Драматургія Владимира Винниченко

Драматургія В. Винниченко

Бурхлива епоха рубежа ХІХ й ХХ століть зумовлює особливе піднесення драматургії й театру в європейській культурі того часу. Вже тоді виникає термін “нова  драма”, засвідчуючи, що в цьому  роді літератури цілком виразні зміни, характерні для мистецького модернізму. Поняття драматичної дії суттєво розширюється, драматична дія не покривається сумою вчинків, інтригою, зовнішньою динамікою, її криють в собі чи виразно випромінюють думка, настрій, психологічний нюанс…

В. Винниченко, творча вдача якого вельми суголосна експериментальному духові доби, виявив себе блискучим новатором уже в своїх ранніх повістях та оповіданнях. На це звернули увагу Іван Франко  і Леся Українка – автори перших ґрунтовних літературознавчих розправ про творчість початківця. Серед модерних рис Винниченкового стилю вони спостерегли потяг письменника до видового й  родового синкретизму, вказали зокрема на специфічну роль елементів  драматизму в авторському епічному викладі. Епічний талант В.Винниченка швидко сягає нових граней. З 1911 року один за одним виходять його романи, які знаменують новий етап не лише в його власній творчості, а й в усій українській прозі. Дещо раніше, 1906 року з’являється друком перша п’єса автора “Дисгармонія”. Відтак епічна й драматична галузі творчості письменника тривалий час розвиваються паралельно, хоч у перегуці й взаємодоповнюваності. П’єси В.Винниченка тяжіють до багатогранності романів. Складні й незвичні за своєю жанрово-стильовою структурою, вони в найсуттєвіших рисах зберігають родову визначеність. Далеко не пориваючи з традиціями, зокрема й з традиціями нової драми, що вже склалася на той час в європейській літературі, Винниченко торує самобутній шлях у драматургії, самобутній і перспективний, навіть коли зважити на доробок таких його попередників як А.Стріндберг, М.Метерлінк, Г.Гауптман, А.Чехов, а в українській літературі – Леся Українка.

Очевидно, що нині ми вже не можемо сказати з такою категоричністю, як свого  часу сказав Гр. Костюк, що “Винниченко як майстер слова  абсолютно не вивчений”. Щодо драматургії, то слідом за театральними рецензіями і розвідками, присвяченими окремим п’єсам (до антракту в винниченкознавстві це зокрема статті А. Крушельницького, М.Вороного, Ю.Смолича, згодом Ю.Бойка-Блохіна, Л. Онишкевич-Залеської), починають з’являтися узагальнюючі праці. Маємо монографію Л.З.Мороз “Сто рівноцінних правд…”, праці Л. Дем’янівської, С. Михиди, інших дослідників.

В. Винниченко-митець — яскрава індивідуальність, у якій поєдналися найсуттєвіші риси перехідної доби — від критичного реалізму до модернізму. Важливе місце в усьому творчому доробку майстра посідає його драматургія, адже п'єси В. Винниченка зіграли дуже важливу роль у становленні українського театру. Винниченко-драматург усвідомлював, що український театр треба європеїзувати — надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію. Наскільки це вдалося, свідчить той факт, що його п'єси посіли провідне місце в репертуарах «Молодого театру» Леся Курбаса, стаціонарного українського театру М.Садовського та драматичного театру ім. І. Я. Франка. В останньому протягом 1920—1921 pp. йшли п'єси «Гріх», «Дисгармонія», «Великий Молох», «Панна Мара», «Співочі товариства». Твори драматурга були популярними не лише в тогочасній Україні, але й за її межами. Відомий літературознавець Г. Костюк зазначав, що з особливим успіхом у країнах західної Європи йшли драми Винниченка «Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Закон», «Брехня». їхня тематика, як і тематика інших творів письменника і драматурга, була цілком традиційною — дослідження людської особистості, морально-психологічне випробовування внутрішніх сил людини в боротьбі за утвердження свого «я». Але інтерпретація цих тем і морально-етичні проблеми, що поставали з творів Винниченка, були новаторством в українській літературі початку XX століття. Винниченкові п'єси руйнували канони сценічного дійства, які плекали романтично-сентиментальний і водевільно-розважальний український театр. Герої цих п'єс прагнули незалежності від будь-кого і будь-чого: юрби, моралі, приписів, умовностей. Вони прагнули бути «чесними з собою». Але, як зазначав сам Винниченко, ніхто з його героїв не був по-справжньому «чесним з собою», оскільки вони лише прагнули цього. Драми Володимира Винниченка — це стихія, бунт, виклик самому життю. Сміливістю тематики (свідомість та інстинкти, мораль і статеві проблеми, честь і зрада) драматург часто, на думку критики, виходив за межі дозволеного. Керуючись своїм відомим принципом «чесності з собою»,як і знаменитим висловом Шопенгауера: «Філософові, як і поетові, мораль не повинна закривати правди», автор піднімав завісу, проникав у найпотаємніші схови психології і проводив експерименти на людській душі. Героєм його п'єс став новий суспільний тип інтелігента, тло дії — двадцяте століття, з його соціальними конфліктами і моральними протиріччями. Але не слід думати, що пошуки «правди життя» і «нової моралі» — новація драматурга в європейській драматургії, тому що для творів будь-якого європейського письменника це було нормою. 
      Показовою в цьому плані є п'єса «Гріх». Головна героїня — революціонерка Марія Ляшківська вважає, що в сучасному їй світі нема такого поняття, як «гріх», що це пережитки «старого світу». Але протягом твору вона змушена змінити свою думку. «Маленький гріх» — зрада товаришів-революціонерів заради благородної мети — порятунку з ув'язнення коханого чоловіка призводить до несподіваних для неї наслідків: Марія потрапляє в залежність до слідчого, бо, боячись викриття, змушена виконувати всі його бажання, видавати по одному своїх товаришів, обманювати друзів і самого коханого, які розшукують зрадника. Усе це призводить до трагічної розв'язки: доведена до відчаю, усвідомлюючи, що коханий Іван не зрозуміє її зради і не пробачить їй, Марія накладає на себе руки, таким чином вдавшись до одного з найстрашніших християнських гріхів. Отже, протягом твору ми маємо можливість простежити весь «шлях» духовного руйнування особистості, замислитись над морально-філософськими проблемами драми, їх актуальністю для сьогодення.

Особливе місце серед  драматичних творів Володимира Винниченка належить драмі на чотири дії “Чорна Пантера і Білий Ведмідь”, - творові, в якому порушуються проблеми мистецтва в його співвідношенні з життям.

Герої твору – художник Корній Каневич (Білий Ведмідь), його невелика родина: дружина Рита – Чорна Пантера, мати, син – немовля і богемне оточення їх – “митці, їхні коханки й моделі”, - як сказано у ремарці.

Талановитий митець Каневич не утвердив себе поки ще належним чином; полотно, яке повинне засвідчити його талант, ще нестворене; тож і живе родина за кордоном, в Парижі, займаючи велике ательє, де батько пише картину для осіннього паризького Салону. Сім’я бере безпосередню участь у творчому процесі: Рита з малим Лесиком позує для полотна “Мадонна з немовлям”.

Серед богемного гармидеру, суперечок  про мистецтво й митців починає  вже з першої дії звучати тривожна нота: Лесик захворів, вся праця  Корнія під питанням.

Безтактна грубість, небажання перейнятися  інтересами й почуттями чоловіка, вколоти чи ударити якнайдошкульніше аж ніяк не виправдовуються вболіванням за здоров’я дитини; все це риси тієї самої породи, яка бере свій початок від знаменитих Солох, Палажок і Парасок; можна сказати, риси певного національного типу. А чого варте сварливе вимагання грошей на ліки саме в той момент, коли чоловік взявся за пензель! І все це – зовсім не від нелюбові до Корнія, скоріше навпаки: це зрозуміле, хоча й брутально виражене бажання зосередити всю його увагу й почуття на собі, підігріти їх, довести до кипіння…

Конфлікт між подружжям загострюється і дедалі набирає ще більш потворних рис – у ньому боротьба самолюбства і воль, бажання кожного поставити себе, свою правоту вище – жорстка й нищівна війна, у вирі якої гине і дитина, і художній шедевр батька, і саме життя подружжя – все. Недаремно Корній у цій боротьбі поступово втрачає довіру до дружини, до її застережень і сприймає їх лише як прояви самолюбства й егоїзму; втрачає розумні орієнтири в житті і Рита, яка робить немало злих дурниць. Врешті уся її етика щодо чоловіка виливається у бажання вчинити йому на зло. Злісно, егоїстично, потворно вони змагаються одне з одним навіть над трупом дитини, втрачаючи реальне відчуття того, що відбувається; Рита, щоб не роз’єднався їх тріумфіат (“Ми троє – одно!”) убиває в хвилину тяжкого душевного болю не тільки себе, а й його, більше того – знищує його картину.

У п’єсі перемагають не теорії, а знову ж таки природа (природні почуття любові до родини, до дитини – цих одвічних життєвих основ). Навіть Мистецтво – справжнє, велике Мистецтво – не може існувати в полярному холоді себелюбства, без тепла, без сув’язі рідних душ.      

Драматургія Винниченка вирізняється гостротою проблем, глибиною психологічних екскурсів, відсутністю шаблонності, образним мисленням, неореалістичними тенденціями, модерном, символізмом, «новими горизонтами» і «обріями», з яких глядач має змогу проникати в глибини світу підсвідомості. Дійсно, Володимир Винниченко займає виняткове місце в українській літературі і, особливо, в^ історії української драматургії, українського модерного театру. Його твори значною мірою сприяли модернізації тогочасного українського театру, виведенню його на європейський рівень. Драми В.Винниченка відіграли важливу роль у культурному відродженні українського народу. Своєю формою і своїм змістом вони відтворювали своєрідну національну новаторську драматургію в дусі новітніх течій європейської драми — драм Ібсена, А. Чехова, М.Метерлінка, К. Гауптмана, А. Стріндберга. Драматург прагнув європеїзувати український театр, тобто «надати йому філософської глибини, гостроти морально-етичних колізій, динамізувати дію...». Кожна п'єса Володимира Винниченка приховує в собі загадку, яку неможливо розгадати, «розшифрувати код» до кінця. Тому в кожного, хто всерйоз замислиться над суттю п'єс Винниченка, виникне власне сприйняття їх. 
      Нині Винниченко широко й глибоко входить у культурне сьогодення незалежної України. Його твори пробуджують національну свідомість. Політик, письменник, художник, він ще має розкритися рідному народові різнобарвними гранями свого великого таланту.      

ДОДАТКОВАЛІТЕРАТУРА: 
      1. Бойко Ю. Драма «Між двохсил» В. Винниченка як відображення української національної революції //Бойко ЮВибрані праці.- К., 1992. 
      2. Гнідан О.,Дем'янівська Л. Володимир Винниченко: Життя, діяльність, творчість — К 1996 
      3. Гречанюк С Володимир Винниченко: добаі доля // Гречанюк. С На тлі ХІХ століття - К1990. 
      4. Дзеверін І. Про В. Винниченка тайого ранню прозу // Винниченко В. Краса і сила – Повісті.

Інтернет-ресурс: http://www.ukrreferat.com/index.php?referat=12051