Функціональні стилі української мови

   Стиль (від латин. Stilus – паличка для письма). Стиль літературної мови – різновид мови (її функціональна підсистема), що характеризується відбором таких засобів із багатоманітних мовних ресурсів, які найліпше відповідають завданням спілкування між людьми в даних умовах. Це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Д. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це власне слова на власному місці.

   Кожний стиль має:

1) сферу поширення  і вживання (коло мовців);

2) функціональне  призначення (регулювання стосунків,  повідомлення, вплив, спілкування  тощо);

3) характерні  ознаки (форма та спосіб викладу);

4) система мовних  засобів і стилістичних норм (лексику,  фразеологію, граматичні форми,  типи речень тощо).

   Ці складові  конкретизують, оберігають, певною, мірою обмежують, унормовують  кожний стиль і роблять його  досить стійким різновидом літературної  мови. Оскільки стилістична норма  є частиною літературної, вони  не забезпечує останню, а лише  використовує слова чи форми  в певному стилі чи з певним  стилістичним значенням. 

   Термін “стиль мовлення” слід розглядати як спосіб функціонування певних мовних явищ. Розрізнення стилів залежить безпосередньо від основних функцій мови – спілкування, повідомлення і діяння. впливу.

   Високорозвинута сучасна літературна українська мова має розгалужену системі стилів, серед яких: розмовний, художній, науковий, публіцистичний, епістолярний, офіційно-діловий та конфесійний.

   Для виділення  стилів мовлення важливе значення  мають форми мови – усна  й писемна, розмовна і книжна. Усі стилі мають усну й писемну  форми, хоча усна форма більш  притаманні розмовному стилю,  а інша – переважно писемна.  Оскільки останні сформувалися  в книжній основі їх називають  книжними.

   Структура  текстів різних стилів неоднакова, якщо для розмовного стилю  характерний діалог (полілог) то для інших – переважно монолог.

   Відрізняються  стилі мовлення й багатьма  іншими ознаками. Але спільним  для них є те, що вони –  різновиди однієї мови, представляють  усе багатство їх виражальних  засобів і виконують важливі  функції в житті суспільства  – забезпечують спілкування в  різних його сферах і галузях. 

   У межах кожного функціонального стилю сформувалися свої різновиди – підстилі – для точнішого й доцільнішого відображення певних видів спілкування та вирішення конкретних завдань.

   Поряд  із функціональними стилями, ураховуючи  характер експресивності мовних  елементів, виділяються також  урочистий, офіційний, фамільярний,  інтимно-ласкавий, гумористичний, сатиричний  та ін.

   Розмовний стиль

   Основна функція: спілкування, обмін думками, судженнями, оцінками, почуттями; з’ясування виробничих і побутових стосунків.

   Обставини мовлення: повсякденне спілкування у невимушеній обстановці в побуті, сім’ї, на виробництві.

   Сфера вживання: побут людей, щоденні бесіди в сім’ї, на роботі.

   Загальні ознаки: невимушеність, жвавість бесіди, вільність чи відносна вільність у виборі слів і виразів, вияв ставлення автора до співрозмовника і до сказаного; використання несловесних засобів (логічних наголосів, тембру, пауз, інтонації); використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка); емоційність реакції.

   Мовні особливості: усна (рідше писемна) форма мовлення; емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми); розмовно-побутові слова  і форми, просторічні (замазура, мастак, телепень, що ти верзеш), зменшено-пестливі слова (річечка, сонечко, тихесенький), дієслова раптової дії (грюк, стриб), діалектизми і жаргонізми (вагани, кендюх, барахло, шняга), фразеологізми й фольклоризми; заміна термінів розмовними словами (електропоїзд – електричка, бетонна дорога – бетонка); звертання; питальні, спонукальні, окличні речення; діалогічна (іноді полілогічна) форма тексту; тип мовлення – розповідь. 

  Розмовний стиль поділяється на два підстилі:

• розмовно-побутовий;
• розмовно-офіційний.

   Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією – їх відчуває і спонтанно обирає кожен мовець.

   Науковий стиль

   Основна функція: повідомлення, з’ясування, доказ наукових теорій, явищ, знань, обґрунтування гіпотез, класифікація й систематизація знань, роз’яснення явищ, збудження інтелекту читача для їх осмислення.

   Обставини мовлення: наукова інформація, що доводиться до різних верств суспільства.

   Сфера вживання: наукові праці, підручники, науково-популярні журнали.

   Загальні ознаки: логічність, чіткість, точність, послідовність і доказовість викладу; ясність (понятійність) і предметність тлумачень; узагальненість понять і явищ; об’єктивний аналіз; докладні висновки.

   Мовні особливості: спеціальні терміни (цитологія, мембрана, епітеліальна тканина, еритроцити); наявність схем, таблиць, графіків тощо; оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами (вакуум, шлак, ценз); складні речення; відсутність односкладних і неповних речень; ускладнення зворотами, однорідними членами речення; залучення цитат і посилань на першоджерела; монологічна форма викладу.

   Науковому стилю притаманна чітка композиція структури тексту (послідовний поділ на розділи, частини, пункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації).

   Окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників, у тексті наукового стилю наявні дієслівні форми, частіше безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу, що констатують певні явища й факти; значну роль відіграють дієприслівникові та дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмети та явища.

   Науковий стиль характеризується широким використанням термінології як загальної, так і спеціальної. Термін (від латинського – межа, границя) – це спеціальне слово чи словосполучення, яке вживається для точного найменування поняття з якої-небудь галузі знань. Термін означає не лише те чи інше поняття, але й базується на визначенні (дефініції) поняття. Терміни різноманітні за структурою (терміни-слова, терміни-словосполучення), за походженням (більшість з латинськими та грецькими коренями) і утворенням (традиційним є утворення термінів шляхом переносу назви загальновживаного поняття на спеціальне за схожістю ознак, наприклад: діалектні кулак, карман, балда).

   Термінологічна лексика має класифікацію (технічна, біологічна, фізична, економічна тощо). Існують і правила вживання термінів у діловому мовленні (вимоги до вживання термінів див. у лекції “Лексика ділового мовлення”).

   Літературні слова-терміни часто мають діалектні відповідники. Наприклад: ботанічні: люцерка – люцерна; васильок – волошка синя;  горчак – гірчак степовий звичайний;  чортополох – будяк акантовидний;  тисячолисник – деревій звичайний;  земляна груша - топінамбур;  в’юнок – берізка польова; зоологічні: атагас – старший чабан;   бордюк – шлунок тварини; бутра - нутрощі тварини; важка – котна вівця; валух – кастрований баран; кізяк – послід тварини тощо.

   Слід пам’ятати, що вживання діалектних слів-термінів  у тексті документа, мова якого повинна бути бездоганною, недопустиме; в усному мовленні діалектні слова-терміни можуть бути наявними за умови доцільного й свідомого їх використання; знання діалектних слів-термінів та їх літературних відповідників сприятиме піднесенню культури мовлення майбутніх спеціалістів і допоможе порозумітися під час спілкування з місцевим населенням.

   Науковий стиль унаслідок різнорідності галузей науки та освіти складається з таких підстилів:

1. Власне науковий (монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, повідомлення, курсова й дипломна роботи, реферат, тези), який своєю чергою поділяється на науково-технічні та науково-гуманітарні тексти.

2. Науково-популярний – застосовується для дохідливого, доступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців, із використанням у неспеціальних часописах і книгах засобів художнього та публіцистичного стилів.

3. Науково-навчальний – наявний у підручниках, лекціях, бесідах для доступного, логічного й образного викладу й не виключає використання елементів емоційності. 

   Публіцистичний стиль

   Основна функція: активний вплив на читача чи слухача, спонукання його до діяльності; пропаганда, агітація.

   Обставини мовлення: передача інформації з метою пропаганди певних ідей; громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

   Сфера вживання: газетні й журнальні статті, репортажі, інтерв’ю, виступи по радіо, телебаченню, на зборах, мітингах.

   Загальні ознаки: пропагандистський характер, точність, логічність доказів, урочистість, піднесеність, офіційність, експресивність; доступність мови й формулювань; полемічність викладу.

   Мовні особливості. Писемна й усна форми мовлення. Влучні, афористичні, інтригуючі заголовки. Суспільно-політичні слова (демократичний, екологія, фракція, партія), емоційно-забарвлені слова і вирази, газетні штампи (честь і слав, посланці народу), експресивні сталі словосполучення (інтелектуальний потенціал, рекордний рубіж), перифрази (чорне золото – вугілля, голубі магістралі – річки, легені планети – ліси), уживання в переносному значенні наукових, спортивних, музичних, військових та інших термінів (президентський старт, парламентський хор тощо). Речення різної структури.  Монологічна (рідше діалогічна) форма тексту. Типи мовлення – розповідь, опис, роздум.

   Публіцистичний стиль за жанрами, мовними особливостями та способами подачі інформації поділяється на такі підстилі:

1. Стиль засобів масової інформації (часописи, листівки, радіо, телебачення тощо).

2.  Художньо-публіцистичний стиль (памфлети, фейлетони, політичні доповіді, нариси тощо).

3.  Есе (короткі нариси вишуканої форми).

4. Науково-публіцистичний стиль (літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо).

       Художній стиль

   Художній стиль можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскільки письменники органічно вплітають ті чи інші стилі до своїх творів для надання їм більшої переконливості й достовірності в зображенні подій.

   Окрім інформаційної функції, цей стиль покликаний виконувати й естетичну – впливати засобами художнього слова через систему образів на розум, почуття та волю читачів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

   Основна функція: вплив на читача чи слухача.

 Обставини  мовлення: змалювання, зображення предметів,  явищ, передача почуттів, збудження  уяви.

  Сфера вживання: проза, драматургія, поезія.

  Загальні ознаки: образність, виразність, емоційність, конкретність змісту.

  Мовні особливості. Писемна (рідше усна) форма мовлення. Усе багатство мовних засобів. Образно-художня лексика. Слова з переносним значенням. Епітети, метафори, порівняння. Монологічна (рідше діалогічна) форма тексту.

   За родами й жанрами літератури художній стиль поділяється на підстилі, які мають свої особливості мовної організації тексту:

1.Епічні (прозові: епопея, казка, роман, повість, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис).

2.Ліричні (поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма).

3. Драматичні (драма, трагедія, комедія, мелодрама, водевіль).

4.Комбіновані (ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка).

   Офіційно-діловий стиль

   Офіційно-діловий стиль – функціональний різновид мови, який слугує для спілкування в державно-політичному, громадському й економічному житті, законодавстві, у сфері управління адміністративно-господарською діяльністю. Належить до виразно-об’єктивних стилів. Вирізняється найвищою мірою книжності.