Правова держава

Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип  правової держави. Він зумовлює й  інші його принципи, зокрема підпорядкування  законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян, а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об'єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну.

Повинно дотримуватись суспільно-політичне  представництво громадян на усіх рівнях державного управління, здійснювати  волю народу, всезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід'ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх. На основі громадянського суспільства повинна виховуватись правосвідомість, інакше громадянське суспільство не зможе підпорядкувати своїй волі державний апарат.

Охарактеризувати правову  можна як таку державу, в якій визнається пріоритет прав людини перед правами  будь-якої спільноти, прав народу перед  правами держави, де визначальним пунктом громадського регулювання є інтереси особистості, ці інтереси та гідність людей поважаються як беззаперечні цінності, коли авторитет сили чи майна витісняються авторитетом людяності, освіченості, компетентності (що не можна сказати про не правову державу, де такими цінностями вважаються ідеологічні настанови, політична доцільність або економічна вигода).

Сутність правової держави  полягає ще й у дотриманні закону тими, хто перебуває при владі, у взаємній відповідальності держави  та громадян один перед одним. Це означає, по-перше, визнання громадянами авторитету права, закону, законослухняність, згоду й готовність людей жити і чинити так, щоб не уражати інтереси інших.

По-друге, демократизм суспільного  управління у правовій державі значною мірою залежить від компетентності й кваліфікації державних управлінців. "Демократична правова держава - це ще й освічена, кваліфікована керівна верства населення, корпус управлінців, які дотримуються субординації з чітким розподілом повноважень, які виконуються не тільки завдяки постановам, а й через силові структури верховних органів" (Рябов С. Г. -128 стор.). Правова держава повинна у рівній мірі відображати інтереси й потреби всіх шарів населення, вона має бути нейтральною у протистоянні й змаганні суспільно-політичних позицій, повинна забезпечувати дотримання закону тими, хто перебуває при владі.

Демократія - не тільки участь у виборах і референдумах, а  ще й добровільне дотримання народом  вимог та настанов існуючої влади. Правова  держава забезпечує також і активну участь громадян у розв'язанні суспільних проблем.

Отож, можемо назвати  важливі ознаки правової держави:

    дотримання вимог  та норм конституції й законів  держави всіма громадянами в  усіх сферах життя суспільства;

    дотримання вимог  та норм конституції й законів держави у діяльності всіх громадських і політичних організацій, не виключаючи й правлячу партію;

    дотримування  вимог та норм конституції  й законів держави при формуванні  органів влади, у боротьбі за  владу, у політичній взаємодії;

    легальна діяльність  не лише правлячих, а й опозиційних  партій, об'єднань, рухів, багатопартійність;

    поділ державної  влади на законодавчу, виконавчу,  судову;

    визначальна роль  суду у розв'язанні всіх спірних  питань;

    підконтрольність  суду всіх без виключення громадян та інституцій, право кожного оскаржити в судовому порядку неправомірні дії посадових осіб та державних органів;

    незалежність  судової влади від пануючих  політичних сил та органів  державного управління;

    визнання і  здійснення на практиці принципів конституціоналізму й законності, верховенства права, конституційний нагляд за дотриманням законності;

    рівноправ'я громадян  та рівні вимоги для всіх;

    доступність суспільно  важливої інформації, незалежність  засобів масової інформації;

    розв'язання питань  та прийняття загальних рішень  за ознакою більшості з неодмінним  урахуванням і поважанням прав меншості.

Принципи демократії та основні  права та свободи громадян, які  вказано у конституції, не належать відміні у звичайному порядку, як інші правові норми. Для внеску поправок, змін в конституції передбачено спеціальні процедури, більш складні, ніж при проходженні звичайного законопроекту. Наприклад, у Франції зміни в конституції має право вносити тільки Національний конгрес - спільне зібрання палати депутатів та Сенату. Якщо ж треба прийняти новий текст Конституції, то він неодмінно виноситься на усенародний референдум та вважається прийнятим у випадку його підтримки більш ніж половиною громадян, що мають право голосу.

Висновок. У правовій державі панує право і тільки право. Для такої держави є характерним принцип взаємного контролю, що було сформульовано ще філософом Кантом.

Особа має приватну власність - основні передумови її свободи.

В процесі свого  формування та утвердження правова держава розробляла та закріплювала не тільки законодавчі гарантії індивідуальних свобод та прав, але й свою владу в якості охоронця таких свобод та прав, головного гаранту нормального існування та функціонування громадянського суспільства, його основних інститутів та принципів.

Громадянське  суспільство та правова держава  забезпечують умови існування одне одного, хоча й не замінюють, не взаємо виключають одне одного.

Громадянське  суспільство як теоретична категорія  використовується для аналізу і  пояснення явищ соціальної реальності в різних її аспектах.

2.На сучасному етапі поняття отримало багатофункціональність застосування. Якщо раніше його використовували для аналізу стабілізаційних процесів у західному суспільстві, то тепер використовують при поясненні трансформацій у східних країнах, де відбувається дещо відмінне від становлення інститутів громадянського суспільства в західних країнах.

Історично ідея «громадянського суспільства» походить з античних часів. У працях Цицерона і Арістотеля знаходимо уявлення про нього як про сукупність громадян, які проживають у граді або полісі. Тобто таке розуміння фактично ототожнювало державу і громадянське суспільство. У працях Н. Макіавеллі громадянське суспільство активно протиставляється державі, як структурі, що прагне підім'яти під себе життя суспільства. Із середніх віків поняття «громадянське суспільство» вирізняється крайньою неоднозначністю і різноманітністю тлумачень.

Д. Локк розглядав  громадянське суспільство як форму  державності, що володіє визначеним соціально-економічним і духовним змістом. У Т. Гоббса громадянське суспільство  — це «союз індивідуальностей», у якому його члени набувають високих людських якостей. Ж. Руссо називав громадянським суспільство, в якому громадяни користуються своїми правами безпосередньо, а не через представницькі інститути. Т. Пейн визначав його як галузь самореалізації приватних інтересів громадян. Для Г. Гегеля громадянське суспільство є проміжною між сім'єю і державою формою людської спільноти, яка забезпечує життєздатність суспільства і реалізацію громадянських прав. К. Маркс вбачав у ньому сукупність соціально-економічних відносин. У А. Токвіля громадянське суспільство — це позадержавна сфера соціуму. І. Фергюсон ототожнював його з усім суспільством у цілому.

Немає одностайності  в тлумаченні громадянського суспільства  і серед сучасних західних дослідників. Для Д. Коли воно є синонімом політичного  суспільства. М. Кризан і Л. Колаковський, навпаки, протиставляють громадянське суспільство як сферу неофіційної активності громадян політичному суспільству як сфері офіційності. Д. Хелд зараховує до громадянського суспільства поза державні сфери особистого, сімейного і ділового життя. У Е. Коєна — це сфера виключно соціальних відносин у вузькому їх розумінні, неекономічних і недержавних. Р. Дарендорф розглядає громадянське суспільство як сферу соціуму, яка відповідає вимогам сучасної цивілізації, має певний рівень цивілізованості; К. Поппер — як відкрите суспільство; В. Гавел і В. Клаус ототожнюють його з демократичним товариством.Таку саму різноманітність поглядів можна спостерігати і у вітчизняній літературі. Більшість авторів поділяють погляд на громадянське суспільство як на сферу недержавних, неполітичних відносин, щоправда кожен з них порізному розуміє форми його актуалізації.

Різноманітність поглядів на громадянське суспільство  є результатом не тільки складностьі  гносеологічного характеру, а й  своєрідним відбиттям різного історичного  досвіду, різних культурних традицій, у яких відбувалося становлення громадянського суспільства, а також незавершеності і продовження процесів його формування в глобальному масштабі.

Наведені погляди  на громадянське суспільство укорінені  переважно в трьох культурно-історичних традиціях: італійській, німецькій та англо-американській. Перша з них склалася в добу Відродження в італійських містах-республіках і вирізнялася цінностями гуманістичного індивідуалізму, зорієнтованими на духовну культуру, вільнодумство, мир і особистісну безпеку громадян. Друга традиція окреслилася в добу Реформації в німецьких протестантських містах і громадах, які сповідували цінності колективного, асоціативного життя, братерства, рівності, справедливості. Для третьої традиції, що сформувалась у промислових центрах у новоєвропейський час, був притаманний економічний індивідуалізм, заснований на приватній власності та економічній свободі, модернізації і саморегуляції суспільства.

Усі ці культурно-історичні  традиції відлилися згодом у три  концептуальні підходи до розуміння природи і проблем формування громадянського суспільства: індивідуально-особистісний, корпоративно-груповий і індивідуально-груповий.

Розгляд громадянського суспільства недоцільно розпочинати  з окреслення його як певного стану розвитку суспільства або окремої сфери суспільного життя, а слід з'ясувати сутність громадянського суспільства від його інтегральної якості, яка вирізняє його з поміж інших суспільних утворень, адже громадянське суспільство, насамперед — це суспільство громадян.

Громадянське  суспільство не просто сукупність ізольованих  громадян. Громадянським робить його не їх сукупність, а така інтегральна  якісна визначеність, як громадянство. Остання є однією з фундаментальних  категорій концепції громадянського суспільства і означає наділення і забезпечення громадян відповідними правами та умовами існування. Ознаками громадянина є легальний статус його як повноправного члена суспільства і володіння ним сукупністю громадянських прав і свобод, належність яких власне і робить особу громадянином.

Громадянство  постає у відносинах між громадянами  і являє собою соціальний статус індивіда як агента публічної діяльності, фіксуючи його зв'язок з державою, який виявляється у їх взаємних правах і обов'язках. Саме завдяки громадянству громадянське суспільство певною мірою дистанціюється від держави і соціуму в цілому, набуваючи характеру автономної сфери суспільного життя. Однак щоб повністю з'ясувати природу громадянського суспільства, однієї вказівки на громадянство ще недостатньо. Громадянство є лише формальною характеристикою соціальної діяльності і не враховує конкретної активності індивіда та її спрямованості. Щоб глибше проникнути в сутність громадянського суспільства, варто поставити поняття громадянства в залежність від реальних запитів людей, їх потреб, інтересів, цінностей.

У такому разі метою  громадянської активності виступатиме  реалізація громадянами своїх матеріальних і духовних інтересів, а напрямом її розгортання буде їх прагнення  розширення доступу до матеріальних і культурних благ суспільства. З огляду на це, громадянське суспільство постає як системне об'єднання громадян, у якому вони забезпечують свої власні інтереси. Задоволення інтересів громадян у громадянському суспільстві здійснюється ними власноручно, шляхом їх самоорганізації.

Самоорганізація громадян — найважливіша передумова формування і ознака сформованості  громадянського суспільства. Оскільки самоорганізація є головним засобом  реалізації інтересів громадян, то від того, як вона забезпечується з  боку суспільства і держави, залежить їх активність у процесі побудови громадянського суспільства, а також темпи його формування, сила і міць у стосунках з державою. Адже саме завдяки самоорганізації громадян утворюється несуча конструкція громадянського суспільства у вигляді його інститутів і організацій, яка робить його усталеною і стійкою системою.

Задоволення інтересів  громадян є не тільки потребою і  умовою для їхнього існування, а  й правом на це. Кожна людина має  невід'ємне право на життя, свободу, щастя тощо. На те, що власне і зветься правами людини. З урахуванням цього аспекту громадянське суспільство виступає самоорганізованою системою громадян, у якій їм гарантується не тільки визнання їх інтересів і необхідність їх формування, а й надаються права на їх реалізацію. Визнання і забезпечення законних прав людини виражає сутність громадянського суспільства і слугує необхідним чинником його становлення і еволюції, адже це означає надання громадянам свободи в реалізації їх інтересів, за відсутності якої неможлива їхня самоорганізація і захищеність перед державою.

У процесі реалізації своїх інтересів, задоволення матеріальних і духовних потреб громадяни вступають  у різного роду соціальні зв'язки, відносини і взаємодії. Для громадянського суспільства характерне переважання горизонтальних зв'язків. Вони досить різноманітні і утворюють кілька шарів. Фундамент громадянського суспільства складають відносини, пов'язані із забезпеченням його життєдіяльності, адже головна функція соціальною організації полягає насамперед у створенні умов для задоволення базових людських потреб у їжі, одягу, житлі тощо. Другий шар становлять соціокультурні відносини, що містять у собі сімейно-родинні, етнічні, релігійні та інші усталені зв'язки. Нарешті, третій і верхній шар утворюють відносини, пов'язані з індивідуальним вибором, політичними і культурними перевагами, ціннісними орієнтаціями громадян.