Тілесність і антична epimeleia heautou (турбота про себе) за М. Фуко

Мiнiстерство освiти і науки, молоді та спорту України

Національний університет «Києво-Могилянська академія»

Кафедра культурології

Письмова робота

на тему: «Тілесність і антична epimeleia heautou (турбота про себе) за М. Фуко.»

Виконала: Бурганова А., ФГН-ІV

Перевірила: Гавриленко В.В.

Київ

2011

Античні тексти І-ІІ ст., на перший погляд, можуть здатися такими, що декларують певні сексуальні заборони, та насправді їхня головна ідея полягає в спонуканні індивіда звернутися до самого себе. Так, зокрема важливе місце займає запобігання різноманітних тілесних та душевних захворювань, чого можна досягти лише підтримуючи суворий режим. Картину тілесної сфери, яка представлена в І-ІІ ст. в елліністичному світі, можна назвати «культурою себе», яку слід відрізняти від індивідуалізму, який є більш загальним поняттям. «Культура себе» була «культурою, в якій були посилені та переоцінені внутрішні зв’язки з собою та підвищене значення відношення до себе» (Фуко 52). Ключовим принципом такого підходу є принцип «турботи про себе» (epimeleia heautou), який є не новим у грецькій культурі. Зокрема, жителі Спарти пояснювали той факт, що землею займаються ілоти, тим, що їм потрібно займатися собою.

Цей принцип був спільним елементом для багатьох античних філософських вчень: зустріти його можна у Платона, Епікура, Сенеки, Зенона тощо. Так, лист Епікура до Менекея містить тезу про те, що філософія – це постійна турбота про себе; а основним наставленням Зенона було піклуватися про свою душу. Слід, звичайно, враховувати, що явище турботи про себе охопило не всі соціальні групи, хоча філософи бачили ідеал в тому, щоб всі підпорядковувалися цьому принципу. Так, за Апулеєм, «можна не знати правил живопису або гри на цитрі… але правило, «необхідне для всіх людей», полягає в умінні «вдосконалювати свою душу за допомогою розуму» (Фуко 57).

Можна казати про те, що принцип турботи про себе був універсальним і не був прив’язаний до якогось певного філософського вчення. Так, зокрема, Пліній, що не належав до жодного філософського вчення, все своє життя побудував згідно з цим принципом: «…Читаю, пишу або навіть виділяю час на догляд за тілом…розмовляю тільки з собою та книжками» (Фуко 57). Також слід відмітити, що цей принцип залучав не лише молодих людей, тобто він був ще й універсальним стосовно віку. Так, трактати Плутарха, які містять настанови про те, чк слід себе поводити, адресовані «цілком зрілим людям». Цілком звичною була ситуація, в якій дорослі чоловіки шукали філософів, які б навчили їх життю.

Турбота про себе насправді була важкою працею для того, хто вирішував жити за таким принципом. Відповідно, вона вимагала багато часу, що в свою чергу сформувало одну з основних проблем: «Яку частину дня чи життя слід відвести для неї?» Відповідей на це запитання могло бути багато. Так,  можна було повернутися до піфагорійської традиції ранкових та вечірніх роздумів-«звітів»; або ж робити це час від часу, полишаючи на певний час свої рутинні справи. Іншим варіантом було залишити все на піку своєї кар’єри та поринути у філософську роботу, тим самим навчаючись науці володіння собою.

Жити згідно з принципом epimeleia heautou означало займатися різноманітними справами, до яких належали догляд за тілом, фізичні справи, читання, роздуми, бесіди з друзями або вчителем, листування тощо. З вищесказаного, можна побачити, що якою б приватною не здавалася турбота про себе, по суті вона була суспільною практикою. До того ж,  її часто застосовували в структурах, «більш менш інституціолізованих, таких, як неопіфагорейські общини або кола епікурейців…» (Фуко 61), де відбувалися спільні заняття . Також існували й приватні консультанти, які відігравали роль радників в різноманітних справах, чи іноді посередниками під час переговорів.

За Плутархом, філософія та медицина діють в одних межах. Тож не дивно, що говорячи про турботу про себе (а насамперед, про душу) використовували метафори, пов’язані з медициною: «ввести в рану скальпель, призначити лікування» тощо (Фуко 64). Таким чином, турбота про себе,  самовдосконалення починає набувати медичних відтінків. Так, для Епіктета , «школа філософа» - це «диспансер душі», а «виходити звідти потрібно відчувши не задоволення, а біль» (Фуко 65). Іншим прикладом є лікар Гален, який вважав своїм призначенням лікувати не лише хвороби духу, але й «пристрастей» та помилок.

Медикалізкація культури вилилася в надмірну увагу до тіла, яка вже не була просто культом фізичної сили. Водночас, вона була парадоксальною, оскільки вона існувала поруч із думкою про те, що основну увагу все ж потрібно приділяти душі. Тому відбувся певний синтез, внаслідок якого практики турботи про себе були зосереджені там, де проблеми духа та тіла поєднувалися в одне. Так, «погані якості душі призводили до тілесних недугів, тоді як ексцеси плоті свідчили про душевні негаразди…»  Елементи цієї проблематики можна зустріти зокрема у Сенеки, Елія Арістіда, Марка Аврелія тощо.

Таке зближення медицини та моралі привело до того, що індивід повинен був відчувати себе не просто недосконалим, але й таким, що має цілком певну хворобу, якої він повинен позбутися. Дуже важливим було саме усвідомлювати себе хворим, що пояснювали тим, що саме найстрашніші хвороби (летаргія, параліч, епілепсія) супроводжувалися станом, коли хворий не усвідомлює своєї хвороби.

В практиці турботи про себе значне місце посідає пізнання себе. Згідно з цим в античності існували так звані «процедури випробовування», які мали поступовий характер та були призначені для вдосконалення в чеснотах та оцінки рівня, якого вже вдалося досягти. Та спрямовані вони були не виключно на утримування від чогось. Насамперед, це був метод навчитися володіти собою, як у достатку, так і в нужді. Так, у Сократа Плутарх описує вправу, яка полягала в тому, щоб будучи дуже голодним, виставляти на стіл розкішні страви та віддавати їх своїм рабам, а самому в той час спожити більш скромну їжу.

Мету усіх практик себе визначає принцип epistrophe eis heauton1. Він полягає в тому, щоб не забуваючи про буденні справи, постійно думати про свою головну мету, яка полягає у пізнанні себе. Досвід себе – це не тільки досвід приборкання сили або зверхності над міццю, яка готова повстати, але й досвід насолоди собою. (Фуко 76). Сенека називає цей стан насолоди термінами gaudium і laetitia. На відміну від voluptas (теж насолода, але іншого характеру), джерело якого знаходиться ззовні, gaudium і laetitia залежать виключно від дій індивіда.

Саме культура себе визначила рамки, в яких слід осмислювати мораль задоволень перших століть нашої ери та її розвиток в наступні епохи.

Використана література:

Фуко М. История сексуальности-III: Забота о себе. – К.-М., 1998