Біблія

На основі Септуапнти здійснено ранній латинський переклад у ІІ–ІІІ ст., з якого на сьогодні збереглися окремі уривки Новий переклад латинською мовою зроблено в кінці ІV – на початку V ст. Блаженним Ієронімом Цей переклад відомий під назвою Вульгата (лат – народна), оскільки на той час латинська мова була загальновживаною, народною мовою У середині XVІ ст. Триденський собор (1545-1563) Католицької церкви визнав Вульгату богонатхненною, канонічною версією Біблії.

Старий Заповіт християнської  Біблії ґрунтований на єврейській Танахі, але відрізняється від неї найменуванням і порядком розташування низки книг, заміною імені Бога Яхве загальним іменем Господь, а також особливим християнським прочитанням єврейських текстів. Головна ідея Старого Заповіту – договір Бога Яхве з обраним єврейським народом. Умови цього договору зводяться до двох положень.

1) «Я – Бог Яхве, нехай не буде інших богів  переді мною», тобто йшлося  про те, щоб обраний єврейський  народ не зраджував своєму  національному Богові Яхве, не  визнав інших язичницьких богів, релігійний культ яких був надто принадливим, орпастичним, сексуальним, театральним.

2) не змішуватися з  іншими народами, тобто дотримуватися  «етнічної чистоти», «чистоти крові», щоб протидіяти асиміляційним  тенденціям, впливу язичницьких  релігійних культів.

Першими особами, з якими  Яхве уклав цей договір, були патріархи, родоначальники євреїв – Авраам, Ісаак, Яків Згодом цей договір був підтверджений  Мойсеєм, який вивів євреїв (ізраїльський народ) з єгипетського рабства і  на горі Сінай отримав від Яхве 10 заповідей та інші закони й установлення (Вихід, 20–22 розділи) Давид і Соломон – царі Ізраїля – також були у договірних стосунках з Яхве Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля полягав у тому, що цей народ мав отримати «обітовану землю», обіцяну Аврааму і наступним спадкоємцям договору землю, яка «тече молоком і медом», – родючу, високоврожайну, щедру землю Суть договору Яхве з «обраним народом» Ізраїля, умови договору і відповідні до нього застереження викладені і повторені в багатьох текстах Старого Заповіту, зокрема у книзі Повторення Закону (П'ята книга Мойсея), 7 1–26.

Отже, всі 39 книг Старого  Заповіту глобально трактують проблему договору Яхве з обраним єврейським народом факти про порушення  з боку «обраного народу» договору посідають домінуюче місце, масові акції божественного покарання за недотримання тих чи інших положень договору продовжувались протягом усієї біблейської історії Ізраїля, зрештою, знищення Ізраїльської держави в 722 р до н.е. Ассирією і зруйнування в 586 р. до н.е. Іудейського царства, його столиці і храму вавилонським царем.

Усі 39 книг Старого Заповіту можна структурувати на 4 головні  групи:

1) доісторичні книги  (П'ятикнижжя Мойсея і книга  Ісуса Навина,

2) історичні книги  (книга Суддів Ізраїльських, Перша  і Друга книги пророка Самуїла, Перша і Друга книга Царів, Перша і Друга книга Паралипоменон (Хронік), книга Ездри і книга Нееми,

3) повчальні (Притчі  Соломона), поетичні (Псалми і Пісня  Пісень), філософські книги (Йова, Еклезіаста, або Проповідника),

4) пророчі книги (Ісайя, Єремія, Єзекиля та 13 «малих пророків»).

3. Новий Заповіт

У Новому Заповіті розповідається про прихід на землю Месії (Христа) від Бога, Сина Божого, щоби він помер  за людей і таким чином відкупив їх (від успадкованого ними від  першого чоловіка Адама, та його дружини, Єви) гріха (про що розповідається і у Старому Заповіті). Будучи на землі, і проповідуючи про Небесне Царство Боже, Ісус (Месія) вибрав дванадцять апостолів (один з яких зрадив його) і доручив їм поширювати його вчення по цілому (знаному в той час) світі.

Окрім самої Євангелії  у Новому Заповіті, є і інші книги, де розповідається і стає відомо про  виникнення та існування перших общини християнства. Апостоли у своїх посланнях (листах) до церков навчають то́му, що́  саме необхідно для спасіння, а також надають поради для повсякденного життя.

Остання книга Нового Заповіту: Об'явлення — символічною  мовою розповідає про другий прихід Христа на землю в якості Царя Божого Небесного Царства; про кару для  тих, хто не повірив у Христа і  не виконував його волю; про вибір співцарів у його царстві, правлячих над підданими на землі; про небесне місто збудоване Богом; про знищення роспустниці, названою «Вавилон Великий», символічним звіром; про війну Бога з земними царями — Армагеддон, провокуємі Божим ворогом — Дияволом.

Процес формування Новозавітнього канону полягав в об'єднанні книг, які Християни знайшли Богонатхненними  для поклоніння й повчання в тій  історичній ситуації, в якій вони жили, а також такими, що не суперечать Старому Заповіту.

Всупереч поширеній хибній думці Новозавітній канон не був швидкоруч створений на великому бюрократичному Церковному соборі, а швидше розвинувся протягом кількох століть, хоча це не говорить, що офіційні Собори і рішення взагалі не торкалися даного питання.

У той же час думка про існування повного і чіткого Новозавітнього канону із самого початку, тобто з часів Апостолів, не має історичного підґрунтя. Канон Нового Заповіту, як і Старого є результатом розвитку в процесі, що підсилювався полемікою зі скептиками, як всередині Церкви, так і за її межами.

У перші три століття Християнської Церкви, християни, схоже, не мали загальновизнаного Новозавітнього канону.

Новозавітній канон  в сучасному вигляді вперше був  викладений Афанасієм, єпископом Александрії, в 367 році в листі написаному церквам в Єгипті. До того часу канон став більш-менш сталим.

Таким чином затвердження канону Вселенським Собором стало  лише формальним його визнанням, а не створенням чи відбором книг, які можна  було б до нього включити, бо сам  Бог діяв через вірних йому людей, скеровуючи їх на всіх стадіях процесу з визначення священних книг, що в повній мірі викладають Його волю для людей.

Висновок

Біблія є Святим Письмом найпоширенішої релігії сучасності — християнства.

За кількістю видань Біблія не має собі рівних у світі. Наприклад, у 1989 році тираж Біблії перевершив 40 мільйонів примірників. Нового Завіту — 60 мільйонів. Називають Біблію Святим Письмом, Словом Божим, Одкровенням, Книгою Книг, Книгою спасіння. Найпостійніша ж назва — Біблія — утвердилась серед християн з IV ст. Вперше назвав її так Іоанн Златоуст, константинопольський патріарх. А його сучасник, перекладач Біблії латинською мовою — Ієронім — вживав вислів “божественна бібліотека”, бо ж складається Біблія з різних за формою та змістом релігійних та світських творів — окремих книг: 50 із них входять до Старого Завіту, а 27 — до Нового. Маємо на увазі канонічну Біблію. У протестантів Старий Завіт складається з 39 книг, у католиків — із 47, у православних — із 50.

Біблію зараз увесь цивілізований світ сприймає не лише як основну релігійну книгу християн та іудеїв, а й одну з найвизначніших пам’яток світової літератури. Тому знати її має кожна освічена людина.

                 Список використаної літератури

1. Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1989.
2. Губаржевський І. Основи українського православ'я. — Чикаго, 1970.
3. Дорошенко Д. Короткий нарис історії християнської церкви. — Вінніпег, 1970.
4. Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. — К., 1997.
5. Історія релігії в Україні:  Навчальний посібник / За ред. А. М. Колодного, П. Л. Яроцького. — К., 1999.
6. Сулима В. Біблія і українська література. — К., 1998.
7. Фрезер Д. Фольклор в Ветхом Завете. — М., 1986.
8. Библейские легенды. — М., 1992.
9. Бетко І. Біблія як джерело ідей у творчості Лесі Українки //Слово і час. — 1991. —  3.
10. Бетко І. Біблійні сюжети і мотиви в українській поезії ХІХ — початку ХХ століття. — Зелена Гура — Київ, 1999.