Тенденція кохання у трагедії Вільяма Шекспіра “ Ромео і Джульєтта ” і сонетах Франческо Петрарки

Перша українська гімназія імені Миколи Аркаса

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Робота

на Аркасівські читання

зі світової літератури

з теми «Тенденція кохання у трагедії Вільяма Шекспіра   
“ Ромео і Джульєтта ” і сонетах Франческо Петрарки»

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Підготувала

учениця 6(10)-Б класу

Слободенюк Ксенія

Вчитель: Бабій І.П.

 

 

 

 

Миколаїв 2011-2012

План 

1. Тема кохання, як одна із вічних тем у літературі.

2. Кохання молодих людей з родин, що ворогують між собою.

3. Зв'язок особистого і  суспільного в особистому житті.

4. Кохання Ромео і Джульєтти.

5. Роди Монтеккі та Капулетті.

6. Кохання, як цінність, що більша за життя.

7. Сонети Франческо Петрарки, як один із неперевершених зразків любовної лірики.

8. Найщиріша й найпоетичніша лірична сповідь про кохання, пронесене крізь усе життя.

9. Пафос інтимної лірики Петрарки.

10. Почуття, "що движить сонце і світила". 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

___________________за  трагедією «Ромео та Джульєтта»

Тема кохання - одна з вічних тем у літературі. Кожен письменник висвітлює її по-своєму, але є твори, що стали зразками розкриття цієї теми.

Коли йдеться  про кохання молодих людей  з родин, що ворогують між собою, ми відразу згадуємо шекспірівських героїв - Ромео і Джульєтту. 

Трагедія розповідає про кохання. Та на перешкоді йому стає давня ворожнеча двох знатних  родів: бійкою й убитими закінчуються зустрічі не тільки панів Монтеккі й Капулетті, а навіть і їхніх  слуг. Отже, не бути коханню за вибором  серця, а бути шлюбу за вибором  батьків. Така собі домашня неволя, тим гірша, що постати проти неї - постати проти батька, матері, двоюрідного брата - словом, проти тих, кого теж любиш. І якби справа була тільки в коханні, може, наші герої і скорилися б. Бачимо, що особисте й суспільне надто вже тісно пов'язані у людському житті. 

Головні герої  «Ромео і Джульєтти» молоді, чисті  серцем, живуть відчуттям величезної радості буття, а потім — безмежного щасливого почуття. Оптимізм автора в цей період його творчості виявляється  сильнішим за людиноненависництво  і честолюбство.

Але вони вже почали сумніватися  у досі незаперечних законах і  звичаях, честь імені для них  уже не закриває світ і світло: "Троянда  буде пахнути трояндою, хоч називай  її трояндою, хоч ні". Ці молоді люди вчаться цінувати особистість, а не титул чи рід. 

Кохання Ромео  і Джульєтти, світле, чисте та жертовне, розквітло у часи феодальної ворожнечі. За тих умов воно було викликом усьому суспільству, без перебільшень його можна назвати навіть героїчним. 

Роди Монтеккі та Капулетті були непримиренними супротивниками, покоління за поколінням брало участь у боротьбі, коли раптом сама природа подарувала їхнім нащадкам несподіване диво: двоє зустрілися і покохали один одного. Тоді усі умовності, стара мораль, навіть небезпека виявилися неважливими. Саме таким і має бути справжнє кохання, саме в цьому і ховається його переможна сила.

Ллється кров, обставини  змушують Ромео стати проти власної  волі вбивцею, він вимушений тікати, взагалі усе темне та зле протистоїть  цьому почуттю, усе ніби покликане  заважати закоханим. Але Ромео здатен ризикнути життям лише заради того, щоб побачитися з Джульєттою, навмисне затягуючи зустріч. Джульєтта також ладна піти на ризик в ім'я кохання, приймаючи зілля, що допоможе їй зімітувати власну смерть: лише так вона діставала змогу вирватися з павутиння умовностей і зовнішніх обставин. 

Кохання має більшу цінність, ніж життя, на думку обох закоханих. Життя нічого не варте, якщо не можна бути разом.  
Так їхнє почуття виявляється сильнішим за смерть, хоча лише смерть дозволяє їм об'єднатися. Герої гинуть, але насправді це не поразка, а перемога кохання. Програє стара мораль ворожнечі: трагічна розв'язка особистої долі Ромео і Джульєтта примиряє старше покоління Монтеккі та Капулетті.

Від часу створення  трагедії В. Шекспіра «Ромео і Джульєтта» минуло не одне століття, але до цього  часу глядачі хвилюються, стежачи  за долею закоханих із Верони, а  актори, що отримали роль у трагедії, сприймають це як найяскравішу подію  у своєму творчому житті.

 

 «Ромео і Джульєтта» — найвизначніший гімн коханню. Юнак і дівчина з ворогуючих родин полюбили одне одного. Їх кохання — не тільки пристрасне почуття, яке не визнає ніяких перешкод, але й почуття, що нескінченно збагачує душу. Шекспір дуже поетично показує народження й розвиток цього високого почуття. Ось Ромео бачить Джульєтту на балу, і її краса вразила юнака: 

 
Ее сиянье факелы затмило. 
Она подобна яркому берилу 
В ушах арапки… 
Любил ли я хоть раз до этих пор? 
О нет! то были ложные богини, 
Я истинной красы не знал доныне!  

Нічна сцена в саду, коли Джульєтта, сидячи біля вікна, мріє про  Ромео, а він стоячи внизу, чує  її зізнання, і їх наступна бесіда, під  час якої вони порозумілися,— важко  знайти у світовій літературі епізоди, що дорівнюють цьому за силою виявлення  почуттів. 

Кохання перетворює героїв. Ніколи не вибачив би дотеперішній Ромео пихатому Тібальду в’їдливість і грубість. Люблячий Ромео стає терплячім. Кохання робить його розсудливим і по-своєму мудрим. Тільки коли Тібальд накидається на добродушного Меркуціо, Ромео береться за зброю. Джульєтта по-дитячому безпосередня й відверта. Її почуття ще дрімають. Покохавши Ромео, вона починає краще розумітися на людських взаєминах — краще, ніж її батьки, які бажають бачити нареченим Джульєтти вельможного Париса. 

Адже ще деякий час тому вона була ладна придивитися до Париса. І, можливо, якщо б не сталася зустріч  із Ромео на балу, відбувся б ще один шлюб, досить щасливий, на підставі доччиної слухняності перед бажанням батьків. Але Джульєтта визнає за краще  вмерти, ніж одружитися з нелюбим. Дівчина першою починає розмову  про одруження, у її словах, звернених  до обранця, відчувається душевна зрілість і гідність люблячої жінки:  
 
Повір мені, і я вірніша буду, 
Ніж ті, що хитро удають байдужість.

 

Те, що Джульєтті лише тринадцять років, ще раз доводить: великі почуття  доступні й юним душам. «Любви все возрасты покорны»,— скаже про це пізніше геніальний російський поет. Відданість коханому, віра в Ромео, рішучість, горде усвідомлення власної правоти — усе це робить Джульєтту найяскравішим символом найпрекраснішого людського почуття. 

Герої борються за право вільного вибору в коханні, однак вони оточені сліпою й ненависною ворожнечею. Із тією ж рішучістю, з якою Джульєтта п’є снодійне зілля, що запропонував їй чернець Лоренцо,— береться вона і за кинджал, тому що знала: коханий наклав на себе руки, бо переконався у її смерті. Розділити з ним його долю — у цьому вбачала Джульєтта свій обов’язок. Дівчина гине, тільки-но зазнавши щастя кохання, про яке мріяла і яке виплекала у своєму серці. Без Ромео життя втрачає смисл, бо двічі кохати неможливо…  
 
Кохання Ромео і Джульєтти — нестримне, чисте й героїчне — триває лише декілька днів і протистоїть давнім поглядам і відносинам середньовічної закляклості, під владою якої перебувають Капулетті й Монтеккі. Це справжній бій за вільне життя й права людини. Трагічна загибель дітей примирила нарешті ворогуючі родини, але якою ціною! 

Своєю смертю закохані немовби купують перемогу нового життєвого принципу — принципу миру, дружби, кохання. Горе втрати примушує Монтеккі і Капулетті зрозуміти, що безглуздою ворожнечею вони знищили власне майбутнє. У загибелі закоханих народжується нова істина: людські почуття святіші й значніші за вікові станові забобони. Так було й так буде завжди, доки живе людина.

"Немає повісті сумнішої  на світі, ніж повість про  Ромео і Джульєтту", - стверджує  наприкінці п'єси Шекспір. Але  цей сум - світлий, а трагедія  в цілому - оптимістична. Обставини  не знищили кохання, не роз'єднали  Ромео і Джульєтту. Мораль кохання - а кохання завжди символізувало саме життя - приходить у світ і утверджує нові цінності, нехай навіть настільки дорогою ціною, дарує надію на краще. Попри все, життя перемагає смерть, а любов - ненависть.

 

 

___________________________за  сонетами Фр. Петрарки

Одним із неперевершених зразків  любовної лірики є сонети великого італійського поета Відродження  Франческо Петрарки. Майже сім  століть відділяють нас від його збірки з такою звучною назвою "Канцоньєре". Але через віки бентежить нашу уяву це незвичайне кохання. Предмет закоханості, ні, обожнювання поета — заміжня жінка, вони бачаться випадково, здалеку — на вулиці, у храмі. Мабуть, вони не перекинулися й словом. Мабуть, вона й не знає про його кохання. Мабуть, вона, мати одинадцяти дітей, рано змарніла, але для нього була прекраснішою. 

Петрарці належить найщиріша  й найпоетичніша лірична сповідь  про кохання, пронесене крізь  усе життя:  
 
Як не любов, то що це бути може?  
А як любов, то що таке вона? 

 
Ці рядки одного із сонетів, мабуть, найбільш інтригуючі у світовій ліриці. Уже понад шість століть читачі прагнуть здобути власну розгадку високого почуття Петрарки. У цьому сонеті відбилося сум'яття душі поета, ліричний конфлікт поета із самим собою. Таким було кохання Франческо Петрарки до земної жінки Лаури. 

До сьогодні дуже мало відомо про справжню Лауру, яка надихала поета на створення одухотворених  віршів. Можна сказати, що Лаура —  це майже легендарна постать.

Юний Петрарка вперше побачив  Лауру, яка ще була майже дитиною, під час богослужіння в церкві. Тоді він і закохався. Поет не дає  подробиць про зовнішність Лаури, проте інколи звертає увагу читача на чорні очі, тонкий стан і світле волосся коханої. І хоча дівчина  не відповіла поетові взаємністю, Петрарка пояснює це високою її доброчинністю  й потайки, у глибині душі, схвалює. 

Поезія Франческо Петрарки — своєрідний щоденник переживань і почуттів. В описі краси Лаури, за канонами ренесанської лірики, переважають порівняння з квітами, перлинами, зірками тощо. Це нібито робить красуню схожою на всіх інших ліричних героїнь того часу, але водночас приховано індивідуалізує її через складні смислові відтінки багатьох епітетів. 

У своїх сонетах Петрарка стверджує гуманістичний ідеал. Любов до земного життя й кохання  до земної жінки не є гріховним  — ось пафос його інтимної лірики. 

Лаура померла в розквіті свого молодого життя під час  епідемії чуми. Поет, змертвілий від  горя, шукав зустрічі з Лаурою хоча б у мріях та снах. Цікаво, що Петрарка сподівався в особі коханої знайти собі підтримку на шляху до спасіння душі та вічного життя. 

До останніх хвилин свого  життя Петрарка залишався вірним пам'яті Лаури. Світлому образу коханої  дівчини присвячено близько дев'яноста сонетів, які ввійшли в "Книгу  пісень". Оспівуючи прекрасні  почуття, великий італійський поет-гуманіст кожним своїм рядком стверджує, що справжнє кохання в житті людини буває  тільки один раз. 

Мабуть, скільки існує  на світі любов, стільки люди намагаються  знайти слова, щоб висловити свої почуття про те, "що движить  сонце і світила".