Проблема перекладності і неперекладності

Реферат на тему: 
Проблема перекладності і неперекладності 
 
Принцип перекладності є основою професійного світогляду перекладача. Дослідження проблеми перекладності є одним з магістральних напрямків розвитку сучасної науки про переклад. Проблема ця древня, як світ. В практичній діяльності людини вона існує, так би мовити, з часу будівництва Вавилонської вежі. Теоретично ж вона була порушена в епоху Відродження, коли на зміну літературній та офіційній латині прийшли національні мови. Данте писав про неможливість відтворити іншою мовою музику поезії, Сервантес порівнював переклад з виворотом килима. Відтоді утвердився сумнів у можливості повноцінного перекладу, хоча пошуки способів адекватного перевираження не припинялися. Також з тих пір теоретизували і тим самим формували цеховий світогляд здебільшого діячі від красного письменства. Забігаючи наперед, згадаймо фатальний альтернативізм Г.Гайне, його крилатий афоризм " переклад, мов жінка: або красивий і невірний, або вірний і некрасивий " , а також визначення, що його дав Р.Фрост поезії: " Поезія - це те, що не піддається перекладу " . Європейський літературний класицизм не сушив собі голови над перекладністю, оскільки займався облагороджувальними переробками, маючи на оці античний канон і смак аристократичного салону, але в кінці 18-го століття по-новому осмислили й загострили проблему романтики, які взагалі багато перекладали, приділяючи першочергову увагу національній, історичній та індивідуальній самобутності художніх творів. Їхня точка зору на переклад була вкрай песимістичною: переклад уявлявся їм полем суперництва з автором, А.Шлеґель писав навіть про смертельний поєдинок індивідуальностей. З розвитком мовознавства такий погляд лише поглибився. Його підтвердили і по-своєму обґрунтували - причому задовго до виникнення сучасних теорій мовної замкненості культур - і патріарх компаративістики В.Гумбольдт та прихильник психологістичних принципів О.Потебня. В кінці 19-го століття концепцію неперекладності підхопили символісти, переосмисливши її в рамках філософії агностицизму, інтуїтивізму й спіритуалізму; на противагу їхнім загалом продуктивним експериментам з формою, це послужило виправданням нестримної сваволі у ставленні до оригіналу. 
Така сваволя є полегшеним шляхом в обхід труднощів перекладу, так само, як і самозречення через буквалізм, який часто породжувався наївним уявленням про можливість досягти в перекладі абсолютної тотожності оригіналові, його повної копії. Ця протилежна точка зору виявляла себе і через практику, і через аргументоване теоретизування (наприклад, у Росії в різний час у П.Вяземського, А.Фета і Є.Ланна, причому цікаво, що тут два таких яскравих представники своїх літературних шкіл, як В.Жуковський і В.Брюсов, еволюціонували від сваволі до копіїзму). Таким чином, паралельно з нігілістичною концепцією неперекладності розвивалася також концепція всеперекладності як втілення невиправданого оптимізму, недооцінки реальних труднощів перекладу і переоцінки його можливостей. 
Перекладність завжди визначається рівнем розвитку мови. Древні перекладачі Святого письма дотримувалися букви першотвору не лише з огляду на переконання, що " спочатку було Слово " , але також і через те, що не мали у своєму розпорядженні багатьох прямих відповідників. І так часто бувало, що ім " я (назва) приходило раніше, ніж поняття у повному своєму обсязі. Мова оригіналу може тривалий час утримувати монополію на різноманітні місцеві реалії (географічні, етнокультурні, побутові тощо), розгалужені й строгі наукові, технічні, суспільно-політичні терміносистеми, стилістичні традиції й засоби. Мова перекладу, якій власних ресурсів у тій чи іншій сфері бракує і яка змушена вдаватися до запозичень, часто-густо страждає на варваризми, семантичні зсуви, ламання синтаксису, стилістичні натяжки тощо. Вводячи нові поняття і слова для них, нові контексти й стилістичні нюанси, перекладачі збагачують і творять мову. Не дивно, що переклад і його мова мусять час від часу хворіти на буквалізм, такий буквалізм є закономірною хворобою росту мовних ресурсів. 
Теорія перекладності була започаткована як така в Радянському Союзі в 30-ті роки. Тут слід згадати, що принцип перекладності лежав в основі критичних суджень про переклад ще в період становлення школи російського літературного реалізму. О.Пушкін, М.Гоголь, В.Белінський, М.Добролюбов, М.Чернишевський, І.Тургенєв, М.Михайлов не сумнівалися в можливості повноцінного відтворення першотвору навіть тоді, коли розбирали явно невдалі переклади. Основним для них було вивчити оригінал, зрозуміти, що стояло за ним і що істотного й особливого є в ньому. Пізніше, в 50-60-х роках 20-го століття теоретики так званого реалістичного перекладу І.Кашкін та Г.Гачечіладзе, оперуючи поняттями " затекст " і " художня дійсність " , розроблять два протилежні гносеоестетичні підходи до такого аналізу. Однак тоді у 19-му столітті (та й на початку 20-го) принцип перекладності не лише не знаходив теоретичного обґрунтування, але навіть не декларувався: настільки сильним було переконання в ущербності будь-якого перекладу, зазначає А.Федоров, що полемізувати з ним відкрито ніхто просто не наважувався (А.Федоров. Искусство перевода и жизнь литературы. Очерки. Ленинград: 1983, с.158). 
Тому першим кроком у створенні відповідної наукової теорії було утвердження самої ідеї перекладності шляхом спростування аргументації скептиків. Зробили це харківський філолог О.Фінкель (А.М.Финкель. О некоторых вопросах теории перевода. - В кн.: Научные записки Харьковского гос. пед. ин-та иностр. языков, т.1, 1939) та відомий нині петербурзький теоретик А.Федоров (А.В.Федоров. О художественном переводе. Ленинград: 1941).  
Першим доказом проти песимістичної точки зору на переклад був сам переклад, точніше висока майстерність нової школи перекладачів. Її треба було теоретично осмислити, і з ідеєю неперекладності, як каже А.Федоров, тут просто не було чого робити. Таке осмислення знайшло своє відображення в принципі функціональної відповідності: " В око постійно впадав той факт, що формально відмінні елементи двох мов можуть мати однакову функцію, а це вказувало на існування функціональних відповідників між мовами " .  
Ідея перекладності була обґрунтована і гносеологічно: об " єктивне, повноцінне відображення оригіналу досягається поступово через низку перекладів, що здійснюються один за одним, одночасно можуть існувати переклади, що доповнюють один одного, розкриваючи різні грані першотвору (А.Федоров. Ще раз до питання про перекладність (Ідея перекладності в сучасній теорії перекладу). - В кн.: " Хай слово мовлено інакше... " Київ: 1982, с.9-10). 
Застосування до перекладу філософського положення про безкінечність пізнання, про вічне наближення до об " єкта ознаменувало поворотний пункт в розвитку ідеї перекладності. Перекладність стала розглядатися як категорія динамічна. 
Другим, а по важливості - першим, моментом діалектики стосовно перекладу, який виводив з глухого кута формалістичних концепцій, стало положення про єдність і взаємозв " язок форми й змісту, зокрема мови й мислення. Мова вже не уявлялася якоюсь оболонкою, змінною одежиною суті, а суть не розглядалася в голому й чистому вигляді поза матерією мови. Можливість перекладу з будь-якої мови на іншу пояснювалася єдністю законів мислення за різноманітності способів вираження. 
Третім метологічним положенням, яке визначило становлення ідеї перекладності, було положення про діалектичне співвідношення частини й цілого, інакше кажучи, принцип структурності. " Ціле, - підкреслював О.Кундзіч, - перекладне навіть у тому випадку, коли воно складається з неперекладних елементів, (...) функцію цілого завжди можна виразити засобами мови перекладу, якою народ все виражає, від найточніших наукових визначень до найтонших нюансів художньої творчості " (А.Кундзич. Переводческая мысль и переводческое недомыслие. - В кн.: Вопросы художественного перевода. Москва: 1955, с.218). Такий висновок був спростуванням буквалізму, що спирається, як зауважив той самий О.Кундзіч, на " уявлення про мову як про механічну сукупність слів і про переклад як про послідовне відтворення кожного окремо взятого слова " (там же, с.217). 
Досягнення перекладознавців у розглядуваній галузі були підсумовані 1954 року на Другому з " їзді радянських письменників у доповіді П.Антокольського, М.Ауезова, М.Рильського, які заманіфестували вже зформоване професійне кредо: " Ми стверджуємо можливість перекласти, перекладність з будь-якої мови на будь-яку іншу. Перекладність адекватна можливості спілкування народів між собою. На цьому тримається вся світова культура... " (П.Антокольский, М.Ауэзов, М.Рыльский. Художественные переводы литератур народов СССР. - В кн.: Вопросы художественного перевода. Москва: 1955, с.11). 
Таким чином, ідея перекладності отримала гору над песимістичною точкою зору як в теорії, так і в свідомості перекладачів. Але щойно вона стала панівною, а деким була сприйнята навіть як кінцева істина, зразу виявилося, що утвердження принципової можливості повноцінного перекладу ще не розв " язує різноманітних практичних питань. Практика якраз продовжувала свідчити, що далеко не все піддається перекладу і що чимало досягнень перекладачів є наслідком довготривалих і болісних пошуків і творчих осяянь. Проблема перекладності не лише не була знята з порядку денного, але значною мірою ускладнилася й загострилася. Порада Ґете перекладачам " добиратися до неперекладного " стала нарешті керівною і для дослідників перекладу. Наука повернулася до неперекладності, але вже на новому, вищому витку спіралі свого розвитку - щоб відвойовувати у неї все нові й нові рубежі, що виявилися рухомими. Перекладознавці узялися за реалії, національно самобутню фразеологію, діалекти, сленґ, варваризми, просторіччя, авторські неологізми, каламбури і т.п. З " явилися спеціальні статті з конкретних питань практики (зокрема в збірниках " Мастерство перевода " , " Тетради переводчика " , " Теорія і практика перекладу " ), дисертації з лабораторними розборами труднощів перевираження, відповідні розділи в навчальних посібниках з перекладу, солідні монографії, серед яких особливо показовою є книга болгар С.Влахова і С.Флоріна " Неперекладне в перекладі " (Непереводимое в переводе. 2-е изд., М: 1986). 
Отже, перекладність - величина динамічна. Її межі змінюються. Неперекладне за інших умов може стати перекладним. Які ж чинники зумовлюють динамічні властивості перекладності? Їх чимало. 
По-перше, очевидним, який лежить, так би мовити, на поверхні, є ступінь близькості мов (що відбиває і дистанцію культур). Ясно, що переклад, скажімо, з білоруської на українську, де 83% лексики є спільною, дає перекладачеві зовсім інші можливості, ніж переклад з китайської чи навіть з французької. Один і той самий твір у різних мовних іпостасях буде об " єктивно відрізнятися ступенем наближеності до першоджерела. 
По-друге, перекладність визначається вивченістю першотвору. У п " єсах Шекспіра, в " Слові про Ігорів похід " , про які написана величезна наукова література і які багато разів перекладалися різними мовами, досі проте існує чимало темних місць, які затруднюють інтерпретаторів. Так, раніше перекладачі " Слова " тлумачили фразу " дань по бълъ отъ двора " так: " данина по білці з двору " , - не дивуючися з того, що надто вже малою виходить данина, а тепер, після роз " яснень філологів, ми і з перекладів дізнаємося, що половці брали у русичів " по дівці з двору " , тобто по бранці. 
По-третє, перекладність варіюється в залежності від специфіки оригіналу, зокрема художньої, від жанру й стилю взагалі. Перекласти книгу відкриттів у науці чи техніці означає створити у своїй мові нові концептуальні (семантичні) поля і нові терміносистеми, у порівнянні з такою працею переклад опису двигуна автомобіля може здатися простим переписуванням тексту, що його годен здійснити і комп " ютер. У поезії слова утворюють ширші асоціативні поля, ніж у прозі, що впливає на ступінь смислової точності і можливий вибір варіантів. Одна справа - перекладати, приміром, умовні поетизми, логічні формули й напутливі сентенції класицистів і зовсім інше - відтворювати туманну й розпливчасту інакомовність романтиків чи символістів або дитячі екстатичні вірші, лічилки й скоромовки в дусі А.Мілна чи Л.Керола. Тут у перекладачів різні можливості, не кажучи вже про те, що саме поняття вірності перекладу набуває щораз іншого смислу. 
По-четверте, межі перекладності є рухомими з огляду на розширення ресурсів мови. А таке розширення, як ми знаємо, і відбувається здебільшого завдяки перекладам. Ми вже згадували цей фактор, говорячи про кризовий буквалізм. Додамо до цього, що вибір мовних засобів при перекладі часто обмежується їхньою прив " язаністю до певних контекстів, творів і авторів з середовища перекладача, їх крилатістю, місцевим колоритом і т.п. Ось що з цього приводу зауважує А.Федоров: " Перекладність можуть сковувати ті чи інші традиції літературної мови або навіть забобони в смаках, що накладають заборону на ті або інші категорії стилістичних засобів (наприклад, застосування у перекладі елементів просторіччя або архаїзмів - навіть у тому випадку, коли вони задані оригіналом) " (А.Федоров. Искусство перевода и жизнь литературы, с.181). 
По-п " яте, можливості перекладу розширюються зі збільшенням у читача фонових знань, або, як ще кажуть, тезауруса, який є понятійним апаратом сприйняття й пізнання. У минулому столітті чужі імена й реалії замінювали в перекладі аналогічними своїми і це було виправдано обмеженістю понятійного знаряддя. Сьогодні фразу " Джон у котеджі грає на банджо " ніхто вже не витлумачить як " Іванко в хаті грає на кобзі " або як " Ваня в избе играет на балалайке " . 
Якщо рецептором іншомовного тексту і суб " єктом перекладу вважати всю цільову культуру, то 4-й і 5-й чинники слід визнати суб " єктивними, на відміну від 2-го й 3-го, які відносяться до оригіналу й тому об " єктивні. Але для перекладача всі перелічені п " ять чинників - об " єктивна реальність, з якою треба рахуватися. І сам він для нас, його творчий потенціал - це той міст, широта якого визначає рух ідей з мови в мову.