Проблеми періодизації української мови

Міністерство  освіти і науки України

   Національний  педагогічний університет імені  М.П. Драгоманова 
 
 
 

   РЕФЕРАТ

   З дисципліни : Історична граматика

   На  тему: «Проблеми періодизації української  мови» 
 
 
 
 
 
 
 
 

   Київ, 2011 

   Хронологія  історії української мови, що її викладено нижче, поєднує два  підходи: історичний (розвиток української  мови у рамках тих держав, де нею  послуговувалися) та «джерельний» (кожному  періоду притаманні певні джерела, з яких можна зробити висновок про різні зміни насамперед у  фонетиці мови, за Ю. Шевельовим).

   З точки зору функціонування української  мови в державах, які існували на українських землях, можна виділити такі періоди:

• Період від ІІІ тис. до н. е. до сер. XIV ст.: виділення української мови з праслов'янської, мови Русі
• Період від сер. XIV ст. до Люблінської унії 1569 р.: Велике князівство Литовське, Молдавське князівство, Польське королівство
• Період від Люблінської унії 1569 р. до Андрусівського перемир'я 1667 р.: Річ Посполита
• Період від Андрусівського перемир'я 1667 р. до кін. XVIII ст.: Велике князівство Московське (Царство Російське) та Російська імперія
• Формування літературної мови на народній основі — від кін. XVIII до поч. XX ст.: Російська імперія, Австрійська імперія / Австро-Угорщина
• Українська мова у XX ст.: Російська імперія та Австро-Угорщина, Українська Народня Республіка, Самостійна Кубанська Народна Республіка, Українська Держава, Західноукраїнська Народна Республіка, Карпатська Україна, УНР (радянська) / УСРР / УРСР
• Українська мова в незалежній Україні

   «Джерельний»  підхід Ю. Шевельова виділяє такі періоди:

• протоукраїнський період VІІ-ХІ ст. — немає джерел, написаних носіями мови на території України, використовуються інструменти зіставної лінгвістики
• давньоукраїнський період ХІ-ХІV ст. — представлений досить значною кількістю писемних пам'яток, які написані не українською, а церковнослов'янською мовою, досліджуються окремі елементи української фонології в іншомовних текстах
• ранньосередньоукраїнський період ХV—ХVI ст. — основною проблемою є відмежування пам'яток і рис української мови від білоруських
• середньоукраїнський період середина ХVI — перші роки ХVIІІ ст. — писемна мова виступає з одного боку як особливий різновид церковнослов'янської мови, з іншого боку як особливий, дуже перероблений різновид розмовної мови
• пізньосередньоукраїнський період ХVIІІ ст. — писемні джерела часто фіксують мішанину української та російської мов у різних пропорціях
• сучасний період від останніх років ХVIII ст. до сьогодні — використання української мови в художній літературі та всіх інших жанрах[1]. .

   Неможливо оминути увагою той факт, що у часовому просторі існує незліченна кількість гіпотез щодо теми, яка нас цікавить.

   У процесі дослідження ґенези української мови важливе значення має вивчення періодизацій різноманітних учених-славістів.

   Почнемо з праць О. Шахматова, який виділяв:

   1)   спільноруський, або праруський  період, що існував від виділення  східних слов'ян із праслов'янської  мови до кінця VIII — початку ІХ ст.;

   2)   давньоруський, що тривав упродовж  ХІ–ХІІ (чи навіть у перші десятиліття  ХІІІ ст.), коли витворилися основні  особливості східнослов'янських  мов [2].

   На  думку А. Кримського, С. Кульбакіна та П. Бузука, між праслов'янською та українською мовою існувала спільносхіднослов'янська мовна єдність, але вже в ХІ ст. українська мова мала виразні особливості.

   Леонід Булаховський не давав чіткої періодизації, але на основі його праць можна сказати, що він визнавав:

   1)  період східнослов'янської єдності, яка сформувалася переважно в ІХ–Х ст.;

   2)    процес розпаду колишньої східнослов'янської єдності і виділення з неї говірок — попередників української мови «за станом нинішніх даних, не може бути схарактеризований переконливо, повно і точно». Певний час, імовірно ще навіть у ХІІІ ст., попередники українських та білоруських говірок становили відносну щільність .

   О. Горбач нещодавно запропонував свою періодизацію з двома етапами:

   А. Етапи виникнення української мови серед інших слов'янських:

   1)   праіндоєвропейська доба (2000 р. до н. е.?);

   2)   балтослов'янська доба (1500–1300 рр. до н. е.?);

   3)   праслов'янська доба (1300 р. до н. е. — 500/800 рр. н. е.):

   а)  старший період порівняно небагатьох змін (до 200/300 рр. н. е.);

   б)  молодший період більших змін (200/300 — 800 рр. н. е.) [палаталізацій, вокалізму];

   в)  протосхіднослов'янська доба (500/800 — 900/1000 рр. н. е.) [деназалізація носових голосних, повноголосся].

   Б. Виникнення української мови в її двох діалектах — південно-західний і північно-східний — з їхніми системами (ХІ/ХІІ–ХV ст.) [після занепаду ъ та ь: дифтонгізація — на північно-східному ареалі, звуження — на південно-західному — о, е в нових закритих складах; вплив наголосу на вимову голосних; зміни в системі приголосних] [3].

   Г. П. Півторак вважає, що процес становлення східнослов'янських мов не був синхронним. Найраніше він розпочався з української мови через те, що майже вся територія України була прабатьківщиною слов'ян. Увібравши в себе значну частину праслов'янської мовної спадщини, протоукраїн-ські діалекти впродовж VІ-ІХ ст. розвивалися, виявляючи чимало специфічних, або українсько-білоруських діалектних рис і менше російських особливостей. Цей процес тривав і в епоху Київської Русі. Рубежем, від якого є вагомі підстави вважати українську мову самостійною, згідно з теорією Г. Півторака, є ХІ–ХІІ ст., коли остаточно оформлюється своєрідність фонетичної системи української мови [4].

   За  розвитком основних фонологічних змін Ю. О. Карпенко періодизує історію української мови:

   1)   праслов'янська мова (кінець ІІ тисячоліття до н. е.) [закон наростаючої звучності, зокрема поява носових голосних, складотворних р, л; перехідні палаталізації задньоязикових];

   2)   спільна мова східних і південних слов'ян (ІІ ст. до н. е. — ІV ст. н. е.);

   3)   спільносхіднослов'янська мова (ІV–Х ст.) — антська мова (ІV–VІІ ст.), давньоруська (VІІІ–Х ст.) [повноголосся, перехід початкового je>o, де-назалізація носових голосних];

   4)   давньоукраїнська мова (ХІ–ХІV ст.);

   5)   староукраїнська мова (ХV–ХVІІІ ст.) [завершення у більшості говорів о, е > і в нових закритих складах, опозиції глухих-дзвінких, твердих-м'яких, приголосних як основних прикмет фонологічної системи];

   6)   нова українська мова (ХІХ–ХХ ст.) [зміни орфоепічного рівня, взаємодія орфоепії та орфографії] [5].

   В. Німчук пропонує періодизацію історії української мови як лінгвальної системи (системи систем):  праслов'янська мова з протосхіднослов'ян-ськими діалектами в її складі;  давньоруськоукраїнська мова (ХІ–ХІІІ ст.); середньоукраїнська мова, або середньоукраї-норуська мова (ХІV/ХV — кінець ХVІІ ст.): рання середньоукраїнська мова (ХІV/ХV — перша половина ХVІ ст.);пізня середньоукраїнська мова (друга половина ХVІ — кінець ХVІІ ст.);  новоукраїнська мова (від кінця ХVІІ ст.).

   За  Шахматовим, малоруська мова походить із «спільноруської прамови», з якої походять й інші руські мови: північно-великоруська, південно-великоруська та білоруська. Але, зважаючи на історичне минуле народу — носія малоруської мови, її слід вважати чимось окремим від інших руських мов, бо немає жодних вказівок на спільні з ними мовні та фонетичні явища. Причини такого відособлення малоруської мови слід шукати в дещо специфічному процесі розселення слов'ян.

   Шахматов був переконаний, що у слов'янських народів існувала не одна, як вважалося раніше, а дві прабатьківщини. Першою прабатьківщиною академік вважав не загальноприйняту версію про басейн Вісли й Дніпра, а басейн Західної Двіни. Сусідство слов'ян із готами з південного заходу спричинило наявність готських елементів у слов'янських, балтійських, фінських мовах.

   Теорія  авторитетного академіка Шахматова перетворилася на своєрідний міф, що багато років не вимагав наукових підтверджень. Але дослідження Олексія Олександровича створили міцне підґрунтя для формування сучасних поглядів на ґене-зу української мови.

   Поміж різноманітних концепцій суттєво  виокремлюється одна, яка є несхожою на інші, новою і, можна навіть сказати, революційною в українській лінгвістиці. Це гіпотеза Олександра Царука. Науковець на основі аналізу вже відомих та нових історичних, археологічних, етнографічних, антропологічних та лінгвістичних фактів заперечує традиційну тріалістичну дистрибуцію слов'янських мов і пропонує дуалістичний розподіл (на антську і словенську підгрупи); по-новому осмислює місце і значення української мови серед інших слов'янських. Лінгвіст зазначає, що на основі послідовного зіставлення історичних, археологічних даних можна визначити ті давні прамови, які будуть вихідними для проведення генеалогічної дистрибуції. Це такі мови: праслов'янська, словенська й антська. Після поглиблення диференціації праслов'янського ареалу, на думку вченого, слов'янство розподілилося на дві великі групи: словенську й антську. До антської підгрупи науковець зараховує антську прамову, українську, білоруську, польську, чеську, словацьку, хорватську, верхньолужицьку. До словенської підгрупи — словенську прамову, старослов'янську мову, російську, болгарську, македонську, сербську, нижньолужицьку, кашубський і словінський діалекти польської мови, словенську. О. Царук вважає, що дві, за традиційною класифікацією, «східнослов'янські» мови — українська й російська — на початку давнього періоду свого самостійного розвитку були двома найвіддаленішими слов'янськими мовами, які найбільш яскраво відображали у своїй структурі специфічні риси двох різних мовних підгруп [6].