Аналіз поезії Ліни Костенко

Аналіз поезії Ліни Костенко «Ті журавлі…»

Ті журавлі…

Ті журавлі, і їх прощальні  сурми…  
Тих відлітань сюїта голуба…  
Натягне дощ свої осінні струни,  
торкне ті струни пальчиком верба.  

Сумна арфістко – рученьки вербові! –  
по самі плечі вкутана в туман.  
Зіграй мені мелодію любові,  
ту, без котрої холодно словам.  

Зіграй мені осінній плач калини.  
Зіграй усе, що я тебе прошу.  
Я не скрипковий ключ, а журавлиний  
тобі над полем в небі напишу.

Поезія належить до пейзажної  лірики,

Провідний мотив лірики твору – розмова людини з природою, до якої іде ліричний герой зі своїм сумом, у свою чергу, розуміючи найменший її порух, ледь помітну зміну.

Композиція цієї поезії умовно складається з двох частин:

• Перша – це власне пейзажний етюз;
• Друга – монолог звертання до природи;

Вірш починається з  наратива, який репрезентує пейзажний  малюнок, який репрезентує пейзажний  малюнок, побудований на зорових  і слухових асоціаціях, де слухові  переважають. Слова сурми, сюїта, натягне, торкнеться, зіграй пов’язані з дією на слух. Але й саме звучання вірша створює звуковий малюнок.  Кожна апеляція до ока спирається на музичні поняття, алітеровані звуками [з],[с] (арфістка, зіграй, сурми, сюїта)

Авторка створює розгорнуту персоніфіковану  метафору «ті журавлі, і їх прощальні сурми», де назва музичного інструмента сурми виникає асоціації з ячанням журавлів, що пронизує думу. Слово сурми перегукується із сумом, простежується вживання неточної рими сурми – струни, яка концентрує увагу читача не лише на маркерах як сигналах для розуміння настроєвої тональності поезії, а й на алітерації звука [c], що підсилює відчуття прозового смутку. І далі метафора: «тих відлітань сюїта голуба».

Тут – і наближеність підлітань, і відокремленість одне від одного, і стала їх повторюваність. Займенники ті, тих фіксують цілеспрямоване звертання уваги на журавлів. Створюється образ, підсилений алітерацією притишеного [т], який набирає особливої ніжності та проникливості. Журавлі до болю знайомі ліричному герою. Чи, може, їх душевний стан, який підкреслюється словом сюїта? Проте образ сюїти з’являється не відразу. Його поява  заздалегідь підготовлена метафоричним епітетом «прощальні сурми», підкреслена «грою» голосного «у» (сурми - сюїта), який ототожнюється з ніжністю і світлими почуттями.

Створена далі пауза передає емоційне напруження, осінній, меланхолічний настрій, який дає можливість  ще гостріше відчути необхідність того близького, що минуло.

Звертає на себе увагу  синтаксис  цих рядків. Іде перелік явищ природа (журавлі, сурми, відлітань). У конструкції використовується еліпси й умовчання. Вони свідчать про недомовленість, бо відбувається таке інтимне спілкування з природою, що договорювати нема потреби.

У наступних рядках «натягне дощ свої осінні струни, торкне ті струни пальчиком верба» теж чуємо  сумну мелодію осені. Прощання з природою подаються через метафору «натягне дощ свої осінні струни» . Саме «осінні», бо ніхто крім Осені і Дощу, не вміє такі довгі й сумні нитки – струни звивати. Повторення лексеми струми вказує на стан туги. У цих рядках спостерігається й зміна синтаксису. З’являються інверсовані конструкції «натягне дощ», «торкне верба», що підсилюють відчуття нескінченного болю. Художньо-зоровий образ, створений за допомогою епітета осінній. Ми чуємо звуки цих струн, які алітеровані звуком [c]: «свої осінні струни».

Рядки цієї поезії треба  не просто слухати-чути, а вслуховуватися в інтонацію, музику слова, кожний звук. Твір пронизаний настроєм світлої меланхолії. Це досягається не лише відповідним  темпоритмом, синтаксисом, а ще і звуковим оформленням. Шиплячі звуки, наприклад, використовуються 14 разів, звуки [с],[з] – 17. Це у творі, який складається всього з 55 слів.

Далі перед нами –  образ верби – арфістки. Поетеса  застосовує метафор. «По самі плечі вкутана в туман» - це метафора викликає художньо-зоровий образ дівчини, що грає мелодію. Осені, мелодію нерозділеної любові, «ту без котрої холодно словам». Розкривається внутрішній емоційний стан ліричної героїні, почуття, які вириваються мимоволі через кордон тамування. Любов, яку не розуміють, у якій «холодно». Цей стан підкреслюється сполученням «холодних» приголосних [зк], [тр], [х], [л], [дн]: «без котрої холодно словам». Мабуть, нерозділену любов могла сказати лише жінка, бо вона розрізняє більше нюансів, відчуває цю мелодію любові в повітрі, хоча доторкнутися до неї  почуттєво-просвітленим відчуттям…

Авторка знаходить спосіб передати тугу через анафору зіграй. Звертається до сумної арфістки з проханням:  

Зіграй мені мелодію  любові,  
Зіграй мені осінній плач калини.  
Зіграй усе, що я тебе прошу…

Дієслово наказового способу зіграй у репризі підкреслює дію, прагнення продовження, навіть зміну емоційної тональності. Якщо в першій частині вона однаково тужлива, то в другій, завдяки дієсловам, піднімається по висхідній, за допомогою риторичного звертання до всіх об’єктів і вживання звуків із контрастною змістовністю [з]-[с] підсилюється експресія рядків.

У цій поезії немає ускладненої образності, досить скромні епітети не є дуже оригінальними: «осінній плач», «скрипковий ключ», «прощальні сурми», «голуба сюїта», але всі вони побудовані на звукових асоціаціях, а саме цим і досягається прозора гармонія.

Фоніка поезії зумовлюється алітерацією звука [с], який повторюється майже в кожному рядку, та асонансом [о], що створює настрій суму, меланхолії, легкої туги. Цікаві рими щодо їх естетичної, легкої туги. Цікаві рими щодо їх естетичної функції – майже всі вони багаті:

голуба – верба (прикметник + іменник)

вербові – любові (прикметник + іменник)

калини – журавлиний (іменник + прикметник)

прошу – напишу (дієслово теперішнього часу + дієслово майбутнього часу)

Зустрічаються й неточні  рими: сурми – струни, туман – словам, проте тут вони сприймаються як стилістичний прийом. Крім того, окремі рими маються також і символічне національне навантаження.

Меланхолічний настрій присутній  і в емоційному темпоритмі твору. Оркестровка цього етюду побудована п’ятистопним ямбом, без перепадів ритміки, але це обумовлено емоційним підтекстом

U - | U - | U - | U - | U - | U

U - | U - | U - | U - | U - |

U - | U - | U - | U - | U - | U

U - | U - | U - | U - | U - |

В останніх рядках поетка знов повертає ліричного суб’єкта до можливості сприймати звукову картину Всесвіту через музику. «Я не скрипковий ключ, а журавлиний…»  Ліна Костенко розкриває вічну проблему стосунків людини з природою, її вплив на людину; тонко передає внутрішній світ  ліричного суб’єкта; створює не лише пейзажну картинку, подає не лише мікрообраз Всесвіту. І загальною спрямованістю композиції є те, щоб саме від картинного образу, побудованого на звуковій основі, повернутися до звукової картини Всесвіту в спрямованості ліричного суб’єкта.