Теорія терору

   Теорія терору

   Актуальність проблематики терору навряд чи вимагає обґрунтування. Досить увімкнути радіо, телевізор, відкрити газету або журнал, як терор у його жахливому різноманітті постає перед слухачем, глядачем, читачем.Терор як державна політика, як спосіб мислення і дії, як форма поведінки в суспільстві і, що дуже важливо, - ставлення до цього суспільства обов'язковим атрибутом людського буття протягом всього розвитку людства.Проблемі терору сьогодні присвячені сотні і тисячі публікацій (скажімо, системний аналіз цього явища, його окремих історичних аспектів і причин подають автори робіт [1-9, 12-17]. Пошукова система Google дає понад 700 тис. посилань на гасло "терор"). На думку ряду дослідників, різночитання при аналізі феномена і визначенні поняття "терор" виникають через відсутність ефективного методологічного апарату. Стверджується, що традиційна соціологія, пов'язана з іменами М.Вебера, Г.Зіммеля, В.Парето, Т.Парсонса, не може бути теоретичною базою для дослідження терору. Не можуть виступати в цій якості також "інтерпретуюча соціологія", біхевіоризм, функціоналізм. Вихід ми вбачаємо у перегляді основних тлумачень людської дії як такої, і в спробі розглядати первинність буття не в послідовності "уявлення-мотив причина дії", а навпаки [6,с. 272]. Разом з тим, ми вважаємо, що традиційний підхід себе ще не вичерпав.

   Досить вдала спроба теоретичного обґрунтування джерел терору представлена в роботах Брюса Хофмана [7]. Сутність і зміст сучасних проявів терору розглядається в роботах В.Шестакова [8]. Історія терору і класифікація терористичної практики в житті сучасного суспільства представлена в публікаціях Є.Кожушко, К. Жаринова, М. Требіна [9]. Важливий для формування методологічної платформи дослідження терору аспект виокремлюється в зв'язку з вивченням цього феномена в контексті глобалізаційних процесів [10].

   Мета дослідження. На сьогодні не розроблені теоретичні основи для забезпечення вирішення завдань, пов'язаних з дослідженням терору як феномена соціального життя, відсутні і спроби створення цілісної теорії терору. Саме ця обставина стала мотивом для вибору головної мети даного дослідження. А задачами, послідовне вирішення яких приведе до її досягнення, повинні стати: виділення сутнісних характеристик феномена терору, визначення його змістовного аспекту на основі структуралістської моделі, уточнення деяких типологічних питань, формулювання визначень терору і началу операціонального аналізу в зв'язку з цим.

Ретроспектива явища терору

   Використання масових форм страху і жаху, залякування окремих людей і

цілих народів надійно утримували першість в арсеналі методів управління володарів давнини. Утримання в покорі завойованих міст-держав семітським царем Саргоном I (2340 - 2284 р. до н.е.) - творцем першої імперії в Малій Азії, вавілонським царем Хаммурапі (1728 -1686 р. до н.е.) і ассирійськими правителями, зокрема Ушшубаніпалом (близько 668 - 629 р.

до н.е.), відомого переселенням цілих народів, залякуванням, жорстокістю і нещадністю у досягненні своїх цілей - звичайна практика державного управління того часу. Якщо серйозно поставитися до біблійних постулатів,які, без сумніву, мають підтвердження в реальній історії, то досить звернутися до Старого завіту, де викладена методика досягнення цілей в інтересах єврейського етносу з використанням терору - так званих  "страт єгипетських". З метою вплинути на волю фараона Єгипту і змусити його дати згоду на вихід євреїв із країни, усе неєврейське населення тероризувалося під страхом загибелі всього живого, від рослин і худоби до смерті первістків у кожній єгипетській родині, від фараона до новонародженої дитини в родинах ув'язнених у в'язниці.

   У IV столітті до нашої ери майбутньому великому полководцеві і державному діячеві Олександру Македонському вже в 336 році, відразу після смерті батька - царя Філіпа у перші місяці свого правління довелося придушувати опір греків, а також підвладних Македонії фракійських та іллірійських племен. А через рік, улітку 335 р. до н.е. він захоплює місто Фіви. З метою залякування своїх політичних опонентів усе населення міста наказує продати в рабство. Так само він повівся з фінікійцями - жителями міста Тира, що підтримали його суперника - перського царя Дарія й вчинили йому запеклий опір. Продати в рабство вільних людей - означало прирівняти їх до варварів, яких давні греки не визнавали собі рівними. Позбавлення волі для вільнолюбних греків означало смерть, небуття. Тобто не потрібно було влаштовувати масові страти або побоїща мирних жителів, щоб уселити страх і зломити волю до опору, досить уплинути на мотивацію через позбавлення статусу вільної людини. Але витонченість у підході Олександра не завжди знаходила своїх послідовників, і у 88 році до н.е. за наказом понтійського царя Мітридата VI у малоазійських містах в один день відбулася "Ефеська вечеря" - коли були убиті понад 80000 римлян (за іншими даними близько 150000) з єдиною метою - продемонструвати Риму свою могутність. Чим, окрім прагнення вселити жах і страх у своїх суперників, обумовлюється наказ візантійського імператора Василя II, що повелів засліпити 14000 полонених болгар у 1014 році? [1] В історії Давньої Русі також чимало прикладів, коли для управління своїми підданими князі застосовували терор. У цьому зокрема може бути обвинувачений князь Андрій, з невідповідним у даному випадку прізвиськом, Боголюбський. А як кваліфікувати період опричнини в Російській державі при Івані IV Грозному, що обрав головним методом боротьби за владу із Земщиною тотальний терор? Європейська середньовічна історія містить чимало фактів, коли з метою залякування суперників і опонентів, у боротьбі за безроздільний вплив на суспільство католицька церква чинила не менш криваві масові злочини. Найбільш яскравим прикладом терору середньовіччя виступає Інквізиція.Так, у "Історії іспанської інквізиції" Х.-А. Льоренте (1817 р.) наводяться приклади спалення живцем у 1481 році за наказом севільского трибуналу більше двох тисяч осіб, а за часів Другого і Третього головних інквізиторів щорічно спалювалося живцем по 208 осіб. Якщо врахувати, що інквізиторів в Іспанії було 44, можна уявити масштаби терору, що проводився на релігійній основі. А якщо врахувати, що, окрім спалення живцем, застосовувалися й інші форми покарань, то варто погодитися з автором трактату про жертви терору інквізиції: "Якби я приєднав до числа жертв інквізиції ...усіх нещасливих, котрі були засуджені трибуналами

   Мексики, Ліми,... Сіцилії, Орана, Мальти і морських галер, кількість їх була б воістину незлічимою... Скільки можна б ще рахувати жертв, що померли від хвороб, заподіяних нещастям ганьби, яким були затавровані їхні родичі. Неможливо визначити міру стількох нещасть і лих" [2, с. 467].

   Класикою терору як центрального елемента системи влади, називають режим, установлений у Франції в ході Великої Французької революції (1793 — 1794  роки). Його жертвами стали 40000 осіб, страчених за допомогою гільйотини. За іронією долі там само, під ножем новомодного знаряддя страт, що став одним із символів революції, закінчив життя і лідер революційного руху - Максиміліан Робесп'єр. У 27 років він жагуче закликав до  скасування страти, а в 35 стверджував, що її застосування є необхідним заходом революційного уряду. Під кінець свого життя, ще будучи при владі, Робесп'єр ініціює дивовижний декрет 22 преріаля, яким знищувалася навіть видимість законності в судовому виробництві і затверджувалася воістину моторошна формула "деспотизму волі". У вступній

статті О. Єгорова до книги О.П. Левандовського "Робесп'єр Максиміліан" (1997) наводяться спогади колеги Робесп'єра по Комітету суспільного порятунку Бертрана Барера: "..він узурпував владу народу, керував Конвентом за допомогою страху, урядом - за допомогою публічних обвинувачень у (якобінському) клубі, містом - спираючись на терор... Він

привласнив собі всю повноту влади, підкорив собі будь-яку волю і якийсь час був уособленням Республіки" [3, с. 6-7]. Справжні результати терору у владі такі: "Заходи Робесп'єра, - писав О.Бальзак, - були тим добрі, що до самого 1830 року злякані крамарі вже не втручалися в політику"

   Таким чином, якщо на початку процесу суспільної перебудови терор виступає як інструмент зміцнення революційної влади, то пізніше він набуває системного характеру для забезпечення нового порядку.

   Не менш страшним і кривавим, у порівнянні з терором періоду Великої Французької революції, визнається терор, розв'язаний Сталіним і його оточенням у 30-і роки XX століття. Якщо терор у СРСР цього періоду був широкомасштабним і загальнодержавним за рівнем виконання, то найбільш рельєфно його наслідки проявилися у збройних силах, зокрема серед

військовослужбовців РСЧА (Робітничо-Селянської Червоної Армії). Відчувши потенційну загрозу для своєї особистої влади з боку командної верхівки, Сталін запускає машину масового знищення, що продукує атмосферу масового терору. Приблизно за півтора року Сталін особисто підписав триста шістдесят два списки осіб, що підлягають судові Військової колегії Верховного Суду СРСР. У них вказувалися вироки, найчастіше - розстріл. У випадку іншого вироку, років через 7-10 розстріл усе-таки застосовувався. У цілому в цих списках було перераховано більше сорока чотирьох тисяч осіб. З них майже тридцять дев'ять тисяч осіб були засуджені на страту до суду.

   29 листопада 1938 року на засіданні Вищої військової ради нарком оборони К.Є.Ворошилов, підводячи підсумки кампанії репресій у Червоній Армії, заявив, що їм піддалося понад 40 тисяч чоловік. Але репресії продовжувалися. Їхнім результатом стало: репресованих 34 бригадних комісара з 36, 221 комбриг з 397, 136 комдивів з 199, 25 корпусних комісарів з 28, 60 комкорів з 67, 15 армійських комісарів 2-го рангу з 15, два флагмани флоту 1-го рангу з двох, 12 командармів 2-го рангу з 12, два командарми 1-го рангу з чотирьох, два армійських комісари 1-го рангу з двох, три маршали Радянського Союзу з п'яти. Характерно, що чим більш високе звання мав військовослужбовець, тим більше шансів він мав бути знищеним. Такого планомірного знищення власного офіцерського корпусу історія не знає, причому арешти генералів, адміралів і маршалів призвели до того, що в армії майже не стало професійного командного складу. Масові арешти офіцерів Червоної Армії в передвоєнні роки, власне кажучи, і стали однією з причин військової катастрофи влітку 1941 року. Вищі командири були знищені майже цілком, середня ланка — наполовину. Такою була ціна побоювань за особисту владу Сталіна і правлячої верхівки

[5, с. 206-207].

    Характерно, що машина репресій не зупинялася і під час Великої Вітчизняної війни. Але не тільки військовослужбовці потрапили під сокиру репресій. Другим кричущим фактом терору в СРСР був штучний голод 1921-1923 рр., 1932-1933 рр. і 1946-1947 рр., під час якого тільки в Україні і на Кубані загинуло за різними оцінками від 8 до 12 млн чол.

   Створення тотальної атмосфери страху вимагало тотального характеру терору. Тільки у 1937 році заарештовано 272 тисячі робітників, 289 тисяч службовців, 306 тисяч колгоспників.

Терор був такою формою соціальної поведінки, і, зокрема, управління, яка припускала досягнення поставлених цілей і задач за допомогою наведення жаху на суперника, на основі погрози (реальної або удаваної) позбавлення життєво важливих речей, умов, інформації і найчастіше життя. Його сутність, з погляду психології, полягає в досягненні такого психічного стану в об'єкта терору, при якому забезпечується беззастережне підпорядкування і неможливість опору. При цьому, сформована реакція жаху,  яку людина відчуває в зв'язку з переживаннями, стає відносно стійкою і зберігається тривалий період, забезпечуючи прояв певних стереотипів соціальної поведінки в суспільстві. Причому людина переживає

не лише ставлення до своєї особистості, але й своє ставлення до факту існування реальної загрози для життя, добробуту, особистої безпеки і безпеки для близьких. Істотними при цьому є не тільки індивідуальні, але і групові переживання.

Глобалізаційний контекст сучасності забезпечує вихід терору на міжнародний рівень. Більше того, терор прийнято розглядати як інструмент боротьби як за світове панування у форматі процесів глобалізації, так і проти спроб його встановлення.  Події останнього часу свідчать про те, що ми є свідками виникнення, а точніше формування глобальної протоімперії. У цьому зв'язку актуальним видається уведений в науковий обіг К. Каутським термін "ультраімперіалізм". Керівництво США, а також його васали у ряді інших країн відверто служать інтересам транснаціональних корпорацій, що давно вже живуть у реаліях глобалізму. Саме ці реалії дають істеблішментові такої протоімперії право розпоряджатися і приймати рішення з глобальних проблем, покладаючись лише на власні вузькогрупові інтереси і не враховуючи норми міжнародного права в геополітиці1. 

Терор як феномен соціального життя

   Розглядаючи терор як соціальну практику в різних сферах, реалізовану як певну діяльність конкретними суб'єктами з метою обмеження задоволення основних вітальних і соціальних потреб інших членів соціуму (об'єктів терору) шляхом залякування і насильницького психологічного придушення цих об'єктів, ми отримуємо теоретичне підґрунтя для досліджень даного феномену. Причому, говорячи про потреби, у реалізації яких обмежуються

об'єкти терору, слід підкреслити, що ці потреби власне і складають як

суспільне, так і індивідуальне життя людини.

   Викликаючи емоції страху за допомогою терору, його зацікавлені суб'єкти усвідомлюють, що причинами страху можуть бути події, умови або ситуації, що є сигналом небезпеки. Погроза, так само як і потенційний збиток, може бути як фізичною, так і психологічною. Наприклад, причиною страху може бути як присутність чогось загрозливого, так і відсутність того, що забезпечує безпеку. Як відзначає один з найбільш авторитетних дослідників емоцій людини Керрол Е. Ізард, на нейрофізіологічному рівні страх викликається швидким зростанням нейронної активності. Прийнято вирізняти три пари емоцій, пов'язаних зі зростанням інтенсивності нейронних процесів: подив - переляк, страх - жах й інтерес — порушення. Уроджена і набута диференціація цих трьох пар емоцій стає основою для розходжень в інтенсивності нейронної стимуляції. Тому визнано, що в активації страху суттєву роль відіграє не тільки рівень стимуляції, але і селективна активність рецепторних органів.

   Безумовно, між емоціями переляку - подиву, страху - жаху й інтересу -порушення немає чіткого розмежування, тому виникає їх часткове взаємне перекриття в умовах хиткої рівноваги. Втрата такої рівноваги веде до домінування однієї з емоцій [11, с.313 - 338].

   При формуванні емоцій страху і жаху (як афективної форми страху), що тим чи іншим чином стають основою впливу на людину, необхідно враховувати причини, що викликають інтенсифікацію нейронної активності. Доцільною при цьому видається така  класифікація причин страху [11]:

1. зовнішні процеси і події;

2. потяги і потреби;

3. інші емоції;

4. специфіка протікання суб'єктивних процесів.

   При аналізі причин визначаються уроджені детермінанти страху, до яких належать такі природні стимули як самотність, незнайомість, раптове наближення, раптова зміна стимулу, висота і біль. Похідні від природних стимулів страху включають темряву, тварин, незнайомих людей і невідомі предмети. Більшість з названих причин страху піддається впливу культурних умов і досвіду, що веде до появи таких детермінант страху,які формуються в результаті навчання.

   Людина "навчена" здатна боятися не тільки темряви, але і пов'язаної з нею невідомості і потенційної загрози з наступним можливим або реальним болем. Причому в останньому випадку страх виникає незалежно від наявного відчуття болю.