Теория державного суверенiтету i суспiльного договору в теорiях Ж.Бодена, Г.Гроцiя I Б. спiнози

 
 

     ТЕОРІЯ  ДЕРЖАВНОГО СУВЕРЕНІТЕТУ І СУСПІЛЬНОГО  ДОГОВОРУ В ТЕОРІЯХ  Ж. БОДЕНА, Г. ГРОЦІЯ І Б. СПІНОЗИ  

План

Вступ……………………………………………………………….3

Розділ  I. Історичні витоки державного суверенітету…… ……..4

Г.Гроцій………………………………………………….5

Жан Боден…………………………………………………6

        1.3.   Б. Спіноза………………………………………………...7

Розділ  II. Суттєві ознаки та види державного суверенітету…….10

Висновок……………………………………………………………16

Список  використаної літератури………………………………. …17 

 

      Вступ 

    Актуальність  вивчення даної теми важко переоцінити, так як державна влада за своєю суттю є соціальним інститутом і вираженням цього соціального інституту є її суверенітет, без якого вона не може існувати взагалі.

    Поняття державного суверенітету можна визначити  як незалежність державної влади  від всякої іншої влади усередині країни і поза нею, виражена в її винятковому, монопольному праві самостійно і вільно вирішувати усі свої справи.

    Україна, обравши для себе шлях розвитку та становлення дійсно суверенної і  незалежної держави, неухильно орієнтуючись на визнані світовою спільнотою демократичні та гуманістичні за своїм змістом і спрямованістю міжнародні стандарти, продовжує формувати державі інституції, місцеве самоврядування, систему національного права.

    Значення  суверенітету як важливої ознаки держави  полягає у тому, що суверенітет містить характеристику взаємовідносин державної влади з іншими суб'єктами влади як усередині країни, так і за межами державних кордонів.

    Слід  зазначити, що питання про суверенітет  як ознаку держави у юридичній  літературі є досить спірним, впродовж всього історичного розвитку держави поряд з нею перебував суверенітет, без суверенітету держави як такої не існує. Тому як у далекому минулому, так і в наші дні вчені (політики, філософи, історики, правознавці) намагалися  обґрунтувати існування суверенітету, дослідити причини і умови його виникнення і існування, його витоки, розвиток і форми прояву.

 

     Розділ І. Історичні  витоки державного суверенітету. 

      Слід  вказати, що суверенітет як ознака держави  має свою багатовікову історію. Як зазначає М.В. Кравчук біля витоків принципу суверенітету стоїть Мак’явеллі; але його аж ніяк не можна вважати теоретиком верховної влади (на що заслуговують усі без винятку його наступники, адже, заводячи мову про політику, вони неодмінно матимуть на увазі суверенітет) - він зробив її можливою. Втім у його працях не використовується слово «суверенітет»; Мак'явеллі лише робить натяк на нього у знаменитому листі до свого друга, датованому груднем 1513 року. Тож біля витоків суверенітету спостерігається, так би мовити, парадоксальна відсутність його концепції. До цього контрасту спричиняються самі писання Мак'явеллі; він пориває з традицією, і в цій прогалині, яка відокремлює старий порядок речей від нового, постає суверен і його підданці. Втім, у власне політичному аспекті мак'явеллівський контраст носить подвійний характер: він відкидає старий філософський погляд на проблему, і політика як така мислиться у ній як розрив із політичною традицією; інакше кажучи, мак'явеллівський погляд на політику полягає в розриві з усіма теперішніми поглядами на це явище, й уже одним фактом цього заперечення політика починає мислитись як діяльність, котра лежить в основі Нового порядку речей.

      І в силу оцієї подвійної - як епістемологічної, так і практичної - негації, автор «Державця» (малої книги з величезною державотворчою потугою) відкриває світ новітньої політичної епохи, себто світ суверенітету. Отож, біля витоків держави, себто в світі, де були державці, народи і нації, стоїть головна ідея великого флорентійця: політика - це справа людей, і тільки людей, одначе, хоч як нелегко в цім зізнатися, у ній дуже мало людяного.¹

     Наприкінці XVI - в першій половині XVII ст. у політичній науці активно розвиваються теорії природного права та суспільного договору, розробниками яких були Г.Гроцій, Т.Гоббс, Б.Спіноза, Дж.Локк та ін. 

1.1. Г.Гроцій 

     Голландський  юрист і політичний мислитель  Г.Гроцій є одним із засновників вчення про природне право та родоначальником міжнародного права. Його погляди викладені у трактаті „Про право війни і миру. Три книги”. На думку Г.Гроція, люди на ранніх етапах були рівними, мали спільну власність. Цей „природний” стан характеризувався відсутністю держави та приватної власності. Але згодом принципи справедливості по­рушилися, виникла ворожнеча, розпочалися війни. З метою подолання не­нависті, створення нормальних умов для співжиття, люди уклали суспіль­ний договір і створили державу. У розумінні Г.Гроція, держава - це „дос­коналий союз вільних людей, укладений заради дотримання права та за­гальної користі”. У державі існує громадянська влада, котра є верховною.

     Г.Гроцій стояв біля витоків т. зв. „юридичного  світогляду”. Він поділив право  на природне та волевстановлююче. Джерелом природного права є людський розум, а до його вимог відноситься утримання  від заволодіння чужим майном, обов'язок дотримуватися обіцянок, відшкодуван­ня заподіяної шкоди, притягання людей до заслуженої кари та ін.

     Мислитель не віддавав переваги жодній із форм правління; при ство­ренні держави народ  міг вибирати будь-яку, але обравши, вже не мав права її змінити, окрім випадків крайньої небезпеки для існування само­го народу. Разом із тим, очевидним є його негативне ставлення до ти­ранії та надання переваги монархії та аристократії, хоча він не заперечував й проти демократичної форми правління. За своїм соціальним і змістом держава у трактуванні Г.Греція виступає як угода більшості проти меншості, як союз слабких і пригноблених проти сильних і мо­гутніх.

2. Жан Боден

 

      Ще  одне джерело бере початок із Франції  – це Жан Боден, освічений представник середнього класу. І флорентієць епохи Відродження й анжерський гуманіст прийшли до однієї й тієї ж ідеї: держава не може бути достатньо ефективною і справедливою, якщо її конституція виражатиме щось інше, ніж іманентний лад, котрий виступає як даність «умов людського існування». Політика - це людське явище і як така вона втілює людські накреслення. Й Мак'явеллі, й Боден утверджують те, що лежить в основі суверенітету, - абсолютну автономність політики. Принцип суверенітету - це в першу чергу принцип політичної автономії. Ось чому політика повинна мислитися сама в собі - адже вона виражає сама себе. В своїх межах республіка має власні правила і структури, свої внутрішні конститутивні закони. Вона є результатом людських пристрастей, а з цього випливає, що держава - це продукт взаємодії певних сил і ґрунтується лише на силі. Отож, Мак'явеллі й Боден, разом і взаємно доповнюючи один одного, осмислюють політику нової доби, політику, яка не може мати в своїй основі ні бога, ні природи, тому що вона є виключно людським явищем. Принцип суверенітету, яким його утвердили Мак'явеллі й Боден, - це новітній принцип світської політики.

      Боден розробляє концептуальну структуру держави або ж республіки, ґрунтуючись на ідеї суверенітету світської потуги над усіма іншими потугами. Поява цієї теорії пов'язана з цілком конкретними історичними обставинами - боротьбою королів проти зазіхань великих феодалів на самостійність у межах однієї держави (феодали діяли за принципом «кожен барон суверен у своїй баронії») та спроб Папи Римського стати «над королями» і управляти ними. Саме тоді і склалося вчення про суверенітет як суверенітет внутрішній і зовнішній.²

      Створення концепції суверенітету є історією поєднання двох складових - філософської та історичної. Таке поєднання не можна розглядати, як чисту випадковість. Навпаки, в силу цього стикування, котре так характерне для новітньої політики, принцип кується в буремних подіях, котрі від початку XVI сторіччя стрясають усю Європу, - і в філософських працях, які намагаються осмислити всю вагу цієї історичної матерії. В цьому розумінні суверенітет є майже систематичним зіткненням матерії (історичної) та форми (філософської думки). Немає одначе сумніву в тому, що було б марним (або й просто наївним) вважати, ніби в таке зіткнення, - котре становить собою зв'язок, - вступають і теорія, й практика і що важливим ми навіть корисним було б з'ясувати, чи практика обумовлюється теорією, а чи ця зумовленість розвивається у зворотному напрямку.

      Політичне становлення концепції суверенітету розвивається в живій і часто смертоносній історії, де діють люди з їхніми пристрастями і бажаннями, так що філософія цієї історії, - політичної історії, - сама виступає мірилом практики. З політичного погляду, новітня історія - це світ суверенітету, світ держави. І вся сукупність концепцій, котра будує цей світ у думках, - його можна розглядати як світ ідей, - таким чином становить собою частину цієї історії, а саме елемент історичної практики (її теоретичний момент). ³ 

      1.3. Б. Спіноза 

     Природно-правові  погляди і договірну концепцію держави розвивав і нідерландський філософ - матеріаліст Бенедикт (Барух) Спіноза (1632-1677 рр.). Джерело права він вбачає в силі, якою, на його думку, є саме держава. Спіноза також відстоює повноту державної влади, вищою формою якої він вважає демократичне правління. При цьому участь у верховній владі він відносить до невід'ємних прав громадян. Головна мета держави, за Спінозою, забезпечення свободи. Він вважав, що влада, яка здатна керувати людьми тільки за допомогою страху, не може бути визнаною добровільно. А тому людей потрібно вести так, щоб їм здавалось, що їх ніхто не веде, а вони живуть за своїм власним розумом і за своїм волевиявленням. Щоб досягти цього, потрібно дотримуватися принципу збереження природних прав людей, оскільки позбавлення людей цих прав може призвести до тиранії.

     У зв'язку з цим, Спіноза виділяє  і досліджує фактори, які визначають межу державної влади у її стосунках  з індивідами.

     По-перше, зауважує він, така межа обумовлена власною  природою держави, тим, що вона ґрунтується на розумі і спрямовується ним. По-друге, до права держави не належить все те, до виконання чого ніхто не може бути примушений ні нагородами, ні погрозами. Так, згідно зі Спінозою, держава не повинна втручатися в особисте життя і справи громадянина, тобто у сферу його природних прав, до яких слід, в першу чергу, віднести здатність мислити, свободу совісті, питання взаємної любові і ненависті людей, право людини не давати у суді свідчень проти самої себе, право шлюбу та народження дітей, право на спробу уникнути смерті та ін. По-третє, право держави має відповідати інтересам і поглядам більшості і держава повинна рахуватися з громадською думкою.

      Праця Спінози «Політичний трактат», розпочатий 1675 року і незавершений через смерть (1677), становить собою антигоббсівський маніфест. Ця праця була написана після «Теолого-політичного трактату», й у ній він дійшов до висновків, у яких гостро і твердо - їх можна розглядати і як відповідь Гоббсові, і як його критику, - стверджує, що метою держави є свобода.

      Спіноза розвиває свою політичну теорію, поклавши в її основу свободу, - на противагу англійській філософії, для котрої основний закон політики полягає в «громадянській покорі», яка досягається шляхом цілковитого заперечення природної свободи. Спіноза бере за основу буття як властивість, Гоббс відштовхується від індивіда як бажання. Спіноза розглядає свободу, яка витікає із самої властивості всякої природної істоти.

      Спіноза вказує, що кінцевою метою запровадження  політичного стану виступає не зверхність, не утиски людей, не підпорядкування гніту іншої людини. Подібна система спрямована лише на те, щоб звільнити індивіда від страху - аби кожен міг, наскільки це можливо, почувати себе в безпеці; інакше кажучи, аби він міг найбільшою мірою зберегти своє природне право на життя і діяльність (не завдаючи шкоди ні собі, ні ближньому). Отже, мета суспільної організації - свобода.

 

      

           Розділ  ІІ. Суттєві ознаки та види державного суверенітету. 

     Основними ознаками суверенітету є його єдність, неподільність і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Тому всілякі спроби самопроголошення суверенітету територіями в межах однієї країни є неправомірними. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. Державна влада не може бути лише частково суверенною. Несуверенні утворення не можна вважати державами (наприклад, колонії, протекторати тощо). Не є суверенними державами і автономні утворення, які наділені окремими суверенними правами і тому набувають певних ознак державності (наприклад, Автономна Республіка Крим).

   М.В. Цвік, В.Д. Ткаченко та О.В. Петришин підкреслюють, що невідчужуваність суверенітету означає, що суверенітет не може бути нікому переданий або обмежений. Звичайно суверенітету не властивий абсолютний характер. Сфера здійснення окремих суверенних прав може бути з тих чи інших причин обмеженою, звуженою, але лише доти і тією мірою, якою держава вважає це для себе корисним чи необхідним. Прикладом такого обмеження є сучасні інтеграційні процеси, в яких бере участь і Україна і які знаходять свій вияв через діяльність Ради Європи, ОБСЄ, СНД. Органи, створені такими об'єднаннями, мають здебільшого узгоджувальний, координуючий характер, внаслідок чого суверенітет державної влади України лишається недоторканним.⁴

     Першоджерелом влади, і передусім державної, в  демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним. «Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ», — говориться у ч. 1 ст. 5 Конституції України.

     Водночас  ч. 2 тієї ж статті констатує, що право  визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові, чим підкреслюється пріоритет у цій справі народного суверенітету. Поняття «національний суверенітет» спочатку було розраховане на етнічно однорідну державу. Згодом, коли термін «нація» стали застосовувати і до сукупності всіх громадян певної держави, це привело до збігу понять «державний суверенітет», «народний суверенітет», «національний суверенітет».

     Щодо  поняття «право на самовизначення окремих  націй», то воно проголошується і в  преамбулі чинної Конституції України, де зазначається, що сучасна українська держава виникла на основі здійсненого українською нацією, усім Українським народом права на самовизначення.⁵

     Суверенітет є „збірною” ознакою держави. Він концентрує в собі найбільш істотні  риси державної організації суспільства. Незалежність і верховенство державної влади виражається в його універсальності – тільки рішення державної влади поширюються на все населення і громадські організації даної країни; у прерогативі – можливості скасування і визнання незначним будь-якого незаконного прояву іншої суспільної влади та у наявності спеціальних засобів впливу, яких не має ніяка інша громадська організація.

      Верховенство  державної влади зовсім не виключає її взаємодії з недержавними політичними  організаціями при рішення різноманітних питань державного і громадського життя.

      Державна  влада розташована на вищій ступіні  ієрархії керуючих у даному суспільстві  підсистем, незалежна від них. Вона несумісна з існуванням іншої  такої ж влади в країні.

      Сутність  новітньої політики, організованої довкола принципу верховної влади, полягає в тому, що вона не виступає наслідком певної ідеї а рrіоrі справедливого, довкола якої було ( сукупності організоване все суспільство. Для сучасників, справедливе - це те, що відповідає раціональності суспільств іншими словами, суспільство структурується не якоюсь нормою справедливого, котра походить невідомо звідки, а навпаки якраз суспільне тіло, організоване згідно зі своєю раціональністю, установлює норму, згідно з якою справедливе - справедливість (у тому вигляді, в якому його виражає закон і в якому воно перебуває під охороною держави) - і визначається. Так що речником справедливого виступає суверен, себто завдяки його волі природа справедливого стає публічним явищем.

     Як  відзначив С.С. Алексєєв, державний  суверенітет має дві сторони:

      - внутрішню сторону – виняткове,  монопольне право на законодавство,  на управління і юрисдикцію  усередині країни в межах усієї  державної території;

      - зовнішню сторону – самостійність  і незалежність у зовнішніх  справах країни, неприпустимість втручання у внутрішньодержавні справи ззовні крім обмеженого числа випадків, передбачених міжнародним правом, коли відповідні дії відбуваються в правовому порядку. Держава відповідно до міжнародного права і свого національного законодавства може уступати свої суверенні права міждержавним організаціям.⁶

      У міжнародних відносинах держава  бере на себе зобов'язання, рахується  з загальновизнаними нормами  міжнародного права, з укладеними нею  договорами. Однак це не ущемляє  добровільний характер, обов’язки встановлюються по взаємній  або по загальній згоді.

     У сучасному світі суверенітет  жодної держави не означає, що вона не зв'язана ні з чим усередині  країни й абсолютно незалежна  від інших держав, від світового  співтовариства в цілому. Будь-яка  демократична держава усередині країни повинна постійно прислухатися до думки громадян, соціальних груп і їхніх недержавних утворень. 

     У суверенітеті держави знаходить  своє політичне і юридичне вираження  повновладдя народу, в інтересах  якого держава здійснює управління  суспільством.

      Виділяють державний суверенітет як особливість  державної влади та  народний і національний суверенітет. Народний суверенітет – сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати  свою долю. Національний суверенітет - це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення. Державний суверенітет може сполучатися з народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.             

    У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав.⁷

      У федеративних державах суверенітет  визнається за союзними державою, а по законодавству деяких країн – також за суб'єктами федерації.  У Росії за федеративним договором суверенним вважаються і республіки, що входять у її склад.

     Я вважаю, що у суверенітеті держави  знаходить своє політичне і юридичне вираження повновладдя народу, в інтересах якого держава здійснює управління  суспільством.

      Державний суверенітет як особливість державної  влади потрібно відрізняти від народного  суверенітету і національного суверенітету. Як зазначає С.С. Алексєєв народний суверенітет – «сам зміст демократії, основа народовладдя, право народу самому, своєї волею визначати свою долю»⁸. Аналогічне ж значення має поняття національного суверенітету; це права націй і народностей на те, щоб самостійно вирішувати питання свого життя, право на своє національне самовизначення.

      Державний суверенітет може сполучатися з  народним суверенітетом і національним суверенітетом. Демократична держава, у якій нації і народності реалізували  своє право на національне самовизначення, являє собою суверенну державу у всіх зазначених раніше значеннях, тобто включаючи народний і національний суверенітет.                

    На думку В.М. Хропанюка національний суверенітет означає «право на саме визначення аж до відділення й утворення самостійної держави»⁹. У багатонаціональних державах, утворених шляхом добровільного об'єднання нації, суверенітет здійснюваний цією складною державою, природно, не може бути суверенітетом лише однієї нації. В залежності від того, яким способом нації, що об'єдналися, здійснили своє праві на самовизначення – шляхом об'єднання в союзні держави і шляхом федерації на базі автономії або конфедерації, - державний суверенітет, здійснюваний даною багатонаціональною державою, повинен гарантувати суверенітет кожної з націй, що об'єдналися. У першому випадки це досягається шляхом забезпечення суверенних прав суб'єктів союзу, що уступили частину своїх прав багатонаціональній державі. В другому випадку суверенітет націй забезпечується шляхом охорони автономії національних держав. Але в обох випадках багатонаціональна держава в особі своїх вищих органів є носієм суверенітету не якої або окремої націй, а суверенітету, що належить саме даній багатонаціональній державі, що виражає як загальні інтереси всі націй, що об'єдналися, так і специфічні інтереси кожної з них.

 

      Висновок. 

    Після розгляду даної теми можна зробити  такі висновки.

    Цікавим є визначення поняття і ознак  суверенітету, що надається О.Ф. Скакун, В.М. Кравчуком, П.М. Рабиновичем, Ж. Мере. У періодичній літературі цікавим  є дослідження Ю. Тодики та Є.Назаренко, щодо розвитку державного суверенітету, його місця і ролі в державному механізмі та реалізації механізму поділу влади.

     Отже, слід відзначити, що державний суверенітет  пройшов довгий історичний шлях, теоретиками  суверенітету були і Н. Маккіавелі, і Ж. Боден, і Спіноза, і Г. Гроцій.

     Слід  зауважити, що суверенітет є властивістю  не всієї держави, а її державної влади. На території країни державна влада є вищою, верховною, і ніяка інша (партійна, суспільна, церковна тощо) не може диктувати їй свою волю. Усередині країни суверенітет обмежений лише основними правами людини.

     Зовнішній суверенітет позначає ті межі, в  рамках яких повинні відбуватися  типові для сьогоднішніх умов міждержавні  інтеграційні процеси. Отже, принцип  незалежності влади однієї держави від влади іншої за всіх політичних режимів має винятково велике практичне значення.

     Ознаками  суверенітету є його єдність, неподільність  і невідчужуваність. Єдність суверенітету полягає в тому, що в державі  може бути одна суверенна влада, яку здійснює вся система державних органів. Неподільність суверенітету полягає в тому, що державній владі, яка діє на території певної країни, належить вся повнота суверенітету. В Україні, які у більшості країн світу органи держави функціонують за принципом поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову, оскільки саме він вважається однією з основоположних засад організації і діяльності державного апарату. Але окрім безпосередньо поділу влади в Україні функціонує механізм взаємних стримувань і противаг між гілками влади.

     Я дійшла висновку, що першоджерелом  влади, і передусім державної, в  демократичних країнах є народ. Тому в основі державного суверенітету лежить народний суверенітет. Саме народ, здебільшого через вільні вибори, легітимує державну владу. Оскільки джерелом державної влади є народ, то йому і повинна належати влада. Народний суверенітет здійснюється через виборний представницький орган і безпосередньо народом через вибори, всенародні обговорення, референдум. Отже, в умовах демократії державний суверенітет фактично збігається з народним.

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ: 

      Наукова література:

1. Автор-упорядник Кравчук М.В. Теорія держави та права. Проблеми теорії держави та права: Навчальний посібник – 3-тє вид., змін. Й доп. – Тернопіль: Карт-бланш, 2002 – 247 с.
2. Венгеров А.Б. Теория государства и права, М., 1998. 186 с.
3. Загальна теорія держави та права/ За редакцією академіка АпрН України, доктора юр. Наук професора В.В. Копєйчикова – К.: Юрінком, 1997 – 320 с.
4. Загальна теорія держави і права: Підручник для студ. юр. спеціальностей ВНЗ / за ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина – Х.: Право 2002 – 324 с.
5. Конституційне право України/ за ред. В.Ф. Погорілка – К.: Наукова думка, 2002. –  315 с.
6. О.Ф. Фрицький Конституційне право України. Підручник: К.: Юрінком Інтер, 2002 –  536 с.
7. Рабинович П.М. „Загальна теорія держави та права”. М.  Юридична літратура, 1987, - 380 с.  
8. Скакун О.Ф. Теорія держави і права. К. Юрінком. 1999   - 704 с.
9. Теорія держави і права: Навч. посібник/ за заг. ред. С.Л. Лисенкова, В.В. Копєйчикова. К.: Юрінком Інтер, 2003 – 368 с.
10. Теорія держави і права (опірні конспекти) авт. –упорядн. Кравчук М.В. К.: Атика, 2003  - 288 с.
11. Хропанюк В.Н. Теория государства и права. Учебное пособие для высших учебных заведений ( под ред. В.Г. Стрекозова): М.И.П.П. "Родина" ; 1993. -  295 с.
12. Шульга А.М. Теорія держави та права. Навчальний посібник для підготовки до державного іспиту. Х. Вид –во Університету внутрішніх справ. 2003 – 146 с. 

      Матеріали періодичних видань:

13. Антонович  М. Демократичний розвиток держави: здобутки і проблеми // Право України. 2003. № 12 
14. Назаренко Є. До питання про конституційну реформу державної влади України//Право України, 1998 № 10
15. Тодика Ю. Конституция Украины – основа стабильности конституционного строя и реформирования общества// Симферополь.: Таврия, 1997  -  105 с.

      Нормативно-правові  акти:

16. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року N 55-XII
17. Декларація про недопустимість втручання у внутрішні справи держав, про забезпечення їх незалежності і суверенітету, що прийнята 21.12.1965 Резолюцією 2131 (XX) на 20 сесії Генеральної Асамблеї ООН
18. Загальна декларація прав і свобод людини і громадянина від 9 грудня 1948 р. // Права людини. Сб. міжнародних договорів. Нью-Йорк, 1989.
19. Конституція України. Київ. Феміна. 1996  - 64 с.
20. Міжнародний пакт про цивільні і політичні права // Права людини. Сб. міжнародних договорів. Нью-Йорк, 1989. – 602 с.
21. Статут Організації Об’єднаних Націй // Организация Объединенных Наций сборник документов. Наука: Москва - 1981 – 500 с.