Історична довідка про розвитокконституційного процесу у Франції після II світової війни

План:  
Введення  
Глава 1. Франція в період реставрації (1814-1830)  
1.1. Реставрація Бурбонів. Липнева революція1830 року.  
1.2. Друга Республіка  
1.3. Друга імперія.  
Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ ІКОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ФРАНЦІЇ.  
2.1. Історична довідка про розвитокконституційного процесу у Франції після II світової війни  
2.2. Політична система Франції  
2.3. Конституція Франції 1958 р.  
2.4. Виборче право і виборча система Франції.  
2.5. Референдум  
2.6. Правове становище особистості  
2.7. Центральні органи державної влади  
2.8. Р ЕГІОНАЛЬНОЕ І м ЕСТНОЕ САМОВРЯДУВАННЯ  
2.9. З УДЕБНАЯ СИСТЕМА Ф ранці.  
Висновок.  
Список використаної літератури.  
 

ВСТУП

Одна з найбагатших  історій світу - це історія Франції, повна романтики і драматизму одночасно.  
Політична система Франції формували впродовж багатьох років і навіть століть. Франціяпо праву вважається колискою республіканських ідей. Велика Французька Революція 1789 р. дала поштовх до революційних процесів у всьому світі. Сама Франція за ці роки пройшла через періоди республіканського, монархічного та імперських правлінь.  
Республіканський устрій, що встановився в нинішній час у Франції, називають П'ятої Республікою. Перша республіка була встановлена ​​у вересні 1792 р. і продовжила своєіснування до 1804 р., коли Наполеон Бонапарт оголосив себе імператором, а Францію,відповідно, імперією. Друга республіка була встановлена ​​в 1848 р., але вона проіснувала лише 4 роки - до 2 грудня 1852 р., коли знову Франція була оголошена імперією, аНаполеон III - імператором. Наступна, Третя республіка, проіснувала набагато довше - 28 років з 1871 р. по 1899 р. Четверта республіка мала саму коротку тривалість життя - всього 3 роки (1954 - 1957 рр..).  
Велика французька революція поклала початок нової історії Франції. Починаючи з цього наівелічайшего моменту в історії цієї держави, маховик історії закрутився з неймовірною силою. Всього за століття Франція встигла пережити близько п'яти революцій. Монархія змінювалася республікою, республіка імперією, імперія монархією. Потім знову по колу. Чотири рази Франція ставала республікою!  
За минуле сторіччя з початку Великої французької революції Франція пережила і хвилини найбільшої слави в період правління Наполеона і хвилини ганебного забуття при падінні імперії Бонапарта.  
Таке враження, що країна довгий час ніяк не могла вирватися з цього пекельного кола, в який її затягнув маховик історії.  
Франція всьому світу показала, що народ може і повинен завойовувати права і свободи, а якщо знадобиться - відвойовувати їх заново. Для громадян цієї держави свобода - це не порожній звук, це цінність, здобута ними кров'ю.  
Революція 1848 року, яскравий тому приклад.  
У цій дипломній роботі я розглянула політичну систему Франції через різні історичні аспекти .. 

Глава 1. Франція в період реставрації (1814-1830)

1.1. Реставрація Бурбонів. Липнева революція1830 року.

Коаліція держав, що здобули  вирішальну перемогу над Наполеоном, поспішила звести на французький престол старшого представника "легітимною" (законної) династії - Людовіка XVIII.  
Нові правителі Франції повинні були визнати "перерозподіл" земельної власності, буржуазний цивільний кодекс, вироблений за Наполеона і, отже, знищення феодальних відносин, а також нову адміністрацію Франції.  
Вони погодилися обдарувати Францію писаною конституцією, відомої під назвою Хартії 1814 року. Автори назвали її "вільної і монархічної".  
Хартія 1814 року, як це випливало з її змісту, повинна була примирити верхи буржуазії з дворянством. Відповідно з тем:  
а) визнавалося, що громадяни "в однаковій мірі допускаються до цивільних і військових посад";  
б) що верховна влада короля обмежувалася законодавчими повноваженнями палат інесменяемостью суддів. Складалося дві палати: верхня, призначувана королем, і нижня, яка обирається вузької колегією, що складається з осіб, які сплачують не менше 300 франків прямих податків; від депутата палати було потрібно, щоб він сплачував щонайменше 1000 франків податку.  
При цій системі голосувало не більше 90 тис. чоловік (з 30 млн. право бути обраним мало близько 15 тис.).  
Такою була ця конституція, покликана, за її власними словами, "виправдати очікування освіченої Європи". Позбавивши націю всякого легального політичного дії, віддавши владу в руки маленької купки її поневолювачів, Хартія заявляла про "заповітне бажання", щоб "усі французи жили братами".  
Не дивно, що, коли Наполеон, зважившись на свій останній "політ орла", висадився у Франції з жменькою ветеранів (1815 р.), антинародна монархія була скинута в бруд, з якої її перед тим підібрали.  
Відновлений на престолі після битви при Ватерлоо Людовик XVIII царював до 1824 року. Його місце зайняв Карл Х (Артуа) - визнаний глава французької реакції.  
Першим справою нового короля була винагорода дворян, що втратили землю під час революції. Компенсація ця склала величезну суму - 1 млрд. франків.  
Його наступним справою було відновлення смертної кари за "образу" католицької релігії.  
У 1830 році Карл Х видав 6 указів (ордонансов). Розганялася щойно обрана палата (здалася "ліберальної") ще більше звужувалося виборче право, скорочувалася законодавча компетенція нижньої палати, ліквідувалася свобода друку і зборів.  
Відповіддю на цю політику було липневе повстання 1830 року. Після кровопролитних вуличних боїв Карл Х був повалений і втік. Керувала революцією велика, головним чином фінансова, буржуазія звела на трон Луї Філіпа Орлеанського, який перебував у родинних стосунках з "легітимною" династією.  
Нове царювання було обставлено новою конституцією.  
Змін було, втім, мало. Виборчий ценз був знижений незначно - до 200 франків; длядепутатів - до 500. Тому і загальне число голосуючих зросла незначно, склавши всього 240 тис. чоловік (замість 6 млн., як було б при загальному чоловічому виборчому праві).  
Головне ж було не в конституції, а в тій орієнтації, якої дотримувалася Липнева монархія. Слова, виголошені при коронації Луї Філіппа, "відтепер ред будемо ми - банкіри", виправдалися. Настав період, коли керівна роль у державі опинилася в руках невеликої групи фінансових магнатів.  
При Луї Філіпа, справедливо писав К. Маркс, панувала не французька буржуазія в цілому, а лише одна її фракція - банкіри, біржові та залізничні королі власники копалень і рудників, а також пов'язана з ними частину земельних власників - "так звана фінансова аристократія" ^{[ 1].} 

1.2. Друга Республіка

У 40-х роках XIX століття Франція  робить помітні успіхи в промисловому розвитку. На місце мануфактури і  кустарної промисловості стає капіталістична фабрика. Настає епоха великого машинного  виробництва.  
Чим далі заходив цей процес, тим все чіткіше ставали його головні наслідки:  
а) посилення ворожості між робітничим класом, з одного боку, і буржуазією - з іншого;  
б) їхнє загальне невдоволення режимом Липневої монархії.  
Промислова буржуазія не бажала терпіти політичну монополію фінансової аристократії. Робітники не могли зносити далі жахливу потребу.  
Два нещастя, що з'єдналися в 1847 році, довели загальне невдоволення до революції: першим нещастям був неврожай, другим - світова торговий і промислова криза.  
Використовуючи ситуацію, опозиційні кола буржуазії вимагали зниження виборчого цензу. Таким шляхом вони сподівалися завоювати для себе нижню палату.  
Уряд прекрасно розумів ці наміри. Не бажаючи ніяких реформ, він (в особі голови міністерства історика Гізо) відповів опозиції пам'ятною фразою: "Збагачуйтеся, і ви станете виборцями".  
Пропозиції про розширення виборчого права Гізо називав "фанатизмом розуму". "У 1789 році, - говорив він, - виборча система проголосила загальну подачу голосів ... яку, однак, жодна з партій не бажала приймати в цілісності; ніхто не допустить цього тепер ".  
Буржуазна опозиція протестувала, але справа не йшла далі випадів у газетах і на спеціально влаштованих банкетах.  
22 лютого - у день ганебно скасованого банкета - у захист виборчої реформи і проти уряду Гізо піднялися робочі передмістя Парижа. Уряд, що вже набив собі руку на придушенні "заколотів", кинув проти демонстрантів війська. Кавалерія і піхота атакували беззбройних і мирних людей, які вимагала хліба і реформи. У відповідь на це Париж покрився барикадами. Боротьба тривала весь наступний день. У надії встояти Луї Філіп дає відставку Гізо, виражає згоду на реформу. Занадто пізно!  
У кривавому бої повсталі захоплюють Тюільрі, королівський палац. Але короля в ньому вже не було: відрікшись від престолу, він біг, рятуючи життя. Його трон виволокли на площу і спалили на величезному багатті. Франція в друг раз зробилася республікою.  
Завоювавши республіку, робітники сподівалися, що вона буде соціальною, як тоді говорили, тобто забезпечить їх достатнім заробітком, у першу чергу подбає про їхнюстарість, освіту для дітей і т.д. Ці надії були обмануті.  
Установчі збори, що відкрився 4 травня "порвало з усіма соціальними ілюзіями лютневої революції. Воно навпростець проголосили буржуазну республіку, і тільки її.  
Тимчасовий уряд, утворений з лідерів буржуазної опозиції, подбало про те, щоб складУстановчих зборів було строго буржуазним.  
Робітники знову повстали, цього разу не разом з буржуазією (як у лютому), а проти неї. У цьому велике історичне значення червневої барикадної боротьби. Вперше в історії антагонізм буржуазії і пролетаріату розкрився у всій його непримиренності. Як ми тепер бачимо, через цей антагонізм потрібно було пройти, пройти до крайності, щоб обидва класи - нехай через сторіччя - переконалися в можливості деякого соціального світу, як він затвердився - при всіх можливих застереженнях - у передових країнах Європи, Америки і навіть Азії.  
Приводом до повстання послужила навмисна ліквідація Національних майстерень, що давали заробіток тисячам безробітних. Звільнені повинні були відправитися на роботу в провінцію (де вони були менш небезпечні для уряду). На прохання робітників скасувати розпорядження, уряд пригрозило застосуванням сили. "Прекрасно, - відповів на це глава робочої делегації Пюжоль. - Ми знаємо тепер те, що хотіли знати ".  
Бій тривав п'ять днів. Барикади, починаючи в передмістях міста, завзято просувалися до центра, до міської ратуші. Уряд доручив розправу над повсталими генералу Кавеньяку. За висловом одного з міністрів, воно вирішило "влаштувати бійню".  
Повстання було стихійним. Ніхто його не готував. Не було ні визначеного плану дій, ні ясної програми, ні керівного центру. Тим не менш 24 червня по барикадах стали передавати списки передбачуваного уряду: у ньому були імена соціаліста Луи Блана, комуніста-утопіста Кабе, стійкого революціонера О. Бланки, робітника Альберта, але також Луи Бонапарта і деяких інших.  
Вранці 25 червня стало ясно, що уряд, володіючи величезною перевагою сил, перемагає. Тим не менш повстанці не думали про те як. Останнім бастіоном залишалося славне Сент-Антуанское передмісті. Тут повсталі вивісили плакат, що визначав мети боротьби, як їх тоді розуміли: "Ми хочемо соціальної і демократичної республіки. Ми хочемо самодержавства народу ". Тут гордо відкинули пропозиція про "примирення". Повстанці погоджувалися скласти зброю, якщо буде розпущено Установчі збори, війська виведені з міста, і при тій неодмінній умові, що "народ сам виробить собі конституцію".  
Вранці 26 червня бій припинився, але всюди розстрілювали захоплених у полон повстанців - у казармах, у каменоломнях і багатьох інших місцях. Відзначилася в звірствах буржуазна Національна гвардія, що приводила на розстріл сотні людина. Трупи скидали в Сену, і та несла їх у море.  
У лютневих боях паризький пролетаріат утратив більш 5 тис. чоловік убитими і пораненими. У червні одних убитих було, по оцінці англійських газет, не менш 50 тис. чоловік. Більше 3 тис. повстанців було холоднокровно перебите після повстання. Не менше 15 тис. чоловік було заслано без суду.  
Уряд до кінця виконало свій підлий задум, початий розпуском Національних майстерень^[2].  
На стороні буржуазної республіки, писав пильно спостерігав за описаними подіями К. Маркс, стояли фінансова аристократія, промислова буржуазія, середні шари, дрібна буржуазія, армія, організований у мобільну гвардію люмпен-пролетаріат, інтелігенція і, нарешті, селянство. "Паризький пролетаріат мав на своєму боці тільки самого себе" ^[3].  
Терор ще продовжував лютувати, коли Установчі збори відновило обговорення нової конституції.  
I. Конституція 1848 року проголошувала Францію республікою, девізом якої слугували ніби-то "сім'я, праця, власність і суспільний порядок".  
Це була, зрозуміло, буржуазна республіка, та ще така, що відбила на собі всі тільки що пережиті страхи перед перемогою "анархізму, соціалізму і комунізму".  
З тексту конституції випливало, що під "правом на працю" розуміється не більш ніж "рівність у відносинах між робітником і хазяїном" і організація "суспільних робіт, призначених доставляти заняття безробітним". Втім, вже по ходу суперечок було ясно, що ні Збори, ні ті, хто піде за ним, не мають наміру триматися "права на працю" ні в якому вигляді. Навіть ті, хто його захищав, погодилися головним чином на "обіцянки, які були зроблені в лютому", чи волали до "жалю", як це прозвучало у промові глави тимчасового уряду Ламартина. І дійсно, все, що було написано в конституції про "працю", залишилося порожньою фразою.  
II. Конституція залишила недоторканними всю стару організацію керування, муніципалітети, суд і армію. Де-не-які зміни, внесені нею, стосувалися не змісту, а змісту, не речей, а назв.  
Ш. Найбільш суттєвим з нововведень було узаконення загального чоловічого виборчого права, проголошеного лютневою революцією 1848 року. Скасувати його Установчі збори не вирішувалося. Але зате був введений обмежувальний пункт - шість місяців осілості.  
У 1850 році ценз осілості був збільшений до трьох років, і це - поряд з нарочито складною процедурою його встановлення - викинуло з виборчого корпуса три мільйони громадян, головним чином бідняків (поденників, батраків, сезонних робітників).  
IV. Установчі збори подбало начинити конституцію 1848 мнімодемократіческой фразеологією. І щораз слідом за урочистим проголошенням чергової волі слідувала застереження, її обмежувала або зводила нанівець.  
От відповідні приклади:  
"Викладання вільно. Свободою викладання можна користатися на умовах, передбачених законом, і під верховним наглядом держави "(гл.2 ст. 9). Або:  
"Громадяни мають право об'єднуватися в союзи, організовувати мирні і неозброєні збори ... висловлювати свою думку у пресі ... "Але друга частина статті говорила:" Користування цими правами не знає інших обмежень, крім рівних прав інших і суспільної безпеки ".  
"Кожен параграф конституції, - справедливо писав Маркс у" Вісімнадцятому брюмера ", - містить у самому собі ... свою власну верхню і нижню палату: волю - у загальній фразі, скасування волі - у застереженні ^"[4].  
V. Керуючись доктриною "поділу влади", конституція доручає видання законів Національним зборам, виконавчу владу - президенту республіки.  
Національні збори вирішено було зробити однопалатним. Більшість конституціоналістів належало до буржуазних республіканців, і вони побоювалися створювати верхню палату, звичайно промонархическую.  
Для виборів президента республіки був визначений той неї порядок, що і для виборів Національних зборів: загальне голосування - плебісцит.  
Рішення це коштувало багатьох суперечок. Обережні пропонували, щоб "міністра-президента" обирало і зміщало Національні збори. Ця пропозиція була відкинута. Воносуперечило поділу влади, що конституція повідомляв "першою умовою вільного уряду". 

Прямі вибори (при таємній  подачі бюлетенів) створювали президенту той же авторитет "народного обранця", що й самому Національним зборам. У  республіки виявлялося "дві голови", і президент міг у будь-який час протиставити себе Національним зборам.  
Гризня між законодавчою і виконавчою владою була неминуча, і її передбачали. "Граконституційних сил", - так назвав цю систему зміщений і озлоблений Гізо.  
У руках президента виявлялися всі засоби виконавчої влади: він роздавав посади, у тому числі офіцерські, від нього залежали органи місцевого самоврядування, йому фактично підкорялися збройні сили (включаючи Національну гвардію).  
Наділивши президента республіки всіма атрибутами королівської влади (аж до права помилування), Збори, незважаючи на заспокійливі мови, мучить страх за майбутнє.  
Час від часу депутати звертали свої погляди на Луї Наполеона, племінника великого Бонапарта. П'ять департаментів голосувало за нього, віддавши 300 тисяч голосів. З усіх депутатів Зборів він був самим ймовірним претендентом на пост президента.  
Було ухвалено (§ 68 конституції), що всяка спроба президента розпустити Збори єдержавна зрада; суддям Верховного суду доручалося в цьому випадку "негайно зібратися" для суду над президентом.  
Не минуло й чотирьох років, як конституція 1848 року була навіки похована. Те, що від неї залишилося як винахід, який проклав собі шлях по всьому континенту, - ця стан облоги(ст. 106), періодично застосовується в кожному з наступних один за одним криз в ході французької історії. 

1.3. Друга імперія.

У грудні 1848 року президентом  Франції був обраний Луї Наполеон. З 7300 тис. голосів йому дісталося 5400 тис.  
Селянство Франції голосувало за Луї Наполеона, пов'язуючи з цим ім'ям відродженняколишньої величі країни, скасування податків і знищення республіки. Робочі голосували за Луї Наполеона, щоб не допустити до влади ненависного їм ката Кавеньяка, колишнього, як і Наполеон, одним з кандидатів у президенти. Велика буржуазія вітала Наполеона як "перехідну ступінь до монархії".  
Позбавлений прав переобрання, президент республіки мав чекати закінчення законного чотирирічного терміну, за яким ішов кінець величі. Луї Наполеон вирішив уникнути цієї долі будь-яку ціну,  
Спираючись на всякого роду набрід, організований у суспільство "10 грудня" (день обрання Луї Наполеона), президент республіки готував її повалення. Всі ті, хто міг чинити йому опір, усувалися або переміщалися. Всі ті, хто по своїй безпринципності та продажності підходив для задуманої справи, наближалися.  
Особливі зусилля були докладені для залучення я змови армійських частин. Паризький гарнізон був майже повністю оновлено.  
Спеціальний загін, складений з поліцейських, отримав наказ про арешт 78 осіб, серед яких 16 були лідерами опозиції в Національних зборах. Підстав для арешту знайти не могли і тому в наказах написали: "Участь в комплоті (змову) проти безпеки держави".  
Вранці 2 грудня 1851 спеціальна прокламація оповістила Париж, що "ім'ям французького народу" президент республіки розпускає Національні збори.  
З тексту інший прокламації можна було укласти, що переворот здійснений заради наступного державного устрою: президент, що обирається на 10 років; державна рада, що розробляє законопроекти; законодавчий корпус і "врівноважує" сенат; міністерства, призначувані і зміщується з волі президента.  
Під виглядом республіки, прикрашеної загальним виборчим правом, декретованих диктатура однієї особи.  
Початок нової диктатури було ознаменоване кровопролиттям. Піхотні і кавалерійські частини, вдавшись до картечі, рушничного вогню, шабельним ударам, обрушилися на мирні натовпу парижан. Жертвами цього погрому, продиктованого підлими почуттями, стали близько двох тисяч чоловік. Кілька барикад, споруджених на захист зганьбленої республіки, були взяті, їх захисники розстріляно всіх до одного. У їх трупів були розставлені столи з випивкою та закускою, за якими веселилися офіцери і солдати.  
Дикі розправи над республіканцями відбувалися по всій решті Франції.  
У січні 1852 року отримала твердження нова конституція.  
У центрі всієї системи правління перебував президент. Влада його стосувалася як законодавства, так і управління. Він призначав і звільняв міністрів. Суд відправлявся його ім'ям. У його владі перебували армія і поліція. Він оголошував стан облоги. Він видавав декрети і затверджував закони.  
Єдине "обмеження" влади президента конституція вбачала в системі народних опитувань - плебісцитах.  
Введення в державну систему постійного (хоча і не часто вживалася) плебісцитної елемента створює ілюзію демократизму, але ні в найменшій мірі не загрожує основам режиму.  
Відповідно підготовлений владою плебісцит завжди давав той результат, на який розраховував уряд.  
При цьому на плебісцит ніколи не виносилися дійсно гострі, що зачіпали інтереси народу питання урядової політики.  
У листопаді 1852 року Наполеон усуває протиріччя між титулом і владою. Спочатку сенат, а потім плебісцит проголошують його імператором Франції під ім'ям Наполеона Ш.  
Реальна влада опинилася в руках фінансової і промислової буржуазії. Ніколи раніше не створювалося для неї настільки сприятливих умов.  
Друга імперія так само, як і перша, народилася в момент, коли налякана демократичнимрухом і демократичними реформами буржуазія була налаштована особливо контрреволюційно.  
Прикладом цього може служити декрет 1852, що позбавив пресу гарантій незалежності. Комічний актор Грассо був арештований за те, що сказав в одному з кафе, де його змусили чекати: "Тут, як у Севастополі, нічого не можна отримати" (малася на увазі Кримська війна) ^[5].  
Друга імперія проіснувала до 1870 року. Перші ж битви франко-пруської війни виявили розкладання уряду і армії Франції. Нарешті, під Седаном пруссько-німецькі війська змусили капітулювати 100-тисячна французька армію. Ця катастрофа підняла на ноги Париж. Народ увірвався в Законодавчі збори. Під його прямим тиском були декретовано скасування імперії і відновлення республіки - третьою за рахунком. Це сталося 4 вересня 1870.  
Влада опинилася в руках вузької купки професійних політиків і військових, які привласнили собі назву уряду "національної оборони". Свої зусилля новий уряд Франції зосередило головним чином на тому, щоб за всяку ціну змовитися з Пруссією: боялисяреволюційної ситуації, яка складалася в результаті військової поразки, економічної розрухи, злиднів мас. І, зауважимо, боялися не марно. 

Глава 2. ПОЛІТИЧНІ ІНСТИТУТИ І КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО ФРАНЦІЇ.  
2.1. Історична довідка про розвиток конституційного процесу у Франції після II світової війни  
Франція як ніяка інша країна завжди приковувала до себе увагу істориків, юристів, політиків. Своєрідність цієї країни, волелюбність її народу, проголосив в преамбулі своєї Конституції слова: "Французький народ урочисто проголошує свою прихильність правам людини і принципам національного суверенітету", заслуговує на повагу та вивчення її конституційних основ, які ведуть свій початок з відомих подій 1789 р. і ухвалення Декларації прав людини і громадянина.  
У повоєнний час у конституційному розвитку Франції розрізняються два періоди: перший - період Четвертої Республіки - з 1946 по 1958 р., другий - з моменту прийняття чинної Конституції 1958 р. Основний закон 1946 р. був натхненний загальним демократичним підйомом після перемоги над гітлерівським фашизмом - найбільш демократичний за всю історію країни-міг служити юридичною базою для подальших соціальних і політичних перетворень. Конституція 1958 р. як результат зміни співвідношення політичних сил у країні, була затверджена на референдумі 28 вересня і поклала початок П'ятої Республіці. Безпосереднім приводом для її прийняття послужив ультраправий заколот в Алжирі, в той час французької колонії, і загроза громадянської війни в самій метрополії. Буржуазні партії були одностайні і проголосували в Національних зборах за зміну ст.90 Конституції 1946 р., регулювали процедуру її перегляду, і за передачу установчої влади "сильної" особистості - генералу Шарлю де Голлю. Одночасно Національні збори вказало принципи, на яких має грунтуватися нова Конституція. Ці принципи були названі: загальне голосування повинно бути єдиним джерелом влади, повинні бути дотриманіпринцип поділу влади, відповідальність Уряду перед Парламентом, судова влада має бути незалежною і повинна бути створена нова організація відносин з колоніальними народами.  
Під час дискусії в Національних зборах Ш. де Голль погодився на встановлення парламентського режиму і на розділення функцій глави держави і глави уряду. Формальним умовою створення нової конституції була вимога до уряду проводити консультації з Конституційною радою консультативним комітетом, на дві третини складався з парламентаріїв і на одну третину - з членів Уряду. Після розробки проект повинен бути переданий на референдум. Таким чином, процедура розробки проекту була малодемократічной. Основний закон розроблявся головним чином, експертами, причому фахівці з конституційного права особливо не залучалися до роботи над актом. Обрана процедура в певній мірі припинила існувала у французькій конституційній історії традицію розробки актів обраними народом установчими зборами.  
В основу документа лягли конституційні погляди Ш. де Голля, висловлені ним, головним чином, у промові в Байо, 16 червня 1946 були присутні в його концепції розуміння влади і визнання необхідності сильної держави в найбільшій мірі сприяли уявленням політичних сил, що знаходяться в той період при владі.  
Конституція складається з преамбули, 17 розділів і 93 статей. Розділи різні за обсягом. Найбільш великі розділи присвячені Президентові Республіки і відносин міжПарламентом та Урядом.  
Основний закон 1958 р. встановив ієрархію юридичних норм, що діють в країні. Нагоріпіраміди знаходиться Конституція, нижче - органічні закони, ще нижче - звичайні закони. Трохи особняком "тримаються" закони, прийняті на референдумі, міжнародні договори та угоди, належним чином ратифіковані Францією.  
Основний закон встановив республіканську Форму правління, має змішаний характер, оскільки в ній спостерігаються риси президентської республіки (глава державиобирається без участі парламенту, уряд призначається ним же) і парламентарної республіки (уряд несе відповідальність перед нижньою палатою парламенту). Неподільний характер французької держави визначено ст.53 Конституції, в якій зазначено: "Ніяка поступка, ніякої обмін, ніяке приєднання території не є дійсними без згоди зацікавленого населення". У разі відділення будь-якої французької території вона могла б здобути статус держави тільки після підписання відповідного договору про вихід з Франції. В даний час неподільна Франція включає 96 департаментів у метрополії, 4 заморських департаменту (Гваделупа, Мартініка, Гвіана, Реюньйон), дві території з особливим статусом (Майотта, Сен-П'єр і Мікелон) і чотири, заморські території (Нова Каледонія, Полінізія, Уолліс і Футуна, Південні та антарктичні території).  
Демократичний характер Республіки говорить про існування в країні однойменного політичного режиму. Конституція вказує в якості складових частин такого режиму загальне голосування, пряме або непряме, але завжди рівне і таємне (ст.3), можливість існування політичних партій та угруповань (ст.4).  
Власне Конституція 1958 р. - це всього лише частина, хоча і найбільш значна, чинного конституційного законодавства. Відповідно до її преамбулою його складовою частиною є Декларація прав людини і громадянина 1789 р. і преамбула Конституції 1946 р., головним чином проголошують права і свободи громадян. У конституційне законодавство включаються не тільки два згаданих акту, але і "основні принципи, покликані законами Республіки", до яких відсилає преамбула Основного закону 1946  
Таким чином, особливістю чинної Конституції Франції є її структура та порядок закріплення проголошуваних прав і свобод. Хоча список не містить низки новітніх прав і свобод, які знайшли місце в останніх (за часом прийняття) конституційних актах різних держав, але і Декларація 1789 р., і преамбула Конституції 1946 р. досі залишаються прикладом послідовно демократичних документів. Коло прав і свобод, проголошених у них, широкий, наприклад, продовжує діяти навіть таке екзотичне для нашого часу право, як право на опір гнобленню. Воно було характерно для "золотого" часу буржуазної державності, що з'явилася відразу ж після того, як було покінчено з феодальними порядками.  
Головна риса Конституції 1958 р. - концентрація політичної влади в руках виконавчих органів. Французька центральна виконавча влада має "двухглавая" структуру: вона включає Президента Республіки та Прем'єр-міністра. Президент, що володіє власними найважливішими повноваженнями, здійснюваними без контрасигнації членів уряду, повинен нести відповідальність за найбільш загальні напрямки діяльності держави. На Прем'єр-міністра, призначуваного Президентом, покладено обов'язок подавати і здійснювати інші акти виконавчої влади. Він повинен проводити в життя політику, виходячи із загальних орієнтацій Президента. Уряд несе політичну відповідальність перед Національними зборами і кримінальну перед обома палатами парламенту. Однак, юридична ієрархія виконавчої влади фактично не існує на практиці з самого початку існування П'ятої Республіки встановився звичай відповідальність Уряду перед Президентом країни, тобто був введений монізм виконавчої влади. Зосередження влади в руках глави держави і Уряду - один із проявів конституційно-авторітаной тенденції у французькому державному механізмі, яка завжди був йому притаманна. Обирається крім парламенту шляхом загального прямого голосування, Президент знаходиться на вершині ієрархії органів державної влади. Хоча формально-юридичні повноваження Президента залишалися незмінними за весь час існування П'ятої Республіки, поправка, яка встановиланині діючий порядок заміщення поста глави держави, зміцнила і без того його панівне становище.  
Процес концентрації політичної влади в руках виконавчих органів привів до зміни статусу парламенту. Урядової влади надані широкі можливості (включаючи юридичні) для впливу на парламент, а в деяких випадках для дій і "через голову" парламенту, наприклад, при проведенні референдумів на підставі ст.11 Конституції. Основний закон 1958 р. - перша французька Конституція, яка закріпила існування політичних партій.  
Ще одна особливість Конституції 1958 р. - установа Конституційної ради, органу, раніше не відомого французької історії.  
Конституція 1958 р. в набагато більшій мірі, ніж будь-яка з її попередниць, стала містити норми про один з інститутів безпосередньої демократії, а саме про референдум. У Четвертої Республіці референдум міг проводитися тільки для перегляду Конституції. В Основному законі 1958 р. в найбільш "чистому" вигляді передбачили цю процедуру ст. 11 і ст.89, хоча непряма вказівка ​​на референдум міститься і в ст.53. Стаття 11 надає право проведення референдуму Президенту країни з певного кола питань, а ст.89 - при зміні Основного закону. Конституція 1958 р. за способом зміни є "особливо жорсткою", оскільки для її перегляду потрібне проведення двох етапів - прийняття поправок і їх ратифікація. Проект перегляду Основного закону згідно з ст.89 повинен бути схвалений палатами Парламенту в ідентичній редакції. При цій процедурі обидві палати Парламенту - Національні збори і Сенат - знаходяться в рівних умовах. Після прийняття поправок потрібно їх обов'язкова ратифікація, яка може бути здійснена двома способами: або на референдумі, або в Конгресі - на спільному засіданні парламентських палат більшістю в 3 / 5 голосів. Право вибрати спосіб ратифікацію належить Президентові Республіки. Однак для ратифікації в Конгресі потрібно, щоб автором перегляду виступало Уряд, а не члени парламенту. Процедура ратифікації в Конгресі передбачена для внесення до Конституції незначних поправок, коли проведення референдуму недоцільно.