Опозиція та її роль в політичному житті суспільства

Опозиція та її роль в політичному  житті суспільства

 

 

ПЛАН

 

 

1. Характеристика політичного  життя суспільства

Політичне життя суспільства  одна з найширших категорій політології, яка охоплює всю політичну  сферу та її елементи.

Політичне життя  сукупність духовних, емоційних і практичних явищ, політичного буття людини і  суспільства, що характеризує їхнє ставлення  до політики і участі в ній.

Політичне життя завжди існує  в конкретно історичних формах, зумовлених матеріальними і соціальними  чинниками.

Політичне життя тісно  повязане з найрізноманітнішими формами політичної діяльності.

Політична діяльність  індивідуальна  чи колективна, спонтанна чи організована діяльність соціальних субєктів, яка прямо чи опосередковано випливає з інтересів великих суспільних груп і цінностей, що їх вони поділяють. У широкому розумінні політична діяльність постає як реалізація суспільно-політичних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільнот і окремих осіб для здійснення певних політичних інтересів щодо завоювання, використання та утримання влади.

У вузькому розумінні  це методи і засоби виконання владних  функцій певними політичними  силами, соціальними групами, а також  засоби протидії їм.

Розрізняють теоретичну і  практичну політичну діяльність.

Для теоретичної  основними  формами є пізнавальна, прогностична та ціннісно орієнтована.

Практична політична діяльність  це вироблення й реалізація внутрішньої  та зовнішньої політики держави, різні  форми участі у політичному житті  суспільства партій, громадсько-політичних обєднань, рухів.

Основні її форми  ухвалення  політичних рішень, вибори, політична  реформа, страйк, демонстрація, дипломатичні, міжурядові переговори, офіційний візит.

Умовою й формою політичної діяльності є політичні відносини, які виникають внаслідок офіціальної  диференціації суспільства і  вияву інтересів великих суспільних груп. Субєктами політичних відносин є класи, нації, соціальні групи, індивіди, політичні інститути і організації.

Політичні відносини  реальні  практичні відносини, взаємозвязки соціальних субєктів, у яких відображені їхні інтереси і здійснюється політична діяльність  співробітництво чи боротьба (вибори, референдуми, мітинги).

Характер відносин офіційних  субєктів визначає політичну ситуацію, стратегію, практику, зміст політичної діяльності.

Політична діяльність класів, націй, соціальних груп, індивідів, політичних інститутів і організацій супроводжується  певним типом політичної поведінки. Така поведінка зумовлена вибором  мотивів у виникненні рішень щодо політичних відносин, добором засобів  досягнення цілей здатністю сприймати  загальний суспільний інтерес.

Політична поведінка охоплює  як внутрішні реакції  думки, сприйняття, судження, настановки, переконання, так і конкретні дії, які можна спостерігати, - участь у виборах, вияв протесту, проведення зборів, політичних компаній.

Політична поведінка може виявити себе як у діяльності мас, класів, соціальних груп, націй, виборців, індивідів, політичних партій, владних  структур, так і в будь-якій інституціональній  ситуації  сімї, бізнесі, церкві тощо.

Форми політичної поведінки  соціальних субєктів можуть бути різними розрізняють відкриту (політична дія) і закриту (політична дія) і закриту (політична бездіяльність) форми політичної поведінки.

За своєю цілеспрямованістю  політична поведінка може бути конструктивною щодо існуючого суспільного ладу і політичної системи (спрямованою  на їх зміцнення) або деструктивною  і навіть екстремістською. Залежно  від мотивації розрізняють соціально  усвідомлену, ціннісно орієнтовану, афектну і традиційно зумовлену політичну поведінку.

Важлива роль у функціонуванні політичного життя належить особі, без чого неможлива соціально-політична  діяльність.

Політична участь  залучення  людей до процесу політико-владних  відносин, здійснення ними певних змін, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої, вплив на органи влади з метою  реалізації соціальних інтересів.

Мотивами політичної участі є підвищити інтерес до політики, спрямований на пізнання сутності, політичних подій, їх значення для життя  суспільства.

Типи політичної участі: індивідуальний і колективний, добровільний і примусовий, активний і пасивний, традиційний  і новаторський, законний і нелегальний.

Формами політичної участі: вибори, референдуми, участь у діяльності політичних партій, збори підписів, мітинги, демонстрації, страйки.

Особливою формою політичної участі є вибори, що формують центральні органи влади та органи місцевого  самоврядування.

Політичне життя суспільства  характеризується багатоманітністю політичних процесів, які розкривають спрямованість  політичної діяльності соціальних субєктів.

Політичний процес  послідовність  подій, зумовлених певними обставинами; сукупність послідовних дій для  досягнення результату.

У політичному процесі  розрізняють субєктивний (мотиваційний) аспект  діяльність індивідів і суспільних груп і обєктивний аспект  глобальний результат цієї діяльності.

Субєктивний аспект діяльності людей становлять ідеологія, політична доктрина, політична програма, система цінностей і норм, що їх люди поділяють. Особисті схильності та емоції, знання ситуації, у якій люди реалізують свої цілі.

Обєктивний аспект політичної діяльності часто не відповідає прагненням субєктів політичного процесу, бо поряд із сподіваними результатами можуть бути й несподівані, що ускладнює його прогнозування.

Політичний процес здійснюється через різні комунікації, канали звязку, взаємодії.

Політичний процес охоплює  способи і стиль політичної діяльності, форми і методи її здійснення в  межах політичних інститутів, способи  реалізації наявних політичних норм, а також різноманітні види політичної діяльності збирання; аналіз і використання інформації, ухвалення і здійснення рішень, соціальний контроль.

Політичні конфлікти і  кризи відіграють особливу роль у  політичному житті. Політичні конфлікти  зіткнення несумісних, часом протилежних  інтересів, дій, позицій окремих  людей, політичних партій, громадських  організацій, органів, військово-політичних і політико-економічних організацій.

Ефективне вирішення політичних конфліктів можливе на основі взаємних поступок через переговори. Це передбачає вироблення кожною зі сторін позиції, яка визначає межі можливих поступок і характер можливих компенсацій  за них.

Політична криза  фаза політичного  процесу, яка характеризується порушення  політичної стабільності в суспільстві, неможливістю ефективного функціонування політичної системи; гострий, важкий політичний стан суспільства, державно-правової системи, партій.

Політична криза веде або  до нового етапу нового ступеня, суспільного  розвитку або до катастрофічної ситуації, яка має свою логіку  крах усього, що. Частковими політичними кризами  є конституційна, парламентська, урядова, внутріпартійна.

Найтяжчою є політична  криза суспільства. Шляхи виходу з неї різні і залежать від  ступеня розвитку демократії в суспільстві, від бажання й готовності сторін піти на взаємні поступки з урахуванням  їхніх меж і характеру.

Вихід із політичної кризи  передбачає усвідомлення причини її виникнення, формування уряду, який користувався б довірою народу, консолідацією  мас навколо програми виходу.

Важливим завданням політичної діяльності є забезпечення стабільності суспільно-політичного життя.

Політична стабільність  стан динамічної рівноваги політичних сил серед способів досягнення політичної стабільності: - позитивна інтеграційна ідея суспільного розвитку:

- вирішення соціально-економічних  проблем певних соціальних груп  населення або населення певних  регіонів

- розвязання територіальних і національних конфліктів

- підписання акта про  національне примирення

- проведення “круглого  столу” всіх політичних сил.

- встановлення мораторію  на страйки, тощо.

У політичному житті сучасного  суспільства набув поширення  популізм.

Популізм  загравання певних політиків і політичних сил із масами, гра на їхніх труднощах  та обіцянки надзвичайних успіхів у  вирішенні соціально-економічних  проблем у разі приходу до влади.

Важливим чинником утримання  бюрократії під контролем і в  межах належного їй місця і  ролі є парламентський устрій та розвинена  багатопартійність.

Отже, політичне життя  сучасного суспільства є складним, багатогранним і організованим, у ньому, кожний субєкт займає своє місце і має можливість для самовиявлення.

2. Опозиція та її роль  в політичному житті суспільства

Принципи демократії є  надзвичайно важливим питанням для  суспільного поступу. Серед них  влада більшості, плюралізм, рівність, поділ влади, виборність, гласність, контроль. За тоталітарного чи авторитарного  правління вся повнота державної  влади узурпована вузьким колом  правлячої еліти, яка своїми діями  ігнорує волю та інтереси народу. У  демократичному суспільстві внаслідок  волевиявлення народу стосовно якогось  питання утворюється більшість, яка врешті-решт і визначає позицію  влади. Іншими словами, демократія - це не просто влада народу, а влада  саме його більшості, що є суттю народного  суверенітету.

Демократична організація  суспільства неможлива без дотримання принципу плюралізму. Він дає можливість управляти на основі врахування множинного характеру громадської думки  і позицій різних суб'єктів політики. У плюралістичному суспільстві  з цією метою меншості надається  гарантоване законом право на опозицію. Підкоряючись законам та іншим рішенням державної влади, прийнятим за волею більшості, меншість має узаконену можливість виражати свою незгоду з такими рішеннями, знімати з себе відповідальність за ті з них, які можуть мати негативні  наслідки.

Невідємним компонентом, нормою демократичного суспільства є політична опозиція.

Політична опозиція  легальна форма протистояння протидії певної соціальної або політичної групи  чи партії офіційному курсові. Вона бореться або за владу або за вплив на неї, за симпатії виборців.

Опозиція  це й угрупування  партій, парламентських фракцій, які  протистоять правлячим політичним силам.

Загалом вони обмежують монополію  влади, є необхідною противагою їй, своєрідним контролем за нею з  боку суспільства, здійснюваним із допомогою  критики, гласності.

Якщо тоталітарна держава  придушує опозицію, а авторитарна  всіляко її обмежує, то в демократичному суспільстві вона є органічним елементом  політичного процесу. Наявність  опозиції в парламенті, інших сферах суспільного життя забезпечує реальний плюралізм думок і дій, що є  необхідною умовою вироблення оптимальних  рішень.

Політична опозиція буває  конструктивною і деструктивною.

Конструктивна критикує помилки  правлячої партії, владних структур і пропонує ефективні рішення, нерідко  співпрацює з владою в загальнодержавних  інтересах. Деструктивна перетворює критику  влади на мету, на засіб дискримінації влади, перших осіб держави, правлячої партії, відмовляється від співробітництва з владою.

Статус партії характеризує її місце та роль у суспільстві  і державі та передбачає юридичний, територіальний і владний аспекти. За юридичним статусом партії бувають  легальні та нелегальні, за географічною поширеністю і густотою організації  регіональні, що діють у певному  регіоні; національні, діяльність яких поширюється на всю територію  держави; наднаціональні, що мають розвинені  міжнародні структури. Владний статус передбачає представництво партій у  державних органах. За владним статусом партії поділяються на опозиційні, парламентської більшості і парламентської меншості.

Двопартійна система відзначається  домінуванням двох потужних політичних партій, одна з яких перебуває при  владі, а інша  в опозиції. Класичними країнами з двопартійною системою є  Великобританія і США. Республіканська  і Демократична партії США, Консервативна  і Лейбористська партії Великобританії, змінюючи одна одну при владі, переважають  у політичних системах цих країн.

Система обмеженого плюралізму характеризується наявністю багатьох партій, проте у парламенті й уряді  представлені лише деякі з них, позасистемна опозиція відсутня. Система обмеженого плюралізму залежить від механізму  формування уряду і поділяється  на однопартійну, двоблокову і мультипартійну.

Система поляризованого плюралізму, яка призводить до загострення боротьби між політичними силами, передбачає наявність партійного центру, що формує уряд, і двосторонньої деструктивної  опозиції. Така система існувала в  різні роки у Франції, де роль партійного центру виконували соціалістична партія (ФСП) та об'єднання на підтримку  Республіки (ОПР), лівої опозиції  комуністи (ФКП), а правої  неофашисти (НФ), а також в Італії, де головна  роль належала

 

 

християнським демократам (СДПІ), роль лівої опозиції  комуністам (ІКП), правої  італійському соціальному  рухові  національним правим силам (ІСРНПС).

Що стосується владного статусу  партій, то треба зазначити, що уряд та місцева адміністрація формуються на безпартійній основі, не визначений юридичний статус правлячої та опозиційної  партій, парламентської більшості та меншості.

Політичним партіям гарантується свобода опозиційної діяльності, зокрема, можливість викладати публічно і обстоювати свою позицію з питань державного і суспільного життя; обґрунтовувати й оприлюднювати  критичну оцінку дій і рішень органів  влади, використовуючи для цього  державні та недержавні засоби масової  інформації; вносити до органів державної влади України та органів місцевого самоврядування пропозиції, які обов’язкові для розгляду відповідними органами в установленому порядку.