Життя і творчість Івана Франка (1856-1916)

Збірка "З вершин і низин" ще й досі вражає нас незвичайним багатством життєвого змісту і різноманітнітністю форм його художнього вираження, - Франко виступає в ній як гідний наступник Шевченка, продовжувач його революційних традицій у зовсім нових умовах визвольної боротьби. Іван Франко міцно стояв на грунті класичного віршування. Улюбленою віршовою формою його був, наприклад, сонет. Поет мусить знати техніку віршування. Це його елементарний обов'язок.

Він навіть звернувся  з приводу цього до українських  поетів-сонетярів із своєрідною відозвою у формі того ж таки сонета ("Вольні сонети", Епілог). Франко намагався показати, що віршова форма, хоч би яка вона була, тільки в шкільних курсах поетики уявляється як "чиста", нібито від змісту зовсім незалежна. Насправді ж форма завжди змістовна, а зміст завжди постає перед нами в тій чи іншій формі. Між формою і змістом існує завжди діалектична єдність. Все це письменник намагався показати на сонеті, на тій "аристократичній" формі вірша, яка за традицією вимагала "високого" змісту.  
 
 

"Агій! –  почнуть естетики кричати.- 
 
Ось до чого у них доходить штука! 
 
Яка де в світі погань є, грязюка, 
 
Вони давай її в сонети бгати. 
 
Петрарка в гробі перевернесь, пробі!"        
 
Нехай! Та тільки він ходив в саєтах, 
 
Жив у палатах, меч носив при собі. 
 
Тим-то краси, пишнот в його сонетах  
 
Так много. Ми ж тут живемо в клоаці. 
 
То й де ж нам взяти кращих декорацій? 
 
                                                                                        ("Тюремні сонети") 
 
 
 
 
 
 

Висновок 

Не слід, звісно, ідеалізувати Франка, називаючи його, як то робилося в радянські часи, "великим Каменярем", і приписуючи йому виняткову роль "батька" західноукраїнської інтелігенції. Одначе подібної до нього за масштабами діяльності, величиною таланту та популярністю постаті в Галичині ХІХ - початку ХХ століття не було. Після виходу поеми "Мойсей", в якій Франко метафорично, проте достатньо ясно вказав на роль творця - неоціненого пророка в своїй Вітчизні - обожнення Франка галицьким селянством, студентством та інтелігенцією досягло апогею. Проте серед кіл народовської та москвофільської інтелігенції, особливо згуртованої навколо газети "Діло" та клерикальної верхівки, Франко був одіозною фігурою від початку до кінця. Своєю журналістською та публіцистичною діяльністю Франко нажив безліч ворогів, у тому числі серед справді провідної суспільної течії того часу - народовців. Водночас літературний геній Франка був високо поцінований представниками усіх соціальних верстов і груп, усіх націй, що населяли Галичину. 
Тема інтелігенції, її призначення та функції, завдань теоретичних і практичних почала цікавити Франка ще на ранньому етапі його журналістської творчості. Почавши з закладання теоретичного базису та створення програмних творів, він поступово перейшов до практики, бувши протягом тривалого часу фактично взірцем для прогресивної творчої інтелігенції. Саме практичною діяльністю, а не теоретичними розробками, Франко приніс найбільшу користь українській культурі, відкривши Галичині Європу і світ і почавши відкривати світові Галичину. 
Безперечно, внесок Франка у процес формування галицької інтелігенції, кристалізації духовної еліти, а відтак і консолідації української нації є величезним і, можливо, досі не до кінця оціненим. Ще до смерті Франка з нього поспішили зробити образок, як свого часу з Тараса Шевченка. За схематичними образами "Великого Каменяра" та "українського Мойсея" приховувалися суперечності Франкової натури, нюанси його політичних переконань. Лише віднедавна літературознавці і критики почали тверезо підходити до оцінки культурної спадщини Франка. В усякому разі, його образ потребує деміфологізації, переоцінки, дослідження під абсолютно новими кутами зору.