Розселення та культура давніх східних словья

План

1. Дослов'янські  народи на території сучасної  України

2. Походження, розселення та устрій слов'ян

3. Культури  східних слов'ян

4. Християнізація  слов'янських князів

Література

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Дослов'янські народи на території  сучасної України

Складні й багатогранні процеси походження народів та їхніх культур постійно привертають увагу людства. Адже це питання про те, хто і звідки ми, питання нашої прабатьківщини, часу виникнення нашого народу, його місця серед інших народів планети.

Щодо  українців особливого значення набуває вирішення проблем місця нашого етносу в колі слов'янських народів, зокрема східнослов'янських, його зв'язків у найдавніші етапи історії, ролі іншоетнічних компонентів у його формуванні та етнічному розвитку.

Перші сліди перебування людини на сучасній території України належать до раннього палеоліту (Киїк-Коба у Південному Криму, с. Амвросіївка у Приазов'ї, Житомирська стоянка та ін.). Ці невеликі за площею стоянки, розкидані на значних територіях, свідчать про те, що первісні люди того періоду жили невеликими гуртами. Вони утворювалися на основі спільного добування засобів до життя, участі в боротьбі з природою та захисту від небезпек. Залежно від конкретних природних умов тієї чи іншої місцевості та від можливості добування їжі такі гурти людей були то більшими, то меншими, але ніколи не перевищували кількох десятків осіб. Великі гурти людей не могли б прохарчуватися на одному місці, тому залежно від умов вони легко розпадалися або об'єднувалися, змінюючи свій склад.

Кожен гурт первісних людей раннього палеоліту існував відокремлено і незалежно від інших. Він становив окрему, найдавнішу форму суспільної організації людей — первісну дородову общину, яка, особливо на початку раннього палеоліту, за своїм характером була ще дуже схожою на стадо тварин, зокрема людиноподібних мавп. Але була й істотна відмінність між таким гуртом і стадом, яка полягала в тому, що люди в процесі добування засобів до життя із самого початку виготовляли і свідомо застосовували знаряддя праці та користувалися звуковою мовою.

Первісні  люди в ранньому палеоліті на всій території їхнього розселення жили в досить однакових природно-географічних умовах, і через те господарство і побут мали більш-менш однаковий  характер. Тому й пам'ятки того часу нерідко досить близькі між собою, незалежно від їх розташування в Європі, Азії чи Африці.

Але по-іншому відбувався розвиток первісного суспільства  в епоху пізнього палеоліту (40-15 тис. років тому). Широке розселення людей  на величезних просторах Старого  Світу з їх відмінними природно-географічними умовами привело, на думку археолога І. Г. Шовкопляса, до виникнення відмінностей у господарському розвитку, побуті та культурі пізньопалеолітичного населення окремих великих територіальних областей. Відмінними стали й стоянки, знаряддя праці та предмети побуту. Виокремлюються три області зі специфічними для них групами пам'яток: європейська (так звана прильодовикова), середземноморсько-африканська та сибірсько-китайська.

У пізньому палеоліті вже була заселена вся  територія сучасної України. До речі, саме Закарпаття було одним із регіонів найдавнішої прабатьківщини людства: так у с. Королеве виявлено поселення людини сучасного типу, засновані 600 тис. років тому.

В епоху  неоліту, у мідний та бронзовий віки триває поступовий перехід до продуктивних форм господарства — землеробства і скотарства (енеолітичні племена ямної культури, племена катакомбної та зрубної культур тощо).

Цей перехід  на території сучасної України відбувся у IV—III тисячоліттях до н. є., за часів  трипільської культури (назва від с. Трипілля на Київщині). Носії цієї культури жили у досить великих населених пунктах, будували зручні двоповерхові будівлі, вшановували власних богів, мали оригінальні уявлення про будову Всесвіту. Лише на Хмельниччині відомо близько 150 пам'яток трипільської культури.

У наступні століття формуються нові етнічні і  культурні спільноти. Серед них  можна назвати кіммерійців (відомості  про яких є у давньогрецьких і  ассирійських джерелах), які жили на початку І тисячоліття до н. є. Згодом їх підкорили племена скіфів, що переселилися з Азії в VII ст. до н. є. і утворили в причорноморських степах ранньокласове державне об'єднання — Скіфію. Племена Скіфії мали тісні зв'язки з племенами різних районів Східної Європи, особливо з лісостеповими землеробсько-скотарськими племенами території України. Завдяки сильному впливові скіфської культури у цих племен, здебільшого відмінних від скіфів за походженням і мовною приналежністю, з часом виникла значна спільність зі скіфами у предметах озброєння і кінського спорядження, прикрасах і навіть творах мистецтва, виконаних у характерному для скіфів так званому звіриному стилі. На підставі цих спільних ознак давні грецькі автори і пізніші дослідники відносили до скіфських й нескіфські лісостепові племена. Територія Скіфії внаслідок цього, нерідко без достатніх підстав, розширювалася на всю південну частину Східної Європи. Самі поняття "скіфи" і "Скіфія" при цьому втрачали конкретний зміст і переставали відображати історичну дійсність.

Скіфів, у свою чергу, витіснили сармати.

Сармати, як і скіфи, належали до групи іраномовних  племен. Щодо походження сарматів, то їх розглядають як нащадків племен однієї з культур бронзового віку Приуралля  і Сибіру — андронівської. Частина  сарматів в окремих районах Північного Кавказу та Причорномор'я поступово перейшла до осілості та орного землеробства в долинах річок. Вони були обізнані з обробкою заліза, ткацтвом, виготовленням посуду, вели жвавий обмін товарами з навколишніми племенами, античними містами Причорномор'я та країнами Сходу. У сарматів панували первіснообщинні відносини з елементами майнового та соціального розшарування і виокремленням багатої родоплемінної знаті.

У середині І тисячоліття до н. є. виникають  рабовласницькі античні держави-поліси Північного Причорномор'я — Ольвія, Тіра, Херсонес Таврійський, Пантікапей, Феодосія, які були центрами землеробства, рибальства, ремесел, торгівлі.

Однією  з найважливіших галузей господарства античних міст і держав Північного Причорномор'я в час їхнього  найвищого розвитку було землеробство, а хліб (зерно) був одним із найважливіших товарів, що вивозилися до Греції. Значне місце в господарстві, починаючи з III ст. до н.є., займали виноградарство і виноробство. Продукти скотарства і худобу античні міста одержували від сусідніх племен, зокрема, від скіфів. Рибальство і переробка (соління) риби також були досить важливою галуззю господарства, а риба була одним із найважливіших предметів вивезення з грецьких міст Північного Причорномор'я до міст метрополії. Розвинутою була і торгівля в античних містах. Існував внутрішній грошовий обіг, карбувалися золоті, срібні та бронзові монети. Вони є найдавнішими на території нашої країни.

Різноманітним було й ремісниче виробництво  античних міст Причорномор'я, найзначніша  галузь якого гончарство. Посуд виготовляли на гончарному крузі та випалювали в спеціальних печах-горнах. Особливо багато виготовляли амфор — вузькогорлих високих посудин з двома ручками для вина, олії тощо. Навіть місткість кораблів часто визначали за кількістю амфор, яку вони могли перевезти. Художній посуд прикрашали різноколірним лаковим розписом. Багато такого посуду привозили з Греції. Його продавали знаті місцевих племен як предмети розкоші.

Таким чином, існування античних міст у  Північному Причорномор'ї мало позитивне  значення для розвитку господарського життя, суспільних відносин та культури населення південної частини Східної Європи. Через ці міста в Східну Європу проникали вищі форми господарства та класові рабовласницькі відносини, які сприяли розкладові первіснообщинного ладу в місцевих племенах і швидшому їх розвитку, а також поширювалася висока для того часу антична культура.

2. Походження, розселення та устрій  слов'ян

Наприкінці  І тисячоліття до н. є. — на початку  І тисячоліття н. є. лісові та лісостепові  райони населяли племена зарубинецької та черняхівської культур, які підтримували тісні контакти із сусідніми племенами і населенням східних провінцій Римської імперії, а в подальшому — з Візантією. У III—VI ст. у Північному Причорномор'ї з'являються численні племена і народності, втягнуті у процес "великого переселення народів" (готи, гуни та ін.).

З розпадом величезної Гунської імперії на сході  утворився Тюркський каганат, під  впливом якого перебували Кавказ, Передкавказзя та інші землі. Після  визволення з-під влади каганату хан болгарських племен Кубрат 632 р. утворив державу, яку візантійці назвали Великою Болгарією. Вона займала переважно приазовські степи й Таманський півострів. Болгари вели кочовий спосіб життя, мали родоплемінний устрій на основі військової демократії.

Велика Болгарія проіснувала близько чверті століття, а після смерті Кубрата занепала. Скориставшись із цього, східні сусіди болгар — хазари — почали війну з ордою старшого сина Кубрата Бетбая й змусили її сплачувати данину. Середній син покійного хана Котраг вивів свою орду на територію Середнього Поволжжя, де згодом виникла Волзько-Камська Болгарія. Вона проіснувала аж до монголо-татарської навали. Найдовше захищалась орда наймолодшого сина Кубрата Аспаруха. Під ударами ворогів вона поступово відступала Приазов'ям і Північним Причорномор'ям на захід. При цьому болгари то мирилися, то ворогували з тими слов'янськими племенами, чиї володіння прилягали до цих регіонів. Приблизно в 70-х рр. VII ст. болгари під проводом Аспаруха перейшли Дністер, вигнали аварів з Лівобережжя Нижньої Придунайщини й заснували Дунайську Болгарію.

У прикаспійських степах, одночасно з Великою Болгарією, почала формуватись Хазарська держава. Як і болгари, хазари належали до тюркомовного світу. Приблизно в середині VII ст. вони утворили Хазарський каганат, який значно посилився після підкорення болгарської орди Бетбая. Зросла чисельність населення, розширилась територія кочовищ, почали швидко відроджуватися приморські міста. Каганат мав форму федерації племен з номінальною зверхністю хазарського роду Ашина.

Переслідуючи  болгар, що відступали, хазари захопили Північне Приазов'я, Північне Причорномор'я  й частину степового Криму. Наприкінці VII — на початку VIII ст. Хазарський каганат  вів кровопролитну війну з  Візантією за Крим. Але під загрозою навали арабів супротивники помирилися. Частина земель відійшла до Візантії, а Східний Крим і степова західна частина півострова залишилися за Хазарією. Каганатові довелося витримати жорстоку боротьбу з арабами за сфери впливу в Прикаспії й на Кавказі. Хазари мусили покинути свою столицю Семендер і перенести її до Ітіля на Нижній Волзі.

У 737 р. Хазарський каганат  зазнав нищівної поразки від арабів, але після їхнього відходу  швидко відродився й зміцнів. Він  посилив експансію на землі сіверян, в'ятичів, деяких інших племен Лісостепу та Полісся й змусив їх сплачувати данину. Власті Хазарії стягували з іноземних купців торгове мито в Ітілі, інших містах, у Керченській затоці, тим самим перешкоджаючи вільній торгівлі Русі-України з Візантією, країнами Малої та Середньої Азії. Разом з тим Хазарський каганат прикривав праукраїнську державу від вторгнення середньоазійських кочівників, що сприяло її відносно мирному розвиткові.

Хазарський каганат  відіграв помітну роль у житті  Східної Європи. Проте окремі вчені  явно її перебільшують, пропонуючи назвати час VII—VIII ст. "періодом Хазарського каганату" або твердячи про нібито належність полян до хазар чи заснування Києва "хазарином" Києм.

У IV—VII ст. територію  Середнього Подніпров'я займає союз давньослов'янських племен, відомий під назвою антів, а пізніше русів або росів. Назва "Русь" пізніше поширилася на все східнослов'янське населення. Вважається, що слов'янські племена сформувалися із різних етнічних і расових спільнот, які жили у давні часи на широких просторах Східної та Центральної Європи. Вперше слов'яни згадуються у писемних джерелах І—II ст. н. є. — у творах римських авторів Таціта, Плінія, Птолемея, які називали їх венедами.

У процесі розкладу первіснообщинного ладу серед східних  слов'ян формуються феодальні відносини, виникають племінні союзи (полян, сіверян, білих хорватів, дулібів, тиверців тощо), а згодом — ранньофеодальні державні об'єднання-князівства. У IX ст. Київське і Новгородське князівства об'єднуються в одну державу — Київську Русь, яка стала однією з наймогутніших у середньовічній Європі.

З утворенням Київської  Русі тісно пов'язане питання  про походження етноніма "Русь". Дискусія істориків про те, хто  були руси і де слід локалізувати, зумовлена  характером джерел. Були спроби пояснити назву "Русь" як запозичення і шукати її витоки то в Скандинавії (у варягів), то серед іраномовних народів. Є цікаве припущення російського вченого О. Трубачова, який стверджує, що можна пов'язувати етнонім "Русь" із дуже давніми індоарійськими племенами Причорномор'я, і зближує його з давньоіндійським словом "ruksa" — "світлий". Набувають популярності спроби довести синхронність виникнення назв "Русь" і "Україна" й обґрунтувати прямий зв'язок між ними. Найчіткіше, на думку дослідника Г.Півторака, робить це відома письменниця і вчена Раїса Іванченко у статті "Якщо в нас відібрати історію...", яка стверджує, що в VI—IX ст. на Середній Наддніпрянщині по правих потоках Дніпра жило східнослов'янське плем'я росів (русів, русичів, русинів), яке входило до антського союзу племен і стало "центром" давньоруської народності. Ті роси згодом створили велику державу — Київську Русь. Оскільки етимологія іранського етноніма "анти" розшифровується як "пограничні жителі", населення українного прикордоння, україни, можна вважати, що роси якраз і були першими українцями.

Аналіз писемних свідчень, здійснений ще М. Тихомировим, Б. Рибаковим, В. Мавродіним та іншими істориками, переконує в слушності теорії південного походження назви "Русь". У давньоруських літописах, особливо XII - XIII ст., поняття "Русь" або "Руська земля" мали два значення: широке (стосувалося всіх східнослов'янських земель у складі Давньоруської держави) і вузьке (стосувалося лише південної частини цих земель — Київщини, Переяславщини та Чернігівщини). Практично всі літописні згадки локалізують Русь у її вузькому значенні в Середньому Подніпров'ї: в басейнах Десни (на північному сході), Росі та Тясмину (на півдні), Сейму і Сули (на сході), Горині (на заході). Це землі, де сиділи колись поляни, сіверяни і древляни, які склали основу ранньодержавного утворення "Русь". Провідна роль у ньому належала полянам. Літописець вважав за необхідне особливо підкреслити це: "Поляне, яко ныне зовомая Русь". Характерно, що саме в цьому регіоні збереглося найбільше гідронімів і топонімів, пов'язаних з назвою "Русь" — Рось, Росава, Роставиця, Ростовець. Коли на Русі виникло кілька міст з назвою Переяслав, найперше з них називалося Переяслав Руський.