Творчість письменників лауреатів премії імені Лесі Українки Тютюнник Григір Михайлович

Творчість письменників лауреатів премії імені  Лесі Українки

Тютюнник Григір Михайлович                                                              

Зміст

 

Вступ..................................................................................................................3

Розділ І Життєвий шлях та морально - естетичні погляди               

Григора Михайловича Тютюнника.................................................... 5

Розділ ІІ Творчість видатного митця української літератури ХХ століття....8

Висновок...........................................................................................................11

Список використаної літератури......................................................................13

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Талановиті літературні твори  є надбанням національної культури, а тому належать не тільки автору, а  й усьому народові. Тому наукове  обґрунтування історії тексту, його оприлюднення (як правило, в академічному виданні) теж має не тільки суспільне, а й загальнодержавне значення. Постать  видатного українського письменника  Григора Тютюнника вже кілька десятиріч кінця ХХ початку ХХІ  століття – в центрі уваги як історії української літератури, так і письменницької мемуаристики. Особливо багато досліджень стосується інтерпретації різних творів, їхньої образної системи, художніх особливостей, психології творчості. Значно менше  робіт стосуються текстології творчості, де б розглядалися проблеми вибору основного тексту, хронології епістолярію, записників і щоденників, підготовки до друку повного видання творів письменника.

Григір Михайлович Тютюнник – видатний митець української літератури ХХ століття. Саме завдяки такому письменникові  можемо говорити про художню довершеність та справжність української літератури в нелегкі для неї часи.

Осягнути масштаби неперевершеного  таланту  можна тільки за умови глибокого вивчення літературних джерел його життєвого і творчого шляху, що для Григора Тютюнника є неподільною єдністю, бо саме із його ще дитячого світогляду, життєвих вражень, особливо дитинства та юності викристалізувалося самобутнє художнє світовідчуття. Якщо ж говорити про індивідуальний образ світу митця, то він теж значною мірою сформувався в роки дитинства, досягнувши в літературній творчості майже всеохопної  ідентичності з національним образом світу. Саме ця подібність, внутрішня спорідненість і визначають справжній талант (чи, навіть, геніальність), і є провідною ознакою художньої досконалості за всіх часів, а в українській літературі це особливо відчутно  в творчості Тараса Шевченка, який силою слова поєднав минуле, сучасне й майбутнє українців.

Про цю особливість таланту Григора  Тютюнника особливо проникливо сказав Іван Дзюба: «Ми ж знаємо, що Григір Тютюнник дивився на світ широко розкритими очима, зірко бачив усе, що діялося  з його народом, і мав на це свій чіткий і глибоко пережитий погляд. Але навіть якби й не було цього  акцентованого громадянського усвідомлення, цієї інтелектуальної бази усвідомлення дійсності, – все одно його безвідмовна  чутливість до людських доль як індикаторів  певного суспільного життя вводила  б у світ соціально-психологічних, етичних, естетичних вимірів цього  життя».

Життя... Те, що він бачив, що чув, — те й було на папері. Точніше, те, що йому боліло. Це його вислів. Тем ніхто не шукав, це був би штучний твір. Григір мав очі, які не просто бачили людське життя і людські душі, а ловили саму суть, самі глибини людського серця із його таємними бажаннями та турботами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Розділ І Життєвий шлях та морально - естетичні погляди письменника.

Блискучим новелістом і повістярем увійшов у свідомість сучасного  читача Григір Тютюнник. 

Сьогодні українську художню прозу  не уявити без його хай кількісно  й не великої, але справді вагомої  літературної спадщини. 

Письменник пішов із життя передчасно й трагічно; для багатьох із тих, хто його знав, Григір Тютюнник так  і залишиться письменником молодим, який тільки-но вийшов із юності, із трудних  післявоєнних літ, де рано гартувалися  характери, де навіть підліткам аж надто  діставалося життєвих навантаг, нерідко  доводилось їм брати на себе нелегку  ношу дорослих. Власне, про Григора  можна було б сказати, що він із покоління космонавтів, адже, як і  перші наші космонавти, майбутній  письменник починав своє трудове  життя з ремісничого училища, звідки одних доля посилала на довкола  земні орбіти, на зоряні траси, а  других покликало небо інших випробувань  — небо мистецької творчості. 

Ось короткий — за автобіографічною довідкою — життєпис Григора Тютюнника. Народився 5 грудня 1931 року в селі Шилівка Зіньківського району на Полтавщині в селянській родині. Вчився в семирічній школі, закінчив Зіньківське ремісниче училище, здобув спеціальність слюсаря, працював на заводі, в колгоспі, на будівництві. З 1951 по 1955 рік служив у Радянській Армії. Після демобілізації працював у депо і вчився у вечірній школі. В 1962 році закінчив Харківський університет... 

Стислі, скупі рядки, але як багато вони вміщають! Яка за ними чується  напруга людського життя, що, пробиваючись крізь труднощі й нестатки повоєнних  розруйнованих літ, у ранніх випробах, у праці суворій формувало  себе, свою душу, свою особистість. Ніщо, мабуть, не могло б так емоційно зріднити майбутнього письменника  з трудовим середовищем, дати юнакові  таке глибоке відчуття органічної єдності  з рідним народом, як саме ті випроби, роки становлення, коли все помічалося гостро, бралося в душу надовго, коли для мовчкуватого, з колючим характером підлітка безмірно багато важили і  кинутий кимось погляд, і засторога, і такий дорогий вияв турботи  — отой принагідний вузлик передачі з дому від матері, і тепла рука деповського наставника на твоєму ще не зміцнілому плечі... Про життя  повоєнних ремісничат, про цих маленьких трударів нашого народу писалося чимало, але в книжках Григора Тютюнника їм пощастило чи не найбільше, — здається, ніде їхні переживання не відтворені з таким душевним щемом, з таким психологічним проникненням. Годилось би, може, навіть сказати, що він оспівав своїх однолітків, ровесників по трудовому навчанню, однак вислів «оспівав» якось не кладеться до творчої манери цього письменника, адже звертається він до читача словом здебільшого стриманим, буденним, у карбованих епізодах його новел іноді є щось од того чорного кутого металу, з яким авторові доводилося мати справу в житті не раз. Та ще, звичайно, іронія, часом гіркувата, — це теж невід’ємний елемент стилю письменника. Рядок мовби світлішає, коли в ньому раптом проблисне оцей аж ніби сором’язливий усміх людини, яка здатна помітити й те, що від інших приховано, здатна в комусь «найрядовішому з рядових» відчути порух людяного, вгадати в ближньому своєму життя його внутрішнє, потребу душевної підтримки чи співчуття.  

Найщиріші симпатії Григора Тютюнника  віддані скромним будівничим життя, отим самим людям праці, чиї думи письменник так досконало знав, бо, власне, він теж був одним із них. Зрання звідав ціну тяжкого карткового хліба і пекучість кимось завданої кривди, але так само зрання відкрив  для себе він і ціну товариської  дружби, уваги колективу, знав, що є  в природі проміння того цілющого людського тепла, якого нічим  не заміниш. Такими речами письменник умів дорожити. По дорозі було йому з  тими, хто виступав проти нищих, злиденних духом, тим-то образ людини-трудівника, щедрого душею колективіста, вірного товариша у творах Тютюнника один із найколоритніших. Та й чи не самого автора впізнаємо в образі молодого робітника Івана Срібного з однойменного оповідання, скромного звитяжця, який, щоб не порушувати друзям весілля, сам береться розвантажувати вагон із дошками і, не ждучи хвали чи відзнаки, більше з почуття совісті й честі завершує за кілька годин те, що, здавалось, було й не під силу одній людині. 

Не зовнішня ефектність поведінки, не гучність вислову, а діло людини, її життя, її ставлення до матері, до товариша, до свого суспільного обов’язку  — ось що в очах митця було визначальним для оцінки людини, її справжності, життєвої надійності. Цей загалом лагідний, схильний до теплих ліричних кольорів письменник нерідко ставав нещадним, це теж відомо. Яким вогнем сарказму й презирства бурхало його слово, коли йшлося про антипода трудової людини, про котрого-небудь із тих, хто, знехтувавши моральні норми колективу, потоптавши і власну совість, і мудрість народного національного звичаю, принатурився жити пустодухим, наскрізь егоїстичним життям хапуги, рвача й нахлібника трудового суспільства! Григір Тютюнник розумів, що література, звеличуючи достойних, водночас має також розвінчувати негідних, скажімо, під прицілом у неї має бути й ось такий досить поширений тип сучасного пустомолота, крикуна-галасливця, що іноді протягом років живе лише псевдо діяльністю, показною, нікому, крім нього самого, не потрібною метушнею...  

Важко в сучасній українській літературі знайти іншого прозаїка, який би так жваво й невимушено використовував величезну кількість фразеологізмів, епітетів, порівнянь. Писати українською, здається, йому що бавитись із власним словниковим запасом, складаючи з простих слів велику і гарну, різнобарвну і багатогранну лексичну мозаїку. Звідки така глибина знань у хлопця, який провів частину життя у російськомовному середовищі?

Він усе записував. Як говорять люди в селах — він бере записника  і пише. Вивчає словники. У нього на столі завжди лежав словник Грінченка. І надолужував він усе самотужки. Виписував слова, добирав синоніми.

 

 

 

 

Розділ ІІ Творчий шлях видатного митця української літератури ХХ                   

століття.

Найкраще про Г. Тютюнника, мабуть, сказав Борис Олійник: «Чесний  до прямолінійності, принциповий до жорстокості, від чого сам не раз  потерпав. Але то все Григорів характер, вироблений, зредагований і затверджений життям. Безмежно талановитий, він умів словесно, експромтом накидати таку виразну життєву картину, що тільки записуй — і до друку. А працював неквапом, інколи — важко, нещадно правлячи себе, до літератури ставився з священною шанобою, з цнотливою ніжністю, як до матері...»  
       Оповідання Григора Тютюнника — це яскраві малюнки з життя, сповнені яскравої образності та гостроти. Здається, жанр оповідання він обрав саме тому, що ці короткі за формою твори чимось схожі на поезії — так само кожне слово в них виважене, немає нічого зайвого, все стоїть на своєму місці, зберігаючи певний ритм. Цей жанр цілком відповідав і характеру письменника, вимогливому до себе та інших, оскільки потребував суворої самодисципліни та інтенсивності думки, максимальної зібраності та зосередження. І письменник умів у короткій новелі повно, багатогранно розкрити внутрішній світ героя.  
       Багато писав Григір Тютюнник про дітей. Мабуть, тому, що діти — найчистіші в світі істоти, втілення людської доброти. Образи дітей зустрічаємо в багатьох оповіданнях, зокрема «В сутінки», «На згарищі», «Дивак», «Сито, сито...» та інших, що увійшли вже до першої збірки «Зав’язь». Є у нього і твори, цілком присвячені дітям: «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу». Так, з великою любов’ю виписаний образ маленького сироти Харитона, який іде від села до села у пошуках батька. Хлопчині віриться, що батько його живий. Різні люди зустрічаються дитині, несуть вони в собі і погане, і добре, але душа хлопчика прихильна тільки до добра. А малий Климко, який іде за багато кілометрів по сіль, щоб допомогти улюбленій вчительці та її малій дитині! Наскільки вражає читача ця історія!   
           Є у Григора Тютюнника й оповідання, в яких замальовується ставлення людини, і зокрема дітей, до природи. Письменника не може не хвилювати цей пласт людського існування, тому що світ для нього — це гармонійне єднання людини з природою. До цієї теми й звертається письменник в оповіданнях «Степова казка», «Однокрил», «Ласунка».  
       Григір Тютюнник з притаманною йому гостротою зору, умінням визначити хворі місця сучасного йому суспільства бачив ті ганебні й антигуманні явища, які витворила радянська дійсність. Наприклад, нівеляцію громадянської і людської совісті викривав він в оповіданні «Смерть кавалера», міщанство й владу речей над людиною зображував у новелі «Син приїхав». Хвилювало його й поступове духовне зубожіння людей, зникнення у їхніх серцях милосердя, співчуття, жалю, бездушність бюрократів, здатних понівечити людську долю. До цих проблем звертався письменник в оповіданнях «Оддавали Катрю», «Вуточка», «Чудасія». Він бачив, що поступово під впливом тоталітарного суспільства руйнується не тільки соціальний устрій, але й національний український характер, що базувався на народній моральності, розвитку індивідуальної свободи, чистоті душевних порухів.  
       Григір Тютюнник не тільки викривав те, що нав’язав українському суспільству «радянський режим», але й, глибоко люблячи своїх героїв, показував їхнє благородство, велич людини в праці, прагнення їх до краси почуттів, естетизм, притаманний українцям від природи, милосердність і святість їхніх душ. Саме такими є герої його оповідань «У кравчини обідають», «Дивак», «Іван Срібний», «Три зозулі з поклоном».  
       Критики інколи називали Григора Тютюнника «українським Шукшиним», однак не можна ставити знаку рівняння між цими прозаїками, оскільки стиль кожного з них дуже своєрідний, хоч і писали вони про одні й ті ж проблеми: збереження духовності окремої людини і нації загалом в умовах сучасного суспільства, красу людської праці, протистояння людини негативному впливу тоталітарного суспільства. Сам Тютюнник, перекладаючи «Калину червону» Шукшина українською мовою, говорив, що його герої м’якші вдачею, а сам він не може лишатися таким відстороненим оповідачем, як російський письменник.  
       Кожен твір письменника — ніби образок із сільського життя, хоча писав він і про місто, його загрозливу механізацію, про ті надмірності, які супроводжують сучасне життя міста. З притаманним для письменника прагненням до чистоти людського існування він сприймав місто як «кам’яний мішок», що спричиняє до бездуховності і спотворює сам сенс життя людини.         Художній світ Григора Тютюнника — це розп’ята на хресті, знищена голодомором і геноцидом селянська нація, останній оплот української душі.  
Герої Тютюнника від природи трохи дивакуваті, але водночас щирі, запальні, наївні, довірливі натури, наприклад дядько Никін з однойменного оповідання або коваль Кравчина з оповідання «У Кравчини обідають», дід Лаврін з твору «Зав’язь». Саме такі натури втілюють глибинний сенс життя, саме вони своєю добротою та чистотою зберігають мудрість нації.  
        Отже, як говорив Віктор Близнець: «Торжество добра й благородства — так можна визначити провідну тему всієї творчості Григора Тютюнника. Він — винятковий майстер психологічної новели й повісті, він уміє точно, ясно, виразно змалювати колоритний народний характер. У книгах Г. Тютюнника герої завжди по-народному добрі, щедрі й талановиті душею». 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Висновок.

Тим часом  віз фарисеїв, поскрипуючи, котився  битим шляхом української літератури. Але дивовижна доба 60-х рр., виявляється, змогла породити і вулканів, які  не вмовкали до останньої миті (як Василь Стус) чи кидали виклик усім (як зробив Григір Тютюнник). 
       Він був справжнім вулканом. Ніколи сам не йшов ні на які компроміси, ненавидів пристосуванців, казав їм у вічі правдиві обвинувачення, примножуючи кодло своїх потенційних опонентів. «На кожного Авеля по три Каїни»,—так він характеризує тогочасну моральну атмосферу в Україні. В суспільстві він бачив жахливу прірву між словом і ділом. Біль душі злився зі злістю, що клекотала в ньому, але нічого не змінювала довкола. Душевний біль дедалі поглиблювався. За всієї зовнішньої сили та мужності насправді був він незахищеним дитям на цій землі, вразливим, щирим, чесним. 
       Розповідають, що за два роки до своєї смерті зустрів у підземному переході на Хрещатику Ларису Письменну. Якраз покінчив із собою поет Грицько Бойко. Григір схопив її за руку і спитав: «Що це—мужність чи боязнь?». Вона відповіла: «Як для кого. Для мене —мужність». 
         Він ніби запрограмував свій кінець. Незатишно йому жилося ще з юних літ. Завжди почував свою самотність. 
       Водночас, зовні ніби було все добре. Григір любив товариство, ніколи йому його не бракувало, швидко сходився з людьми, був дотепний, артистичний, твори випробовував «на публіці» —довіряв загалові... 
А в глибині душі був пекельний біль, який терзав безперестанно. «І що я в Господа за людина!!! Ні в чому немає мені ані міри, ані втіхи —ні в любові, ні в стражданні, ні в захопленнях, ні в сумі пекельному. Неприкаянний я. Все б вирвати з душі й оновитися, все б спочатку почати, та несила»,— так писав у щоденнику.

 

 
 
Дійсність і  мрія одночасно співіснували в ньому; перша змушувала думати, страждати, друга постійно вабила, кликала за собою... Його твори або втілювали  «его», або доповнювали його, бо письменнику підсвідомо дуже хотілося вилити в них і свою мрію — мрію про душевну рівновагу, недосяжну в цьому світі гармонію. «Жити в добрій приязні з небом і землею» —ці слова із записника митця призначалися для повісті про Артема Безвіконного, так і недописаної. У них та релігія, до якої прийшов Григір Тютюнник у своєму самопізнанні, але що так і не стало надійним опертям його світобачення.

  За книги «Климко» (1976) і «Вогник далеко в степу» (1979) Григорові Тютюннику присуджено республіканську літературну премію ім. Лесі Українки 1980 p. В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного». Будучи не в змозі реалізувати свій талант в атмосфері чиновницького диктату над літературою, 6 березня 1980 р. Григір Тютюнник покінчив життя самогубством. 1989 р. його творчість було посмертно відзначено Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.