Політична система

• ліквідуються автономні центри прийняття рішень;
• виняткова роль політичного лідера виражається у культі його особи;
• нівелюється громадянський статус людини, обмежуються її права і свободи;
• значно поширюється політична демагогія про захист інтересів народу;
• превалює відверте насильство;
• панує бюрократія (теократична, королівська, військова або партійно-державна), побудована за принципами феодальної ієрархії з відповідними пільгами і привілеями.

     Командна політична система пройшла історичний шлях від правління єгипетських фараонів, тиранів Греції, імператорів Риму, абсолютних монархів до сучасних тоталітарних і авторитарних режимів. Історична практика довела, що, хоч на певних етапах суспільного розвитку цим політичним системам вдавалося досягти певного успіху, у підсумку вони ставали гальмом суспільного прогресу.

     Для змагальної політичної системи характерні політичний плюралізм, вплив на державну владу соціальних сил, жорстка конкуренція політичних сил за владу, наявність різних центрів прийняття політичних рішень, конституційні гарантії прав і свобод особи. Утвердилася така система в умовах вільної конкуренції. Хоча вона й нині існує в багатьох країнах (СІЛА, Італія, Греція), проте поступово починає еволюціонувати у бік соціопримирливої політичної системи.

     Соціопримирлива політична система має такі ознаки: пріорітет розв'язання соціальних проблем перед завданнями політичними; заміна політичної конкуренції політичною співпрацею; розподіл владних повноважень шляхом колегіальності і консенсусу; врахування більшістю потреб меншості; розпорошення-децентралізація, а не концентрація влади; переважання рішень прямої демократії над представницькою; прагнення владних структур до утвердження соціального миру, соціальної справедливості. Така система утвердилася насамперед у Швейцарії, Ісландії, частково у Швеції, Німеччині, Голландії, Австрії та в інших країнах.

     Політичні системи можна типологізувати за їх політичними режимами і політичними культурами. У такому аспекті можна вжити терміни «політична система тоталітарного режиму» або «англо-американська політична система».

     Виходячи  із загальнотеоретичного аналізу політичної системи загалом, торкнемося проблеми становлення політичної системи в Україні. Щоб визначити тип політичної системи в Україні згідно з наведеною вище типологією, необхідно охарактеризувати її зміст і функції.

     Істотною  ознакою владно – політичної функції політичної системи України є недорозвинутість форм політичної конкуренції і конструктивної співпраці внаслідок збереження рецидивів тоталітарної політичної культури, незрілих елементів громадянського суспільства, мафіозних каналів розподілу ресурсів на базі державного монополізму в економіці і державного протекціонізму в політиці.

     Верхівка  державної бюрократії створює як правові, так і нелегальні умови  для мафіозних каналів збагачення промислових, аграрних і фінансових олігархій за рахунок нещадного пограбування суспільної більшості, з одного боку, з іншого — ці олігархії, у свою чергу, «підгодовують» політичне керівництво, державний апарат тіньовими доходами.

     Однак глибока фінансова криза і  криза економіки в цілому призводить до обмеження або повної ліквідації мафіозних каналів паразитичного збагачення номенклатурних кланів, оскільки правлячі політичні кола можуть втратити владу внаслідок масових соціальних заворушень. Крім того, мафіозні олігархії, нагромадивши завдяки владному сприянню капітали, прагнуть легалізувати їх у підприємництві, і тому вони не хочуть більше «підгодовувати» владні структури, оскільки останні мають обмежені можливості для створення умов мафіозного збагачення.

     Нинішня політична система не тільки покликана  забезпечити реформування усіх сфер суспільного життя, а й сформувати модерну політичну націю. В Україні цей процес перебуває на початковій стадії, тому що:

• по-перше, Україна ще не витворила власної моделі національної економіки;
• по-друге, не сформувався середній клас як суб'єкт модерних національних цінностей;
• по-третє, не створено політичний механізм національної консолідації;
• по-четверте, не відтворені в повному обсязі традиційні національні цінності, не освоєні модерні процедури культуротворчості як у галузі філософії і мистецтва, так і в галузі науки і освіти, не забезпечене повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя.

     Тому  пріоритетними у політиці владних  структур в царині формування модерної української нації повинні стати проблеми її консолідації навколо цінностей громадянського суспільства, поєднаних з сучасною українською культурою. Акцент на етнокультурних пріоритетах у їхньому традиційному вигляді, поза контекстом реформування економічної, політичної, правової і культурної систем, може призвести тільки до дискредитації національної ідеї.

     Дестабілізаційні  процеси, що виявляються через конфлікти між гілками влади, політичними блоками, центром і регіонами, конфесіями, а також через різку майнову диференціацію, свідчать про низьку стабілізаційну спроможність політичної системи в Україні. Проте Українській державі вдалося уникнути кривавих ексцесів, а також налагодити цивілізаційні контакти з країнами Сходу і Заходу. Це характеризує широкі можливості політичної системи в реалізації цієї функції.

     Політична система в Україні визначається дуже низькою здатністю до соціальних новацій, і як наслідок цього, реформи в державі проходять повільно, незбалансовано і супроводжуються великими соціальними втратами. Державні органи та політичні організації часто стають заручниками інтересів могутніх номенклатурних угруповань, які звикли до соціального паразитизму. Однак реформістський потенціал політичної системи зростає тією мірою, якою старі господарські, політичні і культурні структури вичерпують себе повністю і розвалюються, а громадська думка в результаті кризи звільняється від тоталітарних і посттоталітарних міфологій.

     Суспільству загалом і політичній системі  зокрема властиві певні межі, в рамках яких здійснюються суспільні перетворення, успадковані від попереднього історичного розвитку. Тяжкий вантаж колоніального і тоталітарного минулого, який є основною причиною відставання політичної системи України від інших держав у здійсненні соціальних реформ, спричинив несконсолідованість нації; відсутність політичної еліти, здатної по-сучасному, без регіональних та ідеологічних стереотипів, осмислити сучасні реалії, виробити суспільні і державні пріоритети розвитку України; наявність індустріальних гігантів з величезною енергомісткістю і матеріаломісткістю, орієнтованих на господарський комплекс республік (особливо — Росії) колишнього СРСР. Управлінська функція політичної системи в Україні неефективна з огляду на збереження структури і функцій старого апарату, принципів і методів старої кадрової політики, а також мотиваційного механізму до праці.

     Політична система лише тоді може забезпечувати  вільний розвиток особи і суспільства, коли її інститути функціонують у рамках правової системи.

     До  недоліків правової системи України можна віднести:

• повільне і суперечливе втілення норм Конституції у законодавчі акти;
• затягнутий процес реформування судової влади як основного механізму захисту конституційних прав громадян;
• відсутність чіткої субординації між правовими актами, законами і підзаконними актами;
• відсутність нових правових кодексів (Цивільного, Кримінального), які б відповідали Конституції та міжнародним стандартам;
• відсутність цілісної концепції реформування правової системи (у правовій системі домінують інтереси державної бюрократії, фінансової і комерційної олігархії, а не суспільні);
• надмірне поширення підзаконних актів (урядових, відомчих) як джерел права;
• непрямий характер дії законів, коли для їх застосування використовують цілий пакет підзаконних актів;
• нерівномірну врегульованість законодавством різних сфер суспільного життя;
• недостатню розробку механізму реалізації закону і відповідальності за його порушення;
• недосконалу процедуру підготовки та прийняття законодавчих та інших нормативно-правових актів;
• відставання за кількістю юристів від передових країн Заходу; правову неграмотність і правовий нігілізм громадян і політичної еліти.

     Основна причина недосконалості політичної системи  полягає в тому, що політичні сили керуються у своїй діяльності не правовими нормами, а груповими інтересами. Коли та чи інша політична партія порушує свої програмні засади і статутні норми, вона не зможе на рівні державних органів твердо дотримуватися правових процедур. Правовий прогрес залежить від правової культури суспільства, розгортання конкуренції, становлення середнього класу, для якого правовий хаос несумісний з нормами буття.

      Проаналізувавши функції сучасної політичної системи  в Україні, можна визначити її типологічні ознаки. З погляду формаційного підходу, політична система України є посткомуністичною, де в еклектичній формі поєднуються елементи старої командно-адміністративної, мафіозної та сучасної демократичної систем.

      До  елементів командно-адміністративної системи можна віднести:

• збереження структури і функцій старого адміністративного апарату;
• довготривале функціонування радянської представницької системи;
• модифікація ознак тоталітарної культури у вигляді нетерпимості, двомірної оцінки дійсності, догматизму і рутинності;
• пристосування ряду форм і процедур радянської системи права до ринкових умов.

      До  елементів політичної мафіозної системи можна віднести тіньові доходи можновладців за рахунок створення пільгових податкових, бюджетних, кредитних, митних умов для паразитичного збагачення номенклатурних кланів, безпартійний характер формування влади, залежність засобів масової інформації не від масового споживача, а від кланових угруповань, нелегальне лобіювання представниками влади групових інтересів.

      До нової демократичної системи слід віднести конституційні засади функціонування органів влади, створення механізму противаг і стримувань, поступове правове забезпечення можливості судового захисту прав громадян, розвиток громадських і політичних організацій.

      За  культурологічним підходом політична система України набула пріоритетних рис східноправославної цивілізації, де сильно була розвинута державна бюрократія та ідеологічна обробка населення церквою і державою, а широкої громадської ініціативи не було. Політичні системи інших країн (Болгарії, Сербії, Росії, Білорусії), котрі також виросли на грунті даної культурної традиції, проявляють значно менший реформістський потенціал, ніж політичні системи країн, що своїми традиціями сягають у західну (католицько-протестанську) культуру, але зате масштабно мафізуються.

      З погляду масштабу і характеру  реалізації основних функцій у суспільстві  політична система України поєднує  елементи адміністративно-командної, змагальної і соціопримирливої систем. Конституція закріпила ідеал  соціопримирливої системи. Однак на практиці здійснити його в нинішніх умовах надзвичайно важко, оскільки затягнувся процес ринкових трансформацій і збереглися радянські механізми соціального захисту населення, дещо модифіковані до нових умов.

      ВИСНОВКИ

      Політична система — це сукупність інститутів, які формують і розподіляють державну владу та здійснюють управління суспільними процесами, а також репрезентують інтереси певних соціальних груп у рамках віповідного типу політичної культури.

      2. Особливості політичної системи  полягають в тому, що вона володіє монополією на владу в масштабах усього суспільства, визначає стратегію суспільного розвитку, забезпечує політичне й адміністративно-державне управління суспільними процесами, формує правову систему.

      3. Політична система включає підсистеми: форму держави, органи регіонального та місцевого самоврядування (форму державного правління та адміністративно-державного устрою); партійну систему; виборчу систему; політичну культуру.

      4. Політична система виконує функції:  владно-політичну; національної інтеграції; стабілізації соціально-політичного життя; соціально-політичної модернізації; управління; правову.

      5. Сутність владно-політичної функції  зводиться до формування механізму використання і підтримки державної влади відповідно до рівня політичної культури та інтересів суспільства.

      Влада тримається на примусі, ідеології і  довірі до неї народу, тобто легітимності.

      6. Функція національної інтеграції  полягає у здатності політичної  системи забезпечити формування  нації. Цей процес може здійснюватися  шляхом примусу, насильства або шляхом консолідації (що є характерною тенденцією сучасності).

      7. Функція стабілізації соціально-політичного  життя виявляється у здатності  політичної системи забезпечувати  рівновагу між суспільними підсистемами, не допускати гострих конфліктів між соціальними суб'єктами. Такої рівноваги можна досягти або завдяки жорстокому контролю політичними інститутами суспільного життя, або шляхом узгодження соціальних інтересів.