Князі Київської Русі

Сам Святослав  у 969 році повертається на Дунай і починається його другий Балканський похід.

Та ситуація на Балканах змінилась не на користь Русі. Коли київський князь одержав ряд перемог, Візантія різко змінила свою політику, і сам імператор Іоанн I Цимісхій пішов з величезним військом вибивати недавнього свого союзника з Болгарії. Почалася завзята боротьба у невигідній для русичів ситуації: відірваність від батьківщини, чуже населення, велика перевага військових сил противника та ін. Святослав боронив не тільки свої завоювання, але й честь руської землі. Літопис сповіщає, що він заохочував своїх воїнів до мужності в бою словами: «Так не посоромимо Землі Руської, ляжемо кістьми тут, і бо ж мертвий сорому не знає».[12] В ряді битв візантійці були розбиті. Однак в останній, одній з найбільших, битві під Аркадіополем руське військо зазнало поразки. Після кількох місяців виснажливої боротьби знесилені сторони перейшли до переговорів і підписали договір, за яким війська Святослава дістали можливість почесно відійти у свою країну. Поряд з цим Русь відмовлялася від претензій на візантійські володіння в Криму та на Дунаї. Договір 971 року відновлював дію угод 907 та 944 рр., у результаті чого Русь повернулась до мирних і союзних відносин з Візантією.

Під час повернення до Києва біля дніпрових порогів на розпорошені, ослаблені сили русичів напали печеніги, яких намовила Візантія, вбили Святослава та багатьох його дружинників.

Святослав був  визначним політичним діячем X ст., діяльність якого сприяла широкому виходу Русі на міжнародну політичну арену, служила фактором розширення, зміцнення і подальшого розвитку давньоруської держави. Однак, дбаючи про міжнародний авторитет Русі, її територіальне розширення, зміцнення економічних позицій на чорноморських ринках, руський князь не приділив достатньої уваги внутрішнім справам. Святослав, безумовно, був природженим полководцем, лицарем навіть у ставленні до ворогів і таким він увійшов у історію. Поряд з цим не можна ігнорувати і його помилок: погром і ослаблення Хазарського каганату принесло Русі шкоду, бо вона сама була неспроможна подолати кочівників, які майже чотири століття панували в степах Причорномор'я. Балканська політика Святослава також нічого не дала Русі, а вимагала багато жертв. Частина його війн була відверто агресивною, загарбницькою, носила кривавий, жорстокий характер.

Загибель князя  Святослава від рук печенігів  продемонструвала, що ці орди становили  дедалі більшу небезпеку і боротьба з ними ставала для Київської держави життєвою необхідністю. А це означало, що зовнішньополітичний фактор у її житті продовжував залишатися одним із найважливіших, вимагаючи подальшого зміцнення внутрішнього її становища.[13]

Період  розквіту

Володимир I Великий

За часів Святослава I Київська держава являла собою величезну країну з територією 800 тис. км².[13] До її складу входило до 20 об'єднань племен та земель — слов'янських та фінських. Весь цей конгломерат не був ще об'єднаний нічим, крім княжої влади, ослабленої Святославом та міжусобицями його синів у перші роки після його смерті. Ця боротьба за владу між князями Ярополком I, Олегом та Володимиром тяглася досить довго (972—979 рр.) і завершилася перемогою новгородського князя Володимира (980—1015 рр.). У перші роки правління в Києві Володимир продовжував політику свого батька, спрямовану на розширення меж держави. Уже у 979 році, прямуючи з дружиною з Новгорода на Київ, по дорозі князь завоював Полоцьке князівство і приєднав до Київської держави. У 981—993 рр. було здійснено кілька вдалих походів. Він остаточно підкорив непокірні племена в'ятичів і радимичів, відвоював у польських королів давньоруські червенські міста (Червен, Белз та ін.), оволодів частиною землі литовського племені ятвягів, де збудував місто Берестя (Брест), захопив Херсонес (Корсун) у Криму, що належав Візантії, зробив вдалий похід у Закарпаття та ін. В кінці X ст. в межах Київської Русі було об'єднано всі східнослов'янські племена.

З часом у  зовнішній політиці князя Володимира I формується новий відтінок: все більша увага зосереджується на захисті власних кордонів, особливо від печенігів: будуються лінії укріплень, а також нові міста та ін. Однак, хоч Володимир вів боротьбу з печенігами до кінця свого життя, ліквідувати цю небезпеку йому не вдалося. Поступово князь все більше пріоритетне місце надає внутрішнім проблемам: зміцненню держави, її єдності, консолідації земель, підвищенню добробуту людей. З метою укріплення князівської влади, її централізації в руках своєї династії в усіх великих містах і землях він призначив намісниками своїх численних синів, їх у нього було 12, від різних жінок. Варязьку дружину він замінив укомплектованою русичами і постійно про неї дбав, її бажання виконував, з нею радився, з неї також призначав намісників, воєвод. При ньому зникають місцеві «ясні князі», і племінні назви поляни, сіверяни, радимичі та ін. заміняються на кияни, чернігівці, смолянії і т. д.[13]

Однак найбільш ефективним і далекоглядним заходом, спрямованим на укріплення влади, зміцнення  єдності держави, на піднесення моральної  та культурної зрілості тогочасного  суспільства, було здійснення ряду релігійних реформ і запровадження християнства. На цей час язичництво себе вичерпало. Воно відповідало первісному суспільству та початковим стадіям формування держави, коли кожне плем'я мало свого князя, а часто і свого Бога, коли важливою життєвою потребою людей було вміння знайти можливості співдружності з природою. Язичництво не вирішувало проблем людського співжиття в умовах соціальної нерівності. Авторитет великого князя потребував освячення єдиною вірою. Поряд з цим не можна ігнорувати і впливи країн, що оточували Київську Русь. У 864 році була охрещена Болгарія, 928—936 рр. — Чехія, 962—992 рр. — Польща. Вони своїм прикладом стимулювали прийняття Руссю християнства, яке несло в собі високий потенціал моралі, культури, доброти у взаємовідносинах між людьми. Володимир розумів, що, тільки прийнявши християнство, його держава зможе ввійти як рівноправна в коло європейських держав.

Сприяло введенню християнства і те, що воно мало на Русі глибоке коріння. Протягом IX ст. у Києві існували християнські громади. Князь Аскольд був християнином. На Русі проповідували слово Боже видатні місіонери Андрій Первозванний, Кирило та Мефодій. Нарешті, княгиня Ольга і значна частина її оточення були християнами. Багато християн було і в оточенні самого князя Володимира.

Особисто Володимир  охрестився у 987 році, тоді ж одружився з сестрою імператорів Візантії Анною, а в 988 році провів охрещення киян та жителів інших міст. Охрещення здійснювалося насильницькими методами, викликало невдоволення, намагання зберегти язичництво, особливо у північних землях.

Незважаючи на опір, язичницькі ідоли знищувалися, а натомість будувалися християнські храми. Церква отримала широкі привілеї, значну автономію, на її потреби надходила десята частина княжих прибутків.

Слід підкреслити, що на Русі творилася своя церква, певною мірою відмінна від візантійської і болгарської. Однією з характерних рис руської церкви був її тісний взаємозв'язок з державною владою. Християнська релігія Русі увібрала в себе багато свят, традиційних обрядів східного слов'янства.

Прийняття християнства (східного варіанта — православ'я) Київською Руссю мало для неї велике історичне значення. Воно сприяло зміцненню князівської влади, єдності східнослов'янських племен. Одружившись із сестрою імператорів Візантії Анною, охрестивши країну, Володимир значно підніс її міжнародний авторитет, особливо серед сусідів — Польщі, Чехії, Німеччини та ін., сприяв розширенню економічних та культурних зв'язків з багатьма європейськими країнами. Були широко відкриті двері для культурних впливів Візантії в усіх галузях життя: у сфері понять про державні і суспільно-політичні відносини, в шкільній освіті, книгарстві, у будівництві тощо. Великий вплив справляла церква на мораль суспільства, активно пропагуючи пом'якшення стосунків між людьми, засуджуючи звичаї помсти, злодійство, рабство, сороміцькі слова, розпусту, багатожонство та ін. Поряд з тим монастирі, церковні ієрархи самі були великими феодалами і освячували феодальний лад.

Тепер Володимир, християнин і керівник християнської могутньої держави, став одним з найвидатніших лідерів Європи. З ним підтримують дружні відносини керівники Польщі, Угорщини, Чехії, Норвегії, Німеччини та ін. З багатьма з них Володимир встановив численні династичні зв'язки, одруживши синів на доньках польського короля Болеслава I Хороброго, шведського короля Олафа I та ін. Перший серед руських князів Володимир починає карбувати свою монету — золоту і срібну, багато чого запозичивши від арабських країн, Візантії. На них були зображені сам князь, образ Христа, а на деяких замість цього був вибитий тризуб.

За Володимира Руська держава перетворилась на одну з наймогутніших в Європі, а Київ за красою, розмірами змагався з Константинополем. Місто нараховувало 8 базарів, 400 церков і т. д.[14] За князювання Володимира починається нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури, торгівлі, будівництва та ін. Після смерті Володимира між його синами тяглися міжусобиці, в яких остаточно переміг і утвердився Ярослав. Але від 1022 року по 1036 рік він управляв Київською державою у союзі із братом Мстиславом, що до цього князював у Тмутаракані. Ярослав управляв правобережною частиною держави, а Мстислав — Лівобережжям.

Ярослав Мудрий.

Ярослав I (1019—1055 рр.) відзначався мужністю, глибоким державним розумом, різнобічними знаннями, політичною гнучкістю, любов'ю до книг, за що і був прозваний Мудрим. Він продовжував справу батька по зміцненню Київської держави, справу подальшого зростання її міжнародної ролі. Перш за все запроваджувалась лінія на розширення меж країни. У 1030 році він підпорядкував своїй владі західний берег Чудського озера, де засновує місто Юр'їв (тепер Тарту). Приєднується ще кілька фінських племен і їх території на північному сході. У 1031 році були відвойовані у Польщі червенські міста, захоплені нею в 1018 році під час міжусобиць. У 1036 році під Києвом вдалося остаточно розгромити печенігів, і Русь дістала перепочинок в боротьбі з кочівниками, аж поки не з'явились нові — половці. Однак загроза експансії степових сусідів залишалась реальною, і Київ обводять іще однією лінією фортифікацій вздовж р. Рось. При Ярославі у 1043 році був проведений останній похід на Візантію. У похід вирушила велика флотилія морем і сухопутна армія по західному берегу Чорного моря. Обидві сили зазнали поразки. Візантійці «грецьким вогнем» спалили значну частину флоту біля Босфора, решта повернули назад. Грецька ескадра рушила навздогін, але сама була знищена коло гирла Дніпра. Сухопутне військо було розбите візантійцями під Варною, 800 полонених русичів привели до Константинополя і осліпили. І все ж через деякий час з Візантією відносини стали покращуватись, і у 1052 році остаточно утвердився мир, скріплений шлюбом четвертого сина князя Всеволода I Ярославича з візантійською царівною. Однак це була поодинока невдача у зовнішній політиці князя Ярослава.