Сучасна валютна система

 

Класифікація можливих валютних обмежень наведена на рис. 6.20.

 

 

 

Рис. 6.20. Класифікація валютних обмежень

 

Лібералізація валютного регулювання – це поступове зняття валютних обмежень на поточні та фінансові операції платіжного балансу, а також зменшення втручання центрального банку та органів влади у функціонування валютного ринку. В процесі лібералізації інструменти прямого валютного регулювання поступово замінюються непрямими важелями, які діють опосередковано – через вплив на поведінку суб'єктів валютно-фінансових відносин. За своєю суттю лібералізація валютного регулювання є принципом проведення валютної політики на певному етапі розвитку країни.

 

В економічній літературі за сферою охоплення виокремлюють внутрішню  і зовнішню лібералізацію. У процесі  внутрішньої лібералізації знімаються бар'єри, що заважають міжгалузевому  переливанню капіталів, створюються  ефективні механізми акумулювання заощаджень та їх перетворень на інвестиції, вдосконалюються інструменти валютного та грошово-кредитного регулювання, стимулюється розвиток фінансових ринків.

 

За зовнішньої лібералізації  знімаються обмеження на проведення валютних операцій з капіталом, що полегшує доступ суб'єктів господарювання до ресурсів світових фінансових ринків, створює сприятливі умови для здійснення іноземних інвестицій і діяльності транснаціональних корпорацій.

 

Перевагами лібералізації є:

 

а) розширення можливостей  національних установ та організацій  у здійсненні зовнішніх запозичень;

 

б) активізація припливу прямих іноземних інвестицій;

 

в) прихід на фінансові ринки  іноземного банківського капіталу, що збільшує пропозицію кредитних ресурсів і сприяє зниженню їх вартості;

 

г) стимулювання розвитку фінансових ринків і сектору небанківських фінансових посередників;

 

д) удосконалення інфраструктури валютного ринку, розвиток і поширення валютних деривативів та інструментів страхування від валютних ризиків;

 

е) посилення ринкових засад  процесу курсоутворення;

 

є) зменшення трансакційних  витрат учасників зовнішньоекономічної діяльності завдяки усуненню потреби  пошуку шляхів обходу валютних обмежень.

 

В Україні протягом останніх років валютне регулювання було спрямоване на запобігання відпливу капіталів та на залучення в країну іноземних інвестицій. За даними Держкомстату, обсяг прямих іноземних інвестицій (ПІІ) в Україну в 2005 р. сягнув 9039 млн дол. США, що становить лише 190,6 дол. на одного мешканця крани (для порівняння: у країнах Східної Європи обсяги на одного мешканця коливаються від 3603 дол. у Чехії до 1191 дол. у Польщі). Хоча майже 10 570 українських підприємств мають у своїх активах іноземні інвестиції, частка ПИ у фінансуванні нагромадження їх капіталу є незначною і становить приблизно 5 %. Такі невеликі обсяги інвестицій свідчать про низьку привабливість інвестиційного клімату в Україні..

 

Формування валютної системи  України

 

 

Формування валютної системи  України (дод. Г табл. Г1)*158 розпочалося одночасно з формуванням національної грошової системи, складовою якої вона є. Уже Законом України "Про банки і банківську діяльність", ухваленим 1991 p., були визначені деякі правові норми щодо організації валютного регулювання і контролю в Україні: встановлено ліцензування НБУ комерційних банків на здійснення операцій в іноземній валюті (ст. 50); дозволено НБУ купувати і продавати іноземну валюту, представляти інтереси України у відносинах з центральними банками інших країн та у міжнародних валютно-фінансових органах; зобов'язано НБУ організувати накопичення та зберігання золотовалютних резервів (ст. 8). Це були перші кроки до перетворення НБУ на центральний орган валютного регулювання країни, що започаткували перший етап розбудови валютної системи.

 

*158: {Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 604 с.; Демківський АБ. Гроші та кредит : навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.; Щетинін А.І. Гроші та кредит: підручник / А.І. Щетинін. – 2-ге вид., переробл. та доповн. – К.: Центр навч. л-ри, 2006. – 432 с.; Яременко O.Р. Деньги и кредит. Конспект лекций / О.Р. Яременко. – X.: Изд-во ХГЭУ, 2002. – 64 с.}

 

Майже до кінця 1992 p., поки Україна перебувала в рублевій зоні, вона змушена була керуватися переважно валютним законодавством СРСР та традиціями з радянського минулого. Зокрема продовжувалася радянська практика обов'язкового продажу державі 50 % валютної виручки експортерів за надто завищеним курсом карбованця. Діяли інші досить жорсткі валютні обмеження. Все це не сприяло розвиткові валютних відносин, штовхало підприємства на шлях тінізації своїх валютних операцій, на приховування валютних коштів за кордоном. За експертними оцінками, відплив коштів за кордон тільки у 1992 р. становив близько 10–12 млрд дол. США.

 

Практичну розбудову власної  валютної системи Україна розпочала  з виходом з рублевої зони, проголошеним Указом Президента України "Про реформу  грошової системи України" від 16 листопада 1992 p., яким було визначено статус рубля як іноземної валюти й упорядковано використання іноземної валюти на території України. Єдиним законним платіжним засобом визнавався український карбованець, а російський рубль, що перебував на рахунках в українських банках, підлягав обміну на карбованці за співвідношенням 1:1. Розпочалося офіційне котирування українського карбованця до російського рубля.

 

 

19 лютого 1993 р. Кабінет  Міністрів прийняв Декрет "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", яким було проголошено курс на лібералізацію валютного ринку, запровадження дієвого механізму валютного регулювання і контролю. Зокрема остаточно визначено статус українського карбованця як єдиного законного платіжного засобу, встановлені порядок визначення валютного курсу карбованця за результатами торгів на міжбанківському валютному ринку, загальні принципи валютного регулювання і контролю, організацію яких покладено на НБУ, передбачено відповідальність резидентів за порушення норм валютного законодавства тощо.

 

Проте ці позитивні процеси  у валютній сфері відбувалися  на фоні гіпервисокої інфляції та нерідко  суперечили завданням стримування  інфляції. Особливо виразно інфляційні наслідки девальвації карбованця виявлялися на товарах так званого критичного імпорту – нафті і нафтопродуктах, газу, медикаментах, мінеральних добривах тощо – ціни на них зростали пропорційно  падінню курсу гривні.

 

Щоб стримати зростання темпів інфляції та витрат на оплату "критичного імпорту", Кабінет Міністрів України 9 серпня 1993 р. видав розпорядження про директивну фіксацію курсу карбованця до долара США, німецької марки та російського рубля. Одночасно вводилися обмеження ринкового механізму використання іноземної валюти і адміністративний її розподіл через так званий Тендерний комітет, який діяв при Кабінеті Міністрів. За новим порядком експортери зобов'язані були 40 % валютної виручки продавати урядові через Тендерний комітет за фіксованим курсом 12 610 крб за 1 дол. США, який був явно заниженим; 10 % – НБУ за курсом, що був майже вдвічі вищим від фіксованого; 50 % зберігати в себе чи продавати НБУ за ринковим курсом, який був ще вищим і встановлювався на УМВБ.

 

НБУ посилив адміністративні  обмеження доступу комерційних  банків до торгів на УМВБ, результатом  чого стало скорочення надходжень конвертованої  іноземної валюти на ринок, посилення  її відпливу за кордон, поява множинності  валютних курсів і тінізація валютних відносин, прискорення розриву між  фіксованим і ринковим валютними  курсами, зниження ефективності використання валютних резервів держави. Все це свідчило про те, що адміністративні обмеження валютного ринку не виправдали себе. Проте замість того, щоб повернутися до його лібералізації та розвитку на засадах конкуренції, уряд також посилив адміністративне регулювання валютних відносин. Указом Президента України від 2 листопада 1993 р. було призупинено валютні торги на УМВБ та інших біржах, а прийнятим у тому самому місяці законом установлення валютних курсів було покладено на НБУ за погодженням з Кабінетом Міністрів України. Воно стало здійснюватися переважно вольовими методами*159.

 

*159: { Гроші та кредит: підручник / М.І. Савлук, A.M. Мороз, М.Ф. Пуховкіна та ін.; за заг. ред. М.І. Савлука. – К.: КНЕУ, 2001. – 604 с.; Демківський А.В. Гроші та кредит : навч. посіб. / А.В. Демківський. – К.: Дакор, 2005. – 528 с.}

 

Головною ознакою другого  етапу було повернення до ринкових методів організації валютних відносин: прискорення лібералізації валютного  ринку, відновлення роботи УМВБ та визначення офіційного валютного курсу карбованця на підставі результатів торгів на УМВБ, ліквідація множинності валютних курсів, істотне розширення переліку потреб резидентів у валюті, які дозволялось задовольняти через купівлю-продаж на біржі та міжбанківському валютному ринку. У травні 1995 р . було зменшено до 40 % частку валютної виручки експортерів, яка підлягала обов'язковому продажу. Був також розформований Тендерний комітет. Усе це сприяло консолідації валютного ринку, зростанню пропозиції та попиту на інвалюту, посиленню їх ролі у формуванні єдиного валютного курсу, у підвищенні його реальності. Валютний ринок був помітно децентралізований. Зросла довіра до національних грошей, чому сприяла офіційна заборона в 1995 р. обігу іноземної валюти на внутрішньому ринку України.

 

З вересня 1996 p., після випуску в обіг постійної національної валюти – гривні, розпочався третій етап формування валютної системи України, на якому ринкові засади набули подальшого розвитку. Основними заходами і результатами цього етапу були:

 

– остаточний перехід на режим плаваючого валютного курсу  гривні: спочатку плавання обмежувалося валютним коридором, а з 2000 р. було введене  вільне плавання;

 

– введення вільного розпорядження  резидентами всією сумою валютних надходжень;

 

– певна децентралізація  валютного ринку, припинення операцій на УМВБ та інших валютних біржах;

 

– подальша лібералізація  доступу до валютного ринку юридичних  і фізичних осіб-резидентів до рівня, адекватного вільній конвертованості національної валюти за поточними операціями;

 

– приєднання України (у травні 1997 р.) до статті VIII Статуту МВФ, що означало офіційне визнання вільної конвертованості гривні за поточними операціями.

 

4.6 Характеристика сучасних  паперово-грошових систем. Методи  визначення і регулювання валютних  курсів

 

Паперово-грошова система - це така грошова система, у якій обертаються паперові гроші і білонні монети, а золото як міряло офіційної вартості валют виключено із системи і жодна валюта не розмінюється на нього за твердим курсом.

 

Характерні риси сучасних паперово-грошових систем промислово розвитих країн:

 

1. Скасування офіційного  золотого змісту, забезпечення і  розміну банкнот на золото.

 

2. Перевага в грошовому обігу безготівкового обороту.

 

3. Випуск  грошей  в   обертання  не  тільки  в  порядку банківського кредитування господарства, але і значною мірою — для покриття витрат держави, і, як наслідок, - інфляційність обертання.

 

4. Посилення державного  регулювання грошового обігу.

 

5. Поява нового елемента  системи грошового обігу колективних  валют чи

 міжнародних кредитних грошей.

 

6. Відсутність об'єктивної основи для визначення валютних курсів. Епоха фіксованих валютних курсів, що діють у період золотого стандарту (кінець 19 століття — до 1970-х років), пройшла, і зараз обмін валют провадиться за вільно плаваючими валютними курсами, що представляють собою чисто ринковий обмінний курс.

 

У даний час використовуються два основних методи визначення валютних курсів:

 

— за споживчим кошиком, що включає не менш 300 найменувань товарів  і послуг у двох країнах, суми цін яких прирівнюються,

 

— у ході торгів на валютній чи фондовій біржі, що відбуваються зааукціонною системою.

 

Основні способи державного регулювання валютних курсів

 

Для регулювання гнучких  валютних курсів уряд використовує п'ять основних способів:

 

1. Валютна інтервенція, тобто скупка чи продаж валюти центральним банком на ринку з метою впливу на її курс. Для викиду на ринок додаткової валюти   використовуються   державні   валютні   резерви   -   так   називаний

 стабілізаційний фонд, виторг від продажу золота  і позики в МВФ.

 

2. Установлення «валютного коридору», тобто меж коливання курсу, по досягненні яких валютні торги припиняються.

 

3. Валютний контроль, що  укладається в державному перерозподілі  валютних потоків. Зокрема, держава  зобов'язує фірми-експортери продавати  йому всю чи частину свого  інвалютного виторгу, розподіляючи  потім отриману валюту між  фірмами-імпортерами і збиваючи тим самим їхній валютний попит.

 

4. Валютні обмеження на вивіз іноземної чи національної валюти готівкою понад визначену кількість.

 

5. Контроль над зовнішньою  торгівлею дозволяє впливати, хоча  і побічно на валютний попит  та пропозицію. Так, при недостачі  доларів і зросту попиту на  них на ринку ФРН німецька  влада може стримувати товарний  імпорт із США й одночасно  заохочувати свій експорт в Америку. У результаті попит на долари упаде (для оплати імпорту, що скоротився, буде потрібно менше американської валюти), а доларова пропозиція збільшиться (зрослі експортні постачання в США забезпечать приплив доларів на німецький валютний ринок).

 

У даний час усе більш помітну роль у регулюванні валютних курсів грають міжнародні економічні організації, зокрема, Міжнародний валютний фонд. Вони використовують чотири основних способи впливу на курси валют і, відповідно, зменшення валютних ризиків:

 

1. Установлення   припустимих   меж   відхилень   валютних   курсів міжнародними організаціями  (зараз це 2,25%) і здійснення інтервенцій  у його підтримку.

 

2. Створення колективних  валют для обмеження ризиків,  зв'язаних з коливаннями валютних  курсів.

 

3. Розробка основних принципів  валютної політики.

 

4. Визначення вимог до режиму конвертованості національної валюти.

 Конвертованість валюти  може бути:

 

 

-  повною, за якою усі  вітчизняні й іноземні юридичні  і фізичні особи безперешкодно  здійснюють поточні й інвестиційні  валютні операції (таких валют  мало, це валюти економічно розвинутих  країн, використовувані для

 

створення валютних резервів);

 

- частковою,   за   якою   зберігаються   валютні   обмеження   за визначеними  валютними операціями (наприклад,  обмін національної валюти не  на всі, а лише на частину іноземних валют, регулювання обсягів вивозу за рубіж золота, грошових знаків і цінних паперів, грошових переказів і платежів за кордон і т.д.);