А́тлас лінгвісти́чний

ДІАЛЕКТНИЙ СЛОВНИК — словник, у якому подана лексика тер. діалектів, її значення і слововживання. Фіксація і тлумачення лексики, яка при формуванні літературної мови виявилася за межами її норм, у формі глос відома у найдавніших писемних пам’ятках, а пізніше стає невід’ємною рисою середньовіч. лексиконів. Збирання і публікація списків діалектної лексики значно розширюється у 19 ст. у зв’язку з підготовкою словників укр. мови; ці невеликі діалектні словники друкували газети і журнали ( Чабанський словар. «Основа», 1862, кн. 5). Відсутність усталених лекс. норм формованої літ. мови зумовлювала широке включення до реєстрів загальномовних словників діал. лексики; укладачі окремих словників свідомо орієнтувалися на регіональну мовно-літ. практику і відповідні діалекти, тому такі словники стоять ближче до Д. с., ніж до загальномовного (В кн.: Науковий збірник Музею української культури у Свиднику, т. 10. Пряшів, 1982). Частина цих словників була опубл. лише у 20 ст., проте більшість з них ще залишається у рукописах. З серед. 19 ст. почалася підготовка регіональних власне Д. c. Активізація підготовки Д. с. припадає на серед. 20 ст. (Москаленко А. А. Словник діалектизмів українських говірок Одеської області. О., 1958; Ващенко В. С. Словник полтавських говорів, в. 1. X., 1960; Лисенко П. С. Словник поліських говорів. та ін.). Списки діал. слів, короткі Д. с. друкувалися як додатки до описових діалектол. праць (Верхратський І. Про говір галицьких лемків. Л., 1902; Його ж. Говір батюків. Л., 1912). Різновидом Д. с. є ідеографічні регіональні словники-атласи, побудовані за гніздовим способом; словникова стаття об’єднує усі лексеми, які реалізують певне поняття у досліджуваних говірках, напр.: «кукурудза» (у середньополіському діалекті) — кийахи́, к’ійах’і, к’іл’ахи́, к’ік’і, кит’ах’и́, ковт’ах’и́, к’іс’т’ін’і, пшени́чка, калáч, кукурýза (Никончук М. В. Матеріали до лексичного атласу української мови.). У більшості Д. с. подано не лише лексику, а й фразеологію діалектів; окремі Д. с. обмежуються лише фразеологією (Франко І. Галицько-руські народні приповідки, т. 1-3. Л., 1901-10).

За способом пояснення значень більшість Д. с. належить до словників тлумачного типу. За обсягом відтворення лексики і семантики Д. с. поділяються на тематичні і загальні. Тематичні Д. с. репрезентують лексику однієї тематичної групи (напр.: Берлізов А. А. Лексика рибальства українських говорів Нижнього Подністров’я. Чернігів, 1959). Загальні Д. с. об’єднують лексику безвідносно до її тематичного поділу (Онишкевич М. Й. Словник бойківських говірок, ч. 1 — 2. К., 1984). Д. с. будують за диференціаційним принципом відносно норм літ. мови: вони охоплюють лексику, яка відсутня у словниках літ. мови або в діал. мові має відмінності морфемної будови, значення. Створення Д. с. повного типу, який подавав би всю лексику діалекту безвідносно до літ. мови, допускається лише теоретично, але на практиці ще не реалізовано. Базу Д. с. становлять записи діал. мовлення у вигляді текстів чи відповідей на питання програми, а також фолькл. тексти та, зрідка, твори худож. л-ри. Характером джерел зумовлюється повнота відтворення Д. с. словникового складу і семантики. Специф. ознакою Д. с. є локалізація лексики — співвіднесення з конкр. діалектом, говіркою у мовному просторі; у словникову статтю включається інформація про зону поширення лексеми чи її окр. значення. Д. с. відбиває лексику в її формової і семантичної багатоманітності, яка співвідносна з різними етапами розвитку мови, зокрема, збережену діалектами найдавнішу лексику, відсутню у літ. мові, напр., відомі з 11 ст. лексеми цЂрь ‘трут’, дЂлъ ‘гребінь гори’ збереглися з тими ж значеннями у сучас. карпатських говірках. Д. с. служать базою для дослідження територіальної диференціації мови на лекс. і семант. рівнях, історії словникового складу, етимології, словотворення, акцентології, текстології давніх писемних пам’яток і творів худож. л-ри, а також при вивченні історії побуту, матеріальної й духов. культури народу. Тому Д. с. становлять особливу цінність для лінгвістики, літературознавства, етнографії, історії.

АТЛАСИ.Аж до 19 ст діалектні межі розглядалися як відхилення від норми. На початку 19 ст посилюється інтерес до народної культури, у тому числі і до народної мови. У цей період Д. не відділяється ще досить чіткий від етнографії і фольклоризму. До кінця 19 ст по багатьом мовам було накопичено велику кількість даних, і починається новий етап розвитку Д.: виникає лінгвістична географія. У 20 ст створюються діалектологічні атласи різних національних мов і регіональні атласи, ведеться робота над атласами близькоспоріднених мов, розробляються питання теорії лінгвістичної географії, починається узагальнення нового великого діалектного матеріалу, представленого в атласах.

А́тлас лінгвісти́чний (атлас діалектологічний) — зібрання лінгвістичних карт, на яких відображено діалектні явища і їх територіальне поширення. Об'єктом картографування може бути поодинокий мовний факт (слово, значення слова, словоформа, фонема, звук, синтаксична структура, словотвірна модель) або мовне явище як цілісність. Зображення здійснюється на бланках географічних карт за допомогою словесних написань (як у романській і, частково, германській лінгвогеографічних школах) або знаків у вигляді геометричних фігур (кола, трикутника, квадрата та інших) з різною внутрішньою модифікацією чи поєднанням написань і геометричних фігур (лужицький і чеський лінгвістичні атласи). Поширеними засобами графічного зображення є різні види штрихування, заливка площин та ізоглоси. Картографічні знаки застосовують в одному або в багатьох кольорах; протиставлення кольорів є засобом розрізнення картографованих мовних фактів.   Лінгвістичний атлас може об'єднувати карти атомарні (присвячені одній мовній одиниці чи кільком однорідним), синтетичні (на них шляхом зіставлення атомарних карт визначають тенденції диференціації діалектного простору) і класифікаційні (карти діалектного членування — узагальненого поділу на наріччя й діалекти). Матеріал для лінгвістичних атласів збирають шляхом безпосереднього спостереження за говорами відповідно до спеціальної програми-питальника у попередньо визначених населених пунктах. Мережа населених пунктів рівномірно відображає мовну територію; з метою детального вияву діалектних меж в окремих зонах вона може бути згущена. Оформлюється зібраний діалектний матеріал єдиною фонетичною транскрипцією.

Різновиди лінгвістичних атласів:

• загальномовні національні — картографуються діалектні розрізнення у межах усієї території поширення діалектної мови, наприклад, «Атлас української мови», чи її старожитні частини, наприклад, «Диалектологический атлас русского языка», в. 1—3, 1986–1897;
• регіональні:
• загальні — зображуються елементи різних рівнів певної території чи одного структурного рівня.
• проблемні — зображуються лише явища певного кола, наприклад: «Лінгвістичний атлас нижньої Прип'яті» Т. Назарової (1985), у якому картографуються явища, що відбивають наслідки українсько-білоруських міжмовних зв'язків.

Діалектологічні атласи, зокрема регіональні, не можуть протиставлятися монографічним дослідженням діалектів: жоден лінгвістичний атлас, яким би він не був досконалим і повним, не замінить монографічного дослідження діалекту, як і, навпаки, жодне монографічне дослідження діалекту не може замінити собою діалектологічного атласу. Адже ж у діалектологічному атласі можуть знайти своє відбиття лише ті діалектні явища, які на території, охоплюваній атласом, зокрема регіональним, дають протиставлення. Якщо монографічне дослідження діалекту ставить своїм завданням відбити повний стан діалекту чи говору, дати повну лінгвістичну його характеристику, то діалектологічний атлас має своїм завданням насамперед виявити взаємовідносини між говорами на певній території. Отже, ні монографічний, ні лінгвогеографічний аспекти дослідження не взаємовиключають, а доповнюють один одного.

На картах лінгвістичних атласів можуть бути зображені діалектні розрізнення у межах групи споріднених мов.