіями певної конкр. інформації, розрахованої на свідоме сприйняття ін. членами мовного колективу, поняття М. охоплює також конкр. семантику кожного висловлення — усного чи писемного. У сучас. лінгвістиці поняття М. слідом за Ф. де Соссюром розглядається в протиставленні поняттю мови, під яким при цьому розуміється мовна система як упорядкована сукупність структур. одиниць мови — фонем, слів, грамат. форм, синтакс. схем, словосполучень і речень. Серед відмінностей цих двох протиставлюваних аспектів мови звичайно підкреслюється активність, динамічність, суб’єктивність, індивідуалізованість, довільність, цілеспрямованість, ситуативна зумовленість М. і пасивність, статичність, об’єктивність, сусп. закріпленість, обов’язковість, незалежність від ситуації, нецілеспрямованість системи мови. При такому протиставленні мовна система (мова) здебільшого ставиться на єдиний онтол. рівень з М. як один з двох однаковою мірою автономних мовних проявів. М. ж нерідко розглядається як реалізація мовної системи. Тут не враховується, що мовна система є лише внутр. властивістю мови, наявної тільки у вигляді М. Об’єктивно існують повторювані в різних висловленнях роз’єднані в просторовому і часовому відношеннях варіанти структур. одиниць мови, систем. характер яких проявляється в подібностях і відмінностях конкр. висловлень (явищ М.) при їх зіставленні.

Як реальний конкр. прояв  мови в цілому М. є явищем набагато складнішим і піддається дослідженню значно важче, ніж абстр. мовна система. На відміну від парадигмат. характеру мовної системи, в якій структурні елементи мови лише виділяються, протиставляються один одному та об’єднуються за своїми структур. особливостями в групи відносно однотипних інваріантних одиниць, М. має синтагмат. характер лінійно формованих конструкцій, у межах яких поєднуються і взаємодіють структурно різнотипні одиниці мови, що зазнають у цих умовах широкого варіювання. Найбільш поширеним є варіювання в галузі семантики лекс. одиниць. Велику кількість варіантів допускає звукова сфера М. — фонеми, просодичні характеристики слів, інтонац. оформлення речень. Варіювання в галузі лексики набуває характеру паралельного функціонування синонімів як повнозначних, так і служб. слів. Трапляються варіанти і в формах словотвору та словозміни. Варіювання мовних одиниць у процесах М. залежить від трьох осн. факторів екстралінгв. і внутрішньомов. характеру: ситуації і сфери функціонування М. (соціальне чи профес. середовище, цільове спрямування М.), індивід, особливостей мовця (вік, освіта, фах, стать), фонет., лекс. і синтакс. контексту. Окр. вид розходжень між інваріантами мовної системи і варіативними проявами М. становлять характерні для розм. практики узвичаєні відхилення від стандартизованих мовних норм і випадкові індивід. помилки М.

М. є осн. об’єктом лінгв. досліджень. При цьому спостереження ведуться як над самими процесами М. (здебільшого за допомогою звукозаписувальної та експерим.-фонет. апаратури), так і, частіше, над текстами. Абстр. мовна система та її елементи піддаються лінгв. опрацюванню лише на вищих етапах абстрагування й узагальнення, зокрема в типол. дослідженнях і при розгляді загальнотеор. проблем мовознавства. Результати досліджень М. здебільшого набувають узагальненого характеру і стають компонентами наук. опису мови як системи («лінгвістики мови», за термінологією Ф. де Соссюра). Разом з тим дослідження конкр. явищ М. ведуть до розкриття об’єктив, закономірностей самих процесів М. і є основою розробки лінгвістики М., яка на сучас. етапі набуває інтенсив. розвитку. Найбільше лінгвістика М. вивчається в рамках спільної для мовознавства і лінгв. філософії теорії мовних актів, яка висвітлює особливості формування в різних ситуаціях окр. типів висловлень, підпорядкованих певним комунікат. цілям, і в лінгвістиці тексту як одному з аспектів багатопрофільної філол. теорії тексту. До сфери лінгвістики М. належить також осн. проблематика стилістики, мови худож. л-ри, мови окр. письменника, риторики, відповідні (далеко не всі) аспекти синтаксису.

Спілкування і комунікація: спільне і відмінне

У мовному обігу  нерідко поруч вживаються терміни  «спілкування» і «комунікація». Чи можна їх використовувати як синоніми? У тлумачному словнику «спілкування» трактується, як «взаємні стосунки», «діловий, дружній зв’язок». Слово комунікація латинського походження, і також означає «спілкування, передавання інформації». Тлумачення цих слів свідчить про те, що вони позначають процеси, які мають як спільні, так і відмінні характеристики. Спілкування визначається науковцями як загальний тип специфічно людської діяльності. Вчені розглядають спілкування, як безпосередній міжособистісний контакт, під час якого відбувається обмін індивідуально-особистісним змістом, зумовлений потребою людини у спілкуванні і комунікації, як процес передавання і отримання інформації безпосередньо або опосередковано через засоби масової інформації, спонукальним мотивом якого є пізнавальна потреба. М. Каган виокремив і систематизував відмінні ознаки спілкування і комунікації:

•    процес спілкування може бути матеріальним, практичним, духовним, інформаційним; комунікація як інформаційний процес, полягає лише в передаванні повідомлень;

•    метою спілкування е спільність, взаємодія конкретних людей, які розв’язують проблеми, що мають обопільний інтерес; комунікація -це передавання інформації, а при зворотному зв’язку, її обмін;

•    спілкування характеризується суб’ект-об’єктною взаємодією, за якої ініціатор спілкування вбачає в тому, хто отримує інформацію, також суб’єкта, активного, рівноправного партнера, здатного переробити її, взяти участь у спільному процесі вироблення нової інформації; комунікація як інформаційний процес, передбачає функціональну нерівність сторін, суб’єкт-об’єктну взаємодію. При цьому відправник інформації (адресант) розраховує, що той, хто її отримує (адресат), має лише сприйняти, зрозуміти, добре засвоїти і діяти згідно з

у процесі спілкування  інформація циркулює між партнерами, і, оскільки обидва є однаково активними, інформація не зменшується, а навпаки, збільшується, збагачується, розширюється; у процесі комунікації — обопільного обміну інформацією, кількість її зменшується у ході руху інформації вуї відправника до того, хто отримує; різні цілі комунікації і спілкування визначають різні способи їх здійснення; спілкування відбувається у діалозі, комунікація послуговується повідомленням, яке має монологічну структуру;

•    кожний учасник діалогу враховує індивідуальність свого партнера, орієнтує зміст і форму висловлювання на його характер, тезаурус, світогляд, на ставлення до себе; комунікативне повідомлення також має свого адресата, але воно деіндивідуалізоване, звернене до будь-кого: передбачається, що всі адресати мають сприйняти, зрозуміти і засвоїти його однаково;

•    принциповою ознакою спілкування є те, що воно можливе лише за умови вільного входження у нього його учасників; комунікація об-лігаторна — суспільство зобов’язує сприйняти і засвоїти певний мінімум знань, інформації, що передається в державних закладах, засобах масової інформації¹.

Знати відмінності  між «спілкуванням» і «комунікацією» потрібно для повноцінного формування комунікативної діяльності, адже життя  у суспільстві потребує вміння діяти  як у позиції суб’єкта, так і  об’єкта діяльності, бути як учасником  інформаційного процесу (адресатом  або адресантом), так і партнером  у спілкуванні. Процеси спілкування (між-особистісної взаємодії) і процеси комунікації — сприйняття і передавання вербальної інформації (як безпосередньо, так і через засоби інформації) виступають ланками єдиної комунікативної діяльності. Формування комунікативної діяльності у дітей дошкільного віку включає завдання розвитку здатності сприймати, розуміти смисл зв’язного мовлення дорослих, умінь мовленнєвого спілкування з тими, хто оточує, умінь приймати і передавати вербальну інформацію.

Мовлення у спілкуванні  включене до комунікативного контуру  і слугує передачі смислу, але ці два види діяльності не тотожні. Комуні-кативна діяльність забезпечує орієнтування в умовах спілкування, організацію його процесів, мовленнєва — змістовий бік процесів спілкування, Діяльність спілкування включає потребу у спілкуванні, яка в процесі орієнтування в проблемній ситуації перетворюється на мотив діяльності.

Специфіка мовленнєвого спілкування виявляється в характері  дій, завдяки яким воно здійснюється, а саме: мовленнєвих операцій, мовленнєвих і комунікативно-мовленнєвих умінь. Володіння цими уміннями дає можливість правильно обирати стиль мовлення, підпорядковувати форму мовленнєвого висловлювання завданням спілкування, використовувати найефективніші (для цієї мети і за цих умов) мовні і немовні засоби.

Комунікативна-мовленнєві вміння — це вміння керувати мовленнєвою діяльністю у процесі розв’язання різноманітних комунікативних завдань. Комунікативно-мовленнєве вміння має творчий характер, адже умови спілкування ніколи не повторюються повністю, кожного разу потрібно заново добирати необхідні мовні засоби і мовленнєві навички.

Мовленнєве спілкування  потребує, крім докомунікативного й комунікативного орієнтування (в умовах комунікативного завдання), мовленнєвої діяльності, спеціальної організації процесів спілкування, спрямованої на розвиток його мовленнєвого контакту: входження в контакт, його розгортання, вихід, завершення. Такий контакт у спілкуванні відбувається в процесі комунікативно-мовленнєвої діяльності дітей дошкільного віку. Саме ця діяльність відображає зв’язки між становленням комунікативної діяльності і розвитком мовлення у дітей, вікові особливості мовленнєвого спілкування дошкільників, яке виявляється в тому, що у процесі його становлення і розвитку значне місце належить не-вербальним засобам спілкування, предметним діям.