Відкрита  еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей — моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка. Відкрита еліта формується за такими принципами:

• економічна вагомість,
• політичний статус,
• популярність,
• професіоналізм у своїй сфері діяльності,
• підтримання власного авторитету;
• увага до суспільної думки.

    Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки: 

• члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;
• головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;
• спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;
• заперечує спонтанність формування;
• посадова вимога — точне виконання директив керівництва;
• ігнорує громадську думку .

    У західній політології еліту поділяють:

• за особистими якостями — на статичну і виконавчу;
• за типом впливу — на професійну і групову;
• залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;
• за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.

    Що  ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:

• на основі крові;
• на основі приватної власності;
• на основі інтелектуальної продуктивності.

    На  його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.

    Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає увагу концепція “національної аристократії” В. Липинського. Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав “національною аристократією”, як і Аристотель, вважаючи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв'язувати національна аристократія.  

    3. Сутність та теорії  політичного лідерства

 

 

    Проблема  політичного лідерства має давню історію. За античності лідером вважали особу, здатну творити історію. Певні історичні умови вимагали свого лідера, вождя, і завжди з'являлися теорії, які відображали чи рекомендували тип, образ та завдання відповідного лідера.

    В епоху Відродження за небувалого злету мистецтва та науки постала  теорія італійця Н. Макіавеллі, згідно з якою люди є різними, але звички мають однакові, в масі своїй більше схиляються до поганого, ніж до доброго. Головне є те, що в основі людської природи — інтерес або жадоба влади й наживи. Макіавеллі вважав, що в політиці володареві слід удаватися до великих, віртуозних шахрайств, зрад, які, як він гадав, вимагають мужності, особистого впливу та авторитету.

    Теорію  лідера-надлюдини  розвинув німецький філософ Фрідріх Ніцше (1844—1900). Лідер, за його концепцією, — вищий біологічний тип людини, що ігнорує встановлені мораль, культуру, політичні цінності. Своїх сучасників Ніцше вважав утраченим поколінням, його герої — це герої майбутнього. Людина мусить побороти в собі все, що сприяє спокою та лінощам. Слід позбутися повсякденності, бути вищим за неї, щоб стати особою, здатною володіти і керувати. Це своєрідна концепція самовиховання, знищення в собі раба. Спрощений, вульгаризований підхід до концепції Ніцше застосував фашизм, що призвело до неадекватного сприйняття його філософії, наклало на неї тавро людиноненависницької теорії (зокрема в колишньому СРСР).

    Французький соціолог Габріель Тард (1843—1904) вважав, що лідер є рушієм суспільного процесу, силою, що спонукає та певною мірою скеровує розвиток людської історії. На його думку, більшість населення не здатна до творчості, розуміння сутності історичного, політичного, соціального розвитку, і тому цю роль виконує лідер.

    Своєрідне тлумачення лідерства дав німецький мислитель К. Маркс, визначаючи лідера як особу, якій властиві уміння, знання, авторитет, організаторський талант і яка є виразником інтересів і волі певного класу, зокрема пролетаріату.

    У політичній науці існує багато інших  теорій, концепцій. і трактувань лідерства.

    Теорія  рис лідерства. За цією теорією лідер  повинен володіти певними рисами. Він має глибше та масштабніше мислити, вміти швидко знаходити вихід із певних ситуацій тощо. Якісна перевага — це продуктивність ідей. Людина мусить оволодіти вмінням уникати, а в разі необхідності розв'язувати конфлікти; мати “підхід” до людей, до їхніх проблем і питань, що потребують вирішення. Лідера характеризують високий рівень інтелекту, нестандартне мислення. Усе це має витворити нову якість, що забезпечує лідерові здатність уміло вирішувати весь комплекс проблем, беручи до уваги не лише поточну ситуацію, а й можливі наслідки своїх дій у майбутньому. Нову ідею лідер повинен або вдосконалити, або відкинути.

    Ситуаційна  концепція. Лідер діє в межах певної ситуації, він необхідний як рушій, що розв'язує актуальну для певного періоду проблему.

    Теорія  послідовників. Політичне лідерство розглядається як особливі відносини між лідером і підлеглими або тими, хто його обрав чи на нього впливає. Ці відносини можуть бути односторонніми (коли впливає лідер), що залежить від рівня концентрації влади в лідера та рівня його політичної ваги, а також особистих якостей; двосторонніми, коли на лідера впливають його послідовники, а не тільки лідер впливає на них.

    Психологічні  концепції лідерства. Вони ґрунтуються  на вченні 3. Фрейда. Згідно з ним в основі лідерства — певне лібідо, здебільшого підсвідоме почуття сексуального характеру. Воно виявляється в бажанні перебороти певні комплекси й табу, досягти більшого. Лідерові необхідно підтримувати врівноважені стосунки з масою, бути здатним стримувати її агресивні настрої.

    У політологічному аспекті лідерство  визначають:

• як вплив на інших людей;
• як управлінський статус, тобто позиція, пов'язана з винесенням управлінських рішень;
• як зразок поведінки та організації певної групи осіб і здатність реалізувати їхні вимоги в державних структуpax;
• як бізнес, підприємництво в межах політичного ринку.

Політичне лідерство — це суспільно-політичний інститут (процес), за якого одна, а іноді й декілька осіб беруть на себе роль глави, керівника, провідника певної соціальної групи, політичної партії, громадсько-політичної організації чи руху, держави або суспільства в цілому.

    Політичний  лідер трактується в політології як керівник держави, партії, громадсько-політичної організації, руху, певної громади тощо; як популярний і впливовий учасник суспільного життя, який визначально впливає на нього, консолідує зусилля людей для досягнення спільної мети.

    Політичного лідера не можна ототожнювати з вождем, який не піднімає масу до свого рівня, а опускається сам до рівня маси, служить не державі чи нації, а певним групам, що висунули його і підтримують на політичній арені; вождь звертається до людини з натовпу, діяльності — насилля, маніпуляції поведінкою людей, зневажливе ставлення до особистості.  
 

4. Класифікація та  функції політичного  лідерства  

    У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства.

    Лідерів поділяють:

      — за мірою впливу на суспільство:       

• на реальних (“лідери-герої”);       
• на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;

      — за психологічними рисами і типами поведінки:

    а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);

    б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);

    в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);

    г) за способом і оцінки здібностей —  відкритий лідер та лідер-догматик.

    Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів  визначив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються  в різних комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.

      - за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:

• диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;
• демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;
• автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.

Виокремлюють ще:

• плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової” економіки);
• лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;
• лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього.

    Лідер-професіонал  повинен вміти визначати пріоритетні цілі, давати науковий аналіз певної проблеми, будувати ієрархію проблем та визначати способи їхнього вирішення.

    Політичний  лідер у будь-якому суспільстві  покликаний виконувати певні функції:

• об'єднання суспільства навколо загальних цілей;
• схвалення та здійснення компетентних політичних рішень;
• зв'язок влади і підвладних структур, послаблення емоційної відчуженості між двома частинами державного механізму;
• підтримання чи пропагування соціального оптимізму;
• легітимація наявного суспільно-політичного устрою.

    Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства. 

Література

 

1. Бодуен  Ж. Вступ до політології. – К., 1995.
2. Брегеда А. Ю. Політологія : Навч.-метод, посібник для самост. вивч. дисц. – К., 1999.
3. Базар І. M. Політична етнологія як наука : історія, теорія, методологія, праксеологія.- К., 1994.
4. Гаєвський Б. Українська політологія. – К., 1995.
5. Гаєвський Б. Філософія політики. – К., 1993.
6. Гальчинський А. Кінець тоталітарного соціалізму, а що далі ? – К., 1996.
7. Гелей С., Рутар С. Основи політології. -Львів, 1996.
8. Гелей С.Д., Рутар С.М. Основи політології. Навч. посібник. – К., 1999.