Л.А.Булаховський - лінгвіст світового масштабу

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Закарпатський угорський  інститут ім. Ференца Ракоці ІІ

кафедра методики навчання

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РЕФЕРАТ

 

 

Л. А. Булаховський – лінгвіст світового масштабу

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала:

студентка ІІІ  курсу

спеціальність:

українська мова та література

Сенек В. З.

 

 

 

 

 

 

 

 

Берегово 2013 р.

 

Його життєвий шлях - це шлях... 
наукового подвигу вченого, шлях невтомної,  
саможертовної і світлої праці в ім'я науки,  
освіти і культури українського народу,  
серед якого він жив і творив...  
(Білодід І.К.)

  Ім'я видатного українського славіста, академіка Леоніда Арсенійовича Булаховського стоїть у ряду найавторитетніших мовознавців XX ст. Україніст і русист, полоніст, богеміст, болгарист, фахівець із загальномовознавчих питань, він був дослідником тих спеціальних ділянок мовознавства, де потрібні широка ерудиція, тонка наукова інтуїція — якості, що визначаються певними особистісними даними, які можна назвати науковим обдарованням. Мову учений розглядав як динамічну систему, у постійному русі, у невпинному розвиткові, й саме в істинній історії її шукав пояснення сучасних явищ. 
 Народився Л. Булаховський у м. Харкові в сім'ї майстра-механіка. Закінчивши 3-тю класичну гімназію (1906), вступив на слов'яно-російський відділ історико-філологічного факультету Харківського університету. 
 Дослідницьку роботу розпочав ще в студентські роки. У 1908 р. за наукове дослідження "Питання про Зеленогірський і Краледвірський рукописи" був нагороджений золотою медаллю, в "Русском филологическом вестнике" побачила світ його перша друкована праця "До питань слов'янської часокількості й наголосу", створена на матеріалах багатьох слов'янських мов (1910 — рік закінчення університету). 
 Склавши магістерські іспити у Петроградському університеті (1916), Л. Булаховський отримав звання приват-доцента Харківського університету. З 1917 р. працював у Пермському університеті, де одержав звання професора. Згодом, знову повернувшись до Харкова, очолив університетську кафедру мовознавства (1921 — 1933) та загального мовознавства (1933 — 1942). Прекрасна філологічна освіта, глибокі знання, неординарний талант і дивовижна працелюбність, скрупульозне вивчення фактичного матеріалу в усіх деталях і здатність до найширших узагальнень — ось ті складові, які дали вітчизняній мовознавчій науці великого вченого. 
 Понад 50 років академік Л. Булаховський самовіддано працював в галузі українського, російського, слов'янського і загального мовознавства. Він опублікував понад 400 праць, в яких глибоко висвітлені проблеми розвитку літературних мов, зв'язку мовознавства з іншими науками, взаємодії мов і походження української мови, слов'янської акцентології й морфології, історичного і сучасного синтаксису української та російської мов, фонетики і стилістики тощо. Зокрема, це "Вступ до порівняльної граматики слов'янських мов" (1927), "Русский язык" (1928), "Основи мовознавства" (1928—1929; 1931), "Лекції з основ мовознавства" (1931 — 1932), "Введение в языкознание" (1953; 1954), "З історичних коментарів до української мови" (1946 — 1952), "Нариси з загального мовознавства" (1955; 1959), "Питання походження української мови" (1956), "Курс сучасної української літературної мови" (1956) тощо. 
 Леонід Арсенійович відомий як один із провідних славістів, який розробляв питання слов'янської етимології, глибоко вивчав мову слов'янських літературних пам'яток, досліджував "Слово о полку Ігоревім", аналізував балто-слов'янські взаємини, рецензував посібники з болгарської мови та ін. В останні роки життя написав низку праць з україністики: "Питання синтаксису простого речення в українській мові" (1958), "Підмет і присудок в українській літературній мові (1958), "Синтаксис (зв'язки) другорядних членів речення в українській літературній мові" (1958; 1959) та ін. 
 Л. Булаховський був визначним методистом в галузі навчання української і російської мов у середній і вищій школі, великого значення надавав методичним розвідкам, які й сьогодні мають наукову та практичну цінність. Методику розглядав не тільки як обов'язкові для вчителя рекомендації, що виправдали себе, а й як результат різних думок і тенденцій. В його працях часто зустрічається слово "контроверза". Цінуючи наукові дискусії, уважно дослухався до чужої думки. Вважав, що автори методичних посібників, обґрунтовуючи ті чи інші положення, думки, мають об'єктивно подавати й ті, які суперечать їхнім власним. 
 Учений розробляв питання вітчизняної мовознавчої спадщини. Його перу належать статті про Я. Ендзеліна, М. Грунського, Є. Тимченка, В. Чернишова та брошура про мовознавця-мислителя О. Потебню. Його праці, написані півстоліття тому, не втратили своєї актуальності й значення, пробуджують творчу думку сучасних мовознавців, стимулюють і надихають на нові пошуки й дослідження. 
 У присвячених академікові прижиттєвих і посмертних публікаціях образ його постає не зовсім адекватним справжній сутності як особистості. Там він здебільшого "підігнаний" під обов'язкові в таких випадках загальники, як "палкий радянський патріот", "вірний ідеям Леніна і партії" та ін. Але той, хто знав Леоніда Арсенійовича, розуміє фальш цих штампів, прив'язаних до самобутньої, непересічної особистості. Інколи його згадували в переліку інших українських мовознавців, не усвідомлюючи, що він за своїми науковими параметрами не зовсім туди вписувався, бо далеко не кожний зі згадуваних спроможний був стати в один ряд із ним. 
 Тема "Л. Булаховський і порівняльно-історичне мовознавство" стосується не тільки наукової діяльності вченого, а й його моральних рис як людини і громадянина. Він був одним із небагатьох, хто в часи панування так званого марризму, відстоював право порівняльно-історичного методу на існування. Це був період грубого втручання ЦК ВКП(б) в наукову сферу, суворого диктату "зверху". Тоді загальноприйнятий у світовій науці порівняльно-історичний метод засуджено як буржуазний, несумісний з пролетарською ідеологією.           Л. Булаховський виявив неабияку громадянську мужність, коли залишився вірним своїм науковим принципам. Під час дискусії з мовознавства на сторінках газети "Правда" (1950) він гаряче виступив на захист компаративістики, а після її реабілітації чимало зробив для творчого розвитку порівняльно-історичного методу. Саме завдяки цьому традиція компаративістських досліджень у нашій країні не перервалася остаточно. 
 Булаховський не міг не розуміти становища української нації й української мови в СРСР. Явища, що відбувалися у мові за тих соціально-політичних умов, він, як і колись        О. Потебня, викладав у загальномовознавчому плані в розділах про мовні впливи, взаємовідношення мови й національності, двомовності, які увійшли в "Нариси з загального мовознавства" (опубліковані у п'ятитомнику "Вибраних праць"). В його стилі було, обмежуючись лаконічними коментарями, наводити думки зарубіжних учених, близькі або адекватні власним поглядам, як такі, що відбивають існуючу в європейській науці думку. Ось, наприклад, твердження про мовний вплив: "...Питання мовного впливу не є питанням самої кількості того або іншого населення. Воно є також питанням ступеня цивілізації, політичної організації, умов економічних, релігійних, авторитету. Населення певних місцевостей іноді зберігає з гордістю свою мовну незалежність. В інших областях давня мова, втративши свій престиж (свою впливовість), виживає тільки завдяки анемічній традиції і віддається на поталу різним несприятливим впливам". Л. Булаховський наводить повчальні факти з історії донської мови, яка у XVII ст. під натиском німецької була витіснена на північ країни, але продовжувала розвиватись і вдосконалюватись за власними законами...". Далі він подає приклади поширення мов завойовників у Північній Америці, латини в країнах Європи. Прикладу долі української мови не було потреби наводити. 
 До питання запозичень Л. Булаховський підходить так само виважено й широкоглядно, враховуючи всі моменти, які можуть зробити цей факт або позитивним, або негативним. Не ставлячи крапок над "і", не називаючи прямо речей, вчений розтлумачує українцям справжню суть беззастережного "благотворного впливу" сусідньої мови. Він пише: "Корисність запозичення перетворюється в свою протилежність, коли через невпинний тиск численних запозичень у носіїв мови, що йому (цьому тискові) підлягають, занепадають власні творчі сили на мовній ділянці та не розвивається (слабшає) контакт з прямими носіями рідної мовної стихії. Сила рабського запозичення в певних соціально-історичних умовах незалежно навіть від того, що запозичаються саме культурні слова, може призвести всередині народу або соціальної групи до шкідливого або небезпечного для її цілісності розпаду, і не дивно, отже, що деякі народи проти цього енергійно борються і знаходять у цій боротьбі красномовних захисників права народів бути в цьому відношенні самим собою". Л. Булаховський цілком на боці тих, хто хоче бути самим собою, а, значить, на боці тих, хто за це бореться, в тому числі насамперед в Україні. 
 Своє витлумачення питання двомовності він майже цілком будує на вченні                 О. Потебні, спираючись і на твердження Епштейна, Гіннекена та інших учених, побудовані на експериментах. Він доводить, що практично здійснювана двомовність негативно впливає на психіку індивідів та цілих народів. Тільки рідна мова здатна забезпечити найбільшу точність висловлення думки, влучний вибір слів, зберегти цілісне світосприймання. "На цьому й ґрунтується пристрасть людей і цілих народів саме до рідних мов з їх світоглядним і побутовим корінням". 
 Значне місце у науковій спадщині Л. Булаховського займають дослідження української мови. Він підкреслював ті її специфічні особливості, які, попри лексичну, граматичну близькість до інших мов все ж надають їй індивідуального забарвлення. Йдеться про стилістичний синтаксис — специфічні звороти, фразеологічні вирази, питомі індивідуальні словосполучення тощо, які є надбанням тільки даної мови й іншою дослівно не перекладаються. Леонід Арсенійович схиляється до думки, що індивідуальні особливості української мови існували в народних говорах ще до появи найраніших давньоруських пам'яток писемності, але їм важко було прокласти собі шлях у ділові жанри книжної мови. 
 Л. Булаховський надавав великого значення питанням українського правопису, був автором та головним консультантом його проектів 1945, 1960 pp. Його найґрунтовніша праця присвячена українській мові — "Питання походження української мови" (1956). Характерно, що в авторефераті, опублікованому кількома роками раніше в журналах "Вопросы языкознания" та "Українська мова в школі", є думки, яких бракує в книзі, а саме: "Сукупність рис, що наближають південні староруські говори саме до сучасної української мови, як вона відбита в деяких поліських пам'ятках XIII ст., не залишає місця сумнівам, що в цей час вже діалектне подрібнення староруської мови пішло далеко і майбутня українська мова дістала своє досить чітке обличчя..."; "можна і для писемної мови XIV ст. говорити про наявність у цей час окремої української мови (незалежно від її назви)". У книзі в "Коротких висновках" такого твердження немає, навпаки, відчувається деяка співзвучність офіціозу з уживанням тодішніх штампів на зразок "давня мовна єдність" тощо. Звідки ця розбіжність, можна лише здогадуватися. В Інституті мовознавства АН УРСР, який очолював Л. Булаховський, існувало правило: кожен співробітник, незважаючи на особу, перш ніж подати для публікації працю, повинен був показати її колективу, який, особливо партійна його частина, мав оцінити, підказати, спрямувати... Отже, деяке "переоформлення" змушений був виконати і                           Л. Булаховський. Проте рекомендацію "товаришів" спростити виклад, удоступнити його "для сільського вчителя" категорично відкинув. Адже індивідуальний стиль — це великою мірою обличчя особистості. Щодо стилю Л. Булаховського, то він — справді складний, але прозорий, індивідуальний. Він оформляв речення складними конструкціями, уточнюючи, обумовлюючи окремі нюанси думки. Кожне його речення — це філігранно відшліфована, виважена думка. "Звичайність" висловлення за типовою граматичною схемою була йому невластива. І усна мова вченого відзначалася виразною інтонацією, неквапним розміреним темпом і бездоганною дикцією, тобто невід'ємними елементами культури мовлення, що виказували манеру говорити, властиву інтелігентам старої генерації. 
 Не можна оминути однієї суттєвої засади наукового світогляду Л. Булаховського — його переконання, що науковий рівень ученого залежить від його моралі. Цей зв'язок підтверджується всією історією нашої науки після 1917 p., коли праці, написані без певних моральних засад, точніше — на основі фальшивої моралі, в умовах кон'юнктури, зі зміною обставин втрачали свою цінність. Своє переконання Леонід Арсенійович викладає у ґрунтовному науковому нарисі про О. Потебню. У цьому видатному українському вченому цінує, крім великого наукового таланту, здатність до глибокого наукового судження і власне моральні якості, які не могли не відбитися на його науковій діяльності. Зокрема, це стосується ставлення О. Потебні до рідної мови і рідного народу, взагалі його погляду на національне питання. У своїх працях про О. Потебню Л. Булаховський не обходив цієї ділянки світогляду вченого, на відміну від інших учених того часу, які писали про нього. У згаданому нарисі Л. Булаховського читаємо: "Працюючи в часи глухі, в епоху задавленості суспільних сил Росії, особливо України, на яку самодержавство дивилось майже як на півколонію і за якою зовсім не хотіло визнавати не тільки яких-небудь прав на самостійність, але навіть існування її мови, — Потебня, який не мав... можливості прямо боротися із царським режимом як громадський діяч, був у харківському академічному колі свого часу зразком "особистої" порядності, неприхованої ворожості і зневаги до багатьох тоді шептунів і різного роду рептилій". Таке сприйняття О. Потебні не тільки як видатного вченого, але й як шляхетного громадянина визначає образ самого Леоніда Арсенійовича, "який так само втілював у собі риси того і другого при тому, що жив він у першій половині XX ст., і в умовах куди страшніших, ніж у часи О. Потебні, коли наукове і взагалі все духовне життя перебувало під ідеологічним гнітом, коли учених не тільки переслідували, а й запроторювали в табори, розстрілювали. І як колись О. Потебня, так і потім Л. Булаховський був зразком громадянської й особистої порядності, наукової чесності, хоча почував себе з цими своїми рисами досить самотньо в тодішньому науковому оточенні, де також було досить "шептунів" і "рептилій". Бог уберіг Л. Булаховського від трагічної долі багатьох його колег, але дамоклів меч завжди висів над його головою. І все ж, він міг відверто висловити "недозволену" думку. Як, наприклад, на вченій раді — на захист досягнень українського мовознавства 20-х років, перекресленого в свідомості всіх як "контрреволюційна, буржуазно-націоналістична крамола". Міг, читаючи чиюсь дисертацію, свідомо "примружити око" на згадане в праці "крамольне прізвище", приймаючи на себе майбутній удар офіційного опонента. Міг відверто заявити про свою незгоду з деякими положеннями програми партії. Міг рішуче стати на захист студента-дипломанта, "пійманого" опонентом на нібито відступі від марксизму. Міг підкликати до себе аспіранта, спитати про дисертацію і чисто по-людськи сказати: треба вам захистити, поки я живий. 
 У 1950 р. Сталін звернувся до найвидатніших учених-мовознавців країни з пропозицією висловити свою думку з приводу панівного тоді "нового" вчення про мову М.Я. Марра. Леонід Арсенович не лишився осторонь. Він виклав свою концепцію деяких питань мовознавства і запропонував старий, але досі заборонений метод вивчення мови — порівняльно-історичний. "Нове" вчення було ним спростоване. Вчена рада і партійна організація Інституту мовознавства категорично не рекомендувала виступати з такими твердженнями. Все ж Л. Булаховський подолав опір і надіслав Сталіну відповідь. Хоча й міг розділити долю тих учених, які за свої ідеї поплатилися життям. На велике здивування всіх, "великий вождь" схвалив з усіх надісланих саме позицію Л. Булаховського як єдино правильну. Леоніда Арсенійовича брав сміх, коли в опублікованих відповідях Сталіна на "запитання товаришів" він упізнав слово в слово свій текст. 
 Л. Булаховському пропонували вступити в партію — відмовився, "не згоден був з деякими її положеннями". Його провокували зректися публічно свого колишнього харківського аспіранта, "німецького прихвостня" Ю. Шевельова (Шереха), видатного вченого-мовознавця української діаспори. На що він відповів, що ніколи не відмовиться від найталановитішого учня. А коли Ю. Шевельова дехто "обробляв" у Нью-Йорку, пропонуючи опублікувати, як тепер кажуть, "компромат" на Л. Булаховського, той зреагував у такому ж дусі, мовляв, ніколи не зробить цього щодо найшанованішої для нього людини. 
 Булаховський міг би, як багато його колег, виїхати з Союзу, в іншій країні знайти можливість "безхмарного" життя і свободи, наукової діяльності, та він і думки такої не допускав. Утім, коло людей його середовища дедалі звужувалось. У Києві ще жили              М. Рильський, П. Тичина, сім'я Білецьких, хтось був у Москві, хтось — у Ленінграді. Збереглися зв'язки із зарубіжними друзями, що стажувались у 1920-ті роки в Харківському університеті. Це – відомі мовознавці латвієць Я. Ендзелін і француз А. Мазон. 
 Один за одним залишали цей світ наукові ровесники Л. Булаховського: Є. Тимченко, М. Калинович, К. Грунський. В Інституті мовознавства ще працював рядовим лексикографом Б. Зданевич, людина великої внутрішньої культури і широких знань. А ті, хто були поруч, і не знали, що це колишній випускник Лазаревського інституту східних мов, книгознавець, фахівець у царині стародруків, дослідник і видавець германських інканабул. Стара генерація вчених, як і взагалі стара інтелігенція, остаточно й безповоротно сходила зі сцени, майже без духовних спадкоємців. 
 Леонід Арсенійович вільно володів усіма слов'янськими мовами, знав, звичайно, і європейські. Любив класичну симфонічну музику, охоче слухав і О.  Вертинського. А в світовій художній літературі, не кажучи вже про українську, його обізнаність була безмежною. Він мистецьки володів гумором, головним чином літературного характеру, тонкою інтелектуальною іронією, в його стилі було вплітати в мову крилатий вислів, рядок з класики. Трагічною іронією прозвучали якось у нього слова П. Тичини: "Ще буде сонця і квіток". Він добре усвідомлював, що недовго вже топтати йому ряст. 
 Зі смертю Л. Булаховського закінчилась, можна сказати, епоха в історії українського мовознавства. Чи залишив він по собі школу? Важко сказати. Це б мало відбутися, але за інших умов, не тих, коли єдиним дороговказом ставали директиви КПРС, що спрямовували наукову роботу насамперед "на боротьбу з буржуазною ідеологією та на утвердження комуністичної", а мовознавство зокрема — на реалізацію програм зближення і злиття націй. Відтоді з'явилися десятки і сотні кандидатів і докторів наук, але немає Ученого, який міг би кваліфіковано розібратися в загальнотеоретичних питаннях, як і у вузькоспеціальних. І сказати вагоме слово, якому можна було б повірити. Сучасне українське мовознавство, без сумніву, має досягнення. Це, в основному, праці, що служать потребам часу і призначені для практичного користування. Є, звичайно, і цінні дослідження. Але чи маємо нині ті вершини, що підносять славу національної науки? А може, час видатних особистостей минув?        Науковий доробок Л. Булаховського не може бути перейденим етапом. Його дослідження — засади наступного розвитку українського мовознавства, без їхнього знання неможлива повноцінна мовознавча освіта в цій галузі. 
 

 

Список використаної літератури:

1. Федоров А.В. Основы общей теории перевода: Лингвистические проблемы. - М.: Высш. школа, 1983. - 303 с. 
2. Булаховський Л.А. Про значення мовознавства // Булаховський Л.А. Вибр. твори. В 5-ти т. - К.: Наук. Думка, 1975, 1975. - Т. 1. - С. 90-106.
3. Пилинский М.М. Застосування критеріїв нормативності в літературно-редакційній практиці  // Мова. Людина. Суспільство. - К.: Наукова думка, 1977. - С. 130 -137. 
4. Пилинський М.М. Мовна норма і стиль. - К.: Наукова думка, 1976. - 288с. 
5. Підвищений курс української мови: Посібник для педвищів / За ред. Л. Булаховського. - Харків: Рад. Школа. 1931.-340 с. 
6. Потебня А.А. Из лекций по теории словесности. - Харьков: Из-во М.В. Потебни, 1930. - 162 с. 
7. Овсяннико-Куликовский Д.Н.Язык и искусство. - СПб, 1911. - 203 с. 
8. Булаховський Л.А. Виникнення і розвиток літературних мов. - В кн.: Булаховський Л.А. Вибр. твори. В 5-ти т. - К.: Наук, думка, 1975. – Т. 1 - С. 321- 470.