Ідейно-тематичний зміст «Народних оповідань» Марка Вовчка

1. Ідейно-тематичний зміст «Народних  оповідань» Марка  Вовчка.

Реалістичні твори Марка Вовчка звучали як безкомпромісний вирок кріпосництву.

      Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові. Перебування у навколишніх селах з метою запису народних пісень, приказок, легенд не тільки відкрило очі молодій дослідниці на багатство поетичного генія українського народу, а й допомогло їй глибоко відчути всю несправедливість феодально-кріпосницької системи. «Марія Маркович скрізь і всюди натрапляла на страхітливі картини поміщицької сваволі, нелюдських знущань панів над кріпаками. Бачила вона також і те, що селяни не тільки тяжко страждають, а й виявляють протест проти гніту, розуміла, що здорового, творчого духу народу не задушити, що у волелюбних серцях зріє палке прагнення жити по-людському.

       Безпосередні враження від життя  закріпаченого селянства, прагнення  розповісти про трагедію уярмлених  панщиною людей, висловити гнівний  протест проти кріпосницької  неволі — ось ті головні  стимули, які змусили Марію  Маркович взятися за перо». Протягом 1856-1857 pp. вона написала дванадцять оповідань з життя українського селянства,і за порадою О. В. Марковича надіслала їх П. Кулішеві у Петербург. У грудні 1857 р. (на титульній сторінці рік видання позначено 1858) з петербурзької друкарні Куліша вийшла невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана прибраним ім’ям Марко Вовчок. Глибокі змістом, сильні емоційною схвильованістю, талановито викінчені як твори мистецтва «Народні оповідання» знаменували собою дальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі.

     Збірка складалася з одинадцяти оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніша назва — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніша назва — «Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч».

     Марко  Вовчок оспівує в дусі народних  ліричних пісень та повір’їв  здійснення дівочої мрії про  родинне щастя, ідеалу долі  жінки-селянки, який у збірці  «Народні оповідання» різко контрастує  з реальною трагічною долею  героїнь-кріпачок а оповідань  «Горпина», «Одарка», «Козачка».  Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»).

     Марко Вовчок, що виступила в літературі саме в розпалі боротьби за ліквідацію кріпосництва, по-новому поставила і розв’язала традиційну селянську тему.

     Новаторство  «Народних оповідань» полягало  в тому, що письменниця йшла  своїми самобутніми шляхами не  тільки у відборі, узагальненні, ідейному трактуванні життєвого  матеріалу, а й у художній  його організації (форма викладу,  особливості композиції, прийоми  творення образів, фольклорно-розмовна  основа стилю).

      Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема, страдницька доля жінки-кріпачки.

      Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів, Марко Вовчок у зображенні героїні-се-лянки виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни.

     Реалістичні твори Марка Вовчка звучали як безкомпромісний вирок кріпосництву. 
Початок літературної діяльності Марка Вовчка припадає на середину 50-х років, коли вона жила в Немирові. Перебування у навколишніх селах з метою запису народних пісень, приказок, легенд не тільки відкрило очі молодій дослідниці на багатство поетичного генія українського народу, а й допомогло їй глибоко відчути всю несправедливість феодально-кріпосницької системи. «Марія Маркович скрізь і всюди натрапляла на страхітливі картини поміщицької сваволі, нелюдських знущань панів над кріпаками. Бачила вона також і те, що селяни не тільки тяжко страждають, а й виявляють протест проти гніту, розуміла, що здорового, творчого духу народу не задушити, що у волелюбних серцях зріє палке прагнення жити по-людському. 
     Безпосередні враження від життя закріпаченого селянства, прагнення розповісти про трагедію уярмлених панщиною людей, висловити гнівний протест проти кріпосницької неволі — ось ті головні стимули, які змусили Марію Маркович взятися за перо». Протягом 1856-1857 pp. вона написала дванадцять оповідань з життя українського селянства,і за порадою О. В. Марковича надіслала їх П. Кулішеві у Петербург. У грудні 1857 р. (на титульній сторінці рік видання позначено 1858) з петербурзької друкарні Куліша вийшла невеличка книжечка під назвою «Народні оповідання», підписана прибраним ім’ям Марко Вовчок. Глибокі змістом, сильні емоційною схвильованістю, талановито викінчені як твори мистецтва «Народні оповідання» знаменували собою дальший крок у розвитку критичного реалізму в українській літературі. 
Збірка складалася з одинадцяти оповідань: «Сестра», «Козачка», «Чумак», «Одарка», «Сон», «Панська воля» (пізніша назва — «Горпина»), «Викуп», «Свекруха», «Знай, ляше!» (пізніша назва — «Отець Андрій»), «Максим Тримач», «Данило Гурч». 
Марко Вовчок оспівує в дусі народних ліричних пісень та повір’їв здійснення дівочої мрії про родинне щастя, ідеалу долі жінки-селянки, який у збірці «Народні оповідання» різко контрастує з реальною трагічною долею героїнь-кріпачок а оповідань «Горпина», «Одарка», «Козачка». Ідилічним принципом картинності користується письменниця в інших оповіданнях: у деяких з них створюються ідилічні початки для контрасту з трагічними закінченнями («Чумак»). 
   Вовчок, що виступила в літературі саме в розпалі боротьби за ліквідацію кріпосництва, по-новому поставила і розв’язала традиційну селянську тему. 
Новаторство «Народних оповідань» полягало в тому, що письменниця йшла своїми самобутніми шляхами не тільки у відборі, узагальненні, ідейному трактуванні життєвого матеріалу, а й у художній його організації (форма викладу, особливості композиції, прийоми творення образів, фольклорно-розмовна основа стилю). 
Однією з центральних тем «Народних оповідань» є життя кріпаків, зокрема, страдницька доля жінки-кріпачки. 
     Використовуючи досвід сентиментально-реалістичної літератури у відтворенні внутрішнього світу персонажів, Марко Вовчок у зображенні героїні-се-лянки виходила насамперед з положення про непримиренну класову позицію кріпака щодо кріпосника. Слідом за Шевченком письменниця розгортає сюжети й образи гостросоціального, антикріпосницького наповнення, що відзначаються великою емоційною наснаженістю і спрямованістю на радикальні суспільні зміни.

2. Специфіка жіночих образів в оповіданнях Марка Вовчка («Сестра», «Козачка», «Ледащиця»)

      Марко Вовчок з вражаючою силою  змальовує трагічні долі жінок-кріпачок, які в тогочасному суспільстві  були найбільш гнобленими, приниженими  і безправними.  
     Письменниця показує, як життя цих прекрасних душею трудівниць нівечить сваволя поміщиків та їх прислужників.  
     Суворим звинуваченням кріпацтву було одне з найкращих оповідань Марка Вовчка — "Горпина", де змальовано трагедію матері, що втратила маленьку дитину, бо замість того, щоб доглядати за хворим немовлям мусила йти на панщину. Від горя мати збожеволіла.  
     В оповіданні "Козачка" вільна дівчина, козачка, одружившись з кріпаком, теж, як і її діти, стала кріпачкою. І це було причиною трагедії всього її подальшого життя.  
     Оповідання "Два сини" — це типова для тих часів історія життя матері-вдови, синів якої пан віддав у рекрути і їх згубила царська солдатчина. Велике горе, безнадія самотності, пригніченої втратами і злиднями немічної матері викликають співчуття і жаль до нещасної жінки.  
     У "Ледащиці" показано протест сільської дівчини Насті проти кріпосної залежності її родини, важка боротьба дівчини за те, щоб позбутися кріпацтва, і "на самих себе робити".  
      Героїня оповідання "Сестра" зворушує душевною вдачею, лагідною добротою, виявляє водночас твердість волі у своєму прагненні до незалежності.  
     У повісті "Інститутка" Марко Вовчок теж змальовує долю покріпаченого села. Поміщики, розбещені своїм повновладдям над кріпаками, знущаються з них, насолоджуючись їхніми муками.  
     Герої повісті — Назар і Прокіп — наділені рисами бунтарів, активних протестантів. Ці мужні люди вириваються від поміщиків у переконанні, що гірше, ніж тут, їм не буде. Вони ще не знають, як зробити життя кращим, але вже замислюються над цим і розуміють, що на перешкоді до омріяного стоїть кріпацька неволя. Устина — головна героїня повісті — здобуває волю ціною тяжких втрат і робить висновок, яке то велике благо — бути вільною: "Любо на волі дихнути".  
      Твори Марка Вовчка приваблюють читача співчуттям до пригноблених, показом духовної краси людей праці, вірою в творчі сили народу, в його світле майбутнє.

3. Переплетення соціальної і психологічної проблематики в малій прозі Марка Вовчка

Розрахована на спокусу, маска першого жіночого письма в українській літературі успішно привернула увагу чоловіків  до українського письма: незалежно  від національності, вони навперейми почали видавати, продавати «Народні оповідання», висилати авторці гонорари. Гроші, чоловіча романтична любов, творчість, Україна і жіноче лукавство вперше поєдналися у дивній суміші. Навіть Шевченко онімів від захоплення: можливо, йому здалося, що ця «московка» обіграла його, легко і просто показавши  химерність і російського імперіалізму, і українського колоніалізму. Куліш  – від захоплення впав в істерію, Костомаров – в суїцидний симптом, а Тургенєв у листі від 18 червня 1859 року, насміхаючись над українським  неврозом, втішає Марію. Ця російська  імперська насмішка над українськими романтиками особливо відчутна ще в  одному листі І.Тургенєва до Марії  Вілінської. (ст. 108)

Російські чоловіки не менш зачаровані акторським українським  маневром Марка Вовчка, оскільки його вони сприймають як свою нову перевагу над пробудженим українським  маргіналом. Тому Марія Вілінська  – для чоловічих російсько-імперських амбіцій – не менша спокуса, ніж  для чоловічих українсько-антиколоніальних амбіцій.

У ранніх літературних захопленнях Марії Вілінської, крім боготворіння Пушкіна, характерне захоплення «романами жахів» англійської романістки Анни Радкліф, проза якої творилася  в кінці ХVIII ст. й була особливо популярна своїми «складними інтригами, таємничими зустрічами» [2]. З цього  приводу неможливо погодитися з  думкою, що ніякого англійського впливу «роман жахів» не було [3], оскільки такі захоплення цілком відповідають психологіці  творчості Марка Вовчка.

Садомазохістські  сюжети «Народних оповідань»(1858) Марка  Вовчка є самоочевидними, адже за проекцією  цієї ерогенності змодельоване і  російське кріпосництво. У центрі оповідань Марка Вовчка сублімована  чуттєва жіноча потреба несвідомо  проявляється через ситуацію «жінку бють» («Сетра», «Козачка», «Одарка» та ін.). В оповіданні «Одарка» чоловіча-жіноча модель постає через образ схильного  до розпусти, одержимого хіттю пана і молодесенької дівчини, якій ця хіть несе смерть. У «Горпині» пан  губить молоду кріпачку непрямо, прирікаючи на смерть її дитину, а саму матір  – на божевілля. «Садомазохістський»  антагонізм, проекцією якого є  антагонізм між жорсткими панами і їх жертвами-кріпачками, досягає  апогею в повісті «Інститука», в  якій справжнім деспотом, відкритим  садистом постає красуня-поміщиця. Ця повість є візиткою Марка Вовчка, недаремно вона присвятила її Т.Шевченку. В центрі її – два відмінні психотипи: панночка-інститутка і наймичка Устина. Особливо, що стосується її любовної поведінки, тобто стосунків із закоханими в  неї чоловіками. (ст. 109)

За характером Устина належить до яскраво вираженого українського психотипу, що рветься  за межі встановленої панночкою перверсивної садомазохістської структури. Головний мотив, навколо якого закручується психологічний сюжет повісті, - побиття.

Панночка, як і  Марко Вовчок, є сиротою. Про своє «сирітське» навчання панночка згадує як про садистські тортури. Її власна перверсивна психологія проявляється через приступи гніву, несвідоме  садистське бажання.

Садистський компонент  психології панночки носить нав’язливий  характер. (ст. 110)

Натуралізм стилю  Марка Вовчка робить її оповідання життєво виразними, але в ідеологічному  плані – амбівалентними: тут струменить живе українське мовлення, що рветься  на свободу, поєднане водночас з іншим  голосом, що робить тексти приховано  патологічними, соціально небезпечними у ситуації неусвідомленості, адже у них на несвідомому рівні  закладається яскраво виражений  ерогенний садомазохістський комплекс, що у проекції на соціальний світ розподілятиме  його на гнобителів і гноблених –  поза аналізом російського імперіалізму.

Французький письменник П.Меріме, ознайомившись з народними  оповіданнями у перекладі Тургенєва, писав йому 12 червня 1860 р.: «Оповідання  Марка Вовчка дуже сумні. До того ж  вони, по-моєму, повинні пробудити  кріпаків випустити киші своїм панам. У нас їх прийняли би за проповідь  соціалізму, і добропорядні люди, які  бажають не бачити кровоточиві рани, вжахнулися б» [3].

Емоційне захоплення тодішніх українських письменників Марком Вовчком, особливо П.Куліша, який у 1857 р. писав про це чудо, зо «твориться у нас», тобто про перетворення росіянки в українку [3], упускало з  поля зору фіксовану чужорідну ерогенність. Про те, що оповідання сприймалися  емоційно, а не аналітично, тобто  викликали передусім романтизоване  чоловіче захоплення, свідчить, наприклад, і те, що Т.Шевченко пересилає їх авторці свою поезію «Сон» із золотим  браслетом за 120 рублів [4], а свій перший після ув’язнення «Кобзар» (1860) видає з посвятою «Марку Вовчку на пам'ять про 24-січня 1859 року», тобто  про день їхньої зустрічі. На екземплярі для Марка Вовчка – також напис  «Моїй єдиній доні – Марусі Маркович. І рідний і хрещений батько Тарас  Шевченко» [5]. Невипадково тоді твори  Шевченка і Марка Вовчка, - зазначає Б.Лобач-Жученко, - виявляються поряд  і в критичних статтях про  українське мистецтво» [6]. На питання  «якого автора треба читати, щоб  поскоріше навчитися малоросійської мови» Шевченко відповідав «Марка Вовчка! Він один володіє нашим мовленням!» [7]. Закономірно, що задушевним «доччиним» бажанням Марка Вовчка було – останні  свої роки прожити в Україні і  «бути похованою поряд з великим  Кобзарем» [8]. У цьому бажанні  прочитуються не так визнання геніального  поета, як імперські амбіції. Однак  померла вона на хуторі Нікольської  біля Нальчика як дружина статського радника Лобача. Серед місцевого  населення мало хто знав, що це знаменита  в минулому українська письменниця. (ст. 113)

Імітація Марка  Вовчка вперше була розвінчана у зв’язку  з її перекладацькою діяльністю. Історія  з перекладом казок Г.Андерсена  виявить на тлі характерної для  М.Маркович недбалості і маскування акторський обман [1] (перекладами займалася  А.Малишева, а вона лише редагувала їх, видаючи за свої). Найзлобніші  слова адресуватимуть Марку Вовчку, як констатуватиме Б.Лобач-Жученко, її російські «сестри по перу» - Н.Тучкова-Огарьова, К.Юнге, Н.Шалікова, Т.Пассек [2]. Усе це вплине на рецепцію Марка Вовчка в  Україні, спричинить її сімейне усамітнення. П.Куліш звернеться до історика української  літератури Е.Огоновського з проханням, щоб він включив в «Історію літератури руської», яка публікувалася  у львівському журналі «Зоря» на початку 90-х років ХІХ ст., факт про те, що оповідання Марка Вовчка написані у співавторстві з Марковичем. Однак це «викриття» звучало скоріше  емоційно, ніж аналітично. Коли Куліш  просив Огоновського, щоб в історії української літератури «Народні оповідання» були подані як спільне надбання Марка Вочка й О.Марковича, російська преса звернулася до Марка Вовчка з пропозицією розкрити таємницю творчості маловідомою їй українською мовою, тобто викрити Куліша, від чого вона відмовилася. Наприкінці життя Маріє Лобач її псевдонім «Марко Вовчок» здавався страхітливим прізвиськом, про що свідчить відповідь сину, який намагався повернути свою матір до творчості, знову стати Марком Вовчком: «Лист твій поглибив похмурий стан мого духу, тобто власне не лист, а пропозиція поставити замість імені доктора – Марко Вовчок. Скажу тобі, що більшої образи ф прикрості неможливо зробити, як витягаючи знову на світ це ненависне мені прізвисько. Я ніби знову переживаю всю гидоту, всі пережиті страждання, коли зустрічаю випадково де-небудь прізвисько.