Романтична мандрівка: розкодування метафори подорожі в літературі епохи романтизму

     «Література маскує наше життя», а метафора в  свою чергу є повітрям для літератури. Романтики за своєю ідеологією прагнуть дізнатися більше того, що криється за зовнішнім, на їх думку, щоб побачити істинне потрібно заглибитися, потрібно відкрити внутрішній світ, потрібно відправитися у подорож. І щоб осягнути те саме глибинне, внутрішнє, романтик не стоїть на місці, він постійно рухається, адже лише рухаючись можна пізнати  істинне, безкінечне, те до чого так  прагне романтик.

     Практика  кожної подорожі пов’язана з дискурсом, він виступає ніби певним атрибутом  концепту подорожі. Як зазначав один з  авторів «подорожувати і мовчати  про це – не лише протиприродно, а й безглуздо, більш того - неможливо». І справді герої запропонованих для аналізу творів оповідають про  свої мандрівки, тим самим ніби проводять  і себе і читача колом певних подій, іноді і навіть всього життя, зупиняючись  на певних яскравих подіях, роблячи  акценти, принципи існування, засади духовності. Дискурс робить подорож більш  впорядкованою, осмисленою, і головне  переносить траєкторію руху подорожі з кола на спіраль, тобто герой  подорожує, щоб повернутися, і ще раз пройти ту саму подорож  але  вже в усній чи письмовій формі.

     В запропонованих для аналізу творах, як у новелах Готторна, так і у Мелвіла, подорож є рухом без фінальної точки, рух при якому навіть кінець шляху є початком чогось нового, нових історій та почуттів, нових відкриттів в своєму внутрішньому світі. Наприклад в кінці «Веранди» Мелвіла герой говорить: «Но каждую ночь,  едва  опускается занавес, вслед  за темнотой  является истина. Вершины гор тонут в непроглядном  сумраке. Из конца в  конец меряю я шагами  палубу  своей  веранды,  преследуемый воспоминаниями  о  Марианне  и множеством других, столь же правдивых, историй».  Кінець подорожі героя до країни фей, не означає кінець його переконанням, навпаки герой пройшовши весь тяжкий шлях, дізнався, що вогник, який він так шукав є його власна веранда.  «Довольно! Больше я не пускаю  свой челн  к волшебной  стране фей, я не расстаюсь с верандой».

     Справжній романтик дивиться вдалину, і лише рухаючись  в далину, в глибину, заглиблюючись  в себе, в подорож можна побачити істинне.

       Подорож ілюструється  як спосіб  виявлення більш складної природи  ,а ніж простий розподіл на  зовнішні та внутрішні мандрівки,  які в свою чергу відповідають  руху у просторі і у часі.  В більшості творів в кінці  залишається певний вільний, незавершений  простір, за межею реального,  видимого, твори, особливо Готторна, уникають своєї завершеності, подорож в них закінчується, але відкривається інший простір, простір нових роздумів, подій, переконань.

     Доктрина  пуританства мала значний вплив  на розвиток літератури, особливо, на мою  думку це можна побачити у новелах  Готторна, оповіді новел, наприклад «Візит до завідувача погодою» або «Зібрання знавця», не прив’язані до конкретного часу, тобто часопростір можна вважати трансцендентним. Нам точно не відомо чи переказує герой минулі події, чи навпаки майбутні. Герої виступають в образі людини – пуританина, яку розглядали як первісно благородну істоту, створену за подобою Бога, щоб правити Божою землею, але трагічно зіпсовану та зведену до стану гріхопадіння. Казковість, чарівність персонажів новел, таких як Весна, Дід Мороз , тисячі казкових експонатів, яких один з героїв новел зустрічає в музеї, вимальовує нам певний ореол ірреальності, вигаданості. Але романтики пояснюють це тим, що саме християнське життя наповнене казковими, ірреальними подіями, що і має відтінки ідеології пуритан. І справді, всі герої Готторна шукають смисл сутності життя, вони самі, не прагнучи того на початку, шукають Бога, вони здатні осягнути цілісність Я-Бог-Світ.

     Герої цих новел відправляються у подорожі, бо вони прагнуть до просвітлення та знань, а лише на довгому шляху, в даному випадку чарівному, ірреальному  знаходиться їх джерело, джерело знань та переконань.  Людина може досягти істини лише шляхом очистки власного серця від зла, образ, та ін., лише тоді вона відкриє Бога, знайде вихід, світло, вогник.

     Інтуїція  в новелах Готторна підштовхує героїв до вирішення питанб про принципи власного пізнання. Наприклад герой новели «Зібрання знавця», коли йому пропонують випити чашу задля свого безсмертя, вагаючись довгий час відповідає : «Слишком долгая жизнь на земле духовно омертвляет. Искра вышнего огня гаснет в материальном чувственном мире. В нас есть частица небес и в урочный срок надо вернуть ее небесной отчизне. Иначе она сгинет и сгинет. . . . .Бессмертие порождает смерть заслоненную призрачной жизнью…». Таким чином подорож привела героя до розгадки, до відповіді на його запитання, до усвідомлення смислу життя, що так притаманно романтикам.

     На  відміну від епохи Просвітництва, коли на поверхні лежало зовнішнє, герої  під час подорожі прагнули в основному  до самосвідомості, мав місце концепт  індивідуалізму, герої просвітницьких подорожей, теж переписували свої подорожі, але їх ніби то лозунгом було те, що вони мали пізнати, але не мусили цього  робити. В той час як герої романтики  під час подорожі прагнуть пізнати  абсолют, і подорож є їх знаряддям  для цього. Герої романтики постійно відкривають внутрішній світ, йдуть  за бажанням, і часто не реалізовують його, але це для них не є поразкою, адже вони розуміють, що всього того, що вони так яро прагнуть не можна  реалізувати, адже людина має дуже мало часу, людина не володіє вічністю. Часто  під кінець подорожі герой-романтик не доходить до мрії, не може її задовольнити, тоді він обирає інший шлях, нову подорож, але з кожної з них він виносить певний смисл, він стає обізнанішим.

     Наприклад, Каїн, герой твору Байрона, повертаючись зі своєї мандрівки стає, володіє  знаннями більшими ніж у Люцифера та Бога, Каїна, можна вважати романтиком, адже він йде проти батька, він  прагне більшого, він шукає свій власний «абсолют», і відправляється на пошуки. 

     Природа…  герой-романтик знає, що істину можна  пізнати в єдності з природою, природа є відображенням внутрішнього, є засобом для усвідомлення зовнішнього, слугує засобом пізнання світу. Для  героя «Веранди» Мелвіла, природа є невід’ємною частиною пізнання зовнішнього світу, частиною цього світу, він порівнює пагорби з картинною галереєю, аргументуючи це тим, що «мармурові зали холмів це ніби картини в галереї, які з місяця в місяць, з року в рік тьмяніють та знову оновлюються». А веранда в його випадку є місцем, де б він міг знайти затишок, де б він міг насолоджуватися природою. Герой говорить: «Почитание красоты сходно с набожностью: ведь нельзя  поклоняться прекрасному на бегу - для этого необходимы душевное спокойствие и сосредоточенность, а в наши дни вдобавок еще и уютное кресло». Та додає: «без веранды, равно как и без церковной скамьи, не обойтись».

     Отже, герої-романтики даних творів, відкривали для себе, що істина відкривається  лише тоді, коли зливаєшся в єдине  ціле з оточуючим світом. Фантастичне  потрібне герою, не як простір для  втечі від реальності, а як засіб, пізнання прихованого сенсу буття, і знаходить він його під час  подорожі, що отожнюється з процесом самопізнання, і частіш за все знаходить у простих речах. Знайти цей сенс зможе лише людина, яка відкрита для життя, людина яка знайшла в собі Бога, єдність. Таким чином, підводячи підсумки, я зауважу, що саме подорож, усвідомлюється не просто як пошук незнаного, а саме як спосіб самопізнання індивіда, що так важливо для героя- романтика.