Життєвий і творчий шлях письменника. Джон Ґрифіт Чейні

Життєвий і творчий  шлях письменника 
   Джон ҐрифітЧейні народився 12 січня1876 р. в Сан-Франциско. Коли йому було близько восьми місяців, його мати вийшла заміж за фермера Джона Лондона, який усиновив маленького Джона Ґрифіта, і майбутній письменник отримав його прізвище.

Джек Лондон рано почав  самостійне трудове життя, яке було дуже важким. Школярем продавав ранішні  і вечірні газети. Після закінчення початкової школи у віці чотирнадцяти років влаштувався на консервну фабрику робітником. Робота була дуже важкою і він пішов з фабрики. Був «піратом на устриць», ловив устриці в бухті Сан-Франциско, що було заборонено. У цей час вживав надмірну кількість алкоголю, як для свого віку. Його співробітники вважали, що якщо він не змінить спосіб життя, то помре за рік-два.

У 1893 році найнявся матросом на промислову шхуну, що відправлялася ловити котиків до берегів Японії і в Беринговому морі. Перше плавання дало Лондону багато яскравих вражень, які лягли потім в основу багатьох його морських розповідей і романів.

Перший нарис Лондона «Тайфун біля берегів Японії», за який він отримав першу премію однієї з газет Сан-Франциско, став початком його літературної кар'єри.

Потім були збірки розповідей: «Син Вовка» (Бостон, 1900), «Бог його батьків» (Чикаго, 1901), «Діти морозу» (Нью-Йорк, 1902), «Віра в людину» (Нью-Йорк, 1904), «Місячне лице» (Нью-Йорк, 1906), «Втрачене лице» (Нью-Йорк, 1910), а також романи «Дочка снігів» (1902) і «Морський вовк» (1904), що створили письменникові щонайширшу популярність. Варто зауважити, що перші збірки оповідань виявили найвищий рівень літературної майстерності Джека Лондона. Решта творів, які були написані після отримання широкого визнання, позначені трафаретністю, псевдохудожністю та не мали серед читачів великого успіху.

В 1907-1909 роках здійснив плавання на яхті «Снарк», в кінці якого написав роман «Мартін Іден», історія подорожі викладена в автобіографічному нарисі «Подорож на яхті "Снарк"» (1911 р.).

З липня по вересень 1911 року Джек Лондон також здійснив кінні подорожі Каліфорнією та сусідніми штатами, які описав в оповіді «Четвіркою коней на північ від заливу».

Джек Лондон помер у Каліфорнії 22 листопада 1916 р. в містечку Глен-Елен. Останні роки він страждав від ниркового захворювання і під час одного з нападів болю Джек Лондон прийняв занадто велику дозу снодійного. 

Доля знайшла його в  самій гущі народу, понад те - на самісінькому соціальному дні, і нагородила біографією, якої не мав жоден літератор світу. 
    Комплексуючий безбатченко, прийомний син, затюканий бідака, жадний на шмат хліба, 13-річний чорнороб консервної фабрики з 80-годинним робочим тижнем, рознощик газет, розвізник льоду, прислужник кегельбану, "устричний пірат", "рибацький патруль", 15-річний матрос-стерновий, робітник джутової фабрики, кочегар на електростанції, завсідник припортових притонів, п'яничка, що мало не втопився після чергового чаркування, забіяка з забіяк із сонячною щербатою, учасник масового походу безробітних на Вашингтон, в'язень, скутий наручниками разом з довготелесим негром-бродягою, золотошукач, покликаний трубним гласом півночі, затійниккругосвітних подорожей і, протягом всього шістнадцяти наступних років, - автор 50 книг та безлічі газетних і журнальних публікацій, найзнаменитіший і найбільш високооплачуваний письменник у світі на початку минулого століття, окраса літературних салонів і політичних "тусовок", активний діяч соціалістичної партії Америки, від якої висувався кандидатом у мери Окленда і навіть на пост президента США... 
    Маючи природжений дар оповідача, Джек Лондон здійснив гігантську самоосвітню роботу. Після виснажливої праці він при нічнику проштудіював сотні книг, вів велетенські конспекти-гросбухи, влаштував картотеку, скрупульозно аналізував літературні твори; аби виробити плавний стиль, співучий звуковий ряд, переписував сотні віршів. Згодом Д.Лондон став власником прекрасної бібліотеки. 
    Його духовними батьками були Спенсер, Дарвін, Маркс і Ніцше. Грунтовно проштудіював праці Бабефа, Сен-Сімона, Фур'є і Прудона. Своїми літературними вчителями вважав Кіплінга і Стівенсона.  
    З Джеком Лондоном народився новий напрям в американській літературі, який можна окреслити словосполученням "романтичний реалізм", а його повісті і романи "Поклик предків", "Морський вовк", "Мартін Іден", "Залізна п'ята", "Місячна Долина", "Міжзоряний блукач" та ще сотня блискучих оповідань на додачу прикрасили вічнозелений сад світового письменства.    Джек Лондон, виступаючи на одному з мітингів, пророкував загибель капіталізму до 2000 року. Не збулося... Для нас це означає тільки одне - вибудовуючи нову державу, зважити на уроки історії, не допустити розгулу "дикого капіталізму", перемелювання мільйонів долей у пащі Молоха наживи. 
    Не стане трагічною реальністю, сподіваємось, й інше передбачення письменника, висловлене в повісті "Червона чума", де йдеться про загибель людської цивілізації у 2013 році від страшної, апокаліптичної епідемії. Хоч зловісна примара СНІДу і не дає підстав для самозаспокоєння... 
    ... Джек Лондон залишив по собі чорнові нотатки незавершеної автобіографії, названої "Моряк у сідлі". Він таки справді був неупокореним морським вовком, що промчав земними овидами відчайдушним вершником-життєлюбом, навдивовижу чистою і світлою особистістю. 
    Пішов Д. Лондон з життя у 40 років. Хто знає, які ще не зреалізовані плани і задуми забрав він з собою у небуття... 
      Провідні теми і образи "Північних оповідань" 
 
     "Північні оповідання" Джека Лондона (1876-1916) довгі роки були для вітчизняного читача квінтесенцією пригодницької і романтичної літератури, нарівні з Ф. Купером і Майн-Рідом.  
     
    Цікаво, що на батьківщині письменника, в США, він сам і його твори практично забуті, давно не перевидаються. Виявилося, що саме "загадковій російській душі", а не "бездуховним американцям", ближче холодна, жорстка, а нерідко і кривава романтика джеклондоновської Півночі.  
     
    Лейтмотив оповідань такий: зіткнення вічної природи, її "дітей"-дикунів, що живуть із нею в гармонії, - і "дітей цивілізації", що втратили корінний із природою зв'язок. На перший погляд "біла людина" перемагає в цій боротьбі, але на справді природа бере своє, розправляючись з прибульцями або руками злючих аборигенів, або, так би мовити, власними силами.  
       
    Втім, ці ганебні цивілізовані люди зовсім не виглядають у письменника прибульцями з  пекла. Незграбно втручаючись у невинну природу, всі ці МейлмютиКиди і Акселі Гундерсони в той же час наділяються позитивними душевними якостями і учиняють, згідно з ними, різні благородні вчинки. Але сутність у тому, що особисті якості тут ролі не відіграють: важлива загальна тенденція. Досягни "біла" людина запаморочливих височин мужності і благородності - вона все одно залишиться незнайомою для матері-природи. Герой "Білої Безмовності", американець Мейсон, доходить до того, що підладжується, "маскується" під природне єство: розказуючи дружині-індійці про цивілізоване життя, він називає висотні будинки "вігвамами в двадцять сосен", вимірює відстані зрозумілими дикунці "снами", - вона ж тільки сміється, а природа прямо мстить Мейсону, вбиваючи його. Персонаж оповідання "Син Вовка", Дикун Маккензі, наслідує образним, витіювато-кольористим мовам індійців лише ради того, щоб здобути жінку їх раси, тим самим опошляючи наївну первісну мудрість, укладену в цих словах і в цій стилістиці.  
     
    Індійці Джека Лондона жорстокі, як сама природа, що оточує їх, проте жорстокість ця обумовлена. Вона - або природна частина первісного життя, або зрозуміла реакція на вторгнення чужаків. В оповіданні "Закон життя" старий ескімос Коськуш меланхолійно розмірковує над цим законом (по якому батька відвіз у ліс помирати власний син) і приходить до висновку про його справедливість. На ньому століттями ґрунтувалося буття етносу. Закони ж, принесені людьми білої раси, для первісних племен згубні. Недаремно індійці називають білих синами хижаків-людоїдів - вовків. Характерний, що білі задоволені таким визначенням. "Пам'ятайте закон Вовка!" - повчально вигукує Бірюк Маккензі, перебивши одноплемінників вибраної  їм жінки.  
     
    Таким чином, конфлікт в цих оповіданнях можна сформулювати саме як зіткнення "закону життя" і "закону вовка". Зрозуміло, що неправим - перед Богом, людьми, природою, автором, читачем - є вовк. Цивілізації абсолютно неможливо "порозумітися" з Білою Безмовністю: як постійно підкреслює письменник, вона - це абсолютно інший світ, в якому звична "білій людині" система цінностей просто не діє.  
    ...Письменник довгі роки дотримувався переконань німецького філософа Ніцше, який зовсім не сповідав "пораженські настрої" перед земною природою і вірив в Надлюдину, яка все ж таки з'явиться і природу "придавить" - у відсутності Бога, який помер. Згідно такій концепції, Джек Лондон повинен був позитивно відноситися до осіб, які не "чекають милостей від природи" і яких він вивів у вигляді своїх романтичних авантюристів, - але об'єктивна їх аморальність зумовлює суперечності. Світ виявляється зовсім не чорно-білим, незважаючи на антагонізм природи і людини, бо співчувати хочеться обом бокам. Можна лише натякти на жорстокі закони буття, по яких гармонія в їх взаємостосунках недосяжна. Благородні помисли обертаються своєю протилежністю, навіть заради любові доводиться вбивати (це по-різному проробляє як білий Маккензі в "Сині Вовка", так і індієць Наас в "Північній Одіссеї").  
     
    Благородність джеклондоновських героїв-білих уразлива не тільки тому, що вони вторгаються в природу, але і тому, що причина, заради якої вони це роблять, - матеріальна, тобто низовинна, знову-таки що суперечить природному єству.  
     
    Природа в розповідях Лондона не обожнюється. Вона спочатку ворожа особі і, як правило, бере над нею перемогу, - але і особа приречена боротися з природою, знаходячи вдоволення в цій сізіфовій праці.  
     
    В "Північних оповіданнях", і в інших творах Джека Лондона ми бачимо, як боротьба, змагання з природою і собі подібними, навіть приводячи часто до загибелі персонажа, парадоксально обертається саме таким "святом життя". Його трагічне закінчення неминуче, як і біологічна смерть людини, проте поки він триває, особа одержує своєрідне, ні з чим не зрівняне задоволення.  
     
    Критики докоряють "пізнього" Лондона за песимізм, який  всього лише чесно визнав об'єктивний закон природи - кінцівки всього сущого, - з якого виходить марність будь-яких людських устремлінь. Проте цей же закон приводить і до думки про їх самоцінність. Тому не варто приймати фаталізм письменника за невіру в людину.

_{Прикметно, що практично всі твори Джека Лондона значноюміроюавтобіографічні, — він писав про те, щосам пережив, про людей, котрихзустрічав на своємунедовгому, але надзвичайно непростому життєвому шляху, і звісно ж, про самого себе. А йогоюність минула в нечуванихзлиднях, у тяжкійроботі на фабриці, де платили по долару за день, і на цігрошіможнабулохібащоледьживотіти…}

_{«У п'ятнадцятьроків я був мужчиною, рівним з-поміж мужчин», — напишеписьменник в автобіографії. 1894 року йогоріднуКаліфорнію, як і загаломСполученіШтати, потрясла нищівнаекономічна криза. Тисячібезробітних, середяких і майбутнійписьменник, у товарних вагонах роз'їжджали по Америці в пошуках бодай сякого-такого підробітку, готовівзятися за будь-яку справу, абилишевижити. Відтакюний Джек кочегаром на торговому судні без жодного цента в кишенівтрапив на Північ, — туди, де буливідкритіпоклади золота й де у нелюдськихумовахвідчайдухи-золотошукачі надсадно прагнулирозбагатіти, ризикуючисвоїмздоров'ям, а часто й життям.}

_{В екстремальнихумовахнайкращевиявляється характер людини. Одні, як герой багатьохЛондоновихоповіданьМелмютКід, незважаючині на що, залишаються людьми; вони завждиготовідопомогтиближньому, старанновчатьсярозпізнаватиістинне й фальшиве, і зреалізовуються як особистості в тяжкій і наполегливійпраці, яка рано чипізнодає плоди. Водночасінших, — як персонажівоповідання «У далекійкраїні» Картера Везенбі та ПерсіКасферта, що жили упівсили, лінувалися, намагаючись «виїхати» за рахунокінших, — жорстокаПівнічнерідкоперетворювала на звіроподібнихнелюдів, ладнихперегризтиодне одному горло за грудочкуцукру.}

_{Самеоповідання, названівідтак «північними» — боїхнісюжетиписьменник почерпнув під час своїхпоневірянь на Півночі, — принесли Джекові Лондону першу письменницьку славу. Та якихнадзусильцепотребувало… Незабаромвипрочитаєте один ізнайкращихтворівЛондона — роман «МартінІден». У йогогероєві, — самовідданомуюнакові, який, живучи впроголодь, щоденно писав і переписувавсвоїоповідання, висилавїх у всеможливіредакції, незмінноотримуваввідмови, але писав і висилавзнову, аж доки не зажив читацькоїслави, — неважковпізнати самого письменника. Наполегливістю й працеювін створив не лише себе, а йсвогочитача, який ось уже понад сотню літзахоплюєтьсяйоготворами.}

_{Наполегливість і праця, а найголовніше — людяність дозволяли виживати на далекійсуворійПівночі. Водночасуважнийчитачцихоповіданьбезсумнівнозробить для себе чи не найважливішийвисновок: так. Північекстремальна, але вона лишезагострюєхарактери, лишедаєзмогувиразнішевиявитися рисам, котрі в людині рано чипізно будь-де виявилися б. Просто на Півночі, в умовахнелюдськихвипробувань, вони стаютьпомітнішими, — але й у нашомущоденномупобуті вони так само даютьсявзнаки і так само абовивищують, абогублятьлюдину. Екстремальним є самежиття, котремаємопрожити як люди, а не як звірі, — такийнайголовнішийдосвіднамагаєтьсяпередати нам, читачам, Джек Лондон у своїхпівнічнихоповіданнях.}