Фразеологія мови та територіальні діалекти

                     З метою політичного тиску на Україну активно використовуються застарілі, ще радянського походження, статистичні дані про національний склад населення України, — тоді коли демографічні дослідження останніх років засвідчують сталу тенденцію до зростання кількості осіб, що ідентифікують себе як українці.  Ось що говорить нам соціологія (нижче наводжу дані постійного моніторингу, що його проводить Інститут соціології НАН України).

                     Українську мову на початку 2000 року назвали рідною 63,8 % громадян, російську — 35,1 %. Причому вісім років тому цифри були майже ті ж самі — 62 % і 35 %. Тільки українською мовою сьогодні розмовляють в родинах 39,1 % громадян (1992 року таких було на два відсотки менше). Зате різко збільшилося — на сім відсотків — уже за роки незалежності число тих, хто розмовляє в родині тільки російською мовою (таких сьогодні 36 %). Відповідно зменшилося число тих, хто вживає в родині, залежно від обставин, обидві мови (таких сьогодні 24,8 %). Причому число тільки російськомовних особливо зросло в східних регіонах (на Донбасі — до 81% з 71% 1992 року). Ось вам і "насильницька українізація", про яку кричать нам деякі політики!

            Окремо зазначу: це — цифри про мову в родині. На роботі українською користуються ще менше. А в бізнесових структурах не користуються практично зовсім.

Ще фатальнішою  є інша тенденція. Число тих, хто  говорить українською, зменшується з віком. Якщо серед старших людей, тих, кому 59 і більше років, тільки українською говорять 45,6 %, а тільки російською — 29,9 %, то серед молоді, тих, кому сьогодні менше 22 років, цифри дзеркально протилежні: тільки українською говорять 29,9 %, тільки російською — 47,4 %.

Дуже різкими  залишаються і регіональні відмінності. Якщо в західному                          регіоні тільки україномовними є 86,6 % громадян, а тільки російськомовними — 2,8 %, то на Донбасі тільки україномовних 5,5 %, тільки російськомовних — 81 %.

         Такі цифри несуть загрозу самому подальшому існуванню України як єдиної і незалежної держави. Проте досі вони не викликали майже ніякої реакції у владних коридорах (де робочою мовою так само є російська).

          Для України проблема української мови залишається чисто ідеологічним питанням. Ті, хто віддає перевагу українській мові, найчастіше прагнуть обмежувати російську, ніж реально вирішувати проблему.

                   Це хибний та небезпечний шлях. Проблема української мови не сприймається, на жаль, в Україні як проблема культурної політики. І те що відбулося, приміром, з обов'язковим українським дублюванням фільмів – лише чергова демонстрація цієї проблеми.

Цікаво, що за повного  розвалу української кінематографії, кошти вкладаються в обов’язкове дублювання чужих фільмів українською мовою. Причому переважно тих фільмів, мова яких зрозуміла кожному мешканцеві України без дублювання. І все це заради виключно політичних спекуляцій.

Не можу утриматися та не послатися на правові норми, які поки що існують в державі. 24 грудня 2007 року Конституційний Суд України визнає, що іноземні фільми перед розповсюдженням в Україні в обов'язковому порядку повинні бути дубльовані або озвучені чи субтитровані державною мовою.

                     Це ж підтверджується й вимогами закону про кінематографію. Не довго думаючи, та намагаючись вислужитися перед президентом, Міністерство культури своїм наказом забороняє пускати в прокат іноземні фільми не дубльовані українською. Не звертаючи уваги на те, що і рішення КС і чинний закон хоча б надають вибір: або титрування, або озвучення, або дубляж.

           Що маємо в результаті? Невдоволення російськомовних глядачів, неякісний дубляж українською через брак акторів та студій для дубляжу, різкий спад відвідувачів в кінотеатрах, відсутність в прокаті артхаусних, інтелектуальних фільмів…чергове насильство над людиною, що мешкає в Україні.

Держава не повинна  нікого примушувати, держава може і  повинна створити умови, за яких стане  вигідним і престижним показ фільмів  українською.

                  Зробити це можна кількома шляхами:

• по-перше, зменшенням податків для дистриб'юторів та власників кінотеатрів,
• по-друге, покриттям бюджетним коштом витрат на дубляж українською мовою;                        
• по-третє створенням додаткових економічних умов для заохочення виробництва українських фільмів.

           Перелік таких заходів можна побачити в багатьох, успішних, з точки зору розвитку кіно індустрії європейських країнах: Польщі, Угорщині, Німеччині, Франції тощо.

         Питання статусу української мови в Україні дуже часто є абсолютно незрозумілим для європейських чи американських аналітиків, котрі досліджують ситуацію на пострадянському просторі.

                   І ось чому: більше за третину держав Європи мають державні мови, назва яких не співпадає з назвою основної національності. В Азії подібна ситуація в половині держав. Навіть у Африці, лише Ефіопія, Сомалі і Сейшельські острови є винятком із цього правила.

Ірландці з їхніми традиціями національної самосвідомості, вихованими в тривалій боротьбі за незалежність, в переважній більшості  говорять англійською. Ірландська мова, якою володіють близько 3% жителів країни, використовується, так би мовити, чисто символічно.

                   Автор навіть не згадує Бельгію, Швейцарію, Канаду...Такими є наслідки    глобалізації! Адже в світі із 6800 мов, які використовуються, лише близько сотні є офіційними мовами суверенних держав.

            Виходячи з положень статті 11 Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, Україна зобов'язується лояльно відноситися до незалежних ЗМІ і сприяти регулярному виходу радіо- і телепрограм на регіональних мовах.

                      Є важлива тріада, кожна із складових якої суттєво впливає на людську свідомість і формування суспільства, – це мова, релігія і земля. І від того, як вирішуються проблеми, пов’язані з ними, залежить майбутнє держави.

Україна йде шляхом політики популізму. Адже мова політики та мовна політика – це різні речі. Усі, без винятку, політичні сили повинні звикнути прислухатися до народу.

             Уже давно, пересічні громадяни Україні демонструють модель адекватної, про-європейської мовної політики. Нормальною ситуацією в Україні вважається вільний перехід з мови на мову десятки і сотні разів на день.

             Українець — це людина, що володіє двома слов'янськими мовами. У цьому наша перевага перед Росією, де значна частина росіян говорить тільки на одній мові. Адже навіть з точки зору культурного розвитку, ситуація двомовності є більш привабливою.А ті, хто зараз насильно вичавлюють російську з українського суспільства, мають усвідомлювати свою відповідальність перед наступним поколінням. Адже вони позбавляють його можливості насолоджуватися українсько-російською культурною спадщиною мовою оригіналу.

            Що ж до вимог надати російській мові статус другої державної, то варто б спочатку спрогнозувати наслідки. На мій погляд, позиції російської мови це мало змінить, оскільки не зайнятого нею простору майже не лишилося, зате на другий день зникнуть українські декорації нашої держави — вивіски, реклама, офіційні документи українською мовою. Воно то картина стане «прозорішою», але жаль розлучатися з ілюзією, що живемо в українській державі. На мій погляд, про державний статус російської мови в Україні варто буде говорити тоді, коли українська досягне фактичної, а не формальної рівності з нею — в Україні таки. У зв’язку з цим постає питання про плутанину, а часом і демагогію навколо «національних меншин» в Україні. Під цю категорію підводяться зовсім різні національні групи, — як ті, які справді є субдомінантними і за долю культури і мови яких маємо нести відповідальність ми, українці, так і та вельми умовна національна меншина, яка насправді домінує у мовній сфері завдяки позиціям, здобутим у результаті жорстокої русифікації України в Російській імперії і в СРСР. Якщо дивитися правді в очі, то сьогодні в Україні найбільш загроженою національною меншиною, яка потребує захисту, є українськомовні українці. Цього не можуть зрозуміти в європейських організаціях, що здійснюють свій тиск на Україну і в мовній справі. І тим українським політикам, які полюбили казеннокоштну дорогу в Страсбург чи Венецію, як колись їхні предки в Москву і Санкт-Петербург, чи не краще було б свої зв’язки використати не для політичних інтриг, а для роз’яснення західним колегам своєрідності української ситуації, яка не завжди вкладається в ті стереотипи, що нам механічно нав’язують.

Звичайно, це не знімає з  української держави обов’язку  піклуватися про мови національних меншин, особливо малих національних груп. До задоволення їхніх мовно-культурних потреб ще далеко, — за винятком хіба тих меншин, які мають досвід самоорганізації  і підтримку з боку держав походження (угорці, поляки, молдавани і румуни, євреї). Набагато гірша ситуація у тюркомовних груп, у греків Приазов’я, гагаузів, а найтяжча — у кримських татар, реальний мовно-культурний статус яких зовсім не відповідає їхній ролі корінного народу, конституційному статусові кримськотатарської мови як однієї з трьох державних у Криму.

            І все-таки треба підкреслити: ключем до цілковитої нормалізації мовної ситуації в Україні є емансипація української мови. Коли вона  функціонуватиме як мова повноправного державного народу, задовольнятиме всі потреби суспільного життя, — її «визнають» і ігноранти, як принципові, так і ситуаційні, її поважатимуть і свої, і чужі, а головне — зникнуть непорозуміння, зникне напруження, бо все стане на свої природні місця.

                     Майже сто років тому Михайло Грушевський сказав: «Якщо ми, українці, хочемо, щоб нас поважали інші народи, то треба нарешті почати з поваги до самих себе».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                   

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                                                          Висновок

 

         Українська мова формувалася тисячоліттями. Її основні елементи були започатковані ще в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. У VІ ― VІІ ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про що засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення Київської держави українська мова опанувала великі простори центрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі. Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VІІ ст. до н.е. ― ІІ ст. н.е., і вторгнення готів на південь України в ІІІ ― ІV ст., й існування могутньої гунської імперії в ІV ― V ст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VІ ― VІІІ ст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовж VІІІ ― Х ст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен. В неї привнесли щось своє не тільки старослов’янська і польська мови, але й  російська. Не можна відокремитись від культурної спадщини великої держави, складовою частиною якої довгі роки була Україна. Та спадщина є надбанням і українців, бо творилася спільно нашими предками протягом багатьох століть.

Історично склалося, що російська мова має сильніші позиції, ніж українська. Остання існувала й була заборонена водночас. І навіть українські письменники добровільно відмовлялися від неї, переходячи на російську, тому що це надавало їм можливість донести свої творіння до ширшої читацької аудиторії.

           Скажімо, Тарас Шевченко написав багато своїх творінь російською, був підтриманий російським меценатом з Санкт-Петербургу. Утім, це не перешкодило йому бути великим українським класиком. Адже якщо письменник писав російською, від того він не переставав бути українським письменником. Гоголь тому яскравий приклад.

У першій половині XIX століття становлення української  культури ще тільки починалося, тому творчість  Гоголя могла існувати тільки в рамках "спільноруської" культури. Тому навіть в філології цей різновид культури, визначається як "спільноруська культура на українській основі" і розглядається як надбання одночасно і російської і української культури та літератури.

І на це не можна  закривати очі, бо це історія, а її забуття чи перекручування для сучасної "політичної доцільності" — злочин.

Цивілізована двомовність  в державі — це, насамперед, НЕНАСИЛЬСТВО у мовній сфері. Натомість, це вимагає  створення умов для вивчення державної  мови, державної підтримки україномовного продукту видавництв або кінокомпаній. Але не придушення податками російськомовного.

Це контроль та сприяння чистій українській мові на державних  телевізійних каналах, замість "викручування рук" та ультиматумів комерційним.

Але Україна обрала шлях насильницьких заходів в  мовному питанні і спонукає до життя страшного гібрида, ім’я якому – суржик, що згодом просто проковтне саму українську мову.

           Як на мене, українська має бути мовою державних установ. Проте, дуже важливо заохочувати держслужбовців на сході країни до вивчення української, а на заході — до використання, в разі потреби, російської.

Головне – це повага до будь-якої мови та її носіїв! Держава  Україна, а точніше її керманичі, мають зрозуміти, що окрім державних установ, в інших сферах буття впровадженню української слід тільки сприяти, а не нав’язувати наказами та санкціями.

         Не розв'яжемо мовної проблеми, поки не змінимо до неї ставлення — ставимося як до об’єкту права, а не закону.

 

 

Використана література

 

1. Масенко Л. Мова і політика. – К., 1999;

2. Зубков М. Українська мова: Універсальний довідник.− 3-тє вид., випр. й доп. – Х.: ВД «ШКОЛА», 2006. – 496 с.