Автор: Пользователь скрыл имя, 29 Августа 2012 в 05:41, реферат
Ж. Руссо і Г. С. Сковорода дотримувалися думки, що справжня релігія - це релігія серця, вони були прихильниками «релігії почуття». Розгляд деяких творів видатних письменників, порівняння поглядів щодо релігії серця.
«Релігія серця» Ж. - Ж. Руссо і Г. С. Сковороди
Наше серце часто є більш надійним керівником душевних вчинків та рішень, ніж глибоко обміркована стратегія поведінки…
Можливо, саме в серці лежить релігійна свідомість, тому бути віруючим для людини – природно.
На мою думку, релігія серця відкриває почуття, даровані нам Богом. Це пошук Бога в серці людини.
На думку Г. Сковороди, серце є осереддям людського у людині, воно є органом самопізнання і тією силою, що проводить людину шляхом самовдосконалення.
Ж. – Ж. Руссо: «Я відчуваю, отже, існую».
Шістнадцятирічний Руссо, мандруючи східною Францією, Швейцарією, Савойєю, що входила тоді до складу Королівства Сардинії, зустрівся з католицьким священиком Понвером і під його впливом відмовився від кальвінізму - релігії своїх дідів і батьків.
Ж. - Ж. Руссо говорив, що справжня релігія - це релігія серця. Він заперечував офіційну релігію і був прихильником «релігії почуття», вважаючи, що кожна людина вільна вірити по - своєму. За його словами, «все добре, що виходить з рук творця всесвіту, народжується в руках людини». Заперечуючи церковне вчення про створення природи Богом, він водночас визнавав існування Бога, безсмертної душі.
Перше з природних прав людини, заявив він, - свобода. Отже, «релігія серця» - це усвідомлений вибір людини.
У романі "Юлія, або Нова Елоїза" уперше на межі 60-х і 70-х років XVII століття пролунало щире слово про нездоланну могутність вільної любові, що не знає стану ворожнечі і лицемірства. Вчинки Юлії - це настрій серця і душі, і тільки це керує її діями, думками і почуттями. Успіх книги був безприкладним.
У 1762 році був надрукований роман-трактат «Еміль, або про виховання», де
Руссо зазначав, що років до 17-18 юнакові не слід говорити про релігію взагалі. Але він був переконаний, що Еміль сам прийде поступово до пізнання божественого початку. В основу виховання, за Ж.-Ж.Руссо, повинен лягати принцип слідування за вказівками природи. Лише шляхом виховання можна перебудувати світ. Влада й багатство створили нерівність, людина втратила свободу і стала зіпсованою, а зіпсоване суспільство сприяє створенню зіпсованих людей. Тому дитину слід виховувати поза феодальним суспільством, відповідно з природою.
Ця праця викликала велике незадоволення серед королівської влади і духовенства. Книга була спалена на одному з паризьких майданів, а Ж.-Ж.Руссо змушений був тікати спочатку в Женеву, а потім в Берн і, нарешті, в Англію.
В своїх працях «Міркування про походження і причини нерівності між людьми», «Про суспільний договір, або Принципи політичного права» та інші, Руссо гостро критикував феодально - абсолютистський лад, закликав до боротьби проти деспотизму. Ідеалізуючи первісне суспільство, Руссо протиставляв сучасний йому суспільний лад щасливому життю в так званому «природному стані», коли всі люди були, на його думку, рівними й вільними.
«Розум може помилятися, почуття — ніколи», — цей вислів Ж.-Ж. Руссо можна вважати загальним філософським та естетичним кредо сентименталізму. [1, с.112-120]
Суспільно-політичні погляди Руссо справили вплив на Г.Сковороду.
Кожний є тим, чиє серце в нім.
У кого свиняче серце, той свиня.
У кого левине, той лев...
Усе своє життя присвятив Григорій Сковорода пошуку і знаходженню світла духу, пошукам істини. Народившись у бідній родині, він стає одним з найдосвідченіших людей свого часу, мислителем, письменником, педагогом та музикантом, знавцем античності і середньовіччя.
Етичні проповіді Сковороди мали релігійну форму, пов’язані з пошуками релігії «любви и добродетели».
Відмовляючись від бажання влаштуватися в житті, Сковорода остаточно переносить своє життя у внутрішні виміри, стає мандрівником – перелітним птахом.
Посох мандруючого – це глибокий символ його духу. Він брав Біблію, флейту і відправлявся усе далі і далі. Сіра свита, чоботи про всяк випадок і кілька підшивок робіт – ось з чого складалося все його майно. Безперервна мандрівка стала єдиною справою його життя, вираженням його релігійності. Вона стала добровільним подвигом зречення від тих звичайних умов життя, що є перешкодою для внутрішнього життя духу.
«Релігія серця» Г. Сковороди – це неповторний зв’язок з Богом, що полягає через самопізнання і веде людину до щастя - стану незалежності та душевного спокою.
Сковорода вчив, що «всяка праця благословенна Богом», а розподіл місць коло Бога називав непростимим гріхом. Московське православ'я і взагалі все московське духовенство було нетерпимим до всього чужинецького як єретичного, «неправославного». Сковорода навчав, що найбільше й фактично єдине завдання філософії — шукати правду і прагнути до неї. Але в умовах людського життя ця ціль недосяжна, і щастя людини полягає саме в тому, що вона все мусить шукати правди. До цієї мети можна йти різними шляхами, і тому нетерпимість до тих, хто інакше думає, не знаходить виправдання. Так само й релігійна нетерпимість не знаходить виправдання, бо вічна правда проявляється на цьому світі в різних формах. Будучи у ставленні до себе самого цілковито безкомпромісним і осягнувши внаслідок цього повну гармонію між своєю наукою та своїм життям, Сковорода був надзвичайно лагідний і оглядний у ставленні до інших.
Кожна людина має право на щастя. Вона має бути "повна щастя" і в тому щасті, у його повноті, – у повноті життєвого вдоволення і розвитку своїх сил і здібностей, – вона рівна всім іншим. У тому щасті, – в його всенаціональній чи всесуспільній спільноті, – люди є рівні.
Г. Сковорода був переконаний, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» – Бога. Центром цього складного процесу є серце – духовна субстанція, джерело життєдіяльності, яке він ототожнює з Богом.
Властиві всім людям пошуки щастя привели Сковороду до розуміння, що дійсне блаженство людини не в погоні за минаючими благами зовнішнього світу, а в пізнанні себе, знаходженні божественної мудрості й у "спорідненій праці". Необхідною умовою досягнення щастя за Г. Сковородою є дотримання цього принципу - «спорідненої праці». Саме споріднена праця дає людині впевненість, відчуття душевного спокою, гармонізує відносини людини з Всесвітом Щастя він вбачав у чистоті сердечній. Ця філософія набула визнання й популярності у Європі. [4, с. 16-28]
Через індивідуально неповторний зв’язок з Богом кожна людина відрізняється від інших за своєю внутрішньою природою. Ідея рівності має
сенс з огляду на створення достатніх передумов кожному реалізувати свій
потяг до «сродного» життя. Своєрідність виявів Бога у кожній людині визначає людей та їх різні долі. Відповідність життя людини моральному ідеалові, що обґрунтовував Г. С. Сковорода, визначається не тільки властивостями, що є «сродними» для людини, а тим, наскільки вона виявиться здатною збагнути ці властивості та перебудувати своє життя відповідно до них. Принцип цей, насамперед, передбачає виокремлення його від принципу пізнання, що реалізується у процесі наукового дослідження навколишнього світу. Отже, наукове пізнання світу має сенс, з огляду на кінцеву мету – осягнення людиною Бога, хіба що тим, що воно дає змогу побачити у світі відбиття вищої реальності, пізнати яку законами науки, втім, неможливо.
шлях самопізнання відрізняється від пізнання світу не лише об’єктом. Істотно, що мета самопізнання, з погляду Сковороди, взагалі не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий процес, що концентрує в людині енергію саморозвитку.
Сковорода був уродженим педагогом. Єдине звання, яке він виконував у житті, яке любив і для якого жив. Але його вчення, що на цілі століття випереджувало його сучасників, неминуче доводило до конфлікту із шкільною владою.
Той, хто пізнав себе (тобто образ Бога у своїй душі), хто відрікся від егоїстичної власної волі, хто зробив себе провідником волі Божественної, стає Сином Божим – Вічною Людиною не підвладною ні гріху, ні стражданню, людиною, у якої совість, як чистий кришталь.
«Світ ловив мене, але не впіймав»…
Увесь це час світ ловив Сковороду. Йому пропонували і високі світські посади і духовну кар’єру. Але він залишався вірний своїм принципам, відстоював свою особисту волю й індивідуальність, не піддаючись спокусам світу. Григорій Сковорода мав величезний вплив на своїх сучасників і на дальше українське громадянство, і то не тільки своєю етичною наукою, а головним чином своїм життям, в якому слово ніколи не розходилося з ділом: його вчення було в повній згоді з його життям.
Невважаючи на те, що творів Сковороди не друкувалося, вони ширилися через переписування.
Ідеї Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, життєву силу і значення для сучасності.
Ці вислови Григорія Сковороди стали афоризмами і якнайкраще розкривають «релігію серця»:
...Без ядра горiх нiщо, так само, як i людина без серця.
...Бути щасливим – це значить пiзнати, знайти самого себе.
...Де серце повне вагань, там огида i нудьга.
...Духовна зброя сильніша за тілесну.
...I мудрий часто спотикається.
...Коли любиш неправду, ненавидиш свою душу.
...Любов виникає з любовi; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю.
...Любов ... є джерело всього життя...
...Насiння лихих справ – лихi думки.
...Не за обличчя судiть, а за серце.
...Не любить серце, не бачачи краси.
...Не може не блудити нога твоя, коли блудить серце.
...Не тiло, а душа є людиною.
...Подiбне до подiбного веде Бог.
...Природа
є першопочаткова всьому
...Серце тодi насичується, коли освiчується.
...Чисте серце перебуває в любовi, а любов залишається в ньому ж.
...Чи може
щось ширше розлитися, як
Список використаних джерел
Информация о работе «Релігія серця» Ж. - Ж. Руссо і Г. С. Сковороди