Романтизм

     Романтики були абсолютними художниками. Розрахунок, кар’єризм був їм абсолютно чужий. Вони будували власне життя за законами мистецтва, проживали його трагічно, викликаючи при цьому жах у сучасників. Підтвердженням цієї думки може служити життя Байрона, Шеллі, По і багатьох інших. Життєтворчість була проявом утопізму, який був притаманним іманентно романтизму. Обожнення краси вело до заперечення буденного, загальнолюдяного, а це в свою чергу викликало настільки бунтарські настрої, що творчість набувала демонічного ореолу. [ 5, с.4 ]

     Романтизм як напрямок припинив своє існування наприкінці ХІХ ст. із зникненням наявних літературних кіл, але романтизм як універсальний світогляд залишився, і посів дуже важливе місце в контексті розвитку нереалістичних напрямків кінця ХІХ-початку ХХ ст. ( символізм, неоромантизм ), зайняв він почесне місце також і у широкій течії модернізму ХХ ст. Розуміння процесу творчості як ірраціонального акту, відокремленість художника від буття “сірої маси”, пошук яскравої особистості та незвичних умов для її існування, починаючи із початку ХІХ ст., із початку руйнації феодального світу, набув значення філософського підґрунтя всіх нереалістичних напрямків, які будуються на суб’єктивному осягненні світу, і заперечують об’єктивний підхід. Екстатичне служіння утопії краси, заперечення усього звичного, застиглого вело до ідеалізації виключної особистості, виключного середовища. Тому романтизм поліг в основу елітарної культури, яка оформиться кінцево в період стабільності, наприкінці ХІХ ст. Буденність, повторність служать основою вічних цінностей, заперечення основ вело до заперечення догматів людського існування, до аморалізму. Таким чином романтизм сослужив певну службу і в процесі виникнення марґінальної культури ХХ ст., яка відокремлюється від усього соціального взагалі.

     Зосередженість романтиків на національній своєрідності мистецтва мала як позитивні, так і негативні наслідки. Не можна не визнати тієї ролі яку відіграла у розвитку світової культури діяльність братів Грімм, і взагалі гейдельбержської групи романтиків ( Арнім, Брентано та ін. ). Величезною є заслуга А.Дурана, який вперше видав іспанські народні пісні ( збірка “Романсеро” ). В Ірландії показав неповторність стародавньої культури Т.Мур, в Швеції – Е.Тегнер, в Фінляндії – Е.Льонрот. Романтики вперше зосередили увагу людства на шедеврах середньовічного епосу, який у вік класицизму інакше як дикість не оцінювався. Але діяльність, наприклад,  Клейста, Шваба, Арніма  у ХХ ст. набула значення  джерел фашистської ідеології. Але, треба зазначити: без національної своєрідності, без відображення естетичних сторін національного буття романтизм не можна уявити, але це не означає абсолютно негативного вироку. В кожного художника-романтика існувало власне ставлення до національної специфіки, і якщо А.Міцкевич був зосередженим на усьому польському, то, наприклад,   Жермена де Сталь вивчала своєрідність німецької і італійської душі, і все життя заперечувала ідею виключності і самозадоволеності французької культури. [ 4, с.21]

     Естетика романтизму передбачає боротьбу з будь якою нормативністю. На початку ХІХ ст. головним ворогом романтичних шкіл був класицизм з його різким розмежуванням високого і низького стилю, трагічного й комічного, з суворими вимогами до кожного окремого жанру, з обов’язковою перевіркою кожного твору з позицій розуму. Романтики усім цим вимогам протиставили установку на природність. Установка на природність є також мерилом реалізму ( згадаємо шекспірівське “ mirror up to Nature” ). У чому ж полягає різниця? У “Передмові до “Кромвеля” В.Гюго згадав шекспірівське дзеркало, але додав: дзеркало романтичного мистецтва повинно бути концентруючим. Романтизм отримав у спадщину від сентименталізму культ почуття, але романтиків цікавило не стільки почуття, скільки пристрасть. Тому прийом контрасту має особливе значення для них. Різке розподілення світла і тіні надає творчості особливу експресивність, але і деформує образність, надає їй риси химерності, фантастичності. Контраст може проявлятися на різних рівнях: як співставлення двох протилежних світів ( Гофман ), як створення підкреслено прекрасних а підкреслено потворних, гротескових образів( Гюґо) але порушення правдоподібності буде наявним обов’язково.

     Романтизм зруйнував нормативну систему жанрів і змінив її на культ змішаності протилежних рис. Так виникли ліро-епічний і ліро-епіко-драматичний жанри ( Байрон, Шеллі ). Зацікавленість у фольклорі призвела до створення літературної казки ( Тік, Гофман, Андерсен )  . Зацікавленість у всьому оригінальному, неповторному призвела до відкриття колориту, а зацікавленість в історичному колориті – до створення жанру історичного роману ( Скотт ).

     Є неправомірним протиставлення романтизму і класичного реалізму, хоча це напрямки, безумовно, різні. Романтизм має на увазі заглиблення у суб’єкт, реалізм спирається на об’єкт. Романтизм оперує образністю, яка є націленою на відокремленість від усього звичайного ( виключна особистість у виключних обставинах ), реалізм вивчає звичайне, те, що регулярно повторюється у певний історичний час, і створює типові образи ( типова особистість у типових обставинах ). Але академік  В.Жирмунський справедливо зазначив: “ … реалізм, який не пройшов через романтизм, відрізняється певною абстрактністю та схематичністю “. Вивчення романтиками самобутності призвело до виникнення костумбризму ( від ісп. costumbre – звичай ), літератури, яка була зосередженою на вивченні оригінальних вдачі окремих народів. “Батько” класичного реалізму – “фізіологічний нарис”, безумовно е пов’язаним із костумбрийською літературою. [ 3, с.100]

     Традиційна психіка викликали в романтиків іронічне ставлення. Вони звертали  увагу в першу чергу на неймовірні зліти і падіння, на патологічні прояви ( роздвоєння особистості, галлюцінації ). І ці моменти досліджували дуже глибоко ( Гофман, Клейст ). З абсолютною впевненістю можна сказати: романтики зробили великий внесок у розвиток художнього психологізму, розкривши людську душу як непояснимий, непідвладний раціональному аналізу феномен.                                                                                                              

     3. Український романтизм

     Розвиток  і розквіт романтизму в українській літературі припадає на 30-ті – початок 40-х років ХІХ ст. У цей час в українській літературі йшов складний процес синтезу й боротьби різних ідейно-художніх напрямів, течій, стилів, жанрів: продовжує існувати бурлеск, головним чином консервативно-епігонського характеру; розвивається романтизм у прогресивній і реакційній течіях; розвиток реалізму ускладнюється відродженням деяких традицій сентименталізму, і , нарешті, утверджується критичний реалізм.

     Романтизм був порівняно найвиразніше виявленим  напрямом в українській літературі першої половини ХІХ ст. з власною, хоч і не завжди ясно викладеною, програмою, з боротьбою різних ідейних течій у ньому. Елементи романтизму помітні були вже в останніх частинах “Енеїди” та в “Наталці-Полтавці” І.Котляревського, однак вперше про нові принципи писав П.Гулак-Артемовський у листі з приводу балади “Рибалка”, що вважається своєрідним літературним маніфестом українського романтизму.

     Провідне  місце в українському романтизмі посіла так звана харківська школа  романтиків, до якої належали П.Гулак-Артемовський, Л.Боровиковський, О.Шпигоцький, І.Срезневський, а пізніше – А.Метлинський, М. Костомаров, О.Корсун, а на Західній Україні – “Руська трійця” – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький. З романтизмом у певний період була пов’язана творчість Є.Гребінки, М.Петренка, В.Забіли, О.Афанасьєва-Чужбинського.

     Поборники романтизму підносили ідею народності як основну умову розвитку мистецтва, прагнули розширити стильові, тематичні, жанрові межі, доводячи, що українською  мовою можна передавати найскладніші і найтонші поняття, різноманітні думки й почуття. Романтики внесли в українську літературу нові мотиви й оригінальні художні засоби, поетику образів-символів, образів-алегорій з філософськими узагальненнями, трагедійні колізії (особливо виразно проявились вони у А.Метлинського), запровадили нові жанри – баладу, ліро-епічну поему, елегію, пісню, сонет. Багато поезій стали популярними в народі піснями: “Де ти бродиш, моя доле?”, “За Неман іду” С.Писаревського, “Дивлюся на небо та й думку гадаю” М.Петренка, “Ні, мамо, не можна нелюба любить!” Є.Гребінки, “Скажи мені правду, мій добрий козаче” О.Афанасьєва-Чужбинського, “Гуде вітер вельми в полі”, “Не щебечи, соловейку” В.Забіли, “Верховино, світку ти наш” М.Устиновича та ін.

     Романтики зверталися до зображення героїчного минулого народу, щедро використовуючи народно-фантастичні повір’я, казки та легенди. Особливо багато зробили романтики для розширення зв’язків української літератури з літературами інших народів. На цей час припадають вільні переспіви та переклади з Пушкіна, Байрона, Міцкевича. Українські письменники (Котляревський, Гулак-Артемовський, Боровиковський, Квітка-Основ’яненко, Гребінка) водночас виступають із творами російською мовою.

     На  перший план романтики поставили  проблему “людина і суспільство”, конфлікт особи й народу, неприйняття героєм сучасної йому дійсності, протиставлення їй героїчного минулого. Однак мотиви трагічної самотності особи, душевного сум’яття, “світової скорботи” тут відчуваються значно менше, ніж у західноєвропейських літературах. І.Франко писав, що в українському романтизмі немає “гордого індивідуалізму” Байрона та Міцкевича, бо орієнтація на фольклор зумовила помітну видозміну цього романтичного почуття. Герої їх творів – це не горді одинаки, а народні звитяжці (запорожці, повстанці). [ 2, с.11]

     Характерно, що й українські романтики часто  зверталися до жанру байки, зокрема  Левко Боровиковський (а, як відомо, сам жанр байки тяжить до реалістичного  відтворення дійсності, адже в образах  і картинах байок подаються соціально-побутові сцени народного життя, тогочасних соціальних порядків). Та і в його баладі “Маруся” дія переноситься, як відзначав І.Франко, на твердий, реальний ґрунт українського села, а герої твору – виразно окреслені представники певного соціального прошарку.

     Романтизм Боровиковського ґрунтується на романтиці народних переказів, легенд, казок і пісень. Водночас він тим  самим наближається і до реальної дійсності, оскільки на нього не могли  не вплинути ті реальні сторони народного  життя, які відображаються в народних піснях та переказах. Байки поета (збірка “Байки й прибаютки”), за словами А.Метлинського, сповнені гумору, жартівливості, дотепності. Не порушуючи гострих соціальних проблем, Боровиковський висміює окремі негативні людські риси, родинні незгоди тощо. У байках “Голова” і “Суд” викриваються хабарництво і самодурство сільської старшини.

     Чимало  моментів правдивого, реалістичного  відображення життя є в поезіях  Віктора Забіли, зокрема у віршах “Сирота”, “Зовсім світ перевернувся...”, де відчувається протест проти тогочасної дійсності, здирства багатіїв і сваволі царського суду. “Чия кишеня повніша, той і буде правий”, - гірко констатує поет.

     Спільним  з реалістами у романтиків було відтворення  національного народного життя, охоплення широкого кола побутово-моральних тем, ствердження принципу народності, близькість до фольклорних засобів. Та й сама романтична фантастика йшла не від літературної традиції, а від народної творчості – народні повір’я, фантастичні уявлення та образи поєднувалися в письменників цього напряму з реалістичним змалюванням побуту, звичаїв народу. [ 1, с.205 ]

     У кінці 30-40-х років ХІХ ст.. в  українській літературі з’являються  ознаки занепаду романтизму як окремого напряму. І все ж романтизм  в Україні не зник відразу, вплив його позначився не тільки на сучасних, а й на наступних поколіннях літераторів. Особливо живучою виявилася традиція романтичної героїзації козацтва (М.Костомаров, П.Куліш та інші).

      Висновок

     Майже для всіх видатних  письменників  першої  половини  XIX  ст.,  які починали свій творчий шлях з позицій прогресивного романтизму,  характерний поступовий перехід до методу критичного аналізу.  Така  творча  еволюція  Г.Гейне, О. Пушкіна, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, Ш.Петефі.

     Отже, відкидаючи сучасну романтизмові дійсність як вміщення  всіх  вад,  він втікає від неї, здійснюючи подорожі в часі і просторі. Втеча  за  просторові межі буржуазного суспільства виступало в трьох основних формах, а саме:

     Відхід  в природу, яка була або камертоном бурхливих душевних преживань,  або втіленням ідеалу свободи та чистоти (звідси  зацікавленість  селом,  критика міста, інтерес до духовності народу, вираженої у фольклорі).

     Романтизм “заглядає”  в  інші  регіони,  екзотичні  країни  (східна  тема  в творчості Байрона, картинах Делакруа).

     У випадку відсутності реальної териториальної адреси втечі він  конструюється  в уяві (фантастичні світи Гофмана, Вагнера).

     Другий  напрямок втечі – відхід від  дійсності  в  інший  час.  Не  знаходячи опори в теперішньому, романтизм розриває природний зв‘язок часів:

     ідеалізує  минуле,  особливо  середньовіччя,  патриархальний  образ   життя, ремісничий устрій, лицарський кодекс честі;

     конструює майбутннє, вільно манипулюючи часовим  потоком.

     Третій  напрямок втечі романтика – відхід у власний внутрішній  світ,  в  усі куточки  свого  «Я».  В  житті  серця   романтики   вбачають   протилежність безсердечності зовнішнього світу (казки Гофмана, Гауфа).