Зміст та класифікація релігійних вірувань

      Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-політичну функцію і тому, поряд з компенсаторною, регулятивною, світоглядною, інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква політично впливає на віруючих (частково і невіруючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і бідними, про ставлення до державної влади, до її глав - царів та інших монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політики церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини, що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, декларації і заяви церковних об'єднань з питань внутрішньої і зовнішньої політики держави викладають свою думка про політичні події тощо. За допомогою розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси віруючих, формує їх релігійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні видання, релігійна література, виступи по радіо та телебаченню; суспільно-політична діяльність церковних об'єднань, їх представництво в органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії, вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробітництво з державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що виникли на релігійній основі.

      В історії суспільства, як і на сучасному  етапі, виникають і діють різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується пріоритет держави, ЇЇ панівна роль у ставленні до церкви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Панівна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх сучасних держав, окрім ісламських. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний лише деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

      Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище церкви в державі: державна церква і церква, відділена від держави.

      Державна  церква є, по суті, зрощування церкви з  державою, як це мало місце при царизмі, коли російська православна церква користувалася особливими правами і привілеями, будучи частиною державного апарату «департаментом релігійних справ» і очолювалася царем через призначеного ним обер-прокурора священного синоду. Священний синод мав необмежену владу над церквою у всій ЇЇ діяльності, позбавляючи церкву будь-якого самоврядування. Державною церквою є і протестантська -у Великобританії, очолювана англійської королевою і повністю залежна від урядових чиновників. Вищий орган церкви - генеральний синод підпорядкований парламенту та всі його рішення дійсні лише по утвердженню їх королівською владою. Англійська церква користується перевагами та привілеями, має право брати участь у діяльності парламенту, виконує ряд державних функцій. Інші церкви безправні, їх діячі підлягають дискримінації, особливо це стосується католицької церкви в Ольстері, де протягом багатьох років ведеться політика придушення прав католицької меншості. Державну церкву представляють мусульманські релігійні об'єднання, на відміну від християнства і англіканської церкви, займають чільне становище в країні у ставленні до державної влади і пригнічують громадянські та релігійні свободи в угоду ісламу. Церква, відділена від держави, існує в країнах, де немає державних церков, де всі церкви рівноправні та не дискримінуються. Тут є два види держав: соціалістичні країни (Китай, Північна Корея, Куба, в минулому СРСР та інші європейські соціалістичні країни), де відділення церкви від держави поєднується зі створенням органів державного контролю над церковними об'єднаннями і на деяких етапах з явищами дискримінації священнослужителів. Всі церкви в таких країнах рівноправні та мають самоврядування. Атеїзм зводиться в ранг державної ідеології, має переваги перед релігією в питаннях пропаганди атеїстичних поглядів. Школа відділена від церкви і вільна від її втручання. Свобода совісті включає дві сторони - свободу релігійної віри та свободу невіри та пропаганди атеїзму. В капіталістичних країнах (Франція, США та інші), в яких церква відділена від держави, проголошується рівноправність усіх церков, рівні права громадян, незалежно від їх віросповідання, світський характер освіти. Однак, в більшості країн церква лише формально відділена від держави, а фактично перебуває з нею в тісному союзі, одержуючи від держави матеріальну і моральну підтримку. Церква обожнює буржуазну державу, а класи, що правлять, відкрито демонструють зв'язок з релігією. Вищою законодавчою установою США - Конгресом затверджений національний девіз: «В бога ми віримо». На суді та в державних установах вимагається релігійна присяга. В 16 штатах США діють закони, караючі за богохульство, що забороняють атеїстам вести педагогічну діяльність. Багатотисячна армія священнослужителів на підприємствах, в навчальних закладах, у в'язницях і військових частинах, в лікарнях і будинках призріння ведуть релігійну та політичну пропаганду, щедро оплачувану за рахунок держави. Незважаючи на формальне відділення церкви від держави, в США існує релігійна присяга службових осіб на Біблії, включаючи і президента при вступі на посаду. Економічний зв'язок церкви з буржуазією забезпечується отриманням від неї величезних коштів на потреби церкви, на релігійну пропаганду, па утримання церковної ієрархії. Багато церков виступають не тільки як органи релігійного культу, а й як підприємці та землеволодарі, мають акції в американських трестах і завдяки беруть участь в експлуатації трудящих. «Ми, американці, - саркастично помітив Марк Твен, - пишаємось трьома неоцінимими дарами - свободою друку, свободою совісті та свободою не користуватися ані тим, ані іншим». Такий висновок, зроблений ще 70 років назад, залишається вірним і для сучасної американської держави.

      Зрозуміло, існує в більшості країн світу  нерозривний зв'язок політики та релігії. Але офіційно найбільші конфесії незмінно відрізняють політичну функцію церкви, стверджують, що церква стоїть поза всякою політикою, не бере в ній участі, тому що це мирська сфера життя, що не має відношення до духовної сфери, здійснюваною церквою. З початку 90-х років XX ст. православна і католицька церква забороняють священникам займатися політичною діяльністю, перебувати членами законодавчої та виконавчої влади. Раніше ж багато ієрархів, в тому числі і патріарх, обиралися до складу Верховних і місцевих Рад народних депутатів. І в ряді зарубіжних країн депутатами стають священники, як активні суспільні діячі, що користуються авторитетом серед населення. В одному з звернень Архієрейського Собору Російської православної церкви говориться, що «церква не зв'язує себе ані з яким суспільним або державним ладом, ані з якоюсь політичною силою, ані «правою» ані «лівою», і може вести діалог з будь-якими суспільними рухами, шукаючи їх примирення і об'єднання в служінні добру людей». В 60-х роках аналогічна концепція схвалена і другим Всесвітнім Собором католицької церкви. Церква не зв'язана ані з якою формою людської культури, особливою політичною, економічною або соціальною системою. Папа Іоанн-Павло II підкреслив, що «місія церкви релігійна, а не політична і не соціальна». Прагнення ряду церков уявити соціальну позицію як політично нейтральну і безсторонню до будь-яких політичних напрямків має, однак, політичне підґрунтя. Це - спроба замаскувати дійсні політичні орієнтації в підтримку певного політичного напрямку. Зокрема, для Ватікану фіктивна нейтральність служить ширмою для прикриття незмінної прокапіталістичної позиції. Церква враховує політичну неоднорідність віруючих, що примикають або співчувають різноманітним політичним партіям. Відкрито стаючи на бік одного напрямку, церква ризикує втратити довіру прихильників іншого напрямку, тому балансує між ними, здійснюючи немовби загальнолюдську, а не політичну позицію.

      Держава завжди зацікавлена в політичній підтримці церкви, через посередництво  якої може впливати на віруючих. Відсутність  підтримки з боку церкви, навпаки, може завдати втрат керівництву країни, особливо в період виборчих кампаній, формування органів місцевого самоврядування. Верхи держави, ідо правлять, прагнуть використати релігію, її вплив, перетворити її в знаряддя своєї політики, нерідко суперечній інтересам віруючих. Цю мету переслідує і керівництво Російської федерації та України, і не без успіху, зустрічаючи відповідну позитивну реакцію з боку православної церкви. Відомо, що в середині 90-х років в Росії в умовах політичної боротьби двох гілок влади, що загострилася, російська православная церква виступила проти кривавого насильства, за мирні засоби рішення конфлікту. Застерігалося, що той, хто проллє невинну кров - буде відлучений від церкви і відданий анафемі. Але, на жаль, попередження церква не реалізувала не тільки після розправи з парламентом, але й в умовах авантюри російської вояччини в Чечні, яка коштувала багатьох тисяч жертв військових та мирних людей. Майже всі органи масової інформації наражали на гостру критику дії уряду, а патріархія та її численна преса зберігали мовчання. І, надто певно, що в таких подіях церква силою морального авторитету могла б утримати правлячі кола Росії, агресивну вояччину від масового братовбивства, від злочинних акцій. Але так не трапилося. Дедалі більше змикаючись з державним режимом, церква бере курс на клерика-лізацію політичного, суспільного та духовного життя на основі її визнання державною церквою. Митрополит Санкт-Петербурзь-кий та Ладозький Іоанн намагається обґрунтувати клерикальні претензії церкви, стверджуючи, що «критерієм державного устрою повинна стати його богоугодність, що співвіднесена з тисячолітніми святинями віри». Клерикалізації православної церкви в Україні, Росії сприяє діяльність політичних партій, створених в Україні та Росії на релігійній основі - народно-православного руху, Християнсько-патріотичного союзу, російського християнсько-демократичного руху, Української християнсько-демократичної партії та інших об'єднань, що підтримують тісний зв'язок з церквою та її політичну доктрину. 

      3. Співвідношення політики і релігії

      Співвідношення  релігії і політики - одна з найскладніших  проблем сучасності. її актуальність політична, правова, економічна,! світоглядна  безсумнівна. Порушуються інтереси суспільства, класів] політичних партій і організацій, держав, окремих особистостей] індивідів. Вирішується проблема неоднозначно.

      Взаємодія політики і релігії на різних етапах зумовлена спільністю багатьох політики і реліпі сторін їх існування та функціонування. Політика і релігія мають справу з великими масами людей, спрямовані на все суспільство, всі соціальні спільності. Політика і релігія неминуче перехрещуються. Політика і релігія - частини політичної надбудови суспільства, займають різноманітне місце: політика, як і право, найбільш близька до економічного базису, релігія, навпаки, найбільш віддалена, стоїть далі від матеріального життя. Політика, по суті, явище класове і в кожній ситуації одноманітно відображає інтереси певної соціальної спільності. Релігія ж - явище загальнолюдське, але в тих або інших умовах може відображати інтереси різноманітних соціальних спільностей, на озброєнні яких перебуває. На відміну від релігії, політика займає домінуюче місце в суспільній структурі, тому що в ній відображаються відносини між соціальними спільностями, класами, від взаємодії яких залежить державний і суспільний лад. Від політики у вирішальному ступені залежить становище релігії та церкви в суспільстві, можливості здійснення нею своєї ролі як форми суспільної свідомості та культури, як світогляду великих груп людей, які вірують, через що релігія зворотно впливає на політику, на політичні рухи. Релігія, ілюзорно відображаючи зовнішній світ, зовсім небайдужа до подій, що відбуваються у світі, здатна своєрідними шляхами і засобами відгукуватися на них, орієнтуючи людей, які упевнені, що вірять. Релігія, залежно від історичних умов, відволікає тих, хто вірить від боротьби за поліпшення життя або, навпаки, активізує їх в такій боротьбі, тобто може відігравати прогресивну або негативну роль, спираючись на свої соціальні принципи і моральні норми.

      Істотні зміни в релігійній догматиці  і обрядовості, в її канонічній структурі  не викликають змін у політиці тоді, як великі політичні зміни ведуть до змін у формах релігії, в політиці церковних об'єднань, що активно  пристосовуються до нових умов. На відміну від Людвіга Фейербаха, що перебільшував соціальну роль релігії, бачив в ній джерело соціально-політичних змін, класики марксизму показали, що в дійсності спостерігається протилежна закономірність. Форми релігійної ідеології постійно мінялися в зв'язку з політичними змінами, що виявляли себе вже на найранніших ступенях формування релігійних вірувань. В язичеських релігіях первісно всі боги рівні, тому що в первіснообщинному ладі існувала загальна рівність людей. Виникнення майнової нерівності породжувало і нерівність серед богів - виділення головних і підлеглих. Перехід від політеїзму (багатобожності) до монотеїзму (єди-нобожності) тісно зв'язаний зі змінами в політичній структурі давніх східних деспотій. Єдиний бог, писав Фрідріх Енгельс, ніколи не міг би з'явитися без єдиного царя... Єдність бога, який контролює численні явища природи, є лише відображення єдиного східного деспота. 

      Виникнення  держав, що прийшли на зміну родоплемінній  роздрібненості, зумовило появу нового типу релігії. В умовах класового суспільства складаються національно-державні релігії, що освятили існуючий соціально-політичний лад. Поворотним пунктом в історії релігії стало формування світових релігій: буддизму (VI cm. до н. є.), християнства (І cm. н. є.), ісламу (VII ст. н. в.). Всі релігійні системи породжені соціально-економічними умовами. Раніше інших виникає буддизм, спочатку в Індії, згодом в інших азіатських країнах у період утворення рабовласницьких держав. Буддизм прийшов на зміну брахманізму як ідеології родоплемінної релігії жерців і військової верхівки, що займали привілейоване становище в країні. Повалення касти, що править, знайшло відображення у виникненні буддизму - ідеології рабовласницького суспільства, що став більш прийнятною релігією не тільки для класу, який править, а й широких соціальних спільностей, тому що виключав можливість боротьби за соціальну перебудову суспільства і створював для пригноблених надію на переродження та побудову нового життя. Виникнення християнства також мало певну соціально-економічну і політичну основу, сформувалося на хвилі стихійної боротьби рабів за визволення, з невдалих спроб розірвати кайдани рабства шляхом збройного повстання. Римська імперія, де вперше виникло християнство, становила жорстокий, нелюдський режим, зі всією силою обрушилася на підкорені народи, загнані в рабство, або животіли в убозтві та безправ'ї. В таких умовах римська національна язичеська релігія вже не могла відповідати суспільним потребам, тому що закріплювала рабство в найгірших формах, закривала шляхи до визволення народу від непосильного гніту. А християнство, що сформувалося, давало духовну розраду та надію на вічне загробне життя, на позбавлення від страждань і принижень у земному житті. Згодом християнство перетворилося в державну релігію Римської імперії. Нарешті, третя світова релігія - іслам, що виник пізніше інших в Західній Аравії в період переходу від патріархально-родового ладу до феодального, при збереженні рабовласницького устрою. І тут велику роль відігравали економічні та політичні суперечності між родовою знаттю, яка захопила владу і яка зосередила в своїх руках незліченні багатства і середніми торговими верствами, що відображали інтереси нижчих соціальних груп. Мусульманська релігійна община, що виникла в таких умовах, мала не тільки релігійний, але й соціально-політичний характер. Іслам з самого початку виникнення відображав інтереси опозиційних владам верств населення. Та згодом мусульманство взяте на озброєння панівнім класом. Все це свідчить про визначальний вплив політичних змін у суспільстві на розвиток релігійної свідомості і соціальну спрямованість релігійних організацій. Основною сферою зв'язку і взаємодії політики та релігії виступає держава і її відносини з церквою: залежність церкви від держави, законів, що видаються і які регулюють економічне і правове становище церкви, можливість її участі в житті суспільства та держави. Постійно виникають суперечності між державою - суб'єктом політичної влади, і церквою - соціальним інститутом, що претендує на участь у вирішенні політичних проблем, на право оцінки внутрішньої і зовнішньої політики держави, на здійснення політичного і морального впливу на віруючих, на масову свідомість.

      Природно, релігія і церква мають ясно виражену соціально-політичну функцію і  тому, поряд з компенсаторною, регулятивною, світоглядною, інтегруючою функціями, також є і політичні аспекти. Виконуючи такі функції, церква впливає на політику державної влади, політичні установи, політичну організацію суспільства; церква політично впливає на віруючих (частково і невіруючих) багатьма каналами: через священні книги (Біблія, Коран, Талмуд та ін.), де викладені прозорі політичні настанови про відносини між багатими і бідними, про ставлення до державної влади, до її глав - царів та інших монархів, про ставлення до насильства, до війни і миру та інше; через церковні проповіді священики по-своєму тлумачать священні книги у світлі політики церкви і умов сучасності. Соціально-політичні доктрини, що формуються церковною ієрархією і кадрами богословів, декларації і заяви церковних об'єднань з питань внутрішньої і зовнішньої політики держави викладають свою думка про політичні події тощо. За допомогою розгалуженого ідеологічного апарату церква здійснює вплив на широкі маси віруючих, формує їх релігійний світогляд. Здійснювані церквою періодичні видання, релігійна література, виступи по радіо та телебаченню; суспільно-політична діяльність церковних об'єднань, їх представництво в органах влади і місцевого самоврядування сприяють поширенню релігії, вірувань та обрядів. Церква постійно здійснює співробітництво з державними та суспільними організаціями, з політичними партіями, що виникли на релігійній основі.

      В історії суспільства, як і на сучасному  етапі, виникають і діють різноманітні типи взаємовідносин держави з церквою: реалізується пріоритет держави, ЇЇ панівна роль у ставленні до церкви; реалізується пріоритет церкви у ставленні до держави. Панівна роль держави у ставленні до церкви характерна для всіх сучасних держав, окрім ісламських. Пріоритет же церкви у ставленні до держави притаманний лише деяким ісламським державам (Іран, Саудівська Аравія та ін.). В минулому пріоритет церкви в державі мав місце на деяких етапах папської влади в Римі, на ранніх стадіях після хрещення Київської Русі.

      Пріоритет держави у ставленні до церкви по-різному визначає становище церкви в державі: державна церква і церква, відділена від держави.

      Державна  церква є, по суті, зрощування церкви з  державою, як це мало місце при царизмі, коли російська православна церква користувалася особливими правами і привілеями, будучи частиною державного апарату «департаментом релігійних справ» і очолювалася царем через призначеного ним обер-прокурора священного синоду. Священний синод мав необмежену владу над церквою у всій ЇЇ діяльності, позбавляючи церкву будь-якого самоврядування. Державною церквою є і протестантська -у Великобританії, очолювана англійської королевою і повністю залежна від урядових чиновників. Вищий орган церкви - генеральний синод підпорядкований парламенту та всі його рішення дійсні лише по утвердженню їх королівською владою. Англійська церква користується перевагами та привілеями, має право брати участь у діяльності парламенту, виконує ряд державних функцій. Інші церкви безправні, їх діячі підлягають дискримінації, особливо це стосується католицької церкви в Ольстері, де протягом багатьох років ведеться політика придушення прав католицької меншості. Державну церкву представляють мусульманські релігійні об'єднання, на відміну від християнства і англіканської церкви, займають чільне становище в країні у ставленні до державної влади і пригнічують громадянські та релігійні свободи в угоду ісламу. Церква, відділена від держави, існує в країнах, де немає державних церков, де всі церкви рівноправні та не дискримінуються. Тут є два види держав: соціалістичні країни (Китай, Північна Корея, Куба, в минулому СРСР та інші європейські соціалістичні країни), де відділення церкви від держави поєднується зі створенням органів державного контролю над церковними об'єднаннями і на деяких етапах з явищами дискримінації священнослужителів. Всі церкви в таких країнах рівноправні та мають самоврядування. Атеїзм зводиться в ранг державної ідеології, має переваги перед релігією в питаннях пропаганди атеїстичних поглядів. Школа відділена від церкви і вільна від її втручання. Свобода совісті включає дві сторони - свободу релігійної віри та свободу невіри та пропаганди атеїзму. В капіталістичних країнах (Франція, США та інші), в яких церква відділена від держави, проголошується рівноправність усіх церков, рівні права громадян, незалежно від їх віросповідання, світський характер освіти. Однак, в більшості країн церква лише формально відділена від держави, а фактично перебуває з нею в тісному союзі, одержуючи від держави матеріальну і моральну підтримку. Церква обожнює буржуазну державу, а класи, що правлять, відкрито демонструють зв'язок з релігією. Вищою законодавчою установою США - Конгресом затверджений національний девіз: «В бога ми віримо». На суді та в державних установах вимагається релігійна присяга. В 16 штатах США діють закони, караючі за богохульство, що забороняють атеїстам вести педагогічну діяльність. Багатотисячна армія священнослужителів на підприємствах, в навчальних закладах, у в'язницях і військових частинах, в лікарнях і будинках призріння ведуть релігійну та політичну пропаганду, щедро оплачувану за рахунок держави. Незважаючи на формальне відділення церкви від держави, в США існує релігійна присяга службових осіб на Біблії, включаючи і президента при вступі на посаду. Економічний зв'язок церкви з буржуазією забезпечується отриманням від неї величезних коштів на потреби церкви, на релігійну пропаганду, па утримання церковної ієрархії. Багато церков виступають не тільки як органи релігійного культу, а й як підприємці та землеволодарі, мають акції в американських трестах і завдяки беруть участь в експлуатації трудящих. «Ми, американці, - саркастично помітив Марк Твен, - пишаємось трьома неоцінимими дарами - свободою друку, свободою совісті та свободою не користуватися ані тим, ані іншим». Такий висновок, зроблений ще 70 років назад, залишається вірним і для сучасної американської держави.