Виникнення міжнародного економічного права та його розвиток

Зміст

 

Вступ……………………………………………………………………...…..ст.3-4

 

1. Виникнення міжнародного  права і періодизація його  історії…………ст.5-6

 

2. Міжнародне право давнього  періоду…………………………………...ст.7-9

 

3. Міжнародне право середніх  віків…………………………….……….ст.10-12

 

4. Буржуазний період розвитку  міжнародного права………………….ст.13-16

 

5. Перехід до сучасного  міжнародного права та утвердження  основних його засад………………………………………………………………………..ст.17-19

 

Висновок………………………………...……………………………..……..ст.20

 

Список використаної літератури…………………………………..…..……ст..21

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

         В науці міжнародного права існує безліч різноманітних визначень міжнародного права і його сутності. Іноді навіть складається враження, що майже кожен вчений або навіть юрист-практик має власне уявлення стосовно того, чим є за своєю суттю це право.

         Розуміння будь-якого поняття починається з його визначення. У світовій юридичній літературі існують різні підходи до визначення міжнародного публічного права, які відображають філософські, концептуальні та наукові погляди його розуміння. Сам вираз jus gentium (право народів) використовувався ще у римському праві і означав сукупність норм, що регулювали відносини між народами. Слід підкреслити, що в дослідженнях римського права дуже часто правом народів називалося те, чого додержувалися тільки деякі цивілізовані народи, але воно не було основою будь-якої угоди. За висловом Г. Гроція, право народів періоду римського права являло собою лише предмет взаємного наслідування або ж випадкового запозичення одними народами в інших.

         Термін «міжнародне право» вперше був ужитий Ієремією Бентамом у 1780 p. в його праці «Introduction to the Principles of Morals and Legislation». Приблизно від 1840p. в англійських та романських мовах він змінив старішу термінологію «law of nations» (англ.) або «droid de gens» (фр.) (право народів»), яка походить від концепції jus gentium рим-ського права і праць Цицерона. Німецькою, голландською, скандинавськими та слов'янськими мовами стара термінологія вживається й досі («Volkerrecht», «Volkenrecht» тощо).

         У будь-якому разі не зважаючи на те, що зростаюча глобальна взаємозалежність та поява нових гравців на міжнародному рівні принижують роль держави в міжнародних справах, міжнародне право й досі переважно робиться і впроваджується саме державами. Міжнародні організації повинні значною мірою залежати від цих територіальних одиниць та згоди їх урядів підтримувати їх. Лише держави можуть бути членами ООН, лише держави мають право скликати Раду Безпеки ООН у разі виникнення загрози миру та безпеці, лише держави можуть бути сторонами в спірних процесах у                Міжнародному суді, і лише держави можуть подавати позов від імені своїх громадян, що потерпіли від дій іншої держави, за умови відсутності угоди про інше. Інакше кажучи, міжнародна юридична система й досі насамперед орієнтована на міжнародну спільноту держав, представлених урядами.       

          Міжнародне публічне право покликане закріпити нормативну основу для міжнародного співробітництва його суб’єктів, насамперед держав. Тому, відповідно, цілі міжнародного публічного права слід виводити із основних цілей міжнародного співробітництва держав на сучасному етапі, закріплених ст. 1 Статуту Організації Об'єднаних Націй. Це такі цілі, як:

1.підтримувати міжнародний мир і безпеку і з цією метою вживати ефективних колективних заходів для запобігання загрозі миру та усунення її, а також для придушення актів агресії або інших порушень миру і проводити мирними засобами згідно з принципами справедливості й міжнародного права улагодження чи розв'язання міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру.

2.розвивати дружні відносини між націями на основі поважання принципу рівноправності і самовизначення народів, и також вживати інших відповідних заходів для зміцнення загального миру.

3.здійснювати міжнародне співробітництво в розв'язанні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного й гуманітарного характеру і в заохоченні та розвитку поваги до прав людини й основних свобод для всіх, незалежно від раси, статі, мови, релігії тощо

           Зміст названих цілей визначає те, що їх можна досягти тільки шляхом спілкування між собою держав відповідно до принципів міжнародного права. Такі міжнародні відносини з приводу вирішення економічних, соціальних, гуманітарних та інших проблем зумовлюють появу їхнього регулятора: юридично обов'язкових правил, норм поведінки для учасників цих відносин.

1.Виникнення міжнародного права і періодизація його історії

 

         Походження міжнародного права є предметом спору серед вчених. Деякі автори починають розгляд відносин та угод між політичними правовими одиницями від давніх часів (III ст. до н.е.), включаючи до класичну давнину на Близькому Сході, Стародавні Грецію та Персію та римсько-елліністичний період. Домінуюча точка зору при вивченні міжнародного права полягає в тому, що воно виникло в Європі протягом періоду після Вестфальського миру (1648), який поклав край Тридцятирічній війні.

         Щоб запобігти враженню про євроцентристський підхід і пояснити, що розвиток норм і засад міжнародного права був не тільки європейською справою, слід наголосити на регіональному розвиткові міжнародного права в Африці, на Далекому Сході, в ісламському світі, Латинській Америці та Південно-Східній Азії.

          Як зазначив Р.П. Анаид, неслушно припускати, що міжнародне право розвивалось лише протягом чотирьох або п'яти сторіч і лише в Європі, або що монополія щодо установлення правових норм для регулювання міждержавної поведінки належала християнській цивілізації.

У межах кожної цивілізації  було розвинуто сукупність правових засад і норм, що регулювали поведінку  країн у відносинах поміж ними за часів миру та війни 

        Однозначним є те, що виникнення міжнародного права пов’язане з періодами еволюції людської цивілізації і розвитком міжнародного спілкування. Як на Давньому Сході, так і в Стародавній Греції та Стародавньому Римі необмежено панував культ сили в поєднанні з проповідуваною виключною правосуб'єктністю – обраністю серед інших народів. Тому держави стародавнього світу перебували між собою більше у стані війни ніж у мирі.

         Вважається, що міжнародне право виникло відтоді, коли почалися міжнародні відносини. Проте, важливо враховувати "психологічну рису первісного життя усіх народів", яка полягала у прагненні будь-якого народу того історичного періоду не до міжнародних відносин, а до облаштування внутрішнього життя своєї держави, яка б виключала будь-яке втручання ззовні (наприклад, спорудження у Великої китайської стіни). У питанні про час зародження міжнародного права в доктрині немає одностайності. Існує три версії:

1.    період розвитку міжплемінних відносин (він характеризується вузьким регіоналізмом і локальним обсягом);

2.    одночасно з виникненням держав (у цей період регіоналізм значно розширюється);

3.    середина середньовіччя, конкретно - з Вестфальського миру 1648 р. (у цей період сфера дії міжнародного права ще більш розширюється.

         Але є і четверта версія (вельми ортодоксальна), наприклад, І.І.Лукашук, визнаючи, з одного боку, початок розвитку міжнародного права із середини середньовіччя, вважає все-таки, що "реальне загальне міжнародне право склалося лише після 1917 p.", а до цього мова може йти лише про його передісторію (з кінця середніх віків), а все XIX століття він називає періодом розвитку фіктивного міжнародного права. Виходячи з цього, утворюються наступна періодизація історії міжнародного права:

1.    Міжнародне право стародавнього світу (4 тис. до н.е. - 476 р. н. е.). Цьому періоду відповідає рабовласницький лад суспільно - економічної формації.

2.    476 - 1648 рр. - міжнародне право середніх віків - феодальна суспільно - економічна формація.

3.    1648 - 1917рр. - класичне міжнародне право, характерне становленням капіталістичного способу виробництва.

4.    Міжнародне право ХХ століття : 1917 - кін. ХХ ст.

 

2. Міжнародне право  давнього періоду

 

          Міжнародне правопочало складатися на Близькому Сході. Саме там в 4 тис. до н. е. утворилися давні держави, в процесі взаємодії між якими, і формувалися перші міждержавні правові норми.

Рабовласницький період характерний  тим, що:

- кожна держава ставила  себе в центр розвитку людства  і в зв'язку з цим прагнула  диктувати свої умови на міжнародній  арені. Це було яскраво виражено  в діях Древнього Риму, Греції, Єгипту, Китаю, Індії, Персії та  ін.;

- раби розглядалися як  товар і цілком виключалися  зі сфери захисту міжнародного  права;

- єдиним і природним  засобом вирішення міжнародних  суперечок визнавалася війна;

- егоїзм рабовласницької  держави у силу нібито його  винятковості доходив до повного  заперечення міжнародного права.

            Розвиток міжнародних відносин зумовлював необхідність формування міжнародних правил у сфері посольського права, права договорів, правил протоколу й етикету, правил стосовно ведення війни та ін.

Загалом, у рабовласницький  період регіоналізм і локальний  обсяг у розвитку міжнародного права  обумовлені тим, що, хоча держави і  були роз'єднані, кожна з них самостійно створювала (формулювала) різні правові  інститути в галузі регулювання  міжнародних відносин, що найчастіше були схожі з аналогічними інститутами  інших держав. Так, у Законах Ману (стародавній індійський звід моральних  і юридичних приписів 9 ст. до н. е., багато істориків-правознавців період появи Законів Ману відносять  до 2-го і навіть 3-го тисячоліття  до н. є.) були сформульовані положення, спрямовані на захист жертв війни. Аналогічні положення можна знайти у стародавніх  римлян і греків. Давньогрецький інститут проксенів (заступництво іноземцям) мав  аналог також і в Римському  праві. У рабовласницький період великий вплив на розвиток міжнародного права зробило Римське право  народів. Спочатку давньоримські юристи сформулювали правила, що регламентують правове положення завойованих Римом народів, у зв'язку з необхідністю введення деяких елементів самоврядування; потім воно було перетворене у Право народів. Одним із важливих інститутів цього права було преторське право, що регламентувало правове положення іноземців. Право народів мало такі інститути права, як право війни, право полону, право рабовласництва, право мирних договорів, посольське право, заборони шлюбів із чужоземцями та ін. Теза римських юристів "Слово, дане навіть ворогу, повинне бути дотриманим" лягла в основу нині діючого принципу "pacta sunt servanda" ("Договори повинні дотримуватися"). Римському праву також були відомі погоджувальні комісії, що створювалися для вирішення спірних питань.

          Найдавнішим міжнародно-правовим актом вважається договір, укладений між правителями месопотамських міст Лагаш та Умма в 3100 році до н. е. Договір фіксував державний кордон та його недоторканість. Згідно цієї угоди, суперечності повинні були розв’язуватися мирним шляхом на основі арбітражу. Обов’язковість виконання гарантувалася клятвами Богам.

Ще одним з перших договорів  є договір хетського царя Хаттушиля  ІІІ з єгипетським фараоном Рамзесом ІІ. Цей договір містив в собімір  та братерство обох народів, взаємо підтримку  одного одним у війні проти  загарбників та видачу рабів - втікачів.

         В період зародження норм міжнародного права його суб’єктами в Стародавньому Єгипті були фараони, царі, та інші правителі, що було обумовлено формами держав. В Індії ж взагалі не було рівності суб’єктів міжнародного права. Внаслідок цього з’явився інститут визнання, і держава, яка отримувала такий інститут, визнавалася незалежною у внутрішніх та зовнішніх справах. В Стародавній Греції суб’єктом міжнародного права був кожний поліс, оскільки це були міста - держави, які володіли виключною автономією. Поліс мав право вести дипломатичні стосунки, оголошувати війну та укладати мир.

              Головним засобом ведення зовнішньої політики були війни. В Єгипті під час війни панувало юридично необмежене свавілля. Переможені та їх власність, як здобич, переходили до власності переможця. В Індії звичаї та права війни були найбільш розвиненими, вони були закріплені в законах “Ману” та “Артхашастра”. Але якщо війна і рахувалася за правомірну дію, вона всеж не вважалася бажаною. Саме в Індії виникли перші юридичні правила про ведення війни на морі. Аналогічно складалися норми в Китаї , але вони мали свою специфіку. Принцип “поїдання земель сусідів” отримав тут найрозповсюдженіше використання.

           Стосовно Греції, вона сприймала війну як боротьбу всьіх громадян одного поліса з усіма громадянами іншого. Вбивство мирного населення було законним, не існувало також принципів утримання військовополонених. Але греки вже використовували сан нейтралітету (тільки під час війни) та невтручання ( і в мирний час).

В Римі ж, давній фортеці  права, всі війни вважалися справедливими. Війни, вважалося, велися по волі Богів. Внаслідок цього, війни не були обмежені якимось юридичними обмеженнями. З  цього пішла жорстокість риської  армії, яка не жаліла нікого. Навіть храми підлягали нападам та спустошенням.

         Стародавні греки не мали інституту постійного дипломатичного представництва і частіше за все посольства носили разовий характер. Посли отримували документи, які підтверджували їх офіційний статус та уповноважували на право ведення переговорів. Документ мав вигляд подвійних, натертих воском дощечок та називався дипломом. Недоторканість послів була загальноприйнятою, її порушення могло призвести до війни. Посли “знаходилися під охороною Богів” та також мали недоторканість. Від послів вимагалося вміння вести переговори та укладати угоди про мир, об’єднання та взаємодопомогу.