Механізм міжнародно-правового регулювання інституту визнання держав

Одночасно міністрами закордонних справ держав-учасниць засідання, було зазначено, про неможливість міжнародно-правового визнання держав, які виникли в результаті агресії. Увага, також зосереджувалася на впливі факту міжнародно-правового визнання на сусідні держави. І лише за умови дотримання всіх перерахованих принципів, відкривалася можливість встановлення дипломатичних відносин та укладення відповідних угод.

27 серпня 1991 Європейське Співтовариство прийняло рішення про створення Арбітражної комісії, яка складалася з п'яти членів. Члени комісії обиралися з різних конституційних судів країн Європейського Союзу. Повноваження Арбітражної комісії полягали в тому, що вона повинна була приймати заяви від претендентів на міжнародно-правове визнання і давати висновки на предмет їх відповідності вимогам міжнародного співтовариства, які знайшли своє відображення в Декларації «Про критерії ЄС щодо визнання держав у Східній Європі і на території Радянського Союзу» від 23 грудня 1991 року. Арбітражна комісія повинна була роз'ясняти окремі юридичні аспекти, пов'язані з розпадом Югославської федерації.

В період з кінця 1991 до середини 1993 років, Арбітражна Комісія Бадінтера ухвалила десять висновків щодо різних правових аспектів міжнародно-правового статусу державних утворень, які виникли внаслідок фрагментації Югославії. Одним з найбільш важливих рішень ухвалених Арбітражною Комісією було те, що у випадках здобуття незалежності федеральними одиницями, існуючі внутрішні кордони таких суб'єктів федерації переходили в міжнародні кордони нових держав. Це явище отримало назву «принцип встановлення державних кордонів Бадінтера» [4, с. 24].

На відміну від більш широких питань відокремлення та самовизначення, питання про постсецесію державних кордонів привертає порівняно малу увагу науковців. Дослідженню питань про стан після відокремлення і подальше міжнародно-правове визнання держав, присвячені статті С. Ратнера, М.Н. Шоу, Т. Бартоша та інших. Слід зауважити, що висновки Арбітражної Комісії Бадінтера з моменту свого ухвалення практично не піддавалися критичному аналізу.

Основні положення принципу встановлення державних кордонів Бадінтера знайшли своє відображення у висновку № 3 Арбітражної Комісії, ухваленому 11 січня 1992 року. Під час ухвалення висновку № 3, Арбітражна Комісія стикнулася з питанням про те «чи можна внутрішні кордони між Хорватією і Сербією, а також між Боснією і Герцеговиною та Сербією розглядати в якості кордонів з точки зору міжнародного публічного права?» [5, с. 172-188]. Відповідаючи на це питання Арбітражна Комісія зазначила, що «в умовах утворення нових незалежних держав на руїнах Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, існуючі як зовнішні так і внутрішні кордони повинні поважитися і не можуть бути змінені за допомогою сили. Такий висновок з приводу зовнішніх кордонів Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, випливає з різних міжнародних документів, включаючи Статут Організації Об'єднаних Націй і Заключний акт Гельсінкі» [5, с. 172-188]. Внутрішні кордони Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії у відповідності з міжнародним принципом поваги територіальної цілісності та принципом збереження існуючого стану речей, могли бути змінені тільки за згодою держав, які входили до її складу.

З тексту висновку № 3 Арбітражної Комісії можна зробити висновок про те, що принцип встановлення державних кордонів Бадінтера поширюється тільки на випадки розпаду держав. Це положення випливає з посилання на висновок № 1 на початку висновку № 3. Однак, більш ретельний аналіз висновку № 3 Арбітражної Комісії, у співвідношенні з висновком № 11, ухваленим 16 липня 1993 року дозволяє стверджувати, що у випадку з Соціалістичною Федеративною Республікою Югославія, принцип встановлення державних кордонів Бадінтера був застосований в контексті відділення, а не розпаду.

За результатами дослідження механізму міжнародно-правового регулювання інституту визнання держав ми дійшли висновку про те, що: 1) норми, які становлять інститут міжнародно-правового визнання держав належать до тих норм міжнародного права де межа між правом та політикою стає найбільш гнучкою; 2) не існує чітких форм та процедур в галузі міжнародно-правового визнання держав та відповідних угод і документів, а ті які є, не відповідають вимогам сучасних міждержавних відносин; 3) на універсальному рівні, важливе значення має участь і внесок усіх країн, включаючи країни, які розвиваються, до укладання договорів в галузі міжнародно-правового визнання держав. Існуючі міжнародно-правові документи та угод в області визнання держав були розроблені та приймалися фактично без участі та внеску країн, які розвиваються; 4) норми інституту міжнародно-правового визнання держав не відображають поточну роботу Комісії міжнародного права з цього питання; 5) міжнародно-правові документи та угод, які загалом приймаються на універсальній основі, спрямовані на врегулювання лише конкретних випадків визнання держав. 

Література

1. Barstow D., Magraw J.G. International Laws and Regulations/ Barstow D., Magraw J.G. – New-York: Center for International Environmental Law, 2010. – 362 p.
2. Chen T.– C., Green L.C., Brierly J.L. The International Law of Recognition with special reference to practice in Great Britain and the United States/ Chen T.– C. – London: London institute of world affairs, 1951. – 520 p.
3. Coggins B.L. Secession, recognition and the international politics of statehood. Dissertation the Doctor of Philosophy/ Coggins B.L. – Ohio: State University, 2006. – 436 p.
4. Crawford J. The Creation of States in International Law. Second edition/ Crawford J. – Oxford: Clarendon Press, 2006. – 326 p.
5. Pellet A. The Opinions of the Badinter Arbitration Committee. A Second Breath for the Self-Determination of Peoples// European Journal. – 1992. – P. 172-188 
6. The Declaration about Criteria for recognition of EU states in Eastern Europe and the Soviet Union European// Journal of International Law. – 1992. – №1. – P. 16 – 18.
7. Алексеев С.С. Механизм правового регулирования в социалистическом государстве/ Алексеев С.С. – М.: Юридическая литература, 1966. – 120 с.
8. Анцилотти Д. Курс международного права/ Анцилотти Д. – М.: Государственное издательство иностранной литературы, 1961. – 209 с.
9. Лукашук І.І Механізм міжнародно-правового регулювання/Лукашук І.І. – К.: Вища школа, 1980. – 180 с.
10. Недбайло П.Е. Применение правовых норм/ Недбайло П.Е. – М.: Госиздат, 1960. – 240 с.

© М.В. Топильницький, 2011