Засоби милозвучності української мови

Міністерство освіти і науки України

НДУ ім.М.Гоголя

 

 

 

 

Реферат

на тему:

«Засоби милозвучності української мови»

 

 

 

 

 

 

Підготувала

студентка СП

Прокопенко Ліана

 

 

 

 

 

Ніжин 2014

 

План

Вступ

1. Поняття «милозвучності»

2. Фонетичні параметри, які сприяють милозвучності

Висновок

Список використаної літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 Вступ

Те, що українська мова відзначається особливою милозвучністю, відомо здавна, і, здається, ніхто не сумнівається в цьому тепер, хоч найменше можуть про це судити самі носії української мови, оскільки для них мова знаряддя щоденного спілкування, а не об'єкт для спостереження. Про красу й приємність звучання української мови є більш ніж достатньо усних і писемних свідчень, у тому числі загальновідомих, і звичайних іномовців, і видатних діячів, і фахівців. Наведемо кілька прикладів.

Ще в середині минулого століття видатний російський мовознавець-славіст І.І. Срезневський звернув увагу на високу музикальність української мови. Він писав: "Сила людей переконана, що ця мова є одна з найбагатших мов слов'янських, що вона навряд чи уважить богемській щодо рясноти слів та виразів, польській щодо барвистості, сербській щодо приємності, що це мова, яка навіть і у вигляді необробленому може стати нарівні з мовами обробленими гнучкістю і багатством синтаксичним, мова поетична, музикальна, мальовнича".

Подібно оцінив українську мову за її звучанням тогочасний поет і перекладач українських пісень німецькою мовою В. Боденштедт, який довго жив у Росії і багато подорожував по Україні. "Українська мова наймелодійніша й найголосніша поміж усіма слов'янськими мовами, з великими музикальними можливостями".

Спеціальну працю присвятив дослідженню одного аспекту милозвучності української мови - урівноваженню вокалізму з консонантизмом - поет В.Самійленко. У ній він писав: "Відомо було досі, що вкраїнська мова своєю доброзвучністю займає одне з перших місць між усіма європейськими мовами....".

Перелік захоплених відгуків про красу української мови взагалі, і передусім її звукової вишуканості, звучності, музикальної граціозності, можна продовжити. Але нагадаємо ще тільки один факт. На конкурсі краси мов у 1934 р. у Парижі українська мова зайняла третє місце після французької і перської.

1. Поняття «милозвучності»

І все-таки поняття "милозвучність" у мовознавстві по-справжньому не визначене й не вивчене.

У словниках і наукових працях милозвучність, що ототожнюється з евфонією, має, по суті, два термінологічних значення. По-перше, вона визначається як "добре, приємне, з погляду фонетичних і лексико-стилістичних норм певної мови, звучання окремих мовних елементів - звукосполучень, слів і словосполучень". З другого боку, милозвучність - це звукові засоби "підсилення виразності мови художнього твору внаслідок досягнення гармонійного добору звуків у тексті. Цій меті служать звукові повтори різних видів, алітерації, асонанси, ритмічність мови, а також уникнення важких для вимови чи неприємних для слуху сполучень звуків у фразі".

У результаті попереднього розгляду  доцільно увести в обіг два терміни: власне милозвучність, або просто милозвучність, і другий - це співзвучність.

Якщо співзвучність на матеріалі конкретних художніх творів вивчалася досить ґрунтовно, то розуміння милозвучності лишається майже на рівні імпресіоністичних вражень людей, наділених розумінням красивого, тобто є скоріше естетичною категорією. Тим часом лише милозвучність, обґрунтована конкретними лінгвістичними чи акустичними параметрами, стає науковим поняттям. І такі об'єктивні критерії є в кожній мові, хоч оцінюються вони носіями певної мови та іншими мовцями неоднозначно.

2. Фонетичні параметри, які сприяють милозвучності

       Милозвучність української мови забезпечує передусім гучність, яка має різноманітні виявлення: виразна повнозвучна вимова голосних і приголосних у сильних і слабких позиціях, порівняно невелика кількість збігів кількох приголосних, плавна акцентно-ритмічна структура слова, наспівна мелодика тощо.

Гучність - це цілком наукове поняття, яке, на думку деяких учених, з одного боку, рівнозначне з сонорністю, а з другого - дорівнює вокалічності. Більшою чи меншою сонорністю (що залежить від участі голосу в творенні звуків) наділені і голосні, і приголосні. А вокалічність мови визначається кількістю голосних порівняно з приголосними в мовному потоці. У системі української мови голосні становлять 15,8%, приголосні - 84,2%. У мовленні народнопоетичному, яке найбільш зберігає національні основи української мови голосних - 45-46%. Щоправда, в літературному мовленні українська мова під різними впливами багато в чому втратила свою вокалічність: кількість голосних у ній знижується до 42%, а кількість приголосних відповідно зростає - 58%.

Вокалічність української мови (власне її гучність) посилюють сонорні приголосні та дзвінкі приголосні. Ці звуки в літературі прийнято називати голосовими.

Посилюють вокалічність мовлення (правильніше - регулюють її) розвинені в українській мові паралельні лексичні й граматичні форми типу: у - в, і - й, у - в - уві - вві, від - віді - од - оді, з - із - зі, ся - сь, мо - м, ти - ть, би - б, же - ж. Пор.: був у тебе була в тебе; був удома - буду вдома; Василь і Петро - Петро й Василь; у полі - в обід - уві сні; відняти - відібрати - одібрати - одбігти; з обідом - із сиром - зі мною; спізнився Микола - спізнилась Олена; ходімо разом - ходімо утрьох; перемагати й жити - перемагать і жить; був би сьогодні- було б учора, беріть же - бери ж. А також: щоб - щоби, хоч - хоча, лиш - лише, більш - більше, знов - знову, звідкіль - звідкіля та інші. Такі форми дозволяють чергувати голосні й приголосні в мовному потоці, що, в свою чергу, дає можливість уникати зайвого збігу як приголосних, так і голосних, що однаковою мірою небажано.

Уперше спеціально приділив увагу цьому аспектові милозвучності української мови В. Самійленко. У статті "Дбаймо про фонетичну красу української мови" він писав, що "жива народна мова має кілька дуже простих способів до уникнення збігу багатьох шелестівок приголосних, і через те слова єднаються плавно, легко до вимови, мова бринить повноголосне й музикальне". "... паралельні форми ... дають змогу рівноважити вокалізм із консонантизмом і надають живій українській мові звучності і плавності".

Посилює гучність (сонорність) загалом відкритий характер усіх українських голосних (особливо ж а та е) і тяжіння до відкритого складу. Як справедливо відзначив М. Михайлов: "Роль відкритих складів у створенні милозвучності мовлення очевидна: побудовані за законом висхідної гучності, вони не тільки посилюють загальне звучання мовлення, надають йому плавності, музикальності, але й усувають неприємний для слуху відтінок, який мають шиплячі або свистячі приголосні".

Власне милозвучність (приємне звучання) забезпечує також вокальна гармонія (або гармонійна асиміляція, або дистантна асиміляція, або гармонія голосних). Це особливий вид регресивної асиміляції голосних у суміжних складах, який полягає в тому, що попередній голосний більше чи менше уподібнюється до наступного голосного. Гармонійна асиміляція властива передусім ненаголошеним голосним е, и, о. Так, ненаголошений е перед наступним складом з голосним високого підняття і, и або у більше наближається до й, ніж у позиції перед обниженими голосними. У свою чергу, ненаголошений и перед голосними нижчого творення, особливо перед а, е, - більше наближається до е. Ненаголошений о перед складом з наголошеним у також набуває відтінку у. Вокальна гармонія голосних робить переходи між звуками більш плавними. Рівномірний розподіл вокальної енергії в українській мові тісно пов'язаний з неконцентрованим словесним наголосом, що виявляється в помірно розподіленому (через 1-2 склади) посиленні й послабленні звуків. Це формує характерну для української мови акцентно-ритмічну структуру слова.

Показана вище ритмічна структура українського слова зближує його з ритмом музичним, пісенним і природно пояснює, чому українська мова сприймається як особливо музикальна. Більше того, цей факт веде нас до розуміння прихованого зв'язку між мовленням і музикою в широкому плані.

Нарешті, українське мовлення характеризується широким мелодичним діапазоном із своєрідною, зосередженою на кінцевому (особливо відкритому) складі та на посилених, що регулярно чергуються з непосиленими складах наспівною мелодикою, із своєрідними перепадами висоти тону. Щоправда, українська мелодика в плані її суто національного музикального характеру досі ще не досліджена точними методами. Наші висновки базуються на слухових спостереженнях та випливають із практичної роботи у вузі над постановкою української вимови) та її корекцією.

За свідченням музикознавців, саме в мовній мелодиці, що накладається на специфічну вимову звуків (передусім голосних), закладено основу національного співу: природно поставлена вимова, супроводжувана оригінальною мелодикою, сприяє глибокому, розлогому, вільному, спрямованому в далечінь звучанню. Отже, "секрет" музикальності української вимови слід шукати у її зв'язку з українською піснею. А сама пісня, неперевершена, чудова, вийшла з мови. Власне, українські пісні такі мелодійні і звучні тому, що в основі їх лежить така сама мова.

Висновок

Ми розглянули ряд чисто лінгвістичних і акустичних параметрів, що характеризують звучання української мови. Вони є ніби об'єктивним ґрунтом, основою формування естетичних вражень. Поки що ми не знаємо, які з цих параметрів є визначальними, скільки їх треба і в якому вираженні, щоб мова сприймалася як милозвучна. Слід думати, що лише комплекс показників різного рівня, причому в певному, не відомому поки що для нас, співвідношенні здатний забезпечити те, що ми сприймаємо позитивно і вважаємо красивим. Поки що не можна, беручи за основу якусь одну ознаку, поділити мови на милозвучні й немилозвучні.

Другий аспект - найскладніший. Милозвучність (як і немилозвучність) оцінюється нами спонтанно, як будь-який витвір мистецтва: музичний, образотворчий, суто природний (явища природи) і т.п. І тут на перший план виступає загальна естетична оцінка, подобається - не подобається, гарно - негарно. Тобто мова сприймається і як явище естетичне. Чим менше зрозуміла для нас мова з погляду змісту, тим більше на перший план виступає емоційна її оцінка, не вимірювана об'єктивними методами.

Є підстави вважати, що носії кожної окремої мови, яку витворив народ відповідно до своїх ідеалів, природно, вважають свою мову гарною, милозвучною. Говорячи словами М. Михайлова, "Мова - витвір народу, і кожен народ створив собі мову, відповідну не тільки його рівню й способу його мислення, але й естетичним ідеалам". У такому разі мають рацію ті, хто вважає, що всі мови красиві (не багаті, а красиві своїм звучанням!), некрасивих мов у світі немає.

 

 

Список використаної літератури

1. Самійленко В. Твори : У 2 т. - К., 1958. - Т. 2. - С. 365.

2. Ганич І.Д., Олійник І.С. Словник  лінгвістичних термінів - К., 1985. - С. 127.

3. Тоцька Н.І. Засоби милозвучності української мови // Українське мовознавство. - К., 2000. - Вип. 22. - С. 3.