Феномен кольору та його відображення в мові

ФЕНОМЕН КОЛЬОРУ  ТА ЙОГО ВІДОБРАЖЕННЯ В МОВІ

 
 
Феномен кольору цікавив людство  з давніх давен. Люди намагалися пояснити це явище, з’ясувати його дію на мозок та психіку. Спроби розробити  теорію кольору сягають ще часів  Платона. Колір є психологічним, емоційним, культурним аспектом, і за його допомогою в художній літературі передається емоційний стан людини, її позитивні та негативні риси характеру, різні соціальні та культурні явища, а також менталітет того чи іншого народу.  
Колір – об’єкт вивчення багатьох дисциплін, іноді дуже далеких від лінгвістики: психофізики, психофізіології, психології сприйняття, оптики, анатомії ока, колориметрії, світлотехніки, теорії фотографії, поліграфії, хімії барвників тощо. Вже цей перелік знаменує практичну значимість проблематики, пов’язаної з кольором, що зростає з появою нових засобів його відтворення і нових способів використання. Колір вважається психологічно-емоційно-культурним явищем, за допомогою якого передається емоційний та ментальний стан людини, її риси характеру, соціальні та культурні аспекти життя народу.  
Широкими були не тільки області застосування кольору, а й наукові його дослідження. Завдяки цьому нам відомо багато про колір з фізики та оптики, а також фізіології і теорії сприйняття. Тому не випадково, що при вивченні кольору в лінгвістиці вчені звертаються до понять і термінів, запозичених з інших наук (наприклад, колірна гама, колірний спектр або континуум, фокусні точки, контрастність, насиченість). При дослідженні кольороназв у мовознавстві вчені обов’язково повинні спиратися на відомості про феномен кольору, отримані з суміжних дисциплін, а також дані про його джерела, його поширення і значення в тих чи інших галузях культури, мистецтва і промисловості, про особливості використання колірних характеристик різних об’єктів у різних сферах людського буття.  
Особливістю групи слів на позначення кольору є те, що на відміну від інших об’єднань слів, вони мають безпосереднє співвідношення з екстралінгвістичної реальністю – колірним спектром [2, с. 16].  
Якщо розглядати колір з точки зору фізичного підходу, то визначення кольору у фізиці (згідно світловій теорії Ньютона) зводиться до того, що кожен колір представляє собою світлову хвилю, що має певну довжину. Таким чином, колір – це світловий потік, який при перетині з поверхнею будь-якого об’єкта заломлюється або розкладається на безліч відтінків, складових колірного спектра, кожен з яких відрізняється своєю довжиною хвилі [4, с. 125].  
У фізиці прийнято виділяти три основні кольори – жовтий, синій і червоний. Вони являють собою найпростіші неподільні кольори і теоретично можуть, з одного боку, складати всі інші кольори в природі, але, з іншого боку, можуть при змішуванні у певній пропорції давати безбарвність, тобто сірий колір.  
Кольори з погляду їхньої фізичної природи поділяються на ахроматичні, або безбарвні (чорний, білий, сірий) та хроматичні, або зафарбовані (червоний, жовтий, оранжевий, зелений, синій, голубий, фіолетовий). Ахроматичні кольори різняться ступенем світлості, хроматичні – світлістю, насиченістю і тоном.  
Фізіологічний або нейрофізіологічний підхід йде корінням у фізичний підхід і тісно пов’язаний як з ним, так і з фізіологією і нейрофізіологією людини – будовою його мозку і зорових органів. У рамках цього підходу колір теж розуміється як світловий потік, який у вигляді світлового променя, перетинаючись з сітківкою ока і кришталиком, що працює як призма, розкладається на певну колірну гаму і фокусується в різних зонах кори головного мозку. Вважається, що в корі головного мозку є чотири колірних зони, які нейрофізіологічно запрограмовані. Це зони червоного, жовтого, зеленого і синього кольорів, тобто будь-яка людина з самого народження здатна сприймати і розрізняти ці кольори [3, с. 94].  
У рамках фізіологічного підходу прийнято говорити про те, що колір характеризується трьома параметричними характеристиками, це – тон, яскравість і насиченість, які людина розрізняє при дії світлової хвилі певної довжини на зорові рецептори, які і викликають відчуття кольору [7, с. 40].  
Психологія тлумачить кольорові відчуття як одну із специфічних реакцій ока та мозку на кольорові частотні коливання. Кольорові моделі, які створюють права та ліва півкуля мозку, не збігаються: 1) права півкуля від природи орієнтована та довгохвильову частину спектра (червоний) та видає кольорову картину, пов’язану з чуттєвим сприйняттям; 2) ліва півкуля орієнтована на середньохвильову частину спектра (синій) та видає кольорову картину, пов’язану з понятійним комплексом. У цьому полягає парадокс кольору: колір містить в собі можливості логічного та чуттєво-образного шляхів пізнання світу [5, с. 127]. Ця характеристика кольорів важлива для розуміння семантики кольороназв у мові, оскільки колір тоді можна розглядати як перехід невербального (чуттєво-образного) мислення на рівень вербального, словесного. Окрім цього, колір пов’язаний з емоціями людини. Кожен колір має своє місце в кольоровому просторі людини, і кожен колір викликає чітко визначені емоції.  
Базою для вияву семантичних зв’язків між словами-назвами кольору є дослідження із психолінгвістики. Як зауважує Р. Фрумкіна, звичайні носії мови легко встановлюють тотожність між смислами кольороназв, і це «єдиний вид інформації, що може бути використаний дослідником, який не бажає залучати до опису наївної картини світу кольору власне тлумачення й лінгвістичну (або ж психологічну) рефлексію» [5, с. 51].  
Колір є предметом розгляду і в галузі філософії. У своїй роботі «Людське пізнання» Б. Рассел для чіткого визначення кольору пропонує ввести просторово-часовий аспект. Іншими словами, відмінність у відтінках кольорів, згідно з його точки зору, залежить від просторово-часового положення кольорової плями в полі спостереження. На його думку, не може бути двох ідентичних відтінків кольору, так як один і той же відтінок не може існувати в двох областях одного зорового поля з рівною мірою віддаленості від його центру.  
Колір відіграє важливу роль у становленні й розвитку культури. Вже на ранніх стадіях формування первісного суспільства він був засобом виділення і позначення найважливіших галузей людського досвіду, допомагає орієнтуватися в просторі й часі, є ефективним засобом регулювання відносин між людиною і предметним світом, між світом людей і світом релігійно-магічних та природних сил.  
Поняття про кольори знаходять відображення у словесних одиницях мови – у колоративах (кольороназвах, кольоролексемах, іменах кольору, хроматизмах, колірних прикметниках). Лінгвістичне осмислення мовної картини кольору базується на виявленні їх словесного багатства і розкритті їхньої внутрішньої форми, пізнанні різних семантичних перетворень і символізації, властивої для певного етносу.  
Проблема кольоропозначення залишається актуальною в сучасній лінгвістиці. Існує безліч різних підходів до дослідження найменувань кольору. Так, останні вивчалися за допомогою порівняльно-історичного, описового, синхронно-порівняльного методів і методу математичної лінгвістики. Об’єктами дослідження в області колоронімів є їх стилістичні функції, формування нових значень слів і словосполучень на основі колірних визначень, символіка кольору, системні відносини між лексичними одиницями кольору, способи вираження відтінків кольору в окремих мовах, переклад імен кольору з однієї мови на іншу. Також у сучасній лінгвістичній літературі велика увага приділяється аналізу особливостей вживання кольоропозначень в художніх текстах (у семасіологічному плані, з точки зору їх частотності та функціонування) і проблемам, пов’язаним зі специфікою окремих кольороназв (їх етимології, семантиці і тощо.).  
Багатство барв навколишнього світу своєрідно відображається в мові. Але не в усіх мовах існує однакова кількість назв на позначення кольору. Навіть деякі основні кольори спектра не завжди мають окремі назви.  
Лексико-тематична парадигма кольоролексем широка та спектрально багата. До неї входять як лексеми на позначення власне кольору, так і образно-стилістичні одиниці, що позначають асоціативну колірну ознаку [6, с. 42].  
За спостереженнями вчених, із розвитком і збагаченням людського досвіду відбувався розвиток і збагачення системи кольороназв. Можна назвати різні джерела її поповнення. В історії світової культури можна виділити кілька періодів, коли накопичення кольоропозначень відбувалося найбільш активно. Особливе місце займає при цьому період науково-технічної революції і подальшого розвитку промисловості, зокрема, ткацької і фарбувальної, коли створювалися безліч нових відтінків кольору невідомих і неможливих до того моменту, що, як результат, спричинило збагачення колірної термінології.  
Починаючи з XVI століття, активним джерелом розвитку кольоролексем стала література, особливо поезія, де створення різних поетичних образів вимагало нових найменувань, у тому числі і колірних. У ході подальшого розвитку художньої мови поступово збільшувалось багатство кольорових виразів, що позначають різні нюанси одного і того ж кольору. «Якщо уявити сам розвиток колоризму в літературі у вигляді графіка, то крива виявляється хвилеподібної, з великими падіннями і підйомами, та все ж неухильно прагне вгору; причому вищими точками підйому цієї кривої є епоха романтизму і особливо кінець XIX століття і початок XX століть» [3, с. 87]. Таким чином, досягнення в різних галузях діяльності людини у зазначений період відбилися в кількісному і якісному складі колоративної лексики різних мов.  
Одним із джерел збагачення української колоративної лексики є літературні запозичення з деяких мов. Відомо, що французька мова XVII століття «забезпечила» багато європейських мов словами культурного шару, що включають і терміни-кольори. Інша хвиля запозичень сталася наприкінці XIX століття у зв’язку з впливом французької моди на Європу; справила вплив на цей процес і торгівля зі Сходом, в результаті якої були запозичені імена кольору, утворені від назв масті коней. Так, наприклад, з тюркської мови в українську прийшли такі кольороназви, як чалий, чагравий, каур, з іранської – бурий, з монгольської – халюний [1, с. 41].  
Аспекти дослідження кольору у парадигмі мовознавчих наук різноманітні, але одним з найцікавіших є дослідження походження назв кольорів. Мовознавці (М. Чикало, В. Горобець та інші) стверджують, що українські пам’ятки писемності дуже нерівномірно засвідчують назви кольорів, оскільки їх використання зумовлене жанрово-стильовою специфікою літератури. Найчастіше вербальна колористика зустрічається у ділових документах: заяви про пограбування, перелік речей у заповітах тощо; багаті на колоративи також лікарські та господарські порадники, автори яких детально описували вигляд рослин чи інших складників рецептів; з погляду колористики вирізнялася література конфесійного характеру, оскільки особливості стилю вимагали небуденної лексики; рідше колористична лексика зустрічається у літописах, переважно лише для описів побутових реалій та природи.  
Найдавнішими є назви кольору, що втратили свою внутрішню форму. Білий, жовтий, зелений, сірий, чорний – це так звані первинні назви, які є спільним надбанням слов’янських мов і сягають корінням аж у праслов’янський мовний ґрунт. Давніми щодо походження є також назви рудий, синій, червоний, блакитний.  
Умотивовані назви кольорів – це слова пізнішого походження, що не втратили семантичних зв’язків з базовим словом і можуть легко замінюватися у певній мовній ситуації відповідними іменниковими порівняльними зворотами, напр.: васильковий, тобто кольору суцвіття васильків.  
Мова є дзеркалом культури, в ній відображається не лише реальний світ, який оточує людину, але і суспільна свідомість народу, національний характер, стиль життя, традиції, звичаї, світогляд, частиною якого, як одна із найдавніших лексичних систем, є колористика.  
Кольори і кольороназви існують у свідомості людей у вигляді чуттєвого образу кольору і лексичної одиниці. Кольоролексеми як носії інформації про навколишній світ є матеріалом для пізнавальних, психолінгвістичних, мовно-культурних та інших наукових досліджень.