Творча спадщина Петра Могили

 

Вступ

 

У XV ст. східна церква переживала глибоку кризу, пов’язану  із втратою Візантією її політичних і культурних позицій, а потім  і повного завоювання Балкан імперією Османів. Руські православні єпископії  входили до Константинопольської помісної церкви і підпорядковувалися грецькому  патріарху, якого руські справи цікавили переважно з точки зору допомоги патріаршому престолу. Київські митрополити  відчували себе впевненіше в Москві і жили під опікою царя, хоч це фактично позбавляло їх влади над білоруськими та українськими приходами.

Загальний рівень православної церкви в русинських землях був дуже низьким і продовжував  падати. На схилі XIV ст. був час, коли на все Руське воєводство не було жодного православного єпископа, тобто нікому було поставляти в церкви священиків. Католицька церква ставилася до православ’я як до непорозуміння і вважала, що простою заміною священиків-«схизматиків» на ксьондзів можна було б навернути руські землі на істинну віру. Тертя і конфлікти між церквами постійно супроводжують історію цих століть. Найпростіші й найчастіші конфлікти виникали між приходами в одному поселенні: католики, відчуваючи себе привілейованою церквою, забороняли православним дзвонити в дзвони, влаштовувати процесії, будувати нову церкву, примушували брати участь у католицьких святах.

У XVI ст., на тлі  посилення боротьби між реформацією  та контрреформацією, за умов перебудови правових підстав русько-литовського  суспільства і підготовки до утворення  конфедеративної держави, загального культурного прогресу в Речі Посполитій та загострення соціальних і національних протиріч, необхідність реформування православної церкви і пов’язаної з нею системи культури й освіти стала нагальною. Рух, що привів до утворення  та активної діяльності братств, став потужним стимулом до такого реформування.

Петро Могила з’являється на культурно-політичному  горизонті України в період, коли велись пошуки компромісу між уніатами і православними — спочатку за ініціативою Мелетія Смотрицького, а потім і старого короля Зиґмунта. Незважаючи на те, що у верхівці кліру  обох частин руської церкви та правлячих  кіл держави усвідомлювали небезпеку  розколу «Русі з Руссю», спроби віднайти примирення наштовхувались на впертість Риму, зарозумілість польської  шляхти та фанатизм мас. Митрополитові  Могилі судилось не тільки зміцнити православну  церкву України та Бєларусі, зробити  її найавторитетнішою з усіх східнохристиянських  церков, а й визначити напрям розвитку культури і освіти, пов’язаної з  церквою. Діяльність Могили створила нові можливості й перспективи в культурі і політиці, які, хоч вони і не були реалізовані, вплинули на хід історії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Петро Могила та його діяльність

 

Петро Могила (1596? — 1647 рр.) був одним із п’яти синів молдавського господаря Симеона. В Польщі молодий Могила служив у гетьмана Жолкєвського, згодом Хоткевича, і займався своїми, досить значними маєтностями на Україні. Зі своїм сюзереном Могила брав участь в обороні Хотина, де турки зазнали поразки. Король Зиґмунт III спочатку рекомендував Могилу на молдовський трон, але молдавани відмовились прийняти орієнтованого на Польщу володаря. Владний, рішучий і амбітний молодий чоловік обрав церковну кар’єру, і 1627 р. король затвердив його обрання архімандритом Печерського монастиря без чернечого стажу. З цього часу Могила стає однією з ключових фігур української політики і культури.

Обійнявши другу  за значенням в ієрархії посаду, Петро Могила стає членом Київського гуртка, що вже мав свої орієнтації.

На початку  церковної діяльності Могили, 1629 р., було скликано Собор православних у  Києві і аналогічний Собор  уніатів у Володимирі, щоб обговорити можливості об’єднання. Ініціатива короля зірвалася через протидію Конґреґації  пропаганди віри в Римі та опір православних в Україні. Під час зборів якийсь козак з натовпу гаркнув прямо  за спиною у владик: «Буде унія господарчикові (тобто архимандриту, Могилі) та й  Борецькому така сама, як війтові перше!» * (нагадаємо, що київського війта-уніата вбила юрба). Йов Борецький ледве  не впав з крісла, а Могила від  безсилої люті заплакав.

Після смерті Йова Борецького 1631 р. під тиском козаків  митрополитом було обрано Ісайю Копинського. Проте Копинський не влаштовував  уряд, оскільки було відомо, що він веде агітацію за приєднання України до Москви. Молодий король Влодислав  підтримав кандидатуру Петра  Могили, яку висунуло зібрання руської  шляхти (а не духовних!); урочистості  відбувалися не в Києві, а у  Львові.

Як владика  Могила радше нагадував вельможного  князя: він був нестримний у гніві, за його наказом до смерті забито ігумена  Троїцького монастиря лише за те, що той не схотів віддавати приміщення хворих старих ченців для школи. Проте  саме безцеремонність, з якою Могила розправився з уніатами, котрі  утримували Софіївський собор та інші церкви й монастирі, піднесла його авторитет у козацтва. Згодом Могила разом із Копинським зустрівся з  низовиками і завоював їхні симпатії, а Копинського звинуватив у змові  з Москвою. Митрополиту вдалося  прибрати до рук ієреїв і, головне, братства.

Звичайно, не всі  теологічні проблеми одержали канонічне  визначення,  та й Могила не прагнув до цього. Головним завданням стало формулювання фундаментальних догматів і впорядкування служби в такий спосіб, щоб обрядовість була логічна й однотипна. Цим цілям і служила копітка й напружена праця, що завершилася виданням «Краткого катехізиса» (1645 р.), «Великого требника» (1646 р.) та інших церковних книг. Петро Могила залишив майже 20 творів церковно-теологічного, полемічного, просвітницького, філософського та моралізаторського характеру. Він автор книг «Євангеліє» (1616), «Анфологіон» (1636), «Евхологіон» (1646) та ін. Взагалі творчий доробок Петра Могили налічує близько 10 книг:

• Книга попи, нарыцаемое злото… — К., 1623. — ВР ЛНБ
• Любомудрѣйшаго киръ Агапита діакона, блаженнѣйшему і благочестивѣйшему царю Іоустиніану… главизны, поучителны, по краегранію еллински изложены, словенски же пръвое напечатаны. — K., 1628 (переклад М.)
• Λειτνργιαριων… си ест служебник от литургій Св. Васіліа, Іоанна Златоустаго и преждесвященных служеній іереиских и диаконских повседневных нощных же и дневных в себѣ съдръжимых реченный. Благословеніем и исправленіем преподобнѣйшаго господина и отца киръ Петра Могилы. — K., 1629
• Передмова // Номоканон си ест законоправилник, имея по сокращенію правила святых апостол седми соборов и помѣстных нѣкіих. K сему и вселенских учителей и прєподобных отец, третіе c болшим исправленіем изданный. — К., 1629
• Антологіа, сирѣч молитвы и поученія душеполезная. В душевную ползу спудеов и всѣх благочестивых любомолитвеник. Вкратцѣ собраная и благочиннѣ расположеная тщаніем… Петра Могилы. — К., 1636
• Євангеліє учителноє (з благословения Петра Могилы). — К., 1637
• Λιτθος albo kamen z procy prawdy cerkwie świątey prawosławney ruskiej na skruszenie faecznociemnej Perspektiwy albo raczey pazkwilu od Kassiana Sakowieza… roku 1642 w Krakowie wydanego, wypuszczony przez pokornego ojca Euzebia Pimina. — K., 1644
• Евхологіон, альбо Молитвослов или Требник. — K., 1646 (2-е вид.: У 3 ч. — Канберра; Мюнхен; Париж, 1988)
• Ортодокс омологія сирѣчь Православное исповѣданіе католіческія и апостолскія церкве восточныя новопереведеся c елліногреческого языка. — М., 1696 (у співавт. з Ісаєю Трофимовичем)
• Катихисис сирѣчь исповѣданіе православныя вѣры католіческія и апостолскія церкве восточныя… — К., 1712. 
  

Опрацьовуючи  православну догматику та обрядовість, Могила і його співробітники широко використали досягнення католицької  церкви, західних теологів. Використання католицьких джерел при підготовці «Требника» і «Катехізиса» не порушувало цілісності задуму — створити обґрунтований  варіант європейськи орієнтованого  східного християнства. [3]

Визначальною рисою Бога, світу  і людини, є, за М., любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця  як осердя тілесного, душевного і  духовного життя людини посідає  в його творах вельми поважне місце. З нею М. пов’язує ідею діяльної любові або доброчинства, що в свою чергу стає основою суспільної злагоди  й єдності, наслідком яких є побудова "суспільного блага". Досягнення останнього пов’язується ним з діяльністю держави. М. був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню укр. державу. Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право М. підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав. У творах М., як і в творах Ю. Ліпсія та Г. Ґроція, спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяльність М. сприяли духовній єдності укр. народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політ. консолідації, здійсненої Б. Хмельницьким. [4]

З упорядкуванням справ віросповідних, служби, адміністративного  життя, налагодженням церковного господарства, митрополія Київська, Галицька і всієї  Русі стає фактично найбільш авторитетною серед православних церков. Стараннями Могили розпочалось будівництво  у Києві, місту поверталася слава  національного центру.

Петро Могила підтримував союзницькі стосунки з  протестантами. Він сам вінчав Марію  Могилянку з лідером литовських протестантів Радзивіллом і надрукував частину своєї промови при  вінчанні. В книгах Могили прочитується лояльне ставлення до євреїв та старозаповітного іудаїзму. Продовжуючи полеміку з  уніатами і католиками, він надав  їй стриманого тону дискусії.

Задуми митрополита, проте, були набагато ширшими. Для нього  і невеликого кола втаємничених (до якого . входив із світських чернігівський  воєвода Адам Кисіль) йшлося не лише про вплив і незалежність української  церкви, можливе об’єднання з уніатами, а й про широкий евкуменічний рух. У плані об’єднання християнських  церков Київська митрополія стала ключовою точкою в християнському світі.

1928 р. опубліковано  знайдені в архіві Конґреґації  пропаганди віри документи, що  кинули світло на далекосяжні  наміри митрополита Могили. Йдеться  про його листування з папою  1644 — 1645 рр. Петро Могила був  готовий піти на широкий компроміс  із західною церквою. Погоджуючись  визнати примат папи римського,  Могила наполягав, проте, на  збереженні, можна сказати, конфедеративного  принципу об’єднання церков, прийнятого  в східному християнстві. Згідно  з проектами митрополита, українська  церква в разі об’єднання незалежно  від папи обирала б свого  владику, який тільки для інформації  надсилав би йому сповіщення  та свій символ віри. Могила  вказував на можливість розв’язання  віросповідних труднощів і наполягав  на тому, щоб було збережено  обрядову специфіку церков. Пропозиція  Могили не була прийнята Римом,  який мислив об’єднання з /189/ українською церквою тільки як капітуляцію в дусі Флорентійської унії.

Через кілька років Вестфальський мир закінчив низку релігійних війн у Європі і підвів риску під амбіціями Ватикану. В тому ж 1648 р. вибухнуло козацько-селянське повстання під проводом Богдана Хмельницького, і в полум’ї української Жакерії згоріли всі ліберально-компромісні плани й проекти.

Якби вік  Петра Могили не був таким коротким, якби років на двадцять раніше визначилось  співвідношення сил у Європі, хід  історії міг би бути іншим. Адже за об’єднання з Римом на конфедеративних  засадах церкви України, цілком очевидно, патріархії на чолі з Петром Могилою, стояли і ті соціальні сили, що прагнули перетворити Річ Посполиту Обох Народів, як вона офіційно називалась, на Річ Посполиту Трьох Народів.

Збіг кількох  перспективних ліній розвитку в  одній точці є рідкісною можливістю, і така можливість у нас не здійснилася.

У заповіті, написаному з такою ж твердістю, з якою прожите було недовге життя митрополита, Петро Могила на першому місці  ставить головний свій доробок —  колегію, чи академію, створену через  об’єднання братської та лаврської  шкіл 1631 — 1632 років. Нечуваним був  той факт, що засадовим стосовно системи викладання в цій православній школі був передовий досвід єзуїтських колегій. Не здійснились глобальні заміри київського митрополита, натомість пережило лихоліття й справило вирішальний вплив на духовну історію України його улюблене дітище.

Після смерті Петра Могили митрополичий престол  тривалий час очолювали його послідовники. В період Хмельниччини це був Сильвестр  Косов, вихованець Замойської академії, префект київської школи. Не випадково  він відмовився присягати російському  царю після підписання Переяславської угоди. До 1686 р. київські ієрархи утримували незалежність митрополичого престолу, і тільки митрополит Гедеон Четвертенський визнав за московським патріархом титул  церковного глави Київського і всея Русі. [3]

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. «Катехізиси» Петра Могили

 

У величезній «могиліані», яка виблискує чи не всіма барвами оціночної палітри  — від безжально інвективних  до нестримно апологетичних, — знайшлося  місце і для політичної діяльності митрополита, і для його реформ на відтинку шкільництва й друкарства. Але, як слушно зазначає знаний дослідник спадщини Петра Могили А.Жуковський, дуже мало хто студіював його величезну роботу теолога, його праці, які нормували все релігійно-церковне життя не тільки в Україні, але й в усьому православ’ї, а можливо, не лише у православ’ї. Головною теологічною працею Петра Могили став його Великий Катехизис, або «Православне ісповідання...» (у Яській редакції 1643 р.) та т.зв. Малий Катехизис (або «Зібрання короткі науки про артикули віри»), виданий, очевидно, на основі первісного, який не зберігся, тексту Києво-Софійського церковного собору 1640 р.

«Найважливішим з діянь  Київського собору 1640 року, — пише історик  Іван Власовський, — було, без сумніву, розглянення ним «Православного ісповідання віри», яким діянням  собор цей задовольнити мав пекучу потребу Українсько-Білоруської  православної церкви, з огляду на наступ на неї з боку Заходу». Проте авторитету місцевого собору для цього було недостатньо. Для визнання символічної книги потрібна була санкція представницьких органів вселенського православ’я. Тому з ініціативи Константинопольського патріарха Парфенія надіслану з Києва книгу було передано для розгляду великого помісного собору в Ясах (Румунія), який був скликаний волоським господарем Василем Лупулом.