Символіка драматургії Спиридона Черкасенка

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Реферат на тему:

 

 

«Символіка драматургії  Спиридона Черкасенка»

 

ПЛАН

 

Вступ

1. Драматургія Спиридона Черкасенка

Висновки

Список літератури

 

 

ВСТУП

 

Творча  спадщина  Спиридона  Черкасенка  лише  останнім  часом  стає  відомою  широкому  колу  читачів,  оскільки  у  Радянському  Союзі його  твори  були  фактично  під  забороною.  Сьогодні  вивчення  творчої спадщини  С. Черкасенка  стало можливим.

 Творча спадщина Черкасенка  складається із ліричних, прозових  і драматичних творів. Найпоширенішими  мотивами у творах Черкасенка  є соціальні:  він  змальовує   життя  шахтарів,  осмислює  події  жовтневої революції  1917  року  тощо. Але  наявні  у  спадку письменника  й   твори іншої  тематики:  інтимна   та  пейзажна  лірика,  драми,  у  яких  постають загальнолюдські  філософські проблеми та ін. Предметом  нашої уваги загалом є драматичні  твори Черкасенка, найперше  ті,  що  написані  ним  до  еміграції,  оскільки,  на  думку дослідників   творчості  цього  письменника,  саме  у  цих  творах виявляються   тенденції  неоромантизму,  який  входить  до  кола  наукових  зацікавлень.  Усього  ж  Черкасенком   написано  близько 40 драматичних  творів.

 

 

Драматургія Спиридона Черкасенка

 

Спиридон Черкасенко був  всестороннім літератором, тому уже  з перших кроків в літературі він  попробував писати і п'єси-драми. І  згодом, таки, драматургія стала  улюбленим літературним заняттям Черкасенка. Він створив свій поетичний театр, яким намагався утвердити новий напрям сценічного мистецтва: поєднати досягнення традиційного українського побутового етнографічного театру з новими пошуками в цьому жанрі. Можливості побутово-реалістичної драми на початку XX століття були вже вичерпані, тому молодше покоління драматургів — Леся Українка, Олександр Олесь, Володимир Винниченко, Спиридон Черкасенко — почали орієнтуватися на європейську неоромантичну або символістську драму. Звичайно, Черкасенко не поривав зв'язків із старим театром, тому, поряд із типово символістськими драмами, він — автор соціально-побутових п'єс. Водночас, він багато уваги приділяв драматургійній обробці чужих сюжетів, скооперувавшись з театральною трупою Миколи Садовського.

Перші його драматичні спроби припадають на 1908 рік — ескіз  «Жах», етюд «Повинен», які стали  відлуння буремних подій 1905–1907 pоків, вони відтворюють революційні настрої  в робітничому й селянському  середовищі. Твори ці належать до типово символістської драматургії, тут діють  образи-символи, особисте тут підпорядковане громадському, а події 1905–1907 pоків трактуються  автором, як сувора необхідність у боротьбі зі світом несправедливості. Однією з  кращих, а відтак і популярних, серед  ранніх драматичних творів Черкасенка стала п'єса «Хуртовина».

Драма «Земля» (1913) стала помітною подією в українському театральному житті, в ній відображено погляди народників та ідеалізація селянства. І з тих пір, Спиридон Черкасенко постав, в очах інтелігенції, непересічним драматургом, підкоривши їх своєю п'єсою «Казка старого млина» (1913).

Новою драматичною віхою  для Черкасенка стали часи революційних віхол 1917–1919 років. На хвилі патріотизму  та народного пробудження, Спиридон Черкасенко звернувся до схожих історичних часів, саме історичних фактів, якими  рясніла українська історія. Так  постала навідоміша його трагедія —  «Про що тирса шелестіла…» видана в 1918 pоці, і на її титулі — присвята «велетневі рідної сцени Миколі Садовському». Ця п'єса написана віршованою мовою, містить чимало пісень, і своєю  популярністю завдячує музиці Кирила Стеценка, створеній для цієї п'єси. Того ж таки 1918 року з'явилися друком п'єси: «Страшна помста. Драматична казка  на 5 картин» і «Чорна Рада. Картина  козацького життя XVII ст.». Перша виявилася  оригінальною переробкою однойменного твору Миколи Гоголя (на відміну  від оригіналу Черкасенко закцентував  увагу на побутово-історичному драматизмі без помпезних баталій). Друга  п'єса — також сценічна версія роману «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша. Обидві ці драми, не набули широкого розголосу, але чітко характеризують авторську  персоніфікацію подій історичного  минулого та тогочасся, своїми творами, Спиридон Черкасенко ніби передрік (роком-двома  раніше) майбутні історичні події  в українському середовищі. Саме в  цих кількох п'єсах (частково передбачивши недалеке майбутнє для своїх однодумців та прибічників) Спиридон Черкасенко проявив  свій талан та глибоке знання суспільних реалій тогочасся і зумів їх перекласти на літературну основу — як застереження для нащадків.

Зачинаючи з 20-х років, почалася еміграційна епоха педагога-літератора, і коли ж Спиридон Черкасенко змирився з долею вигнанця, відновив свої літературні нахили. Створивши п'єси  «Вечірній гість» (1924), «Сміх» (1924), «Лісові  чари» (1924), «Бідний Лесько» (1926), «Лібуша  в таборі» (1925), «Хай живе життя» (1930), «Вигадливий бурсак» (1937), «До світла, до волі» (1937) — вони були адресовані, здебільшого, дитячо-юнацькій аудиторії, маючи пригодницький сюжет і  привабливих героїв. Адже в цей  час автор дуже плідно працював і  на педагогічній ниві й, бачачи перспективу української молоді на західних теренах України, автор своїми творчими поривами підтримував їх прагнення пізнання української історії та духу (адже в ті часи дуже популярними серед молоді й дітей були театральні постановки, відтак самодіяльні театральні колективи були чи не в кожному селі, а то й не одна така трупа).

З часом, коли Спиридон Черкасенко освоївся в українському еміграційному  колі (беручи участь в політичних та суспільних рухах українства) —  він знову навернувся до історичної ретроспективи в драматургії. Так, наприкінці 20-х — на початку 30-х  років Черкасенко звернувся до історичної драми, зокрема — «Коли народ  мовчить» (1927), «Северин Наливайко» (1928), «Ціна крові» (1930), «Еспанський кабальєро  Дон Хуан і Розіта» (1931).

Апофеозом історичного драматизму, в задумі Спиридона Черкасенка, мала стати історична трилогія, задум  якої він тривалий час виношував  та нарікши її назвою «Степ». І ось  уже, у вересні 1928 року, він завершив роботу над першою її частиною —  історичною драмою «Северин Наливайко» (надрукована — 1934 року); потім була друга частина трилогії — «Богдан  Хмель», та вона так і залишилася неопублікованою; а ось про написання  третьої частини достеменних  свідчень так і немає. Художньо-фактичним  матеріалом для драми «Северин Наливайко» стала розвідка Пантелеймона Куліша про походеньки народного месника  Северина Наливайка, подана в «Почини  лихоліття ляцького і перві козацькі бучі» (1865) та його «староруська драма» «Цар Наливай» (надрукована 1900 року). Черкасенко лише відштовхнувся від Кулішевого матеріалу, створивши цілком самобутній твір, показавши козацтво відважним  лицарством, що виборює волю й незалежність України.

Останніми п'єсами Спиридона  Черкасенка стали історичні драми  «Коли народ мовчить» (1933) і «Вельможна пані Кочубеїха» (1936) присвячені добі гетьманування  Івана Мазепи, тут відтворено стосунки старого гетьмана з Мотрею Кочубеївною  і його намагання визволити Україну  з-під російського ярма. Ці завершальні «драми ідей», яскраво розкривали талан автора у відображенні історичної достовірністі, часового реквізиту, тоді ж як, автор ще й дбає про динамізм сюжету, сценічний рух, прозорість ідеї — щоб стало зрозуміло тамтешньому українському середовищу. Саме таке образно-стильове, жанрове й тематичне багатство, поетика й проблематика творів Спиридона Черкасенка яскраво віддзеркалюють ідейно-художні пошуки української драматургії першої половини XX століття. А сам, Спиридон Черкасенко, впевнено заявив про себе як драматург. На сьогодні відомо близько 50-ти його драматичних творів: трагедій, драм, комедій, одноактівок, скетчів, етюдів, створених в традиції народної творчості.

П'єси Спиридона Черкасенка ставились не тільки в народних театрах, але і в таких відомих, як театр  М. Садовського, Кийдрам, Перший народний театр імені Т. Шевченка, театр  імені Франка. А Перший український  зразковий театр у Харкові  відкрив сезон 1919 року постановкою  трагедії С. Черкасенка «Про що тирса  шелестіла…» (режисер Л. Сабінін). В  репертуарі Катеринославської пересувної драматичної трупи агітпрому  особливим успіхом протягом січня  — червня 1920 року користувалась  його драма «Повинен» (режисер М. Гальченко). Тогож року цю драму показав  і Український драматичний театр  імені Франка у Вінниці (режисер  Гнат Юра). П'єси Черкасенка ставили  такі режисери, як М. Садовський , І. Мар'яненко , С. Сабінін , І. Сагатовський , А. Ратміров , М. Тінський , В. Василько, Й. Сірий, і  інші. В його виставах грали зірки  української сцени: М. Садовський , М. Заньковецька, Г. Затиркевич-Карпинська, Л.Ліпицька, Г. Борисоглібська, І. Мар'яненко, С. Паньківський, К. Рубчакова , Л. Курбас, Л. Хуторна, О. Корольчук, А. Бучма, В. Василько, О. Сердюк, Н. Ужвій. 

 

ВИСНОВКИ

 

 Охоплюючи поглядом  зроблене С.Черкасенком протягом неповних чотирьох десяткiв рокiв, можна лише подивуватись його працьовитостi, заповзятостi i практично невичерпнiй творчiй енергiї. Прийшовши в драматургiю на зламi естетичних епох, вiн, щиро перейнявшись iдеєю"європеїзацiї" нацiонального мистецтва, намагався внести свiй посильний вклад у процес оновлення художнього мислення, що виявилось у наполегливому i цiлеспрямованому розсуваннi естетико-стильових обрiїв.

Бодай побiжне знайомство з його драматургiчним доробком переконує, що проникнення в авторський задум неможливе без врахування трансцедентного, не зумовленого повсякденним досвiдом, осягнення розглядуваних явищ i проблем. Пiдносячись над поточним моментом iсторiї, С.Черкасенко, як i кожен справжнiй митець, гостро вiдчував її рух на значних часових вiдстанях i намагався зазирнути у "пiдтекст" подiй, вловити зв''язки мiж рiзнопланними i вiддаленими одне вiд одного у часi i просторi явищами, щоб зображаючи життя, вiдтворити поряд з безпосередньовiдчутними його ознаками i явица "потенцiйної дійсності.

Художнiй свiт, створений  С.Черкасенком, попри всi розбіжності iдейно-художнiх завдань, яким вiдповiдають його окремi твори, вiдзначається, насамперед, наявнiстю певного iндивiдуального начала i водночас є свiдченням плiдностi прагнень спростувати мiф про "генетичну"обмеженiсть нацiональної драматургії.

Символи в Черкасенка – не декорації, не штрихове окреслення ситуацій. Навпаки, все зовнішнє виписано детально і традиційно. Символи – це визначення конфлікту.

Таким чином, уважне прочитання творчостi Черкасенка, його поглядiв на театр i його практичної дiяльностi в театрi в координатах нацiонального культурного процесу першої третини столiття дозволяє не тiльки бiльш повно окреслити "портретне" наповнення цiєї неоднозначної бурхливої мистецької доби, а й чiткiше висвiтлює проблему становленняв нацiональнiй естетико-культурнiй парадигмi такого примiтного всеєвропейського явища, як модернiзм.

 

Список літератури

1. Вороний М. Поезії, переклади, критика, публіцистика. Київ: Наукова думка, 1996. (Драма живих символів (с.248-255); В путах брехні (с.255-270); Театральне мистецтво і український театр (с.270-356).
2. Дем’янівська Л. Художні пошуки в українській драматургії початку ХХ ст. (символічна драма С.Черкасенка і О.Олеся)//Українська література. Матеріали І конгресу Міжнародної асоціації україністів. Київ: Обереги, 1995. – с. 133-151.
3. Малютіна М. П. Полілог-очікування у ранній драматургії Спиридона Черкасенка // Наукові записки. Сер. Філологічні науки: літературознавство. Кіровоград, 2003. — Вип. 50. — 188–194.