Політичні процеси

Тема 12. Політичні процеси.

1.

Зрозуміти сутність еволюційних змін у політиці, поступового реформування політичного життя, упорядкованості політичних структур і політичних перетворень можна, розглядаючи їх у системі політичного процесу, політичних змін і політичного розвитку. 
Будь-яка система — від біосфери до людини і суспільства — живе в певних ритмах. Існують також історичні ритми. Сучасна Україна ще має вивчити свої еволюційні рівні, ритми історичного розвитку народу, становлення української нації. У політичному відношенні європейську сучасність (епоху модерну) цілком справедливо пов'язують з виникненням територіальної держави або так званої нації-держави. Саме навколо цього політичного феномену і відбувається творення всієї політичної тканини. 
Як свідчить політична світова історія, слід розрізняти такі ключові поняття сучасної політичної думки, як "політичний процес", "політичні зміни" і "політичний розвиток". 
Історична реальність показує, що змінення політичного устрою, скасування уряду, створення нової конституції, формування політичної культури, голосування в парламенті, здійснення політичних реформ, видання указу тощо — дії різнопорядкові. Всі ці дії не випливають автоматично одна з одної. Політичну систему або політичну свідомість не можна так швидко і так легко змінити, як, наприклад, склад парламенту або уряду. Такі зміни відрізняються за суб'єктами творення, за часом, за своїми масштабами і глибиною. Однак у результаті різних політичних дій, взаємодії політичних інституцій, прийняття й реалізації політичних рішень формується і розвивається політичний процес. 
Термін "процес" походить від латинського processus, що означає рух вперед, просування. Отже, політичний процес відображає динаміку політичного життя, розвиток реально існуючих політичних явищ. 
Політичний процес — це сукупність видів діяльності суб'єктів політики, що включені в динаміку практично-політичних відносин, охоплюють усі стадії функціонування політичної системи і спрямовані на досягнення політичних цілей. 
Політичний процес — один із суспільних процесів, це соціально-політичні дії, що забезпечують відтворення політичних ресурсів і творення нового в політиці. Залежність політичного процесу від соціального полягає в тому, що соціальний процес є передумовою, соціальною базою процесу політичного. 
Соціальний процес становить сукупність дій соціальних спільнот, прошарків, груп, індивідів, що спрямована на їх відтворення і забезпечення стабільності суспільної системи. Розвинена соціальна структура характеризує розвинене громадянське суспільство, яке, в свою чергу, є соціальною основою розвитку політичних структур і політичного процесу. 
Політичний процес охоплює вертикальний і горизонтальний зрізи політичних відносин у суспільстві. Політичний процес безперервний і складний. Він проходить у різних напрямах. Темпи його залежать від уміння суб'єктів політичної діяльності використовувати політичний час. Отже, за змістом політичний процес — це технологія здійснення влади суб'єктом політики. 
Так, суб'єкт влади може втручатися у протікання політичного процесу. На зрілі й пізнані тенденції суб'єкт влади може впливати на різних етапах їх руху. Окремі тенденції можуть бути некерованими, тоді вплив суб'єкта влади буде безрезультатним. Суб'єктові влади слід чітко усвідомити характер, зміст, силу, тривалість політичного процесу, питому вагу всіх суб'єктивних і об'єктивних чинників. 
Політичний процес має різні стадії, що змінюють одна одну і відрізняються за часом. Сума стадій і становить структуру політичного процесу. 
Всі ці стадії становлять цілісний політичний процес. Кожна стадія має свої особливості. Тому протікання політичного процесу не є однолінійним. Кожен з періодів може займати свої часові рамки. Швидкість стадій протікання політичного процесу може бути різною. І тут потрібні тривалі зусилля політичних сил, щоб не втратити досягнутого. Втрачений результат важко відтворити, оскільки населення перестає вірити у можливості успіху. 
Усі політичні процеси мають свої особливості. Знання їх допомагає зрозуміти політичну реальність і зміни, які в ній відбуваються, напрями розвитку, оволодіти політичною ситуацією, прогнозувати наслідки того чи іншого процесу та ін. Розглянемо особливості окремих процесів. 
Політичні процеси в суспільстві, як правило, відбуваються поступово, повільно, проте політичні сили і окремі політичні діячі інколи прагнуть прискорити їх. Таке прискорення є не що інше, як намагання вирвати політику, політичну систему із системи "суспільство" і примусити її працювати за невластивими їй законами. Це призводить до відриву від реальності, а він, у свою чергу, — до суб'єктивізму, волюнтаризму, в кінцевому підсумку до політичного краху. Будь-яке прагнення до прискорення тих чи інших політичних процесів у суспільстві має враховувати взаємодію їх з усім суспільством, можливість такого прискорення, міру впливу на механізм проходження суспільних процесів. 
Історичний досвід довів, що розвиток будь-якої суспільної системи не є безперервним. Він переривається, тобто є дискретним. Тривалість різних етапів може бути різною. Це особливо слід враховувати суб'єкту політики, приймаючи політичні рішення, оскільки рішення, прийняте для одного етапу, за умов іншого — нездійсненне або навіть руйнівне. При виробленні політики важливо визначити довготривалі тенденції. Це надзвичайно важливо для України, де відбуваються нові політичні процеси, з'являється нове у політичній системі, що, у свою чергу, потребує упорядкування, пристосованості, самозбереження, попередження безвихідних політичних процесів. 
Природа політичного процесу складна і суперечлива. Політичний процес може бути творчим і руйнівним. Якщо творчий процес потребує необхідних політичних сил і значного відрізку часу, то руйнівний відбувається значно швидше. Творчі і руйнівні процеси одночасно відбуваються в усіх суспільствах. Який з них переважає в той чи інший період, залежить від здатності і вміння суб'єкта політики впливати на політичні процеси. За відсутності такого впливу руйнівний політичний процес призводить до політичної кризи, а згодом і до політичного краху. В цілому це призводить до регресу. 
Отже, політичний процес зумовлений об'єктивними законами розвитку суспільства. У разі порушення об'єктивних законів соціального розвитку, послідовності стадій протікання самого процесу, динаміки можливих змін він може перетворюватись на свою протилежність. Це призводить до відкидання суспільства у своєму поступальному розвитку на десятиліття і навіть на століття. 
Незважаючи на те що політичний процес протікає на різних рівнях організації суспільства: глобальному (у світовому співтоваристві), регіональному (в організаціях регіонів), місцевому (у трудових колективах), можна говорити про цілісність політичного процесу, його специфіку на різних рівнях, про взаємозв'язок усіх рівнів. Рівневий анал]з політичного процесу відіграє дедалі активнішу роль. Йдеться насамперед про модифікацію політичних відносин на різних структурних рівнях суспільства і держави. Так, політичний аналіз стану України на регіональному рівні полягає у необхідності підвищення політичної, економічної і соціальної самостійності регіонів у забезпеченні саморегулювання ними своєї життєдіяльності і життєзабезпечення. 
У політичному аспекті ключового значення для будь-якої адміністративної системи набувають раціональні співвідносини між центральною і місцевою владами, централізмом і децентралізмом у прийнятті політичних рішень у сфері економіки, соціальній сфері, з питань геополітики, конфліктних ситуацій. За умови посилення активності внутрішньорегіонального ринку об'єктивним процесом стає регіональне саморегулювання. 
Політичні процеси поділяються також на внутрішньополітичні і зовнішньополітичні. Вони взаємозалежні і залежність ця різноманітна: 1) внутрішньополітичне життя та його розвиток визначаються зовнішньополітичним середовищем, активністю і розвиненістю зовнішньополітичних сил; 2) внутрішньополітичне життя визначальне щодо зовнішньополітичного; 3) внутрішньо- і зовнішньополітичне життя і процеси, що з ними пов'язані, взаємозалежні, рівновпливові та рівновагомі. Кожен з підходів у вирішенні проблеми взаємодії зовнішньо- і внутрішньополітичних процесів відображає реальне життя. Визначальна роль того чи іншого з них залежить від конкретного історичного періоду і політичної ситуації, що склалася. 
За умов раціоналізації упорядкованості суспільства широкі маси населення, які раніше були об'єктом політики, стають її суб'єктом. Вони мають можливість безпосередньо (через систему виборів) впливати на політичний процес, у тому числі на прийняття політичних рішень. Проблема полягає у суперечності між досить значним впливом мас на політичний процес — з одного боку, і низьким рівнем їх загальної, особливо політичної, культури, з іншого. Наслідком цього є загроза руйнування самої демократичної політичної системи і становлення тиранії. Це дає унікальні можливості для маніпулювання свідомістю мас, для пропаганди популістських лозунгів масового дійства, рішучих насильницьких змін, сліпої покори владарям або анархічного бунту. У цьому разі виникає загроза тиранії більшості. 
Політична реальність розвивається у просторі й часі. Це означає, що одна і та сама реальність політики, розвиваючись, може постати або в масштабі реального часу, що вимірюється добовими, тижневими, річними та іншими циклами (процес), або в масштабі історичного часу, що вимірюється циклами повного оновлення політичних систем, що самовідтворюються. Суспільство у своєму розвитку проходить кілька етапів, періодів. Тривалість кожного з них різна. Це залежить насамперед від якісного стану політичної і в цілому соціальної системи. Етапи і періоди можуть вимірюватися століттями, десятиліттями, роками, місяцями і навіть днями. Наведемо приклад: ми часто радянську історію поділяємо на ленінський, сталінський, хрущовський, брежнєвський, андроповський та горбачовський етапи, пов'язуючи її з особами, які стояли на чолі держави і партії. Проте сутність не в цих особах, а в тому, що в ці відрізки часу відбувалися такі процеси, що саме характерні для них, і що ці процеси мали значення для змін у практично-політичній діяльності. Довгочасовими політичними тенденціями визначається весь радянський період як період тоталітаризму. 
Стан політичного життя, політичної системи суспільства безперервно відтворюється у її структурних та функціональних зв'язках між елементами. Політична система в усій повноті постає лише після завершення всього циклу свого самовідтворення. Такі цикли природно пов'язані з деякими змінами. Про них свідчить поява нового, тобто наступний стан політичної системи не є ідентичним її попередньому етапу. Відбувається безперервне нагромадження нового, що і приводить до якісно нового стану, а отже, до виникнення нової політичної системи. Нова політична система постає як новий тип політичної системи, а виникнення нової політичної системи і є "політичні зміни". 
Політичні зміни — це наростання нового у структурних і функціональних особливостях політичних явищ, що забезпечує як самовідтворення, так і оновлення суспільно-політичного організму. 
Глибинні політичні зміни стають фактом тільки після кількох або навіть багатьох циклів самовідтворення політичної системи. Системно циклічний розвиток свідчить про перехід до якісно нового стану, до оновлення суспільно-політичного організму. У цьому зв'язку не можна змішувати такі політичні явища, як "зміна уряду" і "зміна політичного ладу". 
Соціально-політичні зміни, динаміка політичного життя не зводяться до лінійних процесів. Будь-який суспільний процес несе в собі приховані нелінійні параметри. Людська історія як цілісний процес саморозвитку має нелінійний характер. Приклад тому — історія України з її несподіваними поворотами, падіннями та злетами. Або інший приклад: сучасні соціальні процеси і явища не можна пояснити формаційною теорією. Так, прогрес світового співтовариства не вкладається у схему розвитку і зміни суспільно-економічних формацій, оскільки останні не можуть відобразити всю складність реального світу. Не випадково наука звернулася до таких понять, як епоха і цивілізація. 
Однак це не виключає і того, що лінійні зв'язки сповна виправдані. Наприклад, найбільш виразно це видно при короткочасних періодах зростання. Та навіть процес, який може здаватися еволюційним при слабкому рівні інновації, насправді є результатом складного взаємопроникнення явищ. 
Поняття "політичні зміни" не означає заперечення абсолютно всього того, що було набуте у попередньому розвитку політичного життя, політичної системи, і визнання лише нових елементів і зв'язків, що не існували раніше. Навпаки, "політичні зміни" включають відтворення з максимальним усвідомленням всього ґрунтовного, кореневого, глибинного. Вони передбачають також творення по-новому нетрадиційних сторін або властивостей життєдіяльності політичних систем та їхніх структур. 
Нова, змінена політична система у стані функціонування витісняє традиційне. Поряд з цим відбувається творення нового на більш високому рівні. Змінюється режим політичного процесу. Такі зміни потребують нового змісту і форм політичної упорядкованості національної політичної системи і світового політичного порядку. 
Зміна порядків — це зміна епох у розвитку людства. Сучасне суспільство вступило у всесвітню епоху зміни порядків. У цьому її новизна і зміст як епохи. Така зміна відбувається нерівномірно, по різних осях багатомірного розвитку. За умов "політичних змін" рівень невпорядкованості соціально-політичного життя може досягти критичної точки. Щоб "політичні зміни" мали доцільний результат, рівень невпорядкованості не повинен перетворитися на хаос, інакше "зміни" втрачають смисл і трансформуються у руйнівний і загрозливий процес. Найбільш типовими ознаками такого стану суспільства є: різноманітність політичних орієнтацій за відсутності очевидного домінування хоча б однієї з них; швидка зміна політичних пріоритетів; спалахи екстремізму; схильність до використання крайніх засобів політичного впливу (голодовок, страйків) та інших форм силового тиску на владу, а з боку влади — звернення до кримінальних та адміністративних заходів там, де можна використати політичні заходи; відсутність чітко визначених прав; невміння регулювати політичні конфлікти; ставлення до політики як до жорсткої системи ієрархічних зв'язків, що не допускає жодного відхилення від накресленої лінії поведінки або, навпаки, як до необмеженої сфери реалізації егоїстичних, вузькогрупо-вих інтересів; орієнтація більшості учасників політичного процесу на політичний радикалізм з його стійкою схильністю до рішучих дій у політиці; звернення до швидких і простих рішень у розв'язанні складних проблем; почуття власної правоти та ін. 
Отже, "політичний процес" і "політичні зміни" пов'язані між собою. Процес і зміни у своїй взаємозалежності забезпечують "політичний розвиток". "Політичний процес" уособлює безперервність розвитку, а "політичні зміни" — дискретність його.

2.

Політична участь - цей вплив громадян на функціонування політичної системи, формування політичних інститутів і процес вироблення політичних рішень. 
До політичної участі можна віднести:

• дії по делегуванню повноважень (електоральна поведінка);
• активістську діяльність, направлену на підтримку кандидатів і партій у виборчих кампаніях;
• відвідування мітингів і участь в демонстраціях;
• участь в діяльності партій і груп інтересів.

Політичні режими мають значний вплив на політичну  участь. В авторитарних режимах значна частина населення усунена від політичної участі, тоді як в демократичному суспільстві участь - цей дієвий засіб самовираження громадян, забезпечуваний інститутами правої держави, і виконуюче функції соціалізації і виховання громадян. 
Потреба в політичній участі залежить від конкретної обстановки і особистих якостей індивіда. 
Форми політичної участі залежать від властивостей індивіда (підлога, вік, рід занять, освіта і тощо), вид режиму правління, вид конкретної соціально-економічної ситуації. Для політичної участі характерні дві форми:

• пряма, реалізована в безпосередніх діях індивідів (мітинги, демонстрації, страйки, референдуми і т.п.);
• непряма, що характеризується їх включенням в політику через вибраних представників, партії, суспільні організації і рухи.

Політична участь може бути організованою, наприклад, діяльність політичних партій і неорганізованою, наприклад, заколот, а також систематичною, наприклад, вибори, іперіодичною, наприклад, демонстрації. 
В сучасному суспільстві повинні бути створений рівні можливості для політичної участі громадян. 
Політичну поведінку особи може характеризувати не лише активна позиція, але і відчуження. 
Політичне відчуження - процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як сторонніх, чужих сил, які панують над людино, пригнічують її. 
Політичне відчуження фіксує наявність розриву між суспільством і людиною, воно проявляється у безсиллі індивіда впливати на розвиток політичних подій, сприйняття людиною політичних інститутів як ворожих її інтересам. Політичне відчуження зумовлене й такими причинами, як втрата соціальних ідеалів, зневіра в будь-яких владних структурах, психологічна втома від нескінченного потоку політичної демагогії, непродуманих рішень та відверто цинічної брехні. 
Проявами відчуження є конформізм, соціальна апатія, абсентеїзм, відсутність інтересу до політичних знань, подій, відмова від виконання громадського обов’язку як форма протесту проти політики, влади, її лідерів.

3.

Теорія політичної модернізації як складова частина загальної теорії соціальної модернізації викристалізовується з різноманітних концепцій, що містять неоднозначні висновки й рекомендації та мають різну соціально-політичну спрямованість. Концепція політичної модернізації розвивалась здебільшого на основі концепцій соціальної модернізації. Політична модернізація в загальнофілософському плані визначається як опанування людини своїм політичним середовищем. А в конкретно-соціологічному – як розвиток політичних систем та інститутів у напрямі створення політичних структур і функцій, характерних для діяльности ліберально-демократичного суспільства. Конкретна характеристика цього процесу дуже різноманітна. Одні вчені пов’язують його передусім з раціональним стилем функціонування бюрократії, політичним плюралізмом і світським характером політичної культури; інші – з формуванням національної інтеграції суспільства і національної держави, модернізації “еліт розвитку”, стабільности політичних інститутів і процедур, з психологічним комплексом сучасних політичних цінностей та ідей. Загалом, всі ці процеси призводять до розвитку ефективних адміністративних, урядових і бюрократичних структур, які здатні подолати відставання і забезпечити національний прогрес. Однак існує чимало різноманітних ідей щодо механізму створення цих структур.

Теории  модернизации, старые и новые. - Последние  «воплощения» эволюционизма

Об идее модернизации можно говорить в трех смыслах. В  пер вом, наиболее общем, смысле модернизация — это синоним всех прогрессивных социальных изменений, когда общество движется вперед соответственно принятой шкале улучшений. Подобное тол кование применимо к любому историческому периоду. Выход из пещер и строительство первых укрытий — столь же явный пример модернизации, как и приход автомобилей на смену лошадиным повозкам или компьютеров на смену пишущим машинкам, если вспомнить сравнительно недавние перемены. Однако такое значе ние термина «модернизация» здесь нас интересовать не будет, по скольку оно недостаточно специфично, а кроме того, существуют более удачные термины. Второй смысл, который вкладывается в данное понятие, тождествен «современности», т. е. означает ком плекс социальных, политических, экономических, культурных и интеллектуальных трансформаций, происходивших на Западе с XVI в. и достигших своего апогея в XIX—XX вв. Сюда включаются процессы индустриализации, урбанизации, рационализации, бю рократизации, демократизации, доминирующего влияния капита лизма, распространения индивидуализма и мотивации успеха, ут верждения разума и науки и многие другие, подробно обсужден ные в гл. 5. («Модернизация» в этом смысле означает достижение современности, «процесс превращения традиционного, или дотехнологического общества, по мере его трансформации, в общество, для которого характерны машинная технология, рациональные и секулярные отношения, а также высоко дифференцированные социальные структуры»)(318; 13). Классические социологические ра боты по модернизации в этом смысле принадлежат Конту, Спенсе ру, Марксу. Веберу, Дюркгейму и Теннису.

Наконец, есть еще  одно специфическое значение термина  «модернизация», относящееся только к отсталым или слабораз витым  обществам и описывающее их усилия, направленные на то, чтобы догнать  ведущие, наиболее развитые страны, которые сосуществуют с ними в одном историческом времени, в рамках единого глобального общества. Другими словами, в таком случае понятие «модернизация» описывает движение от периферии к центру современного общества. Ряд специфических подходов к социальным изменениям, известных как теории модернизации, неомодернизации и конвергенции, оперирует термином «модер низация» именно в этом узком смысле*.

Теории модернизации и конвергенции являются продуктом  эпохи, начавшейся после Второй мировой  войны. Они отразили сложившееся разделение человеческого общества на три «мира»: «первый мир» развитых индустриальных обществ, включая За падную Европу и США, к которым вскоре присоединились Япо ния и «индустриализировавшиеся страны» Дальнего Востока; «вто рой мир» авторитарных «социалистических» обществ во главе с Советским Союзом, продвигавшимся по пути насильственной индустриализации за счет серьезного социального ущерба; и «тре тий мир» постколониальных обществ юга и востока, многие из которых задержались в своем развитии на доиндустриальной ста дии. Как теоретически обосновать, объяснить социальные изме нения в таких неоднородных и совершенно различных глобаль ных образований, принимая во внимание растущее взаимовлия ние и взаимозависимость «первого», «второго» и «третьего» ми ров? Классические теории модернизации сосредоточили свое вни мание на контрасте между «первым» и «третьим» мирами, а тео рия конвергенции, как и недавно возникшие теории посткомму нистического перехода, главной темой анализа выбрали разрыв между «первым» и «вторым» мирами.

Период популярности обеих теорий в их классической, пер воначальной форме приходится на 50-е и середину 60-х годов, когда  широкую известность получили работы Мариона Леви (240), Эверетт Хаген (175), Талкотта Парсонса (323), Нейла Смелзера (359), Даниэля Лернера (238), Дэвида Аптера (18) и Шмуэля Айзенштадта (105), внесших вклад в теорию модернизации, а также работы Кларка Керра (214), Самуэля Хантингтона (198), Уолта Ростоу (342) в области теории конвергенции. Затем, в 70-х и до середины 80-х годов обе теории были подвергнуты сильнейшей критике, которая порой переходила в их полное отрицание. Но в конце 80-х наблюдается некоторое оживление теории модернизации, появляются ее версии под названием «неомодернизация» (411) и «постмодернизация» (14). В начале 90-х годов, после кра ха коммунизма, теория конвергенции оказалась в центре социо логических дискуссий в качестве одного из возможных подходов к изучению посткоммунистического периода.

Иреория модернизации, и теория конвергенции по праву счи таются последним словом эволюционистского направления, хотя сначала в поисках теоретических моделей, пригодных для объясне ния движения от менее развитых к более развитым «мирам», обе теории обратились к эволюционизму, тогда еще доминировавшему в социологических воззрениях на изменения. «Несмотря на новую терминологию, подход теоретиков модернизации к изучению со циальных изменений в незападных обществах глубоко коренился в теории развития, которая заняла прочное место в социальных на уках Запада задолго до исхода XIX века» (406; 64).

Представители упомянутых теорий считали, что (1) измене ния являются однолинейными, и потому менее развитые страны должны пройти тот же путь, по которому идут более  развитые государства. Они верили, что (2) изменения необратимы и неиз бежно ведут процесс развития к определенному финалу — мо дернизации. С их точки зрения, (3) изменения имеют постепен ный, накопительный и мирный характер. Они также полагали, что (4) стадии, которые проходят процессы изменения, обяза тельно последовательны — ни одна из них не может быть пропу щена, например, «традиционная — переходная — современная» (18), «традиционная — стадия достижения предварительных ус ловий для начала изменений — начало непрерывного роста — созревание — достижение уровня массового потребления» (342). Теоретики модернизации подчеркивали (5) важность эндогенных, имманентных причин и описывали движущие силы изменений терминами «структурная» и «функциональная дифференциация», «адаптивное совершенствование» и аналогичными эволюционист скими понятиями. Наконец, (6) они превозносили прогресс, веря, что модернизация принесет всеобщее улучшение социальной жизни и условий человеческого существования. Если суммиро вать сказанное, то модернизация и конвергенция рассматрива лись как необходимые, необратимые, эндогенные и в конечном счете благотворные процессы.

Однако уже  в этих ранних версиях наблюдались  некоторые отклонения от эволюционистских идей, наиболее заметные в теории модернизации. Помимо особого внимания к проблемати ке «третьего мира» (или «второго мира» в случае теории конвер генции), большое значение придавалось социальной инженериии планированию, и, кроме того, иными были представления о конечном результате. В отличие от трактовки процесса как спон танной тенденции, саморазвивающейся «снизу», сторонники тео рии модернизации считали, что он начинается и контролируется «сверху» интеллектуальной и политической элитой, которая стре мится вытащить свою страну из отсталости с помощью планиру емых, целенаправленных действий. При этом в качестве ориен тира рассматривалось не утопическое общество, а реально суще ствующие развитые страны западного капиталистического мира. Следовательно, модернизация есть нечто совершенно иное, не жели спонтанное развитие в прогрессивном направлении. Она означает осознанное копирование западных обществ, выступаю щих в качестве «стран-образцов» (41), «стран, на которые ссыла ются» и которые «устанавливают скорость движения» (408). «Мо дернизация не является самоподдерживаемым, самопрогресси рующим процессом. Скорее, это перенесение образцов, моделей и достижений развитых стран в свои собственные»